ОКРЕМА ДУМКА
06 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 240/7411/21
адміністративне провадження №К/990/7095/22
судді Верховного Суду Чиркіна С.М.
у справі № 240/7411/21 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23.06.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.02.2022, за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
щодо постанови Верховного Суду від 21 березня 2023 року, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 червня 2021 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 240/7411/21 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції - Житомирського окружного адміністративного суду.
Зміст позовних вимог, їх обґрунтування та заперечення.
В позовній заяві ОСОБА_2 просив :
визнати протиправним і скасувати рішення Міністерства оборони України про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги як інваліду 2 групи з 25.11.2020, внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини, оформлене протоколом засідання Комісії з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби від 15.02.2021 №18;
зобов`язати Міністерство оборони України призначити, нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня 2020 року, як інваліду 2 групи з 25.11.2020 внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975, з урахуванням попередніх виплат.
В обґрунтування позову зазначив, що відмова відповідача у виплаті одноразової грошової допомоги з тих підстав, що після первинного огляду МСЕК пройшло більше 2 років, є протиправною та такою, що порушує його законні права та інтереси.
Відповідач просив відмовити в задоволенні позову, наголосивши на встановленні другої групи інвалідності, після спливу дворічного строку з моменту первинного встановлення інвалідності понад дворічний термін.
Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
Позивач проходив військову службу в Збройних Силах України. З 12.11.2014 до 16.12.2014 та з 08.04.2016 до 22.07.2016 брав безпосередню участь в антитерористичній операції (далі - АТО), забезпеченні її проведення і обороні незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.
Згідно із інформацією, зазначеної у довідці до акта огляду МСЕК, під час первинного огляду 28.11.2018 позивачу з 20.11.2018 присвоєно ІІІ групу інвалідності, причиною якої визначено травму, пов`язану із захистом Батьківщини. Одночасно визначено дату повторного переогляду 28.11.2021.
25.11.2020 Житомирською обласною МСЕК № 2 позивачу з 25.11.2020 встановлено ІІ групу інвалідності, причиною якої є травма, пов`язана із захистом Батьківщини.
Рішенням комісії Міноборони України № 18, оформленим протоколом засідання від 15.02.2021, ОСОБА_1 відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги з покликанням на пункт 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ та пункт 8 Порядку № 975 у зв`язку із тим, що заявникові змінили групу інвалідності уже після сплину дворічного терміну з моменту первинного встановлення групи інвалідності (далі - рішення № 18).
Не погодившись із рішенням №18, ОСОБА_1 звернувся до суду.
Стислий виклад рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
Житомирський окружний адміністративний суд рішенням від 23.06.2021, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.02.2022, відмовив у задоволенні позовних вимог.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що з дня встановлення позивачеві ІІІ групи інвалідності (20.11.2018) до встановлення ІІ групи інвалідності (25.11.2020) минуло понад два роки, а тому позивач відповідно до пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.
Суди застосували правові висновки, наведені у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі № 1.380.2019.006957, прийнятих у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду.
Стислі доводи касаційної скарги
Касаційна скарга позивача мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували положення пункту 4 ст. 16-3 Закону №2011-XII без урахування висновку щодо його застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22.08.2019 у справі № 826/7472/18.
Зокрема, у тій справі Суд врахував, що позивачеві було призначено черговий переогляд на 18.09.2017. Він не мав обов`язку проходити переогляд раніше, тому не може зазнавати жодних негативних наслідків від того, що огляд не відбувся до 09.09.2017 (п. 31). Зважаючи на вищенаведене, Суд дійшов висновку, що дворічний строк, передбачений пунктом 4 ст. 16-3 Закону № 2011-XII, було додержано. Отже, позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, з урахуванням раніше виплаченої суми.
Позивач вважає, що в його випадку у межах дворічного терміну з моменту первинного встановлення інвалідності з 19.11.2020 (тобто в межах двох років) розпочалося лікування наслідків отриманої травми, яке є підставою для встановлення другої групи інвалідності.
Раніше лікування він не міг розпочати у зв`язку із захворюванням на коронавіpyc.
Звертає увагу, що 28.11.2018 йому встановлено ІІІ групу інвалідності, з 20.11.2018. Водночас дату наступного огляду призначено на 28.11.2020, тобто за межами дворічного терміну.
Стверджує, що намагався пройти огляд MCEK раніше призначеного строку, в межах двох років з моменту первинного встановлення втрати працездатності. Зокрема, у жовтні 2020 року він звернувся до Житомирського військового шпиталю, щоб пройти лікування та підтвердити діагноз і ознаки хвороби, з метою скерування до органів MCEK для експертизи і повторного встановлення інвалідності.
Позивач вважає, що вжив ycix можливих заходів для проходження медичного огляду з метою скерування на експертизу до органів MCEK та встановлення йому інвалідності, а саме: своєчасно звернувся до Житомирського військового шпиталю у жовтні 2020 року. Відповідно, затримка скерування на огляд органами MCEK виникла через незалежні від нього обставини - випадкове зараження вірусом COVID-19 під час пандемії.
У відзиві Міноборони України звертає увагу на законність та обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій з наведених у них мотивах, у зв`язку із чим просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Стисла позиція Верховного Суду
Ухвалою Верховного Суду від 31.08.2022 справу передано на розгляд Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав, оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957, щодо застосування положень пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ та у подібних правовідносинах, у яких викладено аналогічні висновки із покликанням на необхідність застосування до спірних правовідносин приписів статті 7 КАС України у зв`язку із невідповідністю цієї норми Конституції України.
Тож ключовим питанням справи стало застосування до спірних відносин правових висновків Верховного Суду щодо пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ через суперечність між ними та Конституцією України (з огляду на юридичну позицію Конституційного Суду України, висловлену у справі про посилений соціальний захист військовослужбовців).
Судова палата із зазначеного питання дійшла таких висновків:
«Зважаючи на пряму дію рішення Конституційного Суду України в часі, поширення висловленої у такому рішенні юридичної позиції на відносини, що виникли до дня ухвалення цього рішення, суперечить частині другій статті 152 Конституції України.
Відступ від позицій Верховного Суду після ухвалення Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності певних норм законодавства, що застосовувалися судами, надав би їм зворотної дії у часі та нівелював би суть частини другої статті 152 Конституції України.
Внаслідок ухвалення рішення Конституційного Суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022, правове регулювання спірних відносин з 06.04.2022 змінилося. Відповідно, спірні відносини, що виникли після 06.04.2022, повинні вирішувати з урахуванням цього рішення Конституційного Суду України.
Суд також звертає увагу на те, що на виконання рішення Конституційного Суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022 було прийнято Закон України від 29.07.2022 № 2489-IX «Про внесення змін до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги», яким, зокрема, пункт четвертий ст. 16-3 Закону № 2011-XII було викладено у новій редакції.
Верховний Суд може відступати від попередніх правових висновків, однак зі скасуванням чи прийняттям нових правових актів, визнанням їх неконституційними, виникає нове правове регулювання і, відповідно, змінюється судова практика. Суди не можуть використовувати попередні правові висновки Верховного Суду щодо застосування норми права, якщо ці норми вже змінено або скасовано.
Отже, за висновком Судової палати застосування механізму статті 7 КАС України після скасування певної норми Конституційним судом до правовідносин які виникли до рішення Конституційного Суду є неможливим а також зміна правового регулювання у зазначених вище правовідносинах об`єктивно зумовлює інше вирішення цієї категорії справ.».
Із вищенаведеними висновками не погоджуюсь та вважаю за необхідне конкретизувати із чим саме не згоден.
В першу чергу, визначене Судовою палатою ключове правове питання у цій справі щодо застосування пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (№ 2011-XII) не в повній мірі відповідає обсягу правового регулювання предмету спору з огляду на таке.
Відповідно до пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII у редакції, що діяла з 01.01.2014, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов`язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.
Саме обмеження дворічним строком права на отримання одноразової грошової допомоги у разі зміни групи інвалідності або ступеня втрати працездатності викликають суперечності в якості цієї норми та її застосуванні.
Зазначена норма лише визначає часові обмеження у їх загальному виражені, проте ця норма, як і Закон № 2011-XII в цілому не визначають правил обрахунку дворічного терміну, відсутній критерій відліку початку та завершення обрахунку терміну. Оскільки за змістом норми йдеться про повторний огляд та відмінність його результатів від попереднього огляду то Закон № 2011-XII мав би передбачити умови та підстави повторного огляду.
Водночас при прийнятті рішення щодо відсутності підстав для відступу від попередньої практики судова палата в першу чергу трактувала частину 4 статті 7 КАС України крізь призму частини другої статті 152 Конституції України, за якою закони, інші акти та їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність не раніше дня ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду України.
Проте, на моє переконання, в цій ситуації статтю 7 КАС України в цілому необхідно було засовувати з урахуванням вимог до оцінки рішень суб`єктів владних повноважень, закріплених у частині 2 статті 2 КАС України у сукупності із приписами статті 6 КАС України крізь призму критерію «якість закону».
Згідно із частиною п`ятою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Своєю чергою принцип єдності судової практики не має абсолютного характеру, оскільки процесуальним законодавством як Велика Палата Верховного Суду, об`єднані палати касаційних судів у складі Верховного Суду, так і палати касаційних судів у складі Верховного Суду наділені виключними повноваженнями у встановленому порядку відступати від раніше сформованої правової позиції з огляду на те, що в протилежному випадку це означало б неможливість виправлення судом своєї власної помилки або виключало б можливість динамічного розвитку суспільних правовідносин та права; за певних обставин відступ від попередніх правових позицій суду касаційної інстанції узгоджується із уже усталеним виробленим у праві цивілізаційним підходом, згідно з яким «truth or stability - truth is preferable» (при конкуренції між правдивим і стабільним пріоритет варто віддавати першому).
Для узгодження принципу правової визначеності та концепту «живого права» у рішеннях ЄСПЛ та Великої Палати Верховного Суду сформувалась стала практика, відповідно до якої відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави (реальне підґрунтя), тобто суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави та з метою виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду може бути, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно прийти до висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) необхідність виправлення судом своєї власної помилки; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави тощо.
В справі, що розглядається каталізатором відступу від попередньої позиції послугувало переростання гібридної російської агресії із захопленням територій Держави Україна, розпочатої 20.02.2014, в повномасштабну війну, з порушенням законів та звичаїв війни, яка призвела до зміни ставлення у суспільстві до військовослужбовців Сил Оборони України, необхідності підвищення їх соціального захисту, оскільки війна «зачепила» в різних інтерпретаціях кожного українця.
Конституційний Суд України, 6 квітня 2022 року прийняв рішення № 1-р(II)/2022, яким частково усунув обмеження дворічним строком права на отримання одноразової грошової допомоги у разі зміни групи інвалідності або ступеня втрати працездатності.
Рішення Конституційного Суду України від 6 квітня 2022 року № 1-р(II)/2022, своєю чергою призвело до зміни законодавства в частині невиправданих обмежень прав військовослужбовців (далі рішення № 1-р(II)/2022).
Отже, зміна суспільного життя внаслідок військової агресії, рішення Конституційного Суду та зміна законодавства є об`єктивними чинниками для зміни правової позиції.
Слід наголосити, що згідно із статтею 147 Основного Закону, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.
Закон України «Про Конституційний Суд України» (далі також Закон № 2017) визначає порядок організації та діяльності Конституційного Суду України, статус суддів Конституційного Суду України, підстави і порядок звернення до нього, процедуру розгляду ним справ і виконання його рішень.
Відповідно до статті 1 цього Закону Конституційний Суд України (далі - Конституційний Суд або Суд) є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України.
Конституційний Суд України за результатами розгляду справ ухвалює рішення й надає висновки, які є обов`язковими до виконання на території України, остаточними та не можуть бути оскаржені за матеріальними чи процесуальними підставами. Згідно зі статтями 65 і 66 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення й висновки складаються зі вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.
Особливістю цих актів є те, що в них містяться юридична позиція Конституційного Суду України, яка активно застосовується судами та на яку не розповсюджуються вимоги частини другої статті 152 Конституції України.
Так, згідно із статтею 92 Закон № 2017 юридичну позицію Конституційний Суд викладає у мотивувальній та/або резолютивній частині рішення, висновку.
Юридична позиція Суду може міститися в ухвалах про відмову у відкритті конституційного провадження у справі та про закриття конституційного провадження у справі, постановлених Сенатом чи Великою палатою. Конституційний Суд може розвивати і конкретизувати юридичну позицію Суду у своїх наступних актах, змінювати юридичну позицію Суду в разі суттєвої зміни нормативного регулювання, яким керувався Суд при висловленні такої позиції, або за наявності об`єктивних підстав необхідності покращення захисту конституційних прав і свобод з урахуванням міжнародних зобов`язань України та за умови обґрунтування такої зміни в акті Суду.
Отже, необхідно враховувати не лише резолютивну частину рішення Конституційного Суду, але його юридичну позицію.
Термін «правова позиція» не передбачений законодавством України, проте він використовується в рішеннях судів всіх юрисдикцій та інстанцій а також у висновках Конституційного Суду України (далі - КСУ) в разі посилання на аргументи, які КСУ використовував у раніше прийнятих актах та на практиці цей термін дорівнює юридичній позиції Суду.
Так в пункті 3 рішення № 1-р(II)/2022 на підставі системного аналізу правових позицій, сформованих Конституційним Судом в інших справах наголошено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (частина перша статті 17); держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (частина п`ята статті 17); захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України (частина перша статті 65).
Також в пункті 3.1. Конституційний Суд України вказував, що визначений законами України відповідно до положень статті 17 Конституції України комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту військовослужбовців, зумовлений не їх непрацездатністю або відсутністю достатніх засобів для існування (стаття 46 Конституції України), а особливістю професійних обов`язків, пов`язаних з ризиком для життя та здоров`я, певним обмеженням конституційних прав і свобод, у тому числі права заробляти матеріальні блага для забезпечення собі і своїй сім`ї рівня життя, вищого за прожитковий мінімум"; „соціальні гарантії військовослужбовців випливають з характеру покладених на них службових обов`язків у зв`язку з виконанням ними державних функцій" (абзаци десятий, одинадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004); „норми-принципи частини п`ятої статті 17 Конституції України щодо забезпечення державою соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей є пріоритетними та мають безумовний характер" (перше речення абзацу восьмого підпункту 2.2 пункту 2 Рішення від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016).
Отже, в рішенні № 1-р(II)/2022 КСУ не обмежився оцінкою пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII, який був предметом конституційної скарги, оскільки цей пункт є складовою частиною та певним результатом цілої ланки державних соціальних гарантій військовослужбовців.
При оцінці предмету конституційної скарги КСУ також звернувся до юридичної позиції, сформованої у його Рішенні від 18 грудня 2018 року № 12-р/2018 щодо розуміння змісту статей 17, 65 Основного Закону України і наголосив, що громадяни України, які захищають Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, виконують конституційно значущі функції; тож держава повинна надавати їм і членам їхніх сімей особливий статус та забезпечувати додаткові гарантії соціального захисту відповідно до частини п`ятої статті 17 Конституції України як під час проходження служби, так і після її закінчення; щодо осіб, на яких покладається обов`язок захищати Україну, її незалежність та територіальну цілісність, та членів їхніх сімей частиною п`ятою статті 17 Конституції України передбачено особливий соціальний захист, який не обмежено умовами й рівнем, встановленими у статті 46 Основного Закону України.
Водночас в пункті 3.2 Рішення № 1-р(II)/2022 наголошено, що частину п`яту статті 17 Конституції України викладено так, що реалізація права на соціальний захист осіб, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей потребує якісного і ефективного законодавчого регулювання та запровадження механізмів забезпечення їх державної підтримки.
Отже, на моє переконання Верховний Суд, як суд «права» мав застосувати саме ці юридичні (правові) позиції Конституційного Суду при оцінці спірних правовідносин.
Слід звернути увагу, що недоліком спірної норми Закону № 2011-XII є її якість.
В контексті предмету спору наголошую, що згідно із частиною другою статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюються, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина.
Як зазначено вище, визначивши часові обмеження, законодавець не визначив правила обрахунку дворічного терміну, оскільки в Законі № 2011-XII відсутнє визначення початку обрахунку терміну та його завершення.
Також в Законі № 2011-XII відсутнє визначення періодичності медичних оглядів. Так, судами встановлено, що позивачу повторний огляд був призначений після збігу дворічного преклюзивного терміну.
Відповідно навіть під час призначення повторного огляду мало місце втручання в право на отримання одноразової грошової допомоги, проте Судовою палатою це втручання не оцінено.
Також слід звернути увагу, що Постановою Кабінету Міністрів від 25.12.2013 № 975 затверджений Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі -Порядок № 975).
Порядок № 975 має визначати лише механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності (далі - одноразова грошова допомога) військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - військовослужбовець, військовозобов`язаний та резервіст)
Проте саме Порядок № 975 передбачає умови та підстави визначення дати виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги, яка своєю чергою впливає на перебіг дворічного терміну відповідно впливає на наявність або відсутність права на отримання допомоги при повторному огляді.
Водночас Постановою Кабінету Міністрів України № 1317 від 03.12.2009 затверджено Положення про медико-соціальну експертизу (далі Положення № 1317)
Саме Положення № 1317 визначає періодичність та підстави проведення повторних оглядів.
Показовим в цьому контексті є пункт 22 Положення № 1317, який встановлює загальне правило за яким, повторний огляд осіб з інвалідністю навіть з нестійкими, оборотними змінами та порушеннями функцій організму з метою визначення ефективності реабілітаційних заходів, стану здоров`я і ступеня соціальної адаптації проводиться раз на один - три роки.
Отже, Положенням № 1317 передбачена можливість уповновженим органом призначати повторний огляд після збігу двохрічного терміну, що призводить до позбавлення права військовослужбовця на отримання одноразової допомоги у разі збільшення втрати працездатності.
Проте саме цим Положенням керуються суб`єкти від яких залежать соціальні гарантії військовослужбовцям.
Цей системний недолік сукупності норм, які регулюють спірні правовідносини не залишився поза увагою Конституційного Суду.
Так у пунктах 6.1, 6.2 Конституційний Суд України наголосив:
«згідно з Міжнародною класифікацією хвороб (ICD-10 Version: 2015) посттравматичний стресовий розлад позначається як такий, що „виникає як відстрочена або затяжна реакція на стресову подію або ситуацію ( коротку або тривалу) виключно загрозливого або катастрофічного характеру, яка, ймовірно, спричинить поширений дистрес майже у кожного. У невеликій частині випадків стан може мати хронічний перебіг протягом багатьох років з остаточним переходом до стійкої зміни особистості".
Отже, Конституційний Суд України вважає невиправданим законодавчо обмежувати часовими рамками (строком у два роки) настання причиново-наслідкового зв`язку між пораненням (контузією, травмою або каліцтвом), отриманим особою під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням нею обов`язків військової служби, та динамікою стану здоров`я. Такий правоприпиняльний (преклюзивний) строк має бути об`єктивно оцінений, обумовлений індивідуальним станом здоров`я кожної особи, яка отримала поранення (контузію, травму або каліцтво) під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням нею обов`язків військової служби, в межах розумного строку.
Наведені підходи в оцінці на відповідність Основному Закону України оспорюваних приписів Закону втілено також в інших законодавчих актах, а також відповідних нормативних актах Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України, якими, зокрема, встановлено порядок проведення переогляду осіб з інвалідністю з метою підвищення групи інвалідності у строк, який є більшим двох років, або ж такий строк не встановлено (закони України „Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" ,,Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні", постанова Кабінету Міністрів України „Питання медико-соціальної експертизи" від 3 грудня 2009 року № 1317 зі змінами, наказ Міністерства оборони України „Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу Збройних Сил України" від 14 серпня 2008 року № 402 зі змінами).
Таким чином, оспорювані приписи Закону, якими встановлено обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років, не узгоджуються з засадничими конституційними цінностями, зокрема такими, як принцип поваги до захисту прав людини, принцип верховенства права в аспекті домірності та вимог щодо соціального захисту військовослужбовців (статті 3, 8, 17, 46 Конституції України)».
Проте ці юридичні висновки Конституційного Суду не прийняті до уваги, та Судовою палатою не надана відповідна оцінка законам та підзаконним актам, які регулюють спірні правовідносини.
Суддя Верховного Суду С. М. Чиркін
