Ухвала
29 червня 2022 року
м. Київ
справа № 490/6057/19-ц
провадження № 61-18514св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 ,
заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року у складі судді Гуденко О. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021року у складі колегії суддів: Лисенка П. П., Самчишеної Н. В., Серебрякової Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст вимог заяви
У липні 2019 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 05 вересня 2014 року її чоловік та батько її сина ОСОБА_3 , був призваний у Збройні сили України, у зв`язку з мобілізацією. Військову службу проходив у військової частини п\п 2731, та мав військове звання «молодший сержант».
У період із 25 січня по 09 лютого 2015 року брав безпосередню участь у бойових діях та забезпеченні їх проведення, захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей у складі військової частини - польова пошта В2612.
09 лютого 2015 року під час артилерійського обстрілу вогневого опорного пункту українських військових сил у селищі Чернухіне Попаснянського району Луганської області її чоловік отримав поранення, після надання першої медичної допомоги її чоловік з волонтерами та іншими військовослужбовцями на автомобілі швидкої медичної допомоги був направлений до Артемівської лікарні.
Під час переїзду автомобіль підірвався на міні, її чоловік з тих пір вважається таким, що зник без вісти.
15 червня 2015 року слідчим управлінням УМВС України в Миколаївській області встановлено, що її чоловіка ОСОБА_3 , який 09 лютого 2015 року безвісно зник у зоні бойових дій на території Донецької - Луганської областей, встановлено як загиблого.
Вважає, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, розпочатих Російською Федерацією, її чоловік загинув у лютому 2015 року під час захисту Батьківщини на території Донецької та Луганської областей України у районі Дебальцеве, де згідно з численними повідомленнями 09-10 лютого 2015 року була найгарячіша точка збройного конфлікту. А тому саме внаслідок військової агресії Російської Федерації на території цих областей України порушено невід`ємне право на життя ОСОБА_3 , передбачене статтею 27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
Посилаючись на викладене, та на те, що звернення до суду, обумовлено, тим, що вона має на меті визначити статус її чоловіка як жертви міжнародного збройного конфлікту, тобто як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, просила встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , закрито.
Закриваючи провадження, суд першої інстанції виходив із того, що законодавством передбачено позасудову процедуру надання особам статусу сім`ї загиблого під час АТО. ОСОБА_3 вже має статус загиблого, причина смерті, якого пов`язана із захистом Батьківщини, що підтверджується відповідними матеріалами справи, наданими самим заявником.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року ухвала суду першої інстанції залишена без змін.
Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у позасудовому порядку встановлено, що ОСОБА_3 загинув та були видані відповідний висновки ВЛК та встановлено причину травми, яка стала причиною смерті, а отже, вказане не може бути встановлено у судовому порядку. Факт збройної агресії Російської Федерації проти України на Сході країни встановлено рядом нормативно-правових актів.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року, в якій просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення заяви, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що отримання нею від гуманітарних організацій допомоги залежить від наявності встановленого судом факту загибелі ОСОБА_3 внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між пораненням, загибеллю військовослужбовців у зоні проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.
Суд не звернув уваги на те, що вона просила встановити не юридичний факт збройної агресії Російської Федерації проти України, а юридичний факт того, що загибель її чоловіка ОСОБА_3 під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької, Луганської областей України, відбулася внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Факт загибелі ОСОБА_3 внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України у лютому 2015 року не є загальновідомим. Цей факт має індивідуальний характер та стосується виключно загиблого та членів його сім`ї.
Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16, від 21 березня 2018 року у справі № 428/12368/16, від 21 березня 2018 року у справі № 417/3852/17, від 12 квітня 2018 року у справі № 243/7029/17, від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16, від 12 вересня 2018 року у справі № 755/14659/16.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_3 проходив військову службу в Збройних Силах України за мобілізацією з 25 січня 2015 року до 09 лютого 2017 року .
У цей період молодший сержант ОСОБА_3 брав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України у районі проведення АТО в Донецькій та Луганській областях у складі ВЧ НОМЕР_3.
Згідно з лікарським свідоцтвом про смерть від 12 червня 2015 року ОСОБА_3 , який був чоловіком заявника та батьком її неповнолітнього сина ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 загинув у зоні АТО.
Відповідно до витягу з протоколу засідання Центральної ВЛК зі встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травми, каліцтва у колишнього військовослужбовця від 12 травня 2016 року - травма молодшого сержанта по мобілізації ОСОБА_3 «Розтрощення та обвуглення декількох ділянок тіла», яка стала причиною його смерті у лютому 2015 року - травма та причина смерті, так, пов`язане із захистом Батьківщини.
Звертаючись до суду із заявою про встановлення юридичного факту, ОСОБА_1 посилається на те, що встановлення факту, у тому числі і загальновідомого щодо збройної агресії Російської Федерації на Сході України, недостатньою для реалізації її прав, як дружини загиблого. Потрібним є встановлення причинно-наслідкового зв`язку між збройною агресією та смертю її чоловіка.
Метою встановлення такого факту є визначення статусу ОСОБА_3 , як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка набрала чинності 21 жовтня 1950 року, ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР від 03 липня 1954 року, тобто отримати для ОСОБА_3 статус жертви міжнародного збройного конфлікту, з подальшим отримання допомоги від гуманітарних організацій.
Заявниця акцентувала на відсутності іншого (позасудового) способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю ОСОБА_3 та військовою агресією Російської Федерації, оскільки такий порядок законодавством не визначений.
Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що юридичний факт, про встановлення якого просить заявниця, не підлягає встановленню у судовому порядку. ОСОБА_1 має достатньо переконливі докази того, що її чоловік ОСОБА_3 загинув під час проведення антитерористичної операції у зоні її проведення, що підтверджується, зокрема, лікарським свідоцтвом про смерть від 12 червня 2015 року, витягом із протоколу засідання Центральної ВЛК по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травми, каліцтва у колишнього військовослужбовця від 12 травня 2016 року, а тому підстави для висновку про те, що заявниця не може підтвердити у позасудовому порядку факту загибелі її чоловіка під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, є безпідставними та необґрунтованими.
У визначеному законом (позасудовому) порядку встановлено факт перебування ОСОБА_3 в момент поранення у зоні проведення бойових дій на сході України; встановлено, що смерть настала у зв`язку з виконанням службово-бойового завдання в зоні проведення антитерористичної операції; військово-лікарською комісією встановлено, що його поранення та смерть пов`язані з проходженням військової служби при проведенні антитерористичної операції. Отже, причина смерті ОСОБА_3 встановлена у спосіб, визначений законодавством, і додаткового підтвердження у судовому порядку не потребує.
Факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановлено нормативно-правовими актами, зокрема, Законом України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», тому цей факт установлення в судовому порядку не потребує. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц (провадження № 14-505цс19) та від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц (провадження № 14-354цс19).
Факт загибелі ОСОБА_3 під час захисту Батьківщини в зоні АТО при виконані обов`язку військової служби підтверджений відповідними доказами та встановленню в судовому порядку не підлягає.
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про необхідність передачі справи на розгляд Об`єднаної Палати Верховного Суду, з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходила Перша судова палата Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Об`єднаної Палати Верховного Суду
Під час оцінки застосування судами норм матеріального та процесуального права до спірних правовідносин Верховний Суд виходить із їх системного аналізу.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК Україниокреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України).
Частинами першою та другою статті 315 ЦПК Українипередбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Перелік юридичних фактів, що підлягають установленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.
Водночас не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов`язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород. Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в установленому законодавством порядку.
З аналізу статті 315 ЦПК Україниу порядку цивільного судочинства підлягають встановленню факти, які мають юридичне значення при вирішенні значної кількості категорії спорів та є різноплановими і врегульовані нормами різних законів, які унормовують різні галузі права.
При цьому при вирішенні конкретної справи необхідно керуватися лише тим законодавством, яке врегульовує саме правовідносини, які є предметом визначеної справи.
Закон, що регулює інші правовідносини, може бути застосовано лише у разі відсутності належного законодавчого урегулювання спірних правовідносин і за подібності цих правовідносин та можливості застосування аналогії закону чи аналогії права.
Для розгляду справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, важливо розуміти, що в порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо воно не пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.
Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах.
Заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би факт, що має юридичне значення, але йому в цьому було відмовлено (із зазначенням причин відмови).
Вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, зокрема, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність, тобто суддя повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.
Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито, - закриває провадження у ній.
Отже, у судовому порядку встановлюються лише такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника, і в судовому порядку встановлення юридичних фактів можливе лише тоді, коли чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.
Розглянувши заяву дружини загиблого ОСОБА_3 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, закриваючи провадження у справі, дійшов висновку про те, що заява про встановлення факту загибелі військовослужбовця під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки у визначеному законом (позасудовому) порядку встановлено факт перебування ОСОБА_3 в момент поранення у зоні проведення бойових дій на сході України; встановлено, що смерть настала у зв`язку з виконанням службово-бойового завдання в зоні проведення антитерористичної операції; військово-лікарською комісією встановлено, що його поранення та смерть пов`язані з проходженням військової служби при проведенні антитерористичної операції.
Водночас касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не з`ясували суті та підстав її заяви, оскільки вона просила встановити не сам факт загибелі чоловіка при виконанні обов`язку військової служби, а факт такої загибелі внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Встановлення такого факту необхідне їй для отримання ОСОБА_3 статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, з подальшим отримання допомоги від гуманітарних організацій.
Практика Верховного Суду щодо розгляду таких заяв
У справі № 711/7922/17 ОСОБА_4 звернулася до суду із заявою про встановлення юридичного факту загибелі її сина, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , при виконанні обов`язку військової служби 23 серпня 2014 року в с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Заява мотивувалася тим, що її син ОСОБА_5 загинув у с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області 23 серпня 2014 року в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією. Заявник вказувала, що саме внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України на території Донецької області порушено невід`ємне право на життя її сина, передбачене статтею 27 Конституції України, стаття 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
У справі № 711/7922/17 постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року залишено без змін Апеляційного суду Черкаської області від 26 червня 2018 року про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_4 .
Залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходив із того, що ОСОБА_4 має достатньо переконливі докази того, що її син загинув під час проведення антитерористичної операції 23 серпня 2014 року у зоні її проведення, що підтверджується, зокрема, постановою ВЛК УМВС України в Миколаївській області від 12 вересня 2014 року № 83, довідкою від 03 вересня 2014 року № 836 першого заступника командира ВЧ3039, свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , актом № 10 про нещасний випадок (загибель) від 30 серпня 2014 року, актом розслідування нещасного випадку, що стався 23 серпня 2014 року, від 30 серпня 2014 року, а тому підстави для висновку про те, що у заявника наявні перепони для підтвердження факту загибелі її сина ОСОБА_5 внаслідок проведення антитерористичної операції відсутні. Суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що юридичний факт, про встановлення якого порушує у цій справі питання заявник ОСОБА_4 (факт смерті внаслідок збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації), є загальновідомим та встановленим у порядку окремого провадження бути не може. У зв`язку зі смертю ОСОБА_5 видано свідоцтво про смерть, а причина смерті не може бути встановленою у судовому порядку.
У справі № 707/52/17 ОСОБА_6 звернулася в суд із заявою, в якій просила встановити юридичний факт загибелі її сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , при виконанні обов`язку військової служби 03 серпня 2014 року на території Луганської області України поблизу с. Красний Яр Краснодонського району, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Заява мотивувалася тим, що її син ОСОБА_7 24 травня 2014 року вибув для виконання заходів Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей в складі 3-ї батальйонно-тактичної групи. У період із 16 червня 2014 року до 03 серпня 2014 року її син безпосередньо брав участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської області у складі військової частини НОМЕР_4. 10 вересня 2014 року командир військової частини НОМЕР_4 видав Акт про нещасний випадок № 16. Цього ж дня командир військової частини НОМЕР_4 видав Акт проведення службового розслідування, в якому зазначається, що комісією військової частини НОМЕР_4 проведено службове розслідування і встановлено обставини та причини, що призвели до загибелі капітана ОСОБА_7 . 23 жовтня 2015 року ОСОБА_6 отримала посвідчення члена сім`ї загиблого військовослужбовця серії № НОМЕР_2 .
Заявник вказувала, що внаслідок військової агресії Російської Федерації на території Луганської області було порушено невід`ємне право її сина на життя, передбачене статтею 27 Конституції України та статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Установлення юридичного факту, що поранення та загибель її сина ОСОБА_7 при виконанні обов`язку військової служби сталася внаслідок військової агресії Російської Федерації, буде породжувати юридичні наслідки - визначення статусу ОСОБА_7 як жертви міжнародного збройного конфлікту, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Після визначення цього статусу заявник отримає право звернутися за допомогою до міжнародних гуманітарних організацій, у тому числі до Міжнародної Федерації Червоного Хреста. ОСОБА_6 указувала, що встановлення того факту, що її син загинув саме внаслідок агресії Російської Федерації проти України, можливе лише в судовому порядку, оскільки позасудовий порядок установлення такого факту чинним законодавством України не передбачений.
У справі № 707/52/17 постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 11 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 31 травня 2017 року скасовано. Провадження у справі закрито.
Закриваючи провадження у справі, Верховний Суд виходив із того, що юридичний факт, про встановлення якого просить заявник, не підлягає встановленню у судовому порядку. ОСОБА_6 має відповідні належні докази того, що її син загинув під час проведення антитерористичної операції 03 серпня 2014 року в зоні її проведення, а саме: лікарське свідоцтво про смерть від 05 серпня 2014 року № 2454 Дм/14, де причиною смерті ОСОБА_7 03 серпня 2014 року зазначено «отримана під час бойових дій в зоні антитерористичної операції вибухова травма»; наказ командира військової частини НОМЕР_4 від 08 серпня 2014 року № 173 про виключення ОСОБА_7 зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення в зв`язку зі смертю, пов`язаною з виконанням обов`язку військової служби; протокол засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювання, поранень, контузій, травм, каліцтв від 29 серпня 2014 року № 52442, яким установлено, що травма і причина смерті ОСОБА_7 пов`язані з виконанням обов`язків військової служби.
Факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановлено нормативно-правовими актами зокрема, Законом України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», а тому цей факт установленню в судовому порядку не потребує. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц (провадження № 14-505цс19) та від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц (провадження № 14-354цс19).
Юридичний факт, про встановлення якого просить ОСОБА_6 (наявність збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації), є загальновідомим та встановленим у порядку окремого провадження бути не може. Факт смерті сина ОСОБА_7 , її причини, обставини, місце настання підтверджені відповідними належними і допустимими доказами і встановленню в судовому порядку не підлягає.
Отже, у зазначених постановах Верховного Суду та у справі, що переглядається, заявники зверталися із заявами про встановлення факту загибелі (смерті) члена своєї сім`ї при виконані обов`язку військової служби із захисту Батьківщини у зоні АТО від збройної агресії Російської Федерації.
Необхідність встановлення такого факту в судовому порядку пов`язана із неможливістю у позасудовому порядку встановити (підтвердити) факт загибелі (смерті) військового не просто під час виконання своїх службових обов`язків, а саме внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Встановлення цього факту є необхідним для отримання загиблими статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, з подальшим отримання допомоги від гуманітарних організацій.
Тож у справах № 711/7922/17 та № 707/52/17 Верховний Суд дійшов спільного висновку про те, що такі заяви не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки факт смерті встановлений у позасудовому порядку, а факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановлено нормативно-правовими актами і додаткового встановлення у судовому порядку не потребує.
Поряд із цим, Верховним Судом у порядку касаційного провадження сформульовано висновки щодо встановлення факту вимушеного переселення у липні 2014 року з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
У постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16-ц та від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16-ц колегії суддів зробили висновки про те, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцієюта законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права. Суди попередніх інстанцій всупереч вищевказаним положенням закону та нормам статей 212, 214, 234, 315 ЦПК України 2004 року не звернули уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення, а саме: що вимушене переселення заявників з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового, способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації. Отже, суди, відмовляючи в задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявників права на встановлення причини їх внутрішнього переселення. (…) Ураховуючи викладене, колегії суддів дійшли висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення заявників у липні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Зазначений юридичний факт заявники довели, суди підтвердили, проте дали йому неправильну правову оцінку. Висновки судів про те, що встановлення факту, який просять встановити заявники, належить до повноважень відповідних державних органів, які нормативно-правовими актами цей факт встановили, і що цей факт є загальновідомим, лише підтверджують те, що заява є обґрунтованою та підлягає задоволенню. А доводи судів про те, що з огляду на наведене цей факт не потребує судового підтвердження, є помилковими і такими, що суперечать статті 124 Конституції України, статті 256 ЦПК України 2004 року, оскільки заявники довели, що від встановлення цього юридично значимого для них факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких вони через дії Російської Федерації вимушено беруть участь.
Аналогічні висновки надалі також викладені у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 428/12368/16, від 21 березня 2018 року у справі № 417/3852/17, від 12 квітня 2018 року у справі № 243/7029/17, від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16, від 12 вересня 2018 року у справі № 755/14659/16.
Таким чином, Верховний Суд неодноразово зазначив про можливість встановлення не самого факту поранення, смерті чи вимушеного переселення внаслідок збройної агресії Російської Федерації, а про можливість встановлення причинно-наслідкового зв`язку між певною подією та збройною агресією Російської Федерації.
При зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту важливе значення має мета його встановлення, оскільки саме вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи передбачає він правові наслідки.
У справі, що переглядається, та у справах № 711/7922/17 (провадження № 61-41461) та № 707/52/17 (провадження № 61-3784св18) заявники зверталися до суду з метою встановлення факту, що має юридичне значення, у порядку, передбаченому статтею 315 ЦПК України. Метою встановлення такого факту є визначення статусу загиблих військовослужбовців як осіб, які перебували під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (далі - Конвенція), яка набрала чинності 21 жовтня 1950 року, ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР від 03 липня 1954 року, тобто отримати статус жертви міжнародного збройного конфлікту; порушення невід`ємного права на життя, передбаченого статтею 27 Конституції України, статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року з подальшим отримання допомоги від гуманітарних організацій.
Статтею 2 Конвенції передбачено, що, крім положень, які виконуються в мирний час, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. В усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у Конвенції, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення. Статтею 4 Конвенції передбачено, що нейтральні держави за аналогією застосовують положення цієї Конвенції щодо поранених і хворих, а також медичного та духовного персоналу збройних сил конфлікту, прийнятих або інтернованих на території їхніх держав, а також знайдених померлих. Положеннями статті 13 Конвенції передбачено, що вона застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії та особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною цих збройних сил.
Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому відповідно до абзацу шостого преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме 20 лютого 2014 року.
Верховний Суд погоджується з тим, що дійсно факт смерті в судовому порядку встановлений бути не може, проте, обґрунтовуючи необхідність встановлення факту того, що смерть військовослужбовця настала при виконанні військової службипід час захисту Батьківщини у зоні АТО, яка настала внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, заявниця акцентувала на відсутності іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю чоловіка та військовою агресією Російської Федерації, оскільки такий порядок законодавством не визначений.
Зі змісту обґрунтування заяви існує необхідність встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України, внаслідок якої чоловік заявниці - ОСОБА_3 помер при виконанні військової служби, з метою отримання статусу жертви збройної агресії та отримання гуманітарної допомоги від міжнародних гуманітарних організацій.
На думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від встановлення факту загибелі ОСОБА_3 при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, залежить виникнення та реалізації особистих та майнових прав заявниці як дружини загиблого військовослужбовця. Тобто, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, а саме: отримання загиблим статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, з подальшим отримання членами сім`ї загиблого допомоги від гуманітарних організацій та можливості звернення членів сім`ї загиблого до міжнародних судів із відповідними вимогами.
Верховний Суд вважає, що суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1 , не звернули уваги на суть та мету цієї заяви - встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією Російської Федерації проти України.
Суди попередніх інстанцій розділили вимогу заявника на встановлення факту смерті військовослужбовця та факту військової агресії Російської Федерації, зробивши висновок про те, що у першому випадку такі факти судами не встановлюються, а в другому - про загальновідомість факту через закріплення його на державному рівні на підставі нормативно-правових актів.
Фактичною ж підставою звернення до суду заявника стала необхідність встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю та збройною агресією Російської Федерації проти України з метою подальшого отримання допомоги від гуманітарних організацій.
Крім того, суди не звернули уваги на те, що національне законодавство не передбачає позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю та збройною агресією Російської Федерації проти України, відсутній орган, який уповноважений приймати такі рішення, що у свою чергу вказує на те, що саме суд може встановити такий причинно-наслідковий зв`язок на підставі документів про загибель військовослужбовця та збройною агресією Російської Федерації проти України.
Ключовою обставиною, за якої лише суд може встановлювати причинно-наслідковий зв`язок є те, що причинний зв`язок повністю охоплює об`єктивну сторону будь-якого змісту цивільного правопорушення, а тому має досліджуватись як його самостійний елемент. Таке дослідження може мати місце лише під час розгляду справи судом.
Висновки
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвизначено, що справедливість судового рішення вимагає, щоб таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Краска проти Швейцарії» від 19 квітня 1993 року визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
Вирішальною при виникненні, зміні або припиненні правовідношення є не людська воля, а воля закону, яка наділила учасників правовідносин юридичною можливістю діяти. Тому юридичні факти - це підстави для наслідків дії правових норм. Життєві факти самі по собі не мають властивості бути чи не бути юридичними фактами. Вони стають юридичними фактами у випадку, коли такого значення їм надають норми права. Факти одного й того ж виду можуть бути чи не бути юридичними фактами залежно від того, як вони розцінюються зведеною в законі волею законодавця.
Вирішальним є не так встановлення самого факту, як встановлення наслідків його настання та юридичне значення для розвитку правових відносин. Юридичним факт є не тому, що з його настанням право пов`язує наслідки, а тому, що у зв`язку з проявом факту право починає виконувати свою функцію - регулятивну та охоронну - і впорядковувати дії індивідів. Правові наслідки спричиняються не явищем як таким, а саме правовим регулюванням певної сукупності обставин, які й становлять юридичний факт.
У багатьох випадках для досягнення наслідків, установлених правовою моделлю поведінки учасників цивільних відносин, виникає необхідність у системному поєднанні декількох самостійних фактів, які мають юридичне значення. Сукупність юридичних фактів (юридичний склад), які в структурній єдності спричиняють наслідок у вигляді встановлення, реалізації і припинення суб`єктивних цивільних прав, юридичних обов`язків, цивільних правовідносин, загалом виявляється у багатошарових відносинах, зокрема як у цій справі. Таким чином правова природа юридичного факту зміщується з визнання державою відповідного явища дійсності як такого факту на визнання наслідку відповідного явища таким юридичним фактом.
Європейський суд з прав людини у постанові у справі «Олейніков (Oleynikov) проти Російської Федерації (скарга № 36703/04) вказав, що кожен має право пред`явити до суду будь-яку вимогу, що стосується його цивільних прав та обов`язків. Таким чином це положення втілює право на суд, в якому право на доступ до суду, яке слід розуміти як право на ініціювання справи в суді у цивільних справах, є лише одним з аспектів (пункт 54).
Водночас право на суд не є абсолютним і може піддаватися обмеженням: вони непрямо допускаються, оскільки право доступу з огляду на саму його природу потребує регулювання державою (пункт 55). У цій справі Європейський суд з прав людини визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки суди відмовили в розгляді позову заявника, застосували абсолютний державний імунітет від юрисдикції без жодного аналізу первісного правочину. У постанові від 14 січня 2014 року у справі «Джонс та інші (Jones and Others) проти Сполученого Королівства» за скаргами № 34356/06 і 40528/06 Європейський суд з прав людини пояснив, що державний імунітет є однією з концепцій міжнародного права, що розвилася з принципу par in parem non habet imperium (рівний над рівним влади не має), на підставі якого одна держава не може підпадати під юрисдикцію іншої держави. Надання суверенного імунітету державі щодо цивільних справ переслідує законну мету, яка полягає у відповідності принципам міжнародного права, щоб підтримувати поважні і добрі відносини між державами на підставі поваги суверенітету іншої держави (пункт 188).
Розглядаючи цю справу, обговоривши доводи заявниці, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про необхідність відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 липня 2020 року у справі № 711/7922/17 (провадження № 61-41461св18, та постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року у справі № 707/52/17 (провадження № 61-3784св18) тапередачі цієї справи на розгляд Об`єднаної Палати Верховного Суду.
У частині другій статті 403 ЦПК Українивизначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Керуючись частиною другою статті 403, частиною четвертою статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Передати на розгляд Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу № 490/6057/19-ц за заявою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 червня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 жовтня 2021року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
