04.05.2023 Справа № 756/8527/22
Номер справи 756/8527/22
Номер провадження 2/756/1213/23
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
24 квітня 2023 року Оболонський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді - Белоконної І.В.,
за участю секретаря - Харук М.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, -
в с т а н о в и в:
Позивач через свого представника у вересні 2022 року звернулася до суду з вищевказаним позовом до відповідача, у якому просить визнати недійсним свідоцтво про право власності на частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя від 18.10.2020, посвідченого державним нотаріусом Двадцять першої київської нотаріальної контори Литвин І.В., зареєстрованого в реєстрі за № 2-1281, видане ОСОБА_3 , а також визнати за позивачем право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , житловою площею 29,2 м2, загальною площею 49,3 м2, в порядку спадкування за заповітом.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_4 .
04 травня 1994 року ОСОБА_4 уклала шлюб з ОСОБА_3 .
29 грудня 1998 року ОСОБА_4 склала заповіт на випадок своєї смерті, яким заповіла позивачу належну їй на праві особистої приватної власності квартиру АДРЕСА_1 .
Вищевказана квартира була придбана ОСОБА_4 24.04.1997 за рахунок коштів, які вона отримала від продажу належної їй на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16.06.1993 та свідоцтва про право на спадщину за законом від 28.12.1996 квартири АДРЕСА_2 .
Таким чином, 24.04.1997 мати позивача ОСОБА_4 продала належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_2 , та в цей же день 24.04.1997 за кошти, отримані від продажу власної квартири, придбала квартиру АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного позивач уважає, що квартира АДРЕСА_1 не була об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а мала статус особистої приватної власності одного з подружжя, а саме її матері ОСОБА_4 .
Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 її спадкоємцями першої черги були чоловік ОСОБА_3 та позивач.
18 серпня 2020 року позивач та ОСОБА_3 звернулись до Двадцять першої київської нотаріальної контори з приводу прийняття спадщини.
Під час прийняття заяви про прийняття спадщину нотаріус повідомив ОСОБА_1 , що незважаючи на наявність заповіту, вона може отримати свідоцтво про право на спадщину лише на 1/4 частину квартири, так як квартира була придбана у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , якому належить право власності на 1/2 частину квартири як спільного майна подружжя та 1/4 частина квартири як обов`язкова частка у спадщині, так як ОСОБА_3 є особою з інвалідністю II групи. При цьому, нотаріус також повідомив, що є спосіб поділити спадщину між ними в рівних частинах, а саме ОСОБА_3 відмовляється від права на обов`язкову частку у спадщині та від прийняття спадщини по закону, а натомість отримує свідоцтво про право власності на 1/2 частину квартири як частку в спільній сумісній власності подружжя, а позивач отримує свідоцтво про право на спадщину за заповітом також на 1/2 частину квартири.
Як наслідок, 18.08.2020 позивач подала заяву про прийняття спадщини за заповітом та за законом, а ОСОБА_3 подав заяву про відмову від свого права на обов`язкову частку у спадщині і відмову від прийняття спадщини за законом після смерті своєї дружини та про намір отримати свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя.
18 листопада 2020 року позивачу було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а ОСОБА_3 свідоцтво про право власності. При цьому, нотаріусом було роз`яснено позивачу її право на оскарження в судовому порядку виданого ОСОБА_3 свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.
У зв`язку з життєвими обставинами та хворобою вітчима ОСОБА_3 , позивач з морально-етичних міркувань не звернулась одразу до суду з приводу визнання дій нотаріуса неправомірними та скасування свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя. До того ж ОСОБА_3 запевняв позивача, що він розуміє, що ця квартира її, що це була воля його колишньої дружини, що він не претендує на цю квартиру, а лише хоче спокійно дожити останні роки.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер.
Як виявилося в подальшому, ОСОБА_3 05.12.2020 склав заповіт, яким заповів своєму позашлюбному сину ОСОБА_2 (відповідач) на випадок своєї смерті 1/2 частину спірної квартири АДРЕСА_1 .
Однак, позивач стверджує, що хоч спірна квартира і була набута її матір`ю в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , належала ОСОБА_4 на праві особистої приватної власності та не була спільною сумісною власністю подружжя, а тому на її думку, ОСОБА_3 набув права власності на 1/2 частину вказаної квартири як спільного майна подружжя безпідставно і, як наслідок, відповідач ОСОБА_2 не має права на спадкування такого майна.
Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 28 вересня 2022 року за вищевказаним позовом відкрито позовне провадження.
17 листопада 2022 року відповідач через свого представника надав відзив на позов, у якому у його задоволенні просив відмовити у повному обсязі у зв`язку з тим, що спірна квартира 24.04.1997 була придбана ОСОБА_4 разом з його батьком ОСОБА_3 і є спільною сумісною власністю подружжя. Згодом, після смерті батька відповідач правомірно успадкував належну йому на праві власності 1/2 частину спірної квартири. На думку відповідача, спадкоємці не вправі змінювати або оспорювати правовий статус майна, набутого подружжям у шлюбі, якщо такий статус не оспорювався жодним з подружжя за їх життя. Також додав, що його батько ОСОБА_3 12 квітня 1994 року продав належну йому квартиру АДРЕСА_3 , тому міг використати свої власні грошові кошти на придбання спірного нерухомого майна.
Представник позивача у судовому засідання позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити з підстав, що наведені у позовній заяві.
Представник відповідача у судовому засіданні у задоволенні позову просив відмовити у повному обсязі з підстав, що наведені у відзиві.
Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, про час та місце повідомлялася належним чином.
Заслухавши пояснення представників сторін, свідків, дослідивши письмові матеріали справи, зібрані у справі докази, суд вбачає необхідним у задоволенні позову відмовити з огляду на таке.
Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
04 травня 1994 року між матір`ю позивача ОСОБА_4 та батьком відповідача ОСОБА_3 укладено шлюб, що підтверджується відповідним свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 .
24 квітня 1997 року ОСОБА_4 в період шлюбу з ОСОБА_3 продала належну їй на праві особистої власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16.06.1993 та свідоцтва про право на спадщину за законом від 28.12.1996 квартиру АДРЕСА_2 , та в цей же день придбала квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується відповідними Договорами купівлі-продажу.
Як вбачається з Договору купівлі-продажу від 12 квітня 1994 року, ОСОБА_3 приблизно за 3 тижні до укладення шлюбу з ОСОБА_4 продав належну йому квартиру АДРЕСА_3 .
Відповідно до п. 1 розділу VII «Прикінцевих положень» СК України, зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.
Згідно ч. 1 ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
З огляду на вищевказані правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим стосовно спірних правовідносин повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна 24 квітня 1997 року.
Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно зі ст. 24 КпШС України, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Відповідно до ст. 28 КпШС України, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Згідно з ч. 1 ст. 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.
Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
29 грудня 1998 року ОСОБА_4 склала заповіт на випадок своєї смерті, яким заповіла своїй доньці ОСОБА_1 (позивач) належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 .
18 серпня 2020 року позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_3 звернулись до Двадцять першої київської нотаріальної контори з приводу прийняття спадщини.
У своєму позові позивач зазначає, що під час прийняття заяви про прийняття спадщину нотаріус повідомив їй, що незважаючи на наявність заповіту, вона може отримати свідоцтво про право на спадщину лише на 1/4 частину квартири, так як квартира була придбана у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , якому належить право власності на 1/2 частину квартири як спільного майна подружжя та 1/4 частину квартири як обов`язкова частка у спадщині, так як ОСОБА_3 є особою з інвалідністю II групи. При цьому, нотаріус також повідомив, що є спосіб поділити спадщину між ними в рівних частинах, а саме ОСОБА_3 відмовляється від права на обов`язкову частку у спадщині та від прийняття спадщини по закону, а натомість отримує свідоцтво про право власності на 1/2 частину квартири як частку в спільній сумісній власності подружжя, а позивач ОСОБА_1 отримує свідоцтво про право на спадщину за заповітом також на 1/2 частину квартири.
Також нотаріусом було роз`яснено, що у випадку незгоди з таким поділом спадщини позивач після оформлення документів має право звернутись до суду.
Погодившись на запропоновані умови, 18.08.2020 позивач ОСОБА_1 подала заяву про прийняття спадщини за заповітом та за законом, а ОСОБА_3 подав заяву про відмову від свого права на обов`язкову частку у спадщині і відмову від прийняття спадщини за законом після смерті своєї дружини та про намір отримати свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя.
Суд вбачає необхідним звернути увагу, що позивач особисто підтвердила у позовній заяві, що ОСОБА_3 за домовленістю з нею та нотаріусом відмовився від права на обов`язкову частку у спадщині та від прийняття спадщини по закону, за рахунок чого частка позивача на спадкове майно збільшилася з 1/4 до 1/2 частини. Натомість, позивач погодилася на визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частку в спільному майні подружжя. Також позивач підтвердила, що нотаріусом було роз`яснено, що у випадку незгоди з таким поділом спадщини вона після оформлення документів має право звернутись до суду. Проте, за період життя ОСОБА_3 позивач не оскаржувала його право власності на частку в спільному майні подружжя.
18 листопада 2020 року державним нотаріусом Двадцять першої київської нотаріальної контори позивачу було видано Свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а ОСОБА_3 свідоцтво про право власності.
05 грудня 2020 року ОСОБА_3 склав заповіт на випадок своєї смерті, яким заповів ОСОБА_2 (відповідач) належну йому на праві приватної власності частку квартири АДРЕСА_1 .
Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Приписами ст. 1217 ЦК України встановлено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Частиною 1 ст. 1222 ЦК України встановлено, що спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Статтями 1233, 1234 ЦК України встановлено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 .
10 серпня 2021 року до Двадцять першої київської нотаріальної контори звернувся відповідач ОСОБА_2 із заявою про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_3 .
У судовому засіданні свідок ОСОБА_5 повідомила суду, що особисто знала подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а також позивача ОСОБА_1 . Зазначила, що подружжя повідомляло їй про придбання квартири у 1997 році за спільні кошти від продажу власних квартир. Також свідок розповіла, що вона супроводжувала 18.08.2020 ОСОБА_3 до нотаріуса для оформлення документів після смерті його дружини, там же особисто спілкувалась з позивачем, яка на той час жодних заперечень щодо реєстрації права власності на 1/2 частину квартири за ОСОБА_3 не заявляла. Також додала, що після смерті ОСОБА_3 у відповідача відбулась особиста розмова з позивачем, на якій було прийняте рішення, що після отримання відповідачем свідоцтва про право власності на спадщину сторони обговорять можливість спільного використання квартири АДРЕСА_1 або можливість переходу квартири повністю у власність позивача з відшкодуванням відповідачу вартості його частки.
Свідок ОСОБА_6 , яка була знайомою з подружжям ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з моменту початку їхніх спільних відносин, у судовому засіданні повідомила суду, що особисто з ОСОБА_3 не спілкувалася, проте ОСОБА_4 їй регулярно скаржилася на останнього, повідомляла, що спірну квартиру придбала за особисті кошти.
Свідок ОСОБА_7 , яка є нянею онуки ОСОБА_4 та доньки позивача, у судовому засіданні повідомила суду, що знайома з ОСОБА_4 з 2004 року. Також здійснювала догляд за останньою у зв`язку зі станом її здоров`я. Під час особистих розмов ОСОБА_4 повідомляла свідку, що спірну квартиру придбала за власні кошти, а також на постійній основі скаржилася на відсутність коштів у її чоловіка ОСОБА_3 .
Відповідно до ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.
Положеннями ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Беручи до уваги ті обставини, що відповідач згідно заповіту від 05.12.2020 є спадкоємцем спірної 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , враховуючи, що позивач не довела належними та допустимими доказами те, що вказане майно було особистою приватною власністю її матері ОСОБА_8 , суд вбачає необхідним у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
З огляду на вищенаведене, керуючись ст. 5, 12-13, 76, 81, 89, 263-265 ЦПК України, суд, -
в и р і ш и в:
У задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено 04 травня 2023 року.
Суддя,- Белоконна І.В.
