КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа № 757/50881/21-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/2190/2023
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
07 лютого 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача Слюсар Т.А.,
суддів: Білич І.М., Коцюрби О.П.,
за участю секретаря судового засідання Хоменко О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Серафимова Іллі Миколайовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 липня 2022 року у складі судді Ільєвої Т.Г.,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення майнової та моральної шкоди,-
В С Т А Н О В И В :
У вересні 2021 року позивач звернувся до суду із позовом до Національного банку України (надалі - НБУ) про стягнення майнової і моральної шкоди.
Зазначав, що 04 липня 2014 року розмістив у ПАТ Комерційний банк «Український фінансовий світ» банківський вклад (депозит) у сумі 1 500 доларів США.
15 серпня 2014 року в банку була запроваджена тимчасова адміністрація.
18 листопада 2014 уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (надалі ФГВФО) видала наказ № 6 «Про визнання нікчемними транзакцій та правочинів», яким визнала нікчемним договір банківського вкладу, укладений між позивачем і банком, і всі транзакції за цим Договором.
Не погоджуючись з даним рішенням, позивач вперше звернувся до суду за захистом порушеного права й постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.04.2017 по справі №826/6541/15 визнано протиправною бездіяльність Уповноваженої особи Фонду щодо не включення позивача до Переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом. Зобов`язано Уповноважену особу Фонду надати до Фонду додаткову інформацію щодо позивача, як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом.
Проте, уповноважена особа Фонду так і не виконала дане судове рішення.
05 червня 2019 року виплати гарантованих сум відшкодування коштів вкладникам були завершені на підставі ч.7 ст. 26 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у зв`язку з подачею Уповноваженою особою Фонду державному реєстратору юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань документів для державної реєстрації припинення банку як юридичної особи.
Таким чином, позивача було позбавлено гарантованого державою відшкодування за вкладом у розмірі 197 032 гривні 36 копійок, у зв`язку з чим він вдруге звернувся у суд за захистом порушеного права й рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2020 року у справі № 761/12510/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 березня 2021 року, стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 197032 грн 36 коп. майнової шкоди, у вигляді неотриманого гарантованого відшкодування коштів за вкладом.
На виконання рішення суду від 06 квітня 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва видав виконавчий лист, а 23 квітня 2021 року на підставі даного виконавчого листа, державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження №65245787.
11 травня 2021 року державний виконавець склав дві платіжні вимоги №65245787/16 на примусове стягнення суми боргу й направив їх для виконання до НБУ, який обслуговує банківські рахунки боржника.
Між тим, 20 травня 2021 року, НБУ повернув без виконання відповідні платіжні вимоги з посиланням на п. 2.18 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління НБУ від 21.01.2004 №22 та ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Отримавши платіжні вимоги без виконання, не маючи можливості накласти арешт на рухоме і нерухоме майно боржника, 08 липня 2021 року державний виконавець виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.
Отже, знову рішення суду, яке набуло законної сили, не було виконано, позивач не отримав грошову суму у розмірі 197 032 грн 36 коп. та вважає, що це невиконання пов`язано з протиправними діями НБУ.
За інформацією, яка розміщена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, Фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, НБУ є засновником ФГВФО та одним з основних кредиторів Фонду.
Отже, як засновник, і, як один з основних кредиторів Фонду, на думку заявника, НБУ зацікавлений в невиконанні Фондом грошових зобов`язань перед будь - якими іншими кредиторами, в тому числі і перед позивачем.
Уважає, що дії НБУ пов`язані з поверненням платіжних вимог без виконання є продовженням протиправної поведінки ФГВФО відносно позивача, яка триває вже близько семи років й такими діями відповідача йому завдано останньому душевних страждань, які було оцінено у розмірі 1 000 000 грн.
З урахуванням зазначеного, позивач просив суд стягнути з НБУ на його користь майнову шкоду у розмірі 197 032 грн 36 коп. та моральну шкоду у розмірі 1 000 000 грн.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 липня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі адвокат Серафимов І.М. в інтересах ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення районного суду та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Вказано, що суд довільно розтлумачив ст. 20 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зазначивши, що вказана стаття містить заборону (мораторій) щодо звернення стягнення на майно (кошти) Фонду. Закон не містить жодної правової норми, яка б встановлювала мораторій на задоволення будь-яких вимог кредиторів.
Також районний суд не звернув уваги на порушення відповідачем Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджену постановою Правління НБУ від 21.01.2004 № 22, ст. 20 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», ч. 4 ст. 18 ЗУ «Про виконавче провадження», ст. 129-1 Конституції України, ч. 2 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів». Фактично суд вважає допустимим невиконання судового рішення, з чим категорично не погоджується Європейський суд з прав людини. Коли судове рішення не виконується, ЄСПЛ стверджує про порушення Договірною державою п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначено, що суд першої інстанції вважав, що в межах заявлених позовних вимог у нього не має повноважень самостійно з`ясовувати протиправність діяння НБУ. Місцевий суд зобов`язаний був самостійно, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, підтверджених належними доказами, встановити всі складові протиправного, винного діяння, в тому числі і протиправну поведінку НБУ, який повернув платіжні вимоги без виконання. Проте, місцевий суд фактично самоусунувся від виконання цього обов`язку.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відсутність підстав до задоволення позову, а апеляційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню, просив відмовити у її задоволенні, а рішення районного суду залишити без змін.
Колегія суддів, вислухавши адвоката Серафимова І.М. в інтересах ОСОБА_1 , який просив апеляційну скаргу задовольнити, представника НБУ Каратун Т.В., яка просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає її такою, що не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову місцевий суд виходив з того, що вимога позивача про відшкодування збитків НБУ є необґрунтованою та такою, що не підтверджена належними доказами щодо завдання йому реальних збитків діями саме відповідача, дії або бездіяльність якого неправомірною не визнана, в той час як порядок виконання судового рішення визначено умовами Закону України «Про виконавче провадження».
Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтями 7, 55 Закону України «Про Національний банк України» та статтями 66, 67 Закону України «Про банки та банківську діяльність» передбачено, що НБУ здійснює банківський нагляд за діяльністю банків, головною метою якого є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.
Національний банк України не відповідає за зобов`язаннями банків, а банки не відповідають за зобов`язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором.
Згідно положень статті 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
За загальним правилом, яке встановлено у частині першій статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків (майнової шкоди) у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
У частині другій статті 22 ЦК України визначено, що майнова шкода виражається у формі збитків. У свою чергу збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Під час вирішення спорів про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди, причинний зв`язок між протиправною дією чи бездіяльністю і негативними наслідками.
Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди.
Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві шкоди, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Статтями 1173, 1174 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а також завдана органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи вини посадової або службової особи.
Наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинний зв`язок між його діями та шкодою підлягають доказуванню на загальних підставах та відповідно до статей 12, 81 ЦПК України є обов`язком позивача.
Отже, обов`язковою умовою відшкодування заподіяних збитків та майнової шкоди є порушення прав особи внаслідок незаконних дій або бездіяльності й наявність реального збитку та шкоди.
Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою виражається у тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
Між тим, матеріалами справи указаних обставин не доведено.
Статтею 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб`єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Фонд є економічно самостійною установою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в Національному банку України, у тому числі рахунки умовного зберігання (ескроу), а також рахунки в цінних паперах у депозитарних установах - банках України.
У ч. 7 ст. З Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» зазначено, що органи державної влади та Національний банк України не мають права втручатися в діяльність Фонду щодо реалізації законодавчо закріплених за ним функцій і повноважень. Взаємодія Фонду з Національним банком України та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства.
Як на підставу звернення у суд з позовом до НБУ про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, ОСОБА_1 послався на несписання відповідачем з розрахункового рахунку ФГВФО грошових коштів, як того вимагали платіжні вимоги № ВП 6524578/16 від 11.05.2021 № ВП 65245787 від 11.05.2021, складені державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).
Як установлено, платіжні вимоги державного виконавця НБУ було повернуто без виконання з посиланням на статтю 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Між тим, такі дії НБУ, пов`язані з невиконанням платіжних вимог державного виконавця, в установленому порядку не оскаржено, їх неправомірними не визнано.
Відповідно до п. 2.18 Інструкції про безготівкові розрахунки України в національній валюті, затвердженої постановою правління НБУ від 21.01.2004 №22 у разі відмови виконати платіжну вимогу, оформлену стягувачем, обтяжувачем або отримувачем (якщо договірне списання коштів), банк у день її надходження має зробити на її зворотному боці напис про причину повернення документа без виконання (з обов`язковим посиланням на статтю закону України, відповідно до якої платіжна вимога не може бути виконана, та/або главу/пункт нормативно-правового акту Національного банку, який порушено), зазначити дату повернення (це засвідчується підписами відповідального виконавця і працівника, на якого покладено функції контролера, та відбитком штампа банку) і не пізніше наступного робочого дня надіслати цю платіжну вимогу в орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів чи банк, від якого вона надійшла.
Відповідачем не було порушено вимог Інструкції, оскільки при повернення платіжної вимоги на її зворотному боці наявний напис про причину повернення документа без виконання та дата повернення (а.с. 19,20).
Згідно ч. 1 ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності.
Частиною 2 ст. 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для:
виплати гарантованої суми відшкодування вкладникам коштів за вкладами відповідно до цього Закону;
покриття витрат, пов`язаних з виконанням покладених на Фонд функцій та повноважень, зокрема, пов`язаних з процедурою виведення з неплатоспроможного банку з ринку, у межах кошторису витрат Фонду, затвердженого адміністративною радою Фонду;
2-1) погашення облігацій і виплата доходів за ними (сплата векселів), враховуючи витрати, пов`язані з їх розміщенням (виданою);
2-2) покриття витрат, пов`язаних із залученими Фондом кредитами;
3)забезпечення поточної діяльності Фонду, утримання його апарату, розвитку його матеріально-технічної бази в межах кошторису витрат, затвердженого адміністративною радою Фонду;
4) надання фінансової підтримки приймаючому або перехідному банку;
7) надання кредиту перехідному банку, створеному з метою, визначеною пунктом 2 частини двадцятої статті 42 цього Закону, на підставі рішення Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку у спосіб, визначений пунктом 4 частини другої статті 39 цього Закону, у порядку та на умовах, визначених нормативно- правовими актами Фонду;
8) формування статутного капіталу перехідного банку;
10) повернення гарантійних внесків, перерахованих учасниками відкритого конкурсу у випадках, передбачених цим Законом;
11) здійснення перерахувань до Державного бюджету України за рішенням виконавчої дирекції Фонду відповідно до цього Закону.
Отже, за змістом ч. 2 статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню та можуть використовуватись Фондом виключно для певних цілей.
Крім того, статтею 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено вичерпний перелік підстав, за існування яких можливе використання грошових коштів з рахунків ФГВФО та встановлено пряму заборону на звернення стягнення та накладення арешту на кошти, що знаходяться на рахунку ФГВФО.
Отже, дії банку, пов`язані з повернення документа без виконання, узгоджуються з вимогами зазначеної Інструкції та ґрунтуються на законі.
При цьому, колегія суддів враховує також наступне.
Відповідно до п.1.7 згаданої Інструкції кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученням власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі розрахункових документів стягувачів згідно з главами 5 та 11 цієї Інструкції.
Згідно ст.1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», стягувач- особа, яка може бути ініціатором переказу коштів з рахунка платника на підставі виконавчих документів, визначених законом; ініціатор - особа, яка на законних підставах ініціює переказ коштів шляхом формування та/або подання відповідного документа на переказ або використання електронного платіжного способу.
Питання виконання судового рішення врегульовано вимогами Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до яких державного (приватного) виконавця наділено повноваженнями вимагати від боржників виконання виконавчих документів, вживати заході відповідного реагування та встановлювати протиправність дій чи бездіяльності винної особи
Правовідносини, що пов`язані із виконанням судових рішень у цивільних справах визначені, в тому числі, розділами VI та VII ЦПК України і встановлюють достатньо механізмів для захисту прав позивача під час виконання такого рішення суду.
За таких обставини, коли положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» надано відповідачу право у певних, законодавчо визначених випадках коли платіжна вимога не може бути виконана, відмовляти у її виконанні, й з такими діями НБУ державний виконавець, не встановивши протиправності дій чи бездіяльності банку, погодився, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки районного суду про відсутність правових підстав до задоволення поданого по справі позову.
Матеріалами справи не доведено протиправність дій відповідача під час виконання виконавчого провадження ВП 6524578/16 та № ВП 65245787, пов`язаних з поверненням державному виконавцю платіжних вимог без виконання з зазначенням на них причин, що є перешкодою у виконанні.
Стягнення з НБУ грошових коштів у розмірі 197 032 грн 36 коп. не узгоджується з положеннями Закону України «Про Національний банк України», Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
За таких обставин, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що районний суд на власний розсуд розтлумачив положення ст. 20 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» й не стягнув з відповідача заявлені ОСОБА_1 у якості збитків та моральної шкоди грошові суми.
Не заслуговують на увагу посилання апеляційної скарги про незастосування районним судом правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 27.11.2009 у справі № 750/6330/17 зв`язку з невиконанням рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/12510/20 від 26.10.2020, оскільки наведені правовідносини знаходяться поза межами даного цивільно-правового спору.
Предметом заявленого позову у даній справі є встановлення законності (чи не законності) дій НБУ із виконання платіжної вимоги, а не дій державного виконавця із примусового виконання рішення.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку з їх недоведеністю, оскільки позивач не довів протиправність дій відповідача, внаслідок яких йому було завдано шкоди.
Позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами, що є його процесуальним обов`язком, протиправної поведінки з боку Національного банку України
Отже, позивач не довів наявність підстав для цивільно-правової відповідальності НБУ, а тому твердження апеляційної скарги на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо захисту права власності, не є підставою для скасування законного судового рішення.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до власного тлумачення норм права.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Колегія суддів, надаючи оцінку судовому рішенню у цій справі на предмет його законності у межах доводів апеляційної скарги, погоджується з висновками місцевого суду , оскільки суди правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Порушень норм процесуального права при вирішенні спору не встановлено.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Відповідно до положень ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення районного суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,-
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу адвоката Серафимова Іллі Миколайовича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 липня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 15 лютого 2023 року.
Суддя-доповідач:
Судді:
