УХВАЛА
17 листопада 2023 року
м. Київ
справа № 458/229/18
провадження № 61-5932св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Дундар І. О., Коротенка Є. В., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року у складі судді Кшик О. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.
Позов мотивований тим, що у вересні 2008 року, звернувшись в ОТП-Банк, він дізнався, що ОСОБА_2 , скориставшись довіреністю, виданою йому 29 березня 2007 року, зняв усі кошти, що знаходилися на його банківських рахунках, зокрема, з рахунку № НОМЕР_1 знято 254 209 євро та 34 450 доларів США, з рахунку № НОМЕР_2 - 6 300,00 євро та 1 730,00 дол. США.
З приводу зазначеного він звернувся в правоохоронні органи із заявою про злочин. За указаним зверненням слідчим Личаківського РВ УМВС України у Львівській області було порушено кримінальну справу за частиною четвертою статті 190 КК України щодо ОСОБА_2 . Вироком Франківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року, ОСОБА_2 визнано невинним у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочину. Вироком Франківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року, встановлено, що між ним та відповідачем існували цивільно-правові відносини в межах договору доручення.
Повірений після виконання доручення зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення, відтак відповідач зобов`язаний повернути йому зняті з його рахунків кошти.
ОСОБА_1 просив:
стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 260 509,00 євро та 35 180,00 дол. США в національній валюті України, перерахованих по курсу НБУ на момент фактичного стягнення;
стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 всі фактично здійснені ним судові витрати.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Рішенням Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року, з врахуванням ухвали Турківського районного суду Львівської області від 06 вересня 2021 року про виправлення описки, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
між сторонами не було досягнуто згоди щодо мети, предмета договору доручення, його істотних умов, не встановлено, що відповідача було уповноважено на створення реальних правових наслідків - виникнення, зміну або припинення прав та обов`язків позивача, як довірителя. За конкретних обставин справи, сама лише довіреність від 29 березня 2007 року, виходячи з її змісту, не є підтвердженням досягнення такої згоди та відповідно укладенням договору доручення;
зазначення в довіреності від 29 березня 2007 року про те, що така видана на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до ст. 1000-1009 ЦК України, не є беззаперечною підставною вважати, що дійсно між сторонами мав місце факт укладення такого договору, і як наслідок, в сторін виникли взаємні права та обов`язки, враховуючи односторонню природу довіреності, видача і зміст якої жодним чином не залежать від волі зазначеного в ній повіреного;
відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. У договорі доручення повинні бути зазначені конкретні юридичні дії, які повірений зобов`язаний вчинити. За наявності договору доручення, а особливо укладеного в усній формі, у довіреності необхідно вказати, які конкретні дії повинен вчинити повірений, тобто визначити обсяг його обов`язків та повноважень. Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Отже, довіреність, є актом, функцією якого є представництво, а договір доручення передбачає зобов`язання, яке встановлюється таким договором, метою якого є виконання певних дій повіреним на користь та коштом довірителя. Згідно з довіреністю позивача від 29 березня 2007 року відповідач отримав право розпоряджатися особистими рахунками, відкритими на ім`я позивача. Водночас, довіреністю від 29 березня 2007 року не визначено жодних обов`язків для відповідача, а навпаки, його лише уповноважено розпоряджатися усіма відкритими на ім`я позивача рахунками у будь-якому банку на території України. Тобто, за змістом довіреності, позивач уповноважив відповідача (надав право) на здійснення певних юридичних дій без покладення на нього будь-яких обов`язків. Цією довіреністю встановлено свободу розсуду повіреного і не визначено обов`язку вчинити конкретні дії;
у ході розгляду справи суд встановив, що відповідач діяв виключно в межах наданих йому повноважень згідно з довіреністю від 29 березня 2007 року. Позивач у свою чергу не був позбавлений можливості контролювати рух коштів по своїх рахунках, отримувати такі відомості, зокрема в банківській установі. За конкретних обставин цієї справи, у відповідача, в силу виданої на його ім`я довіреності, не виникло обов`язку щодо повернення грошових коштів позивачу, і відповідач діяв в межах повноважень (прав), які були визначені довіреністю від 29 березня 2007 року. Суд погоджується з твердженнями представника позивача про те, що представник повинен діяти в інтересах повіреного, і за встановлених обставин справи, враховуючи правову природу довіреності, її зміст, визначений обсяг прав повіреного, характер представницьких правовідносин, які виникли між сторонами, суд не встановив, а позивач не довів, що відповідач діяв всупереч інтересів повіреного чи вийшов за межі повноважень (прав), які були визначені довіреністю від 29 березня 2007 року;
позивач уповноважив відповідача розпоряджатись усіма відкритими на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України, тобто надав право відповідачу самостійно, на власний розсуд, визначати як реалізовувати надану йому правомочність, з якою метою та в який спосіб. Як пояснив відповідач, і що не було спростовано представником позивача та дослідженими доказами, на підставі довіреності він лише знімав грошові кошти та в подальшому передавав такі позивачу або ж членам його сім`ї, які були в Україні, що в свою чергу свідчить про те, що мало місце розпорядження коштами з боку відповідача саме в такий спосіб, і повернення цих коштів не є свідченням того, що відповідач такими не розпорядився, як вважає представник позивача;
щодо аргументу представника позивача, що відсутність в довіреності умови щодо повернення коштів довірителеві не звільняє повіреного від обов`язку, передбаченого пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України, то суд такий відхиляє, оскільки за дійсних обставин у цій справі не встановлено укладення між сторонами договору доручення. Отже, за встановлених конкретних обставин цієї справи, дійсного характеру правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем, суд дійшов висновку про те, що між сторонами мали місце правовідносини представництва, однак таке не виникло з договору доручення, довіреність від 29 березня 2007 року не відповідає вимогам статті 1000, 1003, 1006 ЦК України, а отже до спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення статті 1000-1006 ЦК України, на які покликається позивач.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , залишено без задоволення, рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Однією з підстав, що породжують відносини представництва є договір доручення, правове регулювання якого визначено главою 68 ЦК України. Так, відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя. У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України);
водночас, договір доручення і довіреність, видана на його виконання, можуть мати різну форму. Так, закон не визначає обов`язкової письмової форми для укладення договору доручення, а відтак форма договору доручення може бути як усною, так і письмовою, однак довіреність, в будь-якому випадку, укладається у письмовій формі (частина третя статті 244 ЦК). З наведених вище норм суд дійшов висновку про те, що довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов`язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя. Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем, а договір доручення, у випадку укладення його в письмовій формі, - довірителем і повіреним;
довіреність може слугувати підтвердженням того, що між повіреним та довірителем укладено усний договір доручення, однак наявність довіреності не є беззаперечним свідченням того, що представництво виникло саме на підставі договору доручення, а відтак під час вирішення спору необхідно з`ясувати характер спірних правовідносин та правову природу правовідносин представництва, які виникли між сторонами;
суд першої інстанції встановив, що 29 березня 2007 року позивач видав нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважив відповідача розпоряджатись усіма відкритим на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України. Для цього надав йому право подавати від його імені заяви, одержувати будь-які суми з його рахунків (в тому числі нараховані на суму вкладу відсотки) без обмежень їх розміру, а в разі необхідності - закрити рахунок, розписуватись за нього, отримувати довідки або інші документи про наявність грошових сум, поповнювати вказані рахунки, здійснювати будь-які валютні операції, а також виконувати всі інші дії в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень. У довіреності зазначено, що така видана довірителем на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до статей 1000-1009 ЦК України, що в свою чергу є підтвердженням досягнення згоди між позивачем та відповідачем щодо усіх істотних умов договору доручення;
судом першої інстанції з пояснень сторін та їх представників встановлено, що між сторонами на час виникнення спірних правовідносин не було укладено письмового договору доручення, водночас законом не визначено форми укладення договору доручення, тому такий може бути укладений як в усній, так і письмовій формі, з наступною видачею довіреності, що як визначає закон, є обов`язковим. Аналізуючи зміст довіреності від 29 березня 2007 року, виданої ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 , колегія суддів апеляційного суду зробила висновок про те, що така не містить покладення на ОСОБА_2 певних обов`язків, а надає йому лише права, а договір доручення, на підставі якого, як зазначено у довіреності, видана довіреність, у якому мали б бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному ОСОБА_2 , що вимагається у відповідності до статті 1003 ЦК України, матеріали справи не містять. В довіреності від 29 березня 2007 року не зазначено такого обов`язку ОСОБА_2 , як передача ОСОБА_1 коштів, знятих з його рахунків, не визначено жодних обов`язків для відповідача, а навпаки, його лише уповноважено розпоряджатися усіма відкритими на ім`я позивача рахунками у будь-якому банку на території України. Тобто, цією довіреністю встановлено свободу розсуду повіреного і не визначено обов`язку вчинити конкретні дії. Наведене спростовує доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову, з огляду на те, що відповідач не надав доказів на виконання свого обов`язку щодо повернення грошових коштів, знятих на підставі довіреності з банківських рахунків позивача. Зі змісту позовної заяви, пояснень представника позивача в суді першої інстанції, апеляційної скарги вбачається, що ОСОБА_1 видав довіреність для того, щоб ОСОБА_2 розпоряджався грошовими коштами, які знаходилися на рахунку позивача, зокрема, знімав такі з рахунків та в подальшому використовував для підприємницької діяльності та для поповнення статутного фонду ТзОВ А.Р.І.П.;
ОСОБА_2 такі твердження позивача і його представника заперечив, вказавши, що такої домовленості між ним та позивачем не було, на його ім`я була видана довіреність, згідно з якою, як його було повідомлено, що він повинен був лише знімати грошові кошти з рахунків позивача та в подальшому передавати ці кошти позивачу в Україні, позивач перераховував кошти на власні приватні рахунки, при цьому вказуючи, що перекази не пов`язані з підприємницькою діяльністю, некомерційні. Доводи апеляційної скарги спростовуються відсутністю створення та реєстрації ТзОВ А.Р.І.П., і як встановлено судом з пояснень сторін та їх представників, реєстрація ТзОВ АР.І.П. не проводилася у зв`язку із відмовою одного із засновників, громадянки Італії ОСОБА_5 , у внесенні своєї частки для формування статутного фонду. Суд першої інстанції врахував пояснення відповідача, які не спростовані представником позивача та дослідженими доказами, що на підставі довіреності він лише знімав грошові кошти та в подальшому передавав такі позивачу або ж членам його сім`ї, які були в Україні, що в свою чергу свідчить про те, що мало місце розпорядження коштами з боку відповідача саме в такий спосіб;
тому за конкретних обставин справи суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що між сторонами не було досягнуто згоди щодо мети, предмета договору доручення, його істотних умов, не встановлено, що відповідача було уповноважено на створення реальних правових наслідків - виникнення, зміну або припинення прав та обов`язків позивача, як довірителя. Сама лише довіреність від 29 березня 2007 року, виходячи з її змісту, не є підтвердженням досягнення такої згоди та відповідно укладення договору доручення;
колегія суддів погодилася з судом першої інстанції, який дійшов висновку про те, що зазначення в довіреності від 29 березня 2007 року про те, що така видана на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до статті 1000-1009 ЦК України, не дає суду підстав беззаперечно вважати, що дійсно між сторонами мав місце факт укладення такого договору, і як наслідок, в сторін виникли взаємні права та обов`язки, враховуючи односторонню природу довіреності, видача і зміст якої жодним чином не залежать від волі зазначеного в ній повіреного. Суд першої інстанції вірно зазначив, що відповідач діяв виключно в межах наданих йому повноважень згідно з довіреністю від 29 березня 2007 року, а позивач у свою чергу не був позбавлений можливості контролювати рух коштів по своїх рахунках, отримувати такі відомості, зокрема в банківській установі. Суд першої інстанції, за встановлених обставин справи, враховуючи зміст довіреності від 29 березня 2007 року, визначений нею обсяг наданих ОСОБА_1 ОСОБА_2 прав, не зазначення у довіреності обов`язків ОСОБА_2 , суд вірно зазначив, що позивач не довів, що відповідач діяв всупереч інтересів повіреного чи вийшов за межі повноважень (прав), які були визначені довіреністю від 29 березня 2007 року;
позивач уповноважив відповідача розпоряджатись усіма відкритими на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України, тобто надав право відповідачу самостійно, на власний розсуд, визначати як реалізовувати надану йому правомочність. Тому не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про суперечливість висновків суду щодо відсутності обов`язку відповідача повернути ОСОБА_1 зняті ним з рахунків кошти, оскільки усвідомлення ОСОБА_2 та визнання ним обов`язку щодо повернення коштів не свідчить про те, що повернення коштів позивачу після їх зняття було обов`язком відповідача, оскільки такий обов`язок довіреністю від 29 березня 2007 року не передбачений. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції врахував пояснення відповідача, які не спростовані представником позивача та дослідженими доказами, що на підставі довіреності він лише знімав грошові кошти та в подальшому передавав такі позивачу або ж членам його сім`ї, які були в Україні, що в свою чергу свідчить про те, що мало місце розпорядження коштами з боку відповідача саме в такий спосіб, і повернення цих коштів не є свідченням того, що відповідач такими не розпорядився, як вважає представник позивача;
незрозумілою є для колегії суддів мета видачі ОСОБА_1 довіреності від 29 березня 2007 року, без зазначення у ній подальшого розпорядження ОСОБА_2 коштами після їх зняття з рахунків позивача, як і не зрозумілим є зняття коштів з рахунків, відкритих на ім`я ОСОБА_1 для подальшої передачі знову ж таки власнику цих коштів ОСОБА_1 . Даючи оцінку доводам представника позивача, що відсутність в довіреності умови щодо повернення коштів довірителеві не звільняє повіреного від обов`язку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 1006 ЦК України, суд такий відхилив з тих підстав, що за дійсних обставин у цій справі не встановлено укладення між сторонами договору доручення. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції та з цих же підстав вважає необґрунтованими доводи апелянта про те, що відсутність в довіреності умови передати довірителеві всі одержані на підставі довіреності кошти, не звільняє повіреного від такого обов`язку в силу імперативної норми пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України. За встановлених конкретних обставин цієї справи, дійсного характеру правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який дійшов висновку про те, що між сторонами мали місце правовідносини представництва, однак таке не виникло з договору доручення, довіреність від 29 березня 2007 року не відповідає вимогам статтями 1000, 1003, 1006 ЦК України, а отже до спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення статтями 1000-1006 ЦК України, на які покликається позивач, як на підставу для задоволення позовних вимог.
Аргументи учасників справи
У червні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову. Вирішити питання розподілу судових витрат.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що:
відсутність в довіреності вимоги передати довірителеві всі одержане за довіреністю - не звільняє повіреного від цього обов`язку в силу імперативної норми пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України. При цьому цей обов`язок у повіреного виникає негайно в момент отримання коштів чи майна за довіреністю. З огляду на зазначене є безпідставним висновки судів про те, що у змісті довіреності від 29 березня 2007 року відсутня умова щодо повернення довірителю отриманих з його банківського рахунку коштів. Висновки судів не відповідають обставинам справи, характеру правовідносин сторін та є безпідставними з огляду на те, що в тексті нотаріально посвідченої довіреності від 29 березня 2007 року є прямо вказано, що така видається довірителем на підставі договору доручення, укладеного між довірителем та повіреним відповідно до статей 1000 - 1009 ЦК України, що в свою чергу є підтвердженням досягнення згоди між позивачем та відповідачем щодо усіх істотних умов договору доручення;
судами встановлено, що відповідач ОСОБА_2 на підставі довіреності, виданої позивачем від 29 березня 2007 року - в період з 13 квітня 2007 року по 17 червня 2008 року неодноразово знімав грошові кошти з банківських рахунків позивача. Всього ним було знято - 260 509,00 євро та 35 180,00 дол. США. Сам відповідач не заперечив факту зняття грошових коштів з банківських рахунків позивача на підставі довіреності та ствердив, що всі грошові кошти були ним повернуті позивачу, проте належних доказів повернення суду не надав. Вказана обставина свідчить про усвідомлення та визнання самим відповідачем обов`язку щодо повернення цих коштів позивачу та суперечить висновкам судів щодо відсутності такого обов`язку. З огляду на викладене, висновок судів, що за змістом довіреності позивач уповноважив відповідача на здійснення певних юридичних дій без покладення на нього будь-яких обов`язків є помилковим;
у постанові Верховного Суду від 10 січня 2019 року в справі №320/4274/16-ц заначено що «тлумачення частини другої статті 530, пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України дозволяє зробити висновок, що у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України». Аналогічну правову позицію Верховний Суд виклав у постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 726/2211/18, та постанові від 01 липня 2020 року у справі № 313/558/17.
У серпні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 , у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін. Зазначає, що:
суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що матеріали справи не містять доказів укладення сторонами договору доручення, а довіреність від 29 березня 2007 року не містить обов`язку відповідача, як повіреного, передавати грошові кошти, звітувати та надавати підтверджуючі документи про це на вимогу довірителя, натомість його лише уповноважено (надано право) розпоряджатися усіма відкритими на Ім`я довірителя рахунками у будь-якому банку на території України без покладення на нього будь-яких обов`язків, у зв`язку з чим не можна вважати, що діями або бездіяльністю відповідача були порушені права та інтереси позивача. Довіреність, видана на ім`я відповідача лише підтверджує його повноваження діяти від імені скаржника, визначає перелік прав, якими останній наділяється у зв`язку з цим та не містить переліку юридичних дій, які відповідач зобов`язаний вчинити на користь позивача. Сама по собі довіреність була заснована на довірі між довірителем та представником і не передбачала за собою будь-якого обов`язку відповідача вчиняти зазначені в ній дії і звітувати про їх вчинення, в той час, коли договір доручення підписується довірителем і повіреним, і обов`язки сторін чітко визначаються договором. Доказів укладення між сторонами договору доручення матеріали справи не містять. В матеріалах справи відсутні докази, що сторони визначили яким чином повірений має звітувати перед довірителем. Суди прийшли до обґрунтованого висновку, що видаючи довіреність позивач повинен був усвідомлювати, що наділив відповідача правом на одержання будь-яких сум з рахунків позивача без обмежень їх розміру, здійснення будь-яких валютних операцій;
згідно позицію Верховного Суду, викладеної в постанові від 30 червня 2021 року в справі № 761/34272/18, де зазначено про те, що довіреність, видана на ім`я відповідача на підставі усної домовленості, не свідчить про укладення між сторонами договору доручення, оскільки лише підтверджує повноваження відповідача діяти від імені позивача, визначає перелік прав, якими останній наділяється у зв`язку з цим та не містить переліку юридичних дій, які відповідач зобов`язаний вчинити на користь позивача. Подібних висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18;
відповідач знімав кошти з рахунків скаржника починаючи з 04 квітня 2007 року і до 17 червня 2008 року включно, тобто більше року ОСОБА_1 влаштовувало те, яким чином ОСОБА_2 здійснює свої повноваження за довіреністю і він не скористався передбаченим частиною першою статті 249 ЦК України правом на скасування цієї довіреності на момент зняття відповідачем коштів. Вказана довіреність ОСОБА_1 не оспорювалася. Довіреність особисто підписана скаржником, що свідчить про його обізнаність із змістом та схвалення повноважень відповідача як повіреної особи. Під час вчинення нотаріальної дії щодо посвідчення указаної довіреності нотаріусом Дячуком О. А. було встановлено особу довірителя та перевірено його дієздатність, про що зазначено в тексті цієї довіреності.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі Верховного Суду від 12 листопада 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 463/1444/18, від 28 вересня 2020 року у справі № 755/17383/18, від 10 січня 2019 року у справі № 320/4274/16-ц, від 16 лютого 2021 року у справі № 726/2211/18, від 01 липня 2020 року у справі № 313/558/17).
Ухвалою Верховного Суду від03 жовтня 2023 року доповнення до касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Турківського районного суду Львівської області від 26 серпня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року залишено без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2023 року: відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні; справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини
Суди встановили, що 29 березня 2007 року громадянин Італійської Республіки ОСОБА_1 на підставі довіреності, яка була посвідчена приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дячуком О. А., уповноважив ОСОБА_2 розпоряджатись усіма відкритим на його ім`я рахунками у будь-якому банку на території України. Для цього надав йому право подавати від його імені заяви, одержувати будь-які суми з його рахунків (в тому числі нараховані на суму вкладу відсотки) без обмежень їх розміру, а в разі необхідності - закрити рахунок, розписуватись за нього, отримувати довідки або інші документи про наявність грошових сум, поповнювати вказані рахунки, здійснювати будь-які валютні операції, а також виконувати всі інші дії в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень.
На підставі цієї довіреності ОСОБА_2 , як повірений, протягом 2007-2008 років зняв з поточного рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_1 (EUR), Філія ЗАТ «ОТП-Банк» у м. Львів наступні суми грошових коштів: 17 травня 2007 року - 3 800,00 Євро, квитанція № 15; 01 червня 2007 року - 10 000,00 Євро, квитанція № 21; 04 червня 2007 року - 4 500,00 Євро, квитанція № 8; 13 червня 2007 року - 4 000,00 Євро, квитанція № 30; 19 червня 2007 року - 5 000,00 Євро, квитанція № 6; 27 червня 2007 року - 4 000,00 Євро, квитанція № 34; 03 липня 2007 року - 5 000,00 Євро, квитанція № 18; 09 липня 2007 року - 5 000,00 Євро, квитанція № 21; 10 липня 2007 року - 5 000,00 Євро, квитанція № 27; 27 липня 2007 року - 95 Євро, квитанція № 37; 15 лютого 2008 року - 40 000,00 Євро, квитанція № 24; 25 лютого 2008 року - 20 000,00 Євро, квитанція № 11; 26 лютого 2008 року - 14 100,00 Євро, квитанція № 3; 01 квітня 2008 року - 149 Євро, квитанція № 31; 29 квітня 2008 року - 50 000,00 Євро, квитанція № 4; 30 квітня 2008 року - 18 935,00 Євро, квитанція № 26; 06 травня 2008 року - 30 000,00 Євро, квитанція № 28; 04 червня 2008 року - 34 000,00 Євро, квитанція № 22; 17 червня 2008 року - 630 Євро, квитанція № 3, а всього разом - 254 209,00 Євро. З поточного рахунку ОСОБА_1 № НОМЕР_2 (EUR), відкритому в ОТП-Банк, грошові кошти в сумі 6 300,00 Євро. З поточного рахунку НОМЕР_1 (USD), відкритому в ОТП-Банк, ОСОБА_2 зняв також такі кошти: 27 липня 2007 року - 230,00 дол. США, квитанція № 38; 30 січня 2008 року - 1 500,00 дол. США, квитанція № 36, а всього разом - 1 730,00 дол. США. З поточного рахунку НОМЕР_2 (USD), відкритому в ОТП-Банк, ОСОБА_2 зняв: 04 квітня 2007 року - 3 000,00 дол. США, квитанція № 27; 13 квітня 2007 року - 11 000,00 дол. США, квитанція № 29; 13 квітня 2007 року - 450,00 дол. США, квитанція № 27; 16 квітня 2007 року - 9 000,00 дол. США, квитанція № 2; 19 квітня 2007 року - 8 000,00 дол. США, квитанція № 17; 03 травня 2007 року - 2 000,00 дол. США, квитанція № 16, а всього - 33 450,00 дол. США.
Вироком Франківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2016 року ОСОБА_2 визнано невинуватим у вчиненні злочинів, передбачених частиною четвертою статті 190 КК України, частиною другою статті 190 КК України у зв`язку з відсутністю в його діях складу злочинів, та виправдано, провадження у справі закрито, цивільний позов ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Вирок Франківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року залишено без змін ухвалою Верховного Суду колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 13 грудня 2018 року.
Позиція Верховного Суду
Касаційний суд заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі та відзиві доводи, оскаржені судові рішення, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, з таких мотивів.
У справі, що переглядається:
суди вважали, що між сторонами виникли відносини представництва, однак не з договору доручення, а на підставі довіреності, яка не містить обов`язку відповідача, як повіреного, передавати грошові кошти, звітувати та надавати підтверджуючі документи про це на вимогу довірителя. Доказів укладення сторонами договору доручення матеріали справи не містять, тому до спірних правовідносин не можуть бути застосовані положення статей 1000-1006 ЦК України, на які посилається позивач.
позивач в касаційній скарзі посилається на висновки касаційного суду, відповідно до яких у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України. Тобто, незалежно від того чи передбачено в довіреності обов`язок представника (повіреного) передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення;
відповідач у відзиві на касаційну скаргу, з посиланням на протилежні висновки касаційного суду, натомість наполягає на тому, що матеріали справи не містять доказів укладення сторонами договору доручення, а довіреність від 29 березня 2007 року не містить обов`язку відповідача, як повіреного, передавати грошові кошти.
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що в практиці Касаційного цивільного суду сформувалося два підходи щодо застосування норм глави 17 та 66 ЦК України:
1) перший підхід - договір доручення може бути вчинений в усній формі, і незалежно від змісту довіреності представник (повірений) має обов`язок передати особі, яку представляє (довірителю) все одержане у зв`язку з виконанням доручення. Зокрема:
(1.1.) у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року в справі
№ 320/4274/16-ц (провадження № 61-25696св18) зроблено висновок, що:
«згідно частини другої статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України повірений зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.
Тлумачення частини другої статті 530, пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України дозволяє зробити висновок, що у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України.
Встановивши, що відповідач не надала доказів виконання свого обов`язку, що встановлений статтею 1006 ЦК України про передачу грошових коштів, отриманих за договором купівлі-продажу від 29 грудня 2014 року, апеляційний суд зробив правильний висновок про задоволення позову».
(1.2.) у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2021 року в справі № 726/2211/18 (провадження № 61-16407св19) зазначено, що:
«відповідно до частини другої статті 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 1006 ЦК України повірений зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року у справі № 320/4274/16-ц (провадження № 61-25696св18) зроблено висновок про застосування частини другої статті 530, пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України та вказано, що «у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України».
Виходячи з наведеного, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову з огляду на те, що отримання повіреною ОСОБА_2 грошових коштів від продажу квартири обумовило виникнення в неї передбаченого пунктом 3 частини першої статті 1006 ЦК України обов`язку передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення, проте матеріали справи не містять, і відповідачем не надано будь-яких доказів на підтвердження виконання нею вказаного обов`язку перед позивачем».
2) другий підхід - договір доручення може бути вчинений в усній формі, проте позивач має довести його укладення. При цьому, за відсутності доказів укладення договору доручення представник (повірений) має обов`язок передати особі, яку представляє (довірителю) все одержане у зв`язку з виконанням доручення лише якщо це передбачено змістом довіреності. Зокрема:
(2.1.) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19) зазначено, що:
«довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя. У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).
Довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов`язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя. Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем, а договір доручення - довірителем і повіреним.
Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Встановивши обставини справи, здійснивши системний аналіз правових норм, що регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що довіреність від 06 березня 2014 року не містить обов`язку ОСОБА_2 передавати грошові кошти, в тому числі отримані за депозитними договорами, на вимогу ОСОБА_1, а навпаки, його уповноважено розпоряджатися відкритими на ім`я довірителя рахунками, тобто за змістом довіреності ОСОБА_1 уповноважила відповідача (надала право) на здійснення певних юридичних дій без покладення на нього будь-яких обов`язків, у зв`язку з чим не можна вважати, що діями або бездіяльністю ОСОБА_2 внаслідок відмови повернути грошові кошти були порушені права та інтереси ОСОБА_1.
Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неправильно встановив фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ЦК України, що регулюють зобов`язання сторін, які виникають з договору доручення, не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження укладення між сторонами договору доручення, а саме по собі зазначення в довіреності про те, що її видано на підставі договору доручення, не дає підстав вважати такі обставини встановленими, враховуючи односторонню природу правочину довіреності, видача і зміст якої жодним чином не залежать від волі зазначеного в ній представника. При цьому посилання заявника на наявність домовленості між сторонами щодо повернення отриманих відповідачем з депозитного рахунку коштів не підтверджені будь-якими доказами, а сам факт укладення договору доручення ОСОБА_2 категорично заперечувався».
(2.2.) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі № 761/34272/18 (провадження № 61-10820св20) заначено, що:
«довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Частиною першою статті 1000 ЦК України визначено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.
У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).
Довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов`язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя.
Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем, а договір доручення - довірителем і повіреним. Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Встановивши обставини справи, здійснивши системний аналіз правових норм, що регулюють спірні правовідносини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з огляду на те, що позивач не довів укладення між сторонами договору доручення, а також невиконання відповідачем умов такого договору. Подібних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив, зокрема у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19)».
Європейський суд з прав людини зауважив, що судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
«Ми рухаємось в напрямку того, щоб касаційний суд не був джерелом невизначеності судової практики і судові рішення касаційного суду були, розумно передбачуваними. Навіщо потрібна розумна передбачуваність судових рішень? Очевидно, що особа, чи фізична чи юридична, має можливість прогнозувати як буде вирішено її спір. Це одне з основних завдань, яке дозволяє зробити вирішення спору прогнозованим» (див. Крат В. І. Принцип юридичної визначеності в практиці Верховного Суду // Слово Національної школи суддів України. - 2021. - № 5 (спеціальний випуск). - С. 66 - 77.).
Касаційний суд акцентує, що вказані приклади судової практики Касаційного цивільного суду підтверджують наявність по суті двох взаємовиключних підходів до тлумачення та застосування норм глави 17 та 66 ЦК України. Навряд чи таке застосування та тлумачення норм глави 17 та 66 ЦК України дозволяє зробити вирішення справи прогнозованим.
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Касаційний суд зауважує, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України).
Згідно з частинами першою та третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
За договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (частина перша статті 1000 ЦК України).
У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).
Повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (частина перша статті 1004 ЦК України).
Повірений зобов`язаний: 1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; 2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; 3) негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення (стаття 1006ЦК України).
Довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення (частина перша статті 1007ЦК України).
Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:
традиційно в доктрині приватного права виокремлюють договірне представництво або добровільне, що виникає на підставі договору. Цим договором, зокрема, є договір доручення (глава 68 ЦК України);
довіреність видається однією особою іншій особі, тому видача довіреності є одностороннім правочином. Для цього не потрібна наявність волі іншої особи, тобто другої сторони договору доручення. Довіреність видається на підставі договору доручення (стаття 1003 ЦК України), при чому це робиться обов`язково (частина перша статті 1007 ЦК України). Це означає, що наявність довіреності свідчить про договірне представництво;
глава 68 ЦК України не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в усній формі. Формулювання, які вживаються в статті 1003 ЦК України і сутність правовідносин представництва, вимагають фіксації його повноважень, що може бути здійснено в договорі та/або в довіреності. Натомість в статті 1007 ЦК України міститься вимога видати довіреність повіреному і це означає, що вона є обов`язковою. Але можливо вчинити договір доручення в усній формі, й у цьому разі довіреність слугуватиме підтвердженням його укладання;
з урахуванням змісту статті 244 ЦК України та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва;
видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладання договору доручення, і очевидно, що на такі правовідносини поширюються положення, зокрема, статті 1006 ЦК України. У разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України.
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, від 28 жовтня 1999 року).
Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року).
З урахуванням викладеного, касаційний суд вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права (глава 17 та 66 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі № 761/34272/18 (провадження № 61-10820св20), та зробити висновок про те, що:
«глава 68 ЦК України не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в усній формі;
з урахуванням змісту статті 244 ЦК України та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва;
видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладання договору доручення, і очевидно, що на такі правовідносини поширюються положення, зокрема, статті 1006 ЦК України. У разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України».
Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Передати справу №458/229/18 на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: І. О. Дундар
Є. В. Коротенко
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук
