СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА
29 березня 2023 року
м. Київ
справа №240/7411/21
адміністративне провадження №К/990/7095/22
суддів Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду Рибачука А.І., Мороз Л.Л. та Бучик А.Ю. на постанову Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21.03.2023,
ухвалену у справі № 240/7411/21 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України (далі - Міноборони України) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23.06.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.02.2022.
Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду постановою від 21.03.2023 скасував рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23.06.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.02.2022, а справу № 240/7411/21 направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалюючи таку постанову Верховний Суд виходив із того, що індивідуальні обставини стосовно дотримання дворічного строку, наведені у позовній заяві та касаційній скарзі щодо відсутності у позивача обов`язку проходити переогляд раніше, ніж його було призначено компетентним органом, судами попередніх інстанцій не досліджено і всупереч вимогам частини четвертої статті 246 Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) результати їх оцінки не відображено в судових рішеннях.
При цьому, ухвалюючи наведену вище постанову Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду виходила із відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957, прийнятих у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, а також в інших постановах Верховного Суду щодо застосування положень пункту 4 статті 16-3 Закону України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ) у подібних правовідносинах, та дійшла таких висновків:
(1) частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України;
(2) правовий висновок Верховного Суду, наведений у постановах від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2022 у справі №1.380.2019.006957, стосується редакції пункту четвертого статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ, що діяла до ухвалення рішення Конституційного суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022, і застосовується до правовідносин, що виникли до 06.04.2022.
До правовідносин, що виникли після 06.04.2022, стаття 16-3 Закону №2011-ХІІ застосовується без урахування пункту четвертого цієї статті, що його визнано неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022.
На наше переконання, вищенаведені висновки суду є помилковими, а тому вважаємо за необхідне викласти спільну окрему думку й навести на її обґрунтування такі мотиви.
Передаючи справу на розгляд Судової палати, колегія суддів доводила необхідність відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957, насамперед з огляду на статтю 7 КАС України.
Так, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19, прийнятій у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, Суд дійшов таких правових висновків щодо зазначеної норми права:
(1) право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв`язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду;
(2) передбачені пунктом 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності застосовуються починаючи з 01.01.2014;
(3) зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, незалежно від дати, коли їх встановлено вперше (до 01.01.2014 чи після).»
Також подібні правовідносини були предметом розгляду у справі №1.380.2019.006957. У постанові Верховного Суду від 02.12.2020, прийнятій у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, Суд на підставі аналізу норм статті 16-3 Закону № 2011-XII дійшов такого правового висновку:
«дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі застосовується з моменту рішення компетентного органу (МСЕК), яким вперше встановлено ступінь ушкодження здоров`я особи (незалежно від його виду: інвалідність або ступінь втрати працездатності без встановлення інвалідності), внаслідок травми або захворювання».
У справі № 240/7411/21, яка розглядалась Судовою палатою, спір виник у зв`язку із відмовою Міноборони України у призначенні позивачу одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи, внаслідок травми, так, пов`язаної із захистом Батьківщини, з посиланням на пункт 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ у зв`язку із спливом дворічного строку на реалізацію права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Водночас захист фундаментальних прав і свобод конкретних людей, які зазнали негативного впливу з боку держави не має бути ілюзорним.
При цьому, частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Так, стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином: а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
При цьому, основним способом такого застосування є її судове тлумачення.
Таким чином, сучасне розуміння права передбачає визнання людини найвищою соціальною цінністю, а забезпечення прав і свобод людини і громадянина - головною метою державної влади, яка реалізує свою компетенцію тільки в межах Конституції та законів України.
Водночас юрисдикцію, повноваження адміністративних судів та порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає КАС України.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (пункт 1 частини другої статті 2 КАС України).
Джерела права, які застосовуються судом наведені у статті 7 КАС України, частиною першою якої визначено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
При цьому частиною четвертою статті 7 КАС України передбачено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
Тобто процесуальним законодавством у сфері адміністративного судочинства адміністративним судам надано дозвіл застосовувати норми Конституції України як норми прямої дії.
У судовому розгляді предметом правозастосування насамперед виступає закон, що регулює спірні відносини (чи відносини іншого виду провадження, наприклад окремого), - провідний вид нормативного акта як джерела правового регулювання відносин в Україні як системі континентального права. Ймовірні колізії між приписами законів та нормами (зазвичай нормами-принципами або нормами приписами) Конституції України, стають передумовами практичної потреби у застосуванні норм Конституції як норм прямої дії.
Однією із найважливіших форм реалізації права є застосування права в обраний методологічний спосіб у конкретних відносинах щодо яких існує спір, який потребує вирішення в суді.
При цьому, реалізація Основного Закону України є найважливішим завданням держави, спрямованим на впорядкування правового регулювання суспільних відносин, в якому і виражається основне соціальне значення Конституції України як такої.
Отже, закріплений принцип саме «прямої дії норм Конституції» є фундаментом доктрини прямої дії конституційних норм в українському конституційному та інших галузях права.
Водночас, суспільні відносини, з огляду на постійний розвиток та мінливість, потребують якісного вчасного правового регулювання, а у разі конфлікту (невідповідності) або прогалини в правовому регулюванні вимагає від суду замість нього застосувати конституційні приписи при вирішенні спору та дискваліфікувати законодавчі норми, які суперечать Конституції у конкретній справі.
Практично це за своєю суттю є встановленням балансу між приватними і публічними інтересами під час розгляду справи. Забезпечення такого балансу, на нашу думку, формує об`єктивну правову реальність, яка може змінюватися із розвитком права в України.
У свою чергу, звертаємо увагу на те, що застосування презумпції конституційності не обмежене юрисдикційною діяльністю Конституційного Суду України і поширюється на діяльність судів загальної юрисдикції, які при здійсненні правосуддя обов`язково мають оцінювати правові акти, що підлягають застосуванню, на відповідність Конституції України.
На наш погляд, суди і орган конституційного контролю по суті здійснюють споріднену функцію - забезпечення верховенства конституції, однак різними методами і на різних стадіях правозастосування.
Таким чином, суди, розглядаючи справу, мають витлумачити акти в такий спосіб, щоб узгодити їх Конституцією України, а у разі протиріччя, яке не може бути у жодний спосіб узгоджене з Конституцією України, - відмовлятися від їхнього застосування і застосовувати норми Конституції як норми прямої дії.
При цьому усунення колізій тлумачення норм права, втілених у правових позиціях Верховного Суду (який уповноважений застосовувати норми Основного Закону України як норм прямої дії, тобто здійснювати по суті проміжний конституційний контроль і фактично дискваліфікувати норми законів у конкретній справі) та юридичними позиціями Конституційного Суду України (який у своїй юрисдикційній діяльності звертається до тлумачення норм законів України під кутом встановлення конституційності їх змісту із дискваліфікацією норми закону загалом, і рішення якого є обов`язковими згідно із статтею 151-2 Конституції України) є основним завданням Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою через динамічне тлумачення змісту конкретного припису закону субсидіарно із нормами найвищої юридичної сили - нормами Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Визначальним у процесі застосування норм Конституції України судами при розгляді конкретних справ з приводу захисту основних прав і свобод осіб є якнайшвидше поновлення цих прав, що вимагає оптимальної правової процедури, яка враховує принцип процесуальної економії, оперативний розгляд справи та ефективність захисту, що ґрунтується на конституційних нормах.
У цій справі № 240/7411/21, касаційне провадження було відкрито Верховним Судом з підстави неправильного, на думку позивача, застосування судами попередніх інстанцій попередніх інстанції пункту 4 статті 16 Закону № 2011-XII, що призвело до порушення його права на соціальний захист у зв`язку із встановленням інвалідності, яка настала внаслідок травми, отримання якої пов`язано із захистом Батьківщини.
Так, спір, який розглядався у цій справі, виник у правовідносинах до ухвалення рішення Конституційного суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII зі змінами.
У цій справі Конституційний Суд України дійшов висновку, що в разі запровадження Законом одноразової грошової допомоги та фактичного перерахунку її розміру у зв`язку з погіршенням стану здоров`я особи відповідне законодавче регулювання порядку реалізації цього права має бути сумісним з Конституцією України, зокрема втілювати її засадничі цінності. Конституційний Суд України під час розгляду цієї справи при з`ясуванні об`єктивної виправданості наведеного законодавчого обмеження реалізації права на отримання одноразової грошової допомоги в збільшеному розмірі саме строком у два роки, зауважує, що науково вивірені знання та досвід роботи закладів охорони здоров`я, як випливає з матеріалів цієї справи, не свідчать на користь того, що погіршення стану здоров`я військовослужбовців, військовозобов`язаних або резервістів не може настати після спливу цього строку. Визначаючи легітимність мети встановленого Законом обмеження, Конституційний Суд України дійшов висновку, що обраний законодавцем засіб її досягнення (часове обмеження строком у два роки) хоч і є раціонально пов`язаним із нею, однак не може бути визнаним таким, що є домірним для досягнення встановленої мети, оскільки не є підтвердженням того, що погіршення стану здоров`я цієї категорії осіб, спричинене пораненням (контузією, травмою або каліцтвом) під час служби в Збройних Силах України, не може настати після спливу встановленого строку. Отже, на підставі наведеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що встановлені оспорюваними приписами Закону обмеження права на одноразову грошову допомогу не відповідають вимогам домірності.
Так, відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти та їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність не раніше дня ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду України. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24.12.1997 № 8-зп/1997).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.11.2020 у справі № 4819/49/19 зазначила, що аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України від 13.07.2017 № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.
На наше переконання поновлення порушеного права особи внаслідок допущення до неї конституційної несправедливості має пріоритетне значення під час розгляду справи судом у зв`язку із застосуванням до неї положень закону, які не відповідали Конституції України не з моменту ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення щодо визнання неконституційними цих норм, а з моменту виникнення спірних відносин та застосування до них суб`єктом владних повноважень дефектної норми, оскільки принцип верховенства права у такому випадку втілюється через правозахисний судовий механізм, який серед іншого вимагає від судового органу будь-якої інстанції застосовувати Конституцію України як норми прямої дії у разі якщо він, обираючи норму права яка підлягає застосуванню до спірних відносин, дійшов до висновку, що така норма суперечить Конституції України.
Тобто, якщо суд доходить висновку, або суд чи судді у колегії (більшість) мають тверде переконання, що застосовний закон містить несправедливі положення і може вважатися неправовим, суд, забезпечуючи верховенство права в своїй судовій діяльності, має дати процесуальну реакцію із застосуванням певних мотивів матеріального характеру на таке власне переконання.
Поруч з цим, в контексті спірних відносин, наголошуємо на реаліях, пов`язаних зі збройною агресією Російської Федерації проти України, роллю Збройних Сил України та інших військових формувань в обороні Української держави, її суверенітету, незалежності та територіальної цілісності.
Так, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, розпочатої 20.02.2014, частина території України (Автономна Республіка Крим і місто Севастополь) є анексованою, деякі райони Донецької та Луганської областей є тимчасово окупованими. Починаючи з 24.02.2022 збройна агресія Російської Федерації проти України набула повномасштабного характеру. Головну роль в обороні України відіграють Збройні Сили України та інші військові формування, які своєю мужньою боротьбою здійснюють ефективний захист Української держави та Українського народу.
В умовах воєнного стану держава зобов`язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України. Відтак усебічна підтримка військовослужбовців Збройних Сил України є одним із засобів розширення оборонних можливостей держави.
Як визначено у частині першій статті 17 Основного Закону України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Визначені конституційні принципи є основою конституційного ладу України, тож від їх захисту залежить його втілення загалом, зокрема й гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина.
Отже, підтримання високого рівня обороноздатності є найвищим державним інтересом і однією з найбільш захищених конституційних цінностей України.
Відповідно до Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (частина перша статті 17); держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (частина п`ята статті 17); захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України (частина перша статті 65).
Конституційний Суд України вказував, що «визначений законами України відповідно до положень статті 17 Конституції України комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту військовослужбовців , зумовлений не їх непрацездатністю або відсутністю достатніх засобів для існування (стаття 46 Конституції України), а особливістю професійних обов`язків, пов`язаних з ризиком для життя та здоров`я, певним обмеженням конституційних прав і свобод, у тому числі права заробляти матеріальні блага для забезпечення собі і своїй сім`ї рівня життя, вищого за прожитковий мінімум»; «соціальні гарантії військовослужбовців випливають з характеру покладених на них службових обов`язків у зв`язку з виконанням ними державних функцій» (абзаци десятий, одинадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 17.03.2004 № 7-рп/2004); «норми-принципи частини п`ятої статті 17 Конституції України щодо забезпечення державою соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей є пріоритетними та мають безумовний характер» (перше речення абзацу восьмого підпункту 2.2 пункту 2 Рішення від 20.12.2016 № 7-рп/2016).
Також Конституційний Суд України у Рішенні від 18.12.2018 № 12-р/2018 сформулював юридичну позицію щодо розуміння змісту статей 17, 65 Основного Закону України і визначив, що громадяни України, які захищають Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, виконують конституційно значущі функції; тож держава повинна надавати їм і членам їхніх сімей особливий статус та забезпечувати додаткові гарантії соціального захисту відповідно до частини п`ятої статті 17 Конституції України як під час проходження служби, так і після її закінчення; щодо осіб, на яких покладається обов`язок захищати Україну, її незалежність та територіальну цілісність, та членів їхніх сімей частиною п`ятою статті 17 Конституції України передбачено особливий соціальний захист, який не обмежено умовами й рівнем, встановленими у статті 46 Основного Закону України; закріплення в Конституції України обов`язку держави щодо забезпечення соціального захисту громадян України, які захищають Вітчизну, суверенітет і територіальну цілісність України, є запорукою його реалізації державою та недопущення зниження рівня соціального захисту цих осіб та членів їхніх сімей (абзаци другий - четвертий пункту 3 мотивувальної частини).
У Рішенні від 20.12.2016 № 7-рп/2016 Конституційний Суд України зазначив, що приписи статті 17 містяться в розділі I «Загальні засади» Конституції України, який визначає такі основи конституційного ладу в Україні, як, зокрема, суверенітет, територіальна цілісність та недоторканність України, захист яких покладається на Збройні Сили України та інші військові формування; особлива конституційна процедура внесення змін до цього розділу Конституції України обумовлена специфікою предмета його регулювання - основи конституційного ладу в Україні - зокрема необхідністю забезпечення національної безпеки і оборони України, потребами захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України як суверенної й незалежної, демократичної, соціальної та правової держави; зазначене є підставою для висновку, що особи, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, створених відповідно до законів України, а також члени їхніх сімей мають спеціальний статус та особливі умови соціального захисту (абзаци перший, третій, четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Тобто, виконання державою конституційного обов`язку щодо забезпечення посиленого соціального захисту військовослужбовців, військовозобов`язаних або резервістів покликане не тільки забезпечити соціальний захист кожного з них індивідуально, а й сприяти виконанню громадянами України обов`язку щодо захисту Вітчизни - України, її суверенітету, незалежності та територіальної цілісності.
На виконання конституційного обов`язку та, зокрема приписів частини п`ятої статті 17 Конституції України Держава в особі Верховної Ради України в Законі № 2011-ХІІ визначила обсяг і механізми реалізації соціального захисту військовослужбовців та основні засади державної політики в цій сфері.
Беззаперечно те, що перевірка приписів законів на предмет їх відповідності Конституції належить до ексклюзивних функцій Конституційного Суду України.
Натомість, суд, у тому числі на стадії перегляду рішень в порядку касаційного провадження, перевіряючи оспорюване рішення суб`єкта владних повноважень на відповідність критеріям, визначеним у статті 2 КАС України, має обґрунтувати суперечність положень закону і відмовитися від його застосування, але не визнавати його конституційним і застосовувати, оскільки до повноважень Верховного Суду належить здійснення офіційного тлумачення норм законів, формування правових висновків щодо застосування норм Конституції та фактичної дискваліфікації конкретних норм законів, чи, навпаки фактичну конституціоналізацію застосованого законодавчого акта.
При цьому, такий висновок Верховного Суду є обов`язковим для сторін спору, а також виконує функцію єдності судової практики, тобто скерування правозастосовної діяльності судів нижчого рівня в єдине русло.
Таким чином, в контексті наведеного вище, у разі безсумнівного встановлення факту невідповідності положень закону нормам Конституції суд зобов`язаний обґрунтовано застосувати норми Конституції України, а не норми закону.
На нашу думку, з дня ухвалення рішення Конституційного Суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022 у справі про посилений соціальний захист військовослужбовців така невідповідність є беззаперечною та виступає підставою для зміни практики Верховного Суду, яка ґрунтувалася на положеннях закону, що визнані неконституційними.
Отже, на нашу думку, Судова палата, розглядаючи цей спір зобов`язана була застосувати норми Конституції України як норми прямої дії через очевидність та беззаперечність невідповідності положення пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XIІ Конституції України, оскільки це є беззаперечним фактом, який ґрунтується у тому числі на відповідному рішенні Конституційного Суду України.
Відтак, на нашу думку, установлені пунктом 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років є невиправданими та такими, що непропорційно обмежують право на посилений соціальний захист військовослужбовців, гарантоване частиною першою статті 46 Конституції України у взаємозв`язку з частиною п`ятою її статті 1 Конституції України.
Такі висновки узгоджуються із висновками, які викладені у Рішенні від 06.04.2022 № 1-р(II)/2022, яким Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII зі змінами, який втратив чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
До того ж, звертаю увагу на те, що Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).
До того ж, відповідно до частини першої статті 129 Конституції суди зобов`язані вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, серед іншого, означає врахування тлумачення Конвенції з прав людини, яке надається Європейським судом з прав людини як мінімальний стандарт демократичного суспільства. Принцип законності, що є складовою верховенства права у розумінні Європейського суду з прав людини, має бути заснованим на визнанні й прийнятті прав і свобод людини як найвищої цінності, тобто за своїм змістом мати характер правозаконності.
Європейським судом з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
При цьому, звертаємо увагу на те, що, зокрема Верховному Суду слід формувати європейське сприйняття права, коли законність не завжди домінує над справедливістю, особливо при розгляді соціальних спорів, оскільки людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, та не можуть ставитись у залежність із допущеними Державою помилками в законі або іншому нормативно-правовому акті, які мають прийматись на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Отже, з огляду на визначені в частинах третій та четвертій статті 7 КАС України правила, а також враховуючи право на справедливий суд як складову верховенства права, Верховний Суд, ухвалюючи постанову від 15.11.2022 у справі № 240/7411/21 до спірних правовідносин мав застосувати положення статей 3, 8, 17, 46 Конституції України щодо соціального захисту військовослужбовців як норм прямої дії з урахуванням наданої МСЕК оцінки стану здоров`я позивача як особи, яка отримала поранення (контузію, травму або каліцтво) під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням нею обов`язків військової служби та відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957, прийнятих у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, а також в інших постановах Верховного Суду щодо застосування положень пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ у подібних правовідносинах, у яких викладено аналогічні висновки, у тому числі з метою усунення розбіжностей у тлумаченні цієї норми права між правовими висновками Верховного Суду та юридичними позиціями Конституційного Суду України.
Ураховуючи вищенаведене, викладені у постанові Верховного Суду від 21.03.2023 у справі №240/7411/21 висновок про те, що частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України та інші висновки як похідні, - є помилковим та не ґрунтується на правильному застосуванні судом норм права.
Судді Верховного Суду А. І. Рибачук
А. Ю. Бучик
Л. Л. Мороз
