КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а
Номер апеляційного провадження № 22-ц/824/11608/2023
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 листопада 2023 року м. Київ
Справа № 756/8527/22
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.
за участю секретаря судового засідання Грицишина А.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 квітня 2023 року, ухвалене у складі судді Белоконної І.В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом,
встановив:
У вересні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3 , у якому просить визнати недійсним свідоцтво про право власності на частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя від 18.11.2020, посвідченого державним нотаріусом Двадцять першої Київської нотаріальної контори Литвин І.В., зареєстрованого в реєстрі за № 2-1281, видане ОСОБА_4 , а також визнати за позивачем право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , житловою площею 29,2 кв.м., загальною площею 49,3 кв.м., в порядку спадкування за заповітом.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_5 , яка з 04 травня 1994 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_4 .
29 грудня 1998 року ОСОБА_5 склала заповіт на випадок своєї смерті, яким заповіла позивачу належну їй на праві особистої приватної власності квартиру АДРЕСА_1 .
Вищевказана квартира була придбана ОСОБА_5 24.04.1997 року за рахунок коштів, які вона отримала від продажу належної їй на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16.06.1993 року та свідоцтва про право на спадщину за законом від 28.12.1996 квартири АДРЕСА_2 .
Таким чином, 24.04.1997 мати позивача ОСОБА_5 продала належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_2 , та в цей же день 24.04.1997 за кошти, отримані від продажу власної квартири, придбала квартиру АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного позивач вважає, що квартира АДРЕСА_1 не була об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а мала статус особистої приватної власності одного з подружжя, а саме її матері ОСОБА_5 .
Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 її спадкоємцями першої черги були чоловік ОСОБА_4 та позивач.
18 серпня 2020 року позивач та ОСОБА_4 звернулись до Двадцять першої Київської нотаріальної контори з приводу прийняття спадщини.
Під час прийняття заяви про прийняття спадщини нотаріус повідомив ОСОБА_1 , що незважаючи на наявність заповіту, вона може отримати свідоцтво про право на спадщину лише на 1/4 частину квартири, так як квартира була придбана у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , якому належить право власності на 1/2 частину квартири як спільного майна подружжя та 1/4 частина квартири як обов`язкова частка у спадщині, так як ОСОБА_4 є особою з інвалідністю II групи. При цьому, нотаріус також повідомив, що є спосіб поділити спадщину між ними в рівних частинах, а саме ОСОБА_4 відмовляється від права на обов`язкову частку у спадщині та від прийняття спадщини по закону, а натомість отримує свідоцтво про право власності на 1/2 частину квартири як частку в спільній сумісній власності подружжя, а позивач отримує свідоцтво про право на спадщину за заповітом також на 1/2 частину квартири.
Як наслідок, 18.08.2020 позивач подала заяву про прийняття спадщини за заповітом та за законом, а ОСОБА_4 подав заяву про відмову від свого права на обов`язкову частку у спадщині і відмову від прийняття спадщини за законом після смерті своєї дружини та про намір отримати свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя.
18 листопада 2020 року позивачу було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а ОСОБА_4 - свідоцтво про право власності. При цьому, нотаріусом було роз`яснено позивачу її право на оскарження в судовому порядку виданого ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.
У зв`язку з життєвими обставинами та хворобою вітчима ОСОБА_4 , позивач з морально-етичних міркувань не звернулась одразу до суду з приводу визнання дій нотаріуса неправомірними та скасування свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя. До того ж ОСОБА_4 запевняв позивача, що він розуміє, що ця квартира її, що це була воля його колишньої дружини, що він не претендує на цю квартиру, а лише хоче спокійно дожити останні роки.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер.
Як виявилося в подальшому, ОСОБА_4 05.12.2020 склав заповіт, яким заповів своєму позашлюбному сину ОСОБА_3 (відповідачу) на випадок своєї смерті 1/2 частину спірної квартири АДРЕСА_1 .
Однак, позивач стверджує, що хоч спірна квартира і була набута її матір`ю в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , належала на праві особистої приватної власності ОСОБА_5 та не була спільною сумісною власністю подружжя, а тому на її думку, ОСОБА_4 набув права власності на 1/2 частину вказаної квартири як спільного майна подружжя безпідставно і, як наслідок, відповідач ОСОБА_3 не має права на спадкування такого майна.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 квітня 2023 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення та неправильне судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для с прави.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд дійшов висновку, що спірна квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, виходячи з презумпції віднесення придбаного під час шлюбу майна, до спільної сумісної власності подружжя. Однак, жодної оцінки ні обставинам придбання, ні доказам, наданим сторонами, судом не вказано, так само як і мотиви їх прийняття чи відхилення в оскаржуваному рішенні відсутні.
Судом першої інстанції не взято до уваги те, що набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, яка не є абсолютною та існує допоки не буде доведено протилежного.
Звертає увагу, що станом на 28.12.1996 квартира АДРЕСА_2 була власністю матері позивачки в силу ч.1 ст.24 КпШС, оскільки частина квартири належала їй на праві власності до одруження, а частину квартири вона отримала під час шлюбу в порядку спадкування. 24.04.1997 року мати позивачки ОСОБА_5 продала належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_2 , та в цей же день 24.04.1997 року за кошти, отримані від продажу власної квартири, придбала квартиру АДРЕСА_1 . Жодного спору за життя подружжя з приводу правового статусу спірної квартири АДРЕСА_1 між подружжям не було, про що свідчить те, що ще 29.12.1998 року ОСОБА_5 розпорядилася належною їй на праві власності квартирою, заповівши вказану квартиру своїй доньці ОСОБА_1 , з метою уникнення будь-яких непорозумінь в майбутньому. Лише після смерті матері позивача, під час оформлення спадкових прав, з`ясувалось, що вітчим ОСОБА_4 вирішив претендувати на спірної квартири саме як на частку у спільному майні подружжя, хоча жодного відношення до спірної квартири не мав.
Вказує, що під час судового розгляду справи відповідач стверджував, що його батько був достатньо забезпеченим чоловіком, а крім цього продав належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_3 , а тому в нього була реальна можливість виділити на придбання спірної квартири кошти зі своїх особистих коштів. Жодних доказів того, що ОСОБА_4 був достатньо забезпеченим чоловіком, так само як і доказів участі його батька у придбанні спірної квартири відповідач не надав.
Щодо продажу належної ОСОБА_4 на праві приватної власності квартири АДРЕСА_3 , то як вбачається з договору купівлі-продажу, ОСОБА_4 продав квартиру 12.04.1994 року, ще до шлюбу з ОСОБА_5 , який був укладений 04.05.1994 року, в той час як спірна квартира була придбана в 1997 році, через три роки після шлюбу, і саме після продажу матір`ю позивачки своє власної квартири.
ОСОБА_4 був інвалідом II групи, офіційно ніде не працював, мав доньку від іншої жінки, а згодом, як виявилось, ще й позашлюбного сина (відповідача), ніякою нерухомістю, рахунками в банку та заощадженнями не володів, а тому твердження по те, що ОСОБА_4 був достатньо забезпеченим чоловіком та за рахунок власних коштів, отриманих від продажу власної квартири брав участь у придбанні спірної квартири, не відповідає дійсності та ніякими доказами не підтверджено, а все, що він заповів відповідачу це частина спірної квартири, яка не була спільною сумісною власністю подружжя. Однак, незважаючи на викладене вище, суд зробив висновок про те, що позивач не довела належними та допустимими доказами те, що вказане майно було особистою приватною власністю її матері ОСОБА_5 .
Таким чином, при вирішенні позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя від 18.11.2020 року, виданого ОСОБА_4 , судом першої інстанції не було повно та всебічно встановлено обставини справи, не було надано жодної оцінки доказам, наданим позивачем, а зроблений висновок про те, що спірна квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, не відповідає обставинам справи та доказам, наданим позивачем, тим самим судом першої інстанції було неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема ст.24 КпШС України, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин.
Зазначає, що нотаріусом дійсно було роз`яснено ОСОБА_1 її право на оскарження в судовому порядку виданого ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, чим ОСОБА_1 і скористалась. Те, що за період життя ОСОБА_4 позивач не оскаржувала його право власності на частку в спільному майні подружжя, не свідчить, що вона була згодна з видачею свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя ОСОБА_4 і не може бути підставою для відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання права власності на частину квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом, так само як і безпідставні твердження суду про наявність домовленостей між позивачем, нотаріусом та ОСОБА_4 про саме такий поділ спадкового майна.
Стверджує, що ОСОБА_4 набув право власності на частину вказаної квартири як спільного майна подружжя безпідставно і, як наслідок, спадкоємець ОСОБА_4 - відповідач ОСОБА_3 не має права на спадкування такого майна.
Крім того, з оскаржуваного рішення не вбачається, яку оцінку надано судом першої інстанції показам свідків, а також, які обставини, що мають значення для справи, підтверджуються чи спростовуються показами свідків, оскільки судом в рішенні зазначений тільки короткий виклад їх показів.
Судом першої інстанції, в порушення ст.89 ЦПК України, в оскаржуваному рішенні взагалі не надано жодної оцінки жодному доказу, так само як і відсутні мотиви як відхилення, так і врахування кожного доказу, тим самим судом першої інстанції порушено норми процесуального права.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 вважаючи апеляційну скаргу необґрунтованою, оскільки позивачем фактично повторно викладена своя позиція, аналогічна позовним вимогам, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.
Вказує, що ОСОБА_3 не є належним відповідачем у даному спорі, оскільки він жодним чином не порушував прав позивача, адже саме покійний ОСОБА_4 оформив свідоцтво про право на частку у спільному майні подружжя, проте за його життя позивач будь-яких вимог до нього не пред`явила.
Вимоги про те, що майно є особистою приватною власністю одного із подружжя, мали бути вирішені за життя подружжя ОСОБА_7 , проте вони таких питань між собою не вирішували. Крім того, позивач не заявляла позовної вимоги про визнання майна особистою приватною власністю одного із подружжя.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_6 вважали рішення суду законним та обґрунтованим, просили апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду залишити без змін.
Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, тому судом відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України визнано за можливе розглянути справу за його відсутності.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення відповідача та представників сторін, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач ОСОБА_1 особисто підтвердила у позовній заяві, що ОСОБА_4 за домовленістю з нею та нотаріусом відмовився від права на обов`язкову частку у спадщині та від прийняття спадщини по закону, за рахунок чого частка позивача на спадкове майно збільшилася з 1/4 до 1/2 частини. Натомість, позивач погодилася на визнання за ОСОБА_4 права власності на 1/2 частку в спільному майні подружжя. Також позивач підтвердила, що нотаріусом було роз`яснено, що у випадку незгоди з таким поділом спадщини вона після оформлення документів має право звернутись до суду. Проте, за період життя ОСОБА_4 позивач не оскаржувала його право власності на частку в спільному майні подружжя.
18 листопада 2020 року державним нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори позивачу було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а ОСОБА_4 - свідоцтво про право власності. 05 грудня 2020 року ОСОБА_4 склав заповіт на випадок своєї смерті, яким заповів ОСОБА_3 (відповідачу) належну йому на праві приватної власності частку квартири АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер. 10 серпня 2021 року до Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори звернувся відповідач ОСОБА_3 із заявою про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_4 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач згідно заповіту від 05.12.2020 є спадкоємцем спірної 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , враховуючи, що позивач не довела належними та допустимими доказами те, що вказане майно було особистою приватною власністю її матері ОСОБА_8 , підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 - відсутні.
Однак колегія суддів з висновками суду першої інстанції не погоджується, вважає, що суд дійшов таких висновків за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, виходячи з наступного.
Спірною є 1/2 частка квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 49,3 кв.м., житловою - 29,2 кв.м.
Як вбачається з матеріалів справи, 04 травня 1994 року між матір`ю позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6., та батьком відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5., було укладено шлюб, зареєстрований відділом ЗАГС Мінського району м. Києва ( а.с. 17).
Згідно з договором купівлі-продажу від 12 квітня 1994 року, ОСОБА_4 продав належну йому квартиру АДРЕСА_3 .
24 квітня 1997 року ОСОБА_5 продала належну їй на праві особистої власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16 червня 1993 та свідоцтва про право на спадщину за законом від 28 грудня 1996 квартиру АДРЕСА_2 .
В цей же день ОСОБА_5 придбала квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 49,3 кв.м., житловою - 29,2 кв.м.
29 грудня 1998 року ОСОБА_5 склала заповіт на випадок своєї смерті, яким заповіла своїй доньці ОСОБА_1 (позивачу) належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 ( а.с. 15)
18 серпня 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори з заявою прийняття спадщини за заповітом та за законом. В цій заяві зазначила, що іншим спадкоємцем за законом, в тому числі й згідно ст. 1241 ЦК України, є чоловік спадкодавиці - ОСОБА_4 ( а.с. 22)
18 серпня 2020 року ОСОБА_4 звернувся з заявою до Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори, в якій зазначив, що йому відомо про наявність заповіту спадкодавиці не на його користь. Від права на обов`язкову частку у спадщині він відмовився, а також відмовився від прийняття спадщини по закону. Разом з тим повідомив, що претендує на видачу свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя ( а.с. 23).
18 листопада 2020 року державним нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Литвин І.В. було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є її дочка ОСОБА_1 . Спадщина, на яку видане це свідоцтво, складається з 1/ 2 частки квартири АДРЕСА_1 ( а.с. 24).
18 листопада 2020 року державним нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Литвин І.В. ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право власності, відповідно до якого ОСОБА_4 є пережившим чоловіком ОСОБА_5 , та йому належить частка у праві спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям за час шлюбу - квартири АДРЕСА_1
05 грудня 2020 року державним нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Литвин І.В. було посвідчено заповіт, згідно з яким ОСОБА_4 на випадок смерті заповідав належну йому на праві власності частку квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 38).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер у віці 79 років, про що Оболонським відділом ДРАЦС у м. Києві 15.06.2021 року видано свідоцтво про смерть ( а.с. 31).
10 серпня 2021 року з заявою про прийняття спадщини за заповітом звернувся відповідач ОСОБА_3 , у зв`язку з чим Двадцять першою Київською державною нотаріальною конторою було заведено спадкову справу № 802/2021 до майна померлого ОСОБА_4 .
У жовтні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до Деснянського районного суду м. Києва в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту батьківства, залучивши заінтересованою особою свою матір ОСОБА_9 , та просив встановити факт, що заявник є сином ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 06 грудня 2021 року у справі № 754/15179/21 заяву ОСОБА_10 було задоволено, встановлено факт батьківства, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 ( а.с. 42, зворот).
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_1 зазначала, що нотаріусом неправомірно було видано ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки квартира АДРЕСА_1 належала матері позивача ОСОБА_5 на праві особистої приватної власності , та не була спільною сумісною власністю подружжя, тому батьку відповідача ОСОБА_4 було безпідставно видано нотаріусом свідоцтво про право власності на частину вказаної квартири як на частку у спільному майні подружжя.
Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції належним чином не перевірив доводи позивача, не встановив обставин придбання квартири, виходячи із наданих позивачем доказів, не надав їм відповідної оцінки.
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» Сімейного кодексу України , цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного нерухомого майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття права власності на спірну квартиру.
Згідно з частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Відповідно до пунктів 1-3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Вищевказане положення закону кореспондується зі статтею 60 СК України, якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно зі ст. 217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно з ч. 1 ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтею 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 1241 ЦК України, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).
Як вбачається з матеріалів справи, матері позивача - ОСОБА_5 за життя на праві особистої власності належала квартира АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Фондом комунального майна Радянського району м. Києва 16 червня 1993 року згідно з розпорядженням № 2565 від 15 червня 1993 року, а також свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Першою Київською державною нотаріальною конторою 28 грудня 1996 року за реєстровим № 1-2263, зареєстрованих в Київському міському БТІ відповідно 24 червня 1993 року та 04 лютого 1997 року за № 6139 ( а.с. 18-19).
Вказана квартира АДРЕСА_2 , що належала ОСОБА_5 , складалась із двох жилих кімнат, загальною площею 41,0 кв.м., в тому числі житловою - 23,2 кв.м.
Таким чином, станом на 28.12.1996 року квартира АДРЕСА_2 була власністю матері позивача в силу ч. 1 ст.24 КпШС України, оскільки частина вказаної квартири належала їй на праві власності до укладення шлюбу, а частину квартири вона отримала під час шлюбу в порядку спадкування.
24 квітня 1997 року ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, зареєстрований та посвідчений на Товарній біржі «Десятинна» за реєстровим № 2638-Б/914, відповідно до якого ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_11 купила квартиру АДРЕСА_2 .
Відповідно до пунктів 5, 6 вказаного договору, інвентаризаційна вартість квартири, що є предметом даного договору, становить 56 ( п`ятдесят шість) грн. 76 коп. За домовленістю сторін квартира продана за 9100 ( дев`ять тисяч сто) грн., які отримані продавцем до підписання даного договору. ( а.с. 19).
В цей же день, 24 квітня 1997 року ОСОБА_5 придбала іншу квартиру, яка є спірною у даній справі, відповідно до договору купівлі-продажу нерухомості, посвідченого та зареєстрованого на Київській універсальній біржі за реєстровим № С7164/4040.
Згідно з вказаним договором, ОСОБА_12 продав, а ОСОБА_5 , яка проживала за адресою АДРЕСА_2 , купила квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з двох кімнат, загальною площею 50,3 кв.м., жилою площею 29,5 кв.м. ( а.с. 20).
Відповідно до пунктів 4, 5 договору купівлі-продажу, дійсна вартість квартири, що відчужується, становить 2 ( дві) грн. 50 коп. Продаж здійснено за 300 ( триста) грн., які покупець передав продавцю повністю до підписання даного договору ( а.с. 20).
Таким чином, відповідно до умов вищевказаних договорів, інвентаризаційна вартість квартири, яка була продана ОСОБА_5 , становила 56 грн. 76 коп., тоді як інвентаризаційна вартість спірної квартири, яка була придбана нею в цей же день 24 квітня 1997 року, становила 2 грн. 50 коп.
Відповідно належна на праві особистої власності ОСОБА_5 квартира АДРЕСА_2 була продана нею за 9100 грн., тоді як спірна квартира, за умовами договору купівлі-продажу, була придбана нею за 300 грн., що очевидно, є значно меншою сумою, ніж була отримана ОСОБА_5 від продажу квартири по АДРЕСА_2 .
Крім того, укладений договір купівлі-продажу щодо квартири АДРЕСА_1 не містить жодних вказівок на те, що гроші, які витрачаються на придбання об`єкта нерухомості, є спільною сумісною власністю подружжя.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги позивача, оскільки зі змісту договорів купівлі-продажу вказаних квартир, укладених в один день 24 квітня 1997 року, вбачається, що квартира АДРЕСА_1 була придбана на кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_2 , що належала ОСОБА_5 на праві особистої приватної власності.
Таким чином, колегія суддів вважає доведеною ту обставину, що квартира АДРЕСА_1 була придбана матір`ю позивача ОСОБА_5 за особисті кошти, тому не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_7 , а є особистою приватною власністю ОСОБА_5 .
Вказані договори купівлі-продажу, в яких зафіксована як інвентаризаційна вартість квартир, так і ціна, за яку їх було відчужено та придбано, є достатніми, допустимими та достовірними доказами зазначеної обставини.
Про вказане також свідчить і та обставина, що 29 грудня 1998 року ОСОБА_5 склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Пашковець О.В., згідно з яким ОСОБА_5 на випадок своєї смерті зробила таке розпорядження: належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 та речі домашнього вжитку заповідала ОСОБА_1 (а.с. 21).
Отже, висновок суду першої інстанції про те, що спірна квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, не відповідає обставинам справи та наданим позивачем доказам.
Заперечення відповідача про те, що 12 квітня 1994 року ОСОБА_4 продав належну йому квартиру і в нього була реальна можливість виділити на придбання спірної квартири особисті грошові кошти, - не можуть бути прийняті до уваги, оскільки ґрунтуються на припущеннях, з огляду на тривалий період часу між укладенням вказаних договорів - три роки. Як вбачається з матеріалів справи, квартира АДРЕСА_3 була відчужена ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 12 квітня 1994 року, шлюб було зареєстровано між ним та ОСОБА_5 04 травня 1994 року, спірна квартира була придбана 24 квітня 1997 року.
При цьому зазначена обставина ( продаж квартири ОСОБА_4 ) у даній справі не має правового значення, оскільки, виходячи із презумпції спільності майна, придбаного у шлюбі, предметом доказування є придбання спірної квартири саме за особисті кошти ОСОБА_5 , а не можливість ОСОБА_4 вкласти особисті кошти у придбання спірної квартири.
Вищевказаних обставин суд першої інстанції не з`ясував, вважаючи, що у зв`язку з оформленням права власності ОСОБА_4 на частку квартири та отриманням позивачем свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частину квартири, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 узгодили питання поділу спадкового майна, враховуючи при цьому, що ОСОБА_4 відмовився від права на обов`язкову частку у спадщині.
Разом з тим, виходячи із обставин справи, колегія суддів вважає, що факт отримання ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на частину квартири як спільної власності подружжя та отримання ОСОБА_1 як спадкоємицею свідоцтва про право на спадщину за заповітом не може свідчити про визнання позивачем права за ОСОБА_4 на частку квартири як такої, що набута у шлюбі з її матір`ю, та підтверджувати статус майна як спільної сумісної власності подружжя.
Посилання суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не зверталась до суду з позовом до ОСОБА_4 за його життя, не може бути підставою для відмови у позові, оскільки ОСОБА_4 помер через 7 місяців після отримання оспорюваного свідоцтва, а правонаступником його прав та обов`язків, відповідно до поданої заяви про прийняття спадщини є відповідач ОСОБА_13 .
Ті обставини, що ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом лише на частку квартири та за життя ОСОБА_4 не оскаржувала видане йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, не свідчить про те, що вона погоджувалась з видачею свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя ОСОБА_4 і не може бути підставою для відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання вказаного свідоцтва недійсним.
Відповідно до ст. 1269 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Згідно з ч. 5 ст. 1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Частиною 1 ст. 1297 ЦК України визначено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.
Відповідно до п. 3.12 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 року, прийняття і відмова від прийняття спадщини можуть мати місце щодо всього спадкового майна. Спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої частини відмовитись. Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.
Як вбачається із заяви ОСОБА_1 від 18 серпня 2020 року про прийняття спадщини, вона вказала про прийняття нею спадкового майна, заповіданого ОСОБА_5 , яка у заповіті зазначила, що розпоряджається належною їй на праві приватної власності квартирою АДРЕСА_1 .
Частинами 1, 2, 5 ст. 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Статтею 1273 ЦК України передбачено право на відмову від прийняття спадщини. Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 1273 ЦК України, спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.
Відповідно до заяви ОСОБА_4 від 18 серпня 2020 року, відмовляючись від права на обов`язкову частку у спадщині та від прийняття спадщини по закону, він також зазначив, що йому відомо про зміст заповіту не на його користь.
Статтею 5 Закону України «Про нотаріат» визначено, що нотаріус зобов`язаний сприяти фізичним та юридичним особам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз`яснювати права і обов`язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду.
Згідно з підпунктом 4.21 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом нотаріус у випадках, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю подружжя, повинен з`ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і який має право на 1/2 частку в спільному майні подружжя. За наявності другого з подружжя нотаріус видає йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена. Якщо спадкоємців декілька, то кожному із них видається окреме свідоцтво про право на спадщину із зазначенням його частки. Свідоцтво про право на спадщину оформляється в двох примірниках, один з яких залишається в матеріалах спадкової справи.
Відповідно до п. 1 глави 11 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 року, у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з подальшим повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.
У повідомленні, що надсилається спадкоємцям померлого, які прийняли спадщину, зазначається склад спільного майна подружжя, на частку якого другий із подружжя, що є живим, просить видати свідоцтво про право власності, а також роз`яснюється право звернення до суду у випадку оспорювання спадкоємцями майнових вимог того з подружжя, що залишився живим.
Повідомлення надсилається поштою, а спадкоємці, які прибули до нотаріальної контори, повідомляються нотаріусом усно, про що робиться відмітка на заяві того з подружжя, що залишився живим. Така відмітка підписується спадкоємцями.
На підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, за згодою другого з подружжя, що є живим, у свідоцтві про право власності може бути визначена і частка померлого у спільній власності.
Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з них видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.
В позовній заяві позивач зазначила, що нотаріусом було роз`яснено позивачу її право на оскарження в судовому порядку виданого ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.
При цьому матеріали справи не містять даних про те, що відповідно до п. 1 глави 11 розділу ІІ Порядку ОСОБА_1 було надіслано повідомлення або зроблено відмітку на заяві ОСОБА_4 про склад спільного майна подружжя, на частку якого другий із подружжя, що є живим, просить видати свідоцтво про право власності, а також роз`яснено право звернення до суду у випадку оспорювання спадкоємцем майнових вимог того з подружжя, що залишився живим.
Таким чином, висновки суду першої інстанції про домовленість між позивачем, нотаріусом та ОСОБА_4 про поділ спадкового майна, про наявність згоди позивача на отримання свідоцтва про право власності ОСОБА_4 , колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вони не відповідають матеріалам справи.
З урахуванням положень статей 1296 - 1299 ЦК України питання про право спадкоємця на спадкове майно вирішується судом у разі невизнання такого права чи відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину.
Крім того, відповідно до статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Отже, у зв`язку з відсутністю правових підстав для видачі нотаріусом свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя його видання може бути спростовано в судовому порядку з визнанням за спадкоємцями права на частку в спадковому майні, яка була необґрунтовано виділена нотаріусом пережилій дружині (чоловіку).
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 686/20282/21, відносини з оспорювання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, перерозподілу спадкових часток є сімейними та спадковими огляду на те, що: 1) такі відносини виникли між учасниками сімейних і спадкових відносин. Жодні інші особи, які не володіють спеціальним статусом спадкоємця, подружжя тощо, їх учасниками бути не можуть; 2) спірні відносини виникли щодо об`єктів, які мають спеціальний правовий режим, що існує лише в сімейному та спадковому праві - спільне майно подружжя, спадщина.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги позивача, оскільки матеріалами справи доведено, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві особистої приватної власності ОСОБА_5 та не була об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , відтак, ОСОБА_4 не мав права на 1/ 2 частку зазначеної квартири, а тому видане на його ім`я свідоцтво про право власності на частку у праві спільної сумісної власності подружжя від 18 листопада 2020 року підлягає визнанню недійсним.
Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.
Враховуючи, що право власності ОСОБА_4 на 1/ 2 частину квартири АДРЕСА_1 зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі свідоцтва про право власності на частку у праві спільної власності на майно подружжя від 18 листопада 2020 року, посвідченого державним нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Литвин І.В., зареєстрованого в реєстрі за № 2-1281 ( а.с. 43 - 45), а відповідач ОСОБА_13 подав заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 на підставі заповіту щодо вказаного майна, то визнання вказаного свідоцтва недійсним є належним та ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 .
Встановивши, що ОСОБА_4 як пережилий подружжя отримав свідоцтво про право власності на частину спірної квартири безпідставно, оскільки вказана квартира була особистою приватною власністю ОСОБА_5 і не належала до спільної сумісної власності подружжя, відтак, у позивача відсутня можливість отримати у нотаріуса свідоцтво про право на спадщину на спірне майно, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на вказану 1/2 частку спірної квартири.
Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги та наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Частиною 13 ст. 141 ЦПК України визначено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при подачі позову до суду було сплачено судовий збір на суму 10 007 грн. 90 коп., при зверненні з апеляційною скаргою - 15 012 грн., тому у зв`язку із задоволенням позовних вимог витрати позивача по сплаті судового збору на суму 25 019 грн. 90 коп. підлягають стягненню з відповідача на її користь.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 квітня 2023 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом - задовольнити.
Визнати недійсним свідоцтво про право власності на частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя від 18 листопада 2020 року, посвідчене державним нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Литвин І.В., зареєстроване в реєстрі за № 2-1281, видане ОСОБА_4 .
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , житловою площею 29,2 кв.м., загальною площею 49,3 кв.м., в порядку спадкування за заповітом.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 25 019 грн. 90 коп.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 12 квітня 2024 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.
