ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Ткача І. В.
до ухвали Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2024 року
у справі № 369/3056/21 (провадження № 14-131цс24)
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ
за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року.
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позовних вимог
1. У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив:
- визнати об`єкт нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 1223663532224 - земельну ділянку, кадастровий номер 3222482001:01:005:5412, загальною площею 0,0699 га, за адресою: АДРЕСА_1 , цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;
- визнати об`єкт нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - автомобільну заправну станцію багатопаливну
(далі - АЗС БП), реєстраційний номер НОМЕР_1 , розташовану на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482001:01:005:5412, цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;
- визначити частки у праві власності на об`єкт спільної сумісної власності, а саме нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 1223663532224 - земельної ділянки, кадастровий номер 3222482001:01:005:5412, загальною площею 0,0699 га, за адресою: АДРЕСА_1 , цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації та будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, у розмірі по частці за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
- визначити частки права власності об`єкта спільної сумісної власності, а саме нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - АЗС БП, реєстраційний номер НОМЕР_1 , що розташоване на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482001:01:005:5412, цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, у рівних частинах по за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
2. Рішенням від 12 вересня 2022 року Києво-Святошинський районний суд Київської області задовольнив позов частково:
- визнав об`єкт нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно АЗС БП, реєстраційний номер 1894524432224, що розташований на земельній ділянці за адресою:
АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482001:01:005:5412, цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;
- визначив частки права власності нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 1223663532224, а саме земельної ділянки з кадастровим номером 3222482001:01:005:5412, загальною площею 0,0699 га, за адресою: АДРЕСА_1 , цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, у рівних частинах по між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
- визначив частки у праві власності на об`єкта спільної сумісної власності, а саме нерухоме майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно АЗС БП, реєстраційний номер НОМЕР_1 , розташоване на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482001:01:005:5412, цільовим призначенням - для розміщення та експлуатації та будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, рівними частинами по за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
- у задоволенні інших позовних вимог відмовив.
3. Постановою від 04 квітня 2023 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 . Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2022 року залишив без змін.
4. 30 травня 2023 року ОСОБА_2 до Верховного Суду подала касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд.
5. Відповідачка вказала, що суд апеляційної інстанції не врахував висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 17 січня 2019 року
у справі № 708/254/18 щодо припинення права на знищене нерухоме майно та щодо документів, які підтверджують факт знищення майна.
6. Зазначила, що суди проігнорували той факт, що АЗС БП на момент ухвалення рішення місцевим судом уже не існувала як фізичний об`єкт. Довідка про технічну інвентаризацію є документом, який підтверджує факт знищення майна. Оскільки право власності на АЗС БП припинено внаслідок знищення об`єкта, то вона не може бути поділена. Суди здійснили поділ неіснуючого нерухомого майна. Апеляційний суд, відхиляючи ту обставину, що позивач визнав факт знищення АЗС БП, допустив грубе порушення вимог частини першої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки такі обставини є преюдиційними та не підлягають доказуванню.
7. Вважала, що ринкова вартість земельної ділянки, яка є її особистою приватною власністю, становить 588 000 грн, а ринкова вартість АЗС БП - 130 000 грн. Перехід права власності до позивача на частину земельної ділянки, яка є її особистою приватною власністю, у зв`язку з присудженням частки неіснуючої АЗС БП не відповідає принципам справедливості, добросовісності та розумності. Набуття права власності позивачем на неіснуючий об`єкт дозволило йому набути права власності на земельну ділянку, вартість якої в чотири з половиною рази перевищує вартість АЗС БП.
ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ
8. Ухвалою від 14 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі.
9. Ухвалою від 04 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великій Палаті Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, а саме для відступу від висновку щодо підстав припинення права власності на земельну ділянку (частку у праві на неї) у зв`язку з набуттям іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на такій земельній ділянці, за рішенням суду у справах про поділ спільного майна подружжя (визнання права на частку в праві спільної власності подружжя без вимог щодо поділу майна в натурі), викладеного у постановах Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, шляхом його конкретизації та визначення, що:
у справах про поділ спільного майна подружжя або про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі, об`єкт нерухомості, за наявності підстав вважати його об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, який розташований на земельній ділянці, що належить на праві приватної власності одному з подружжя, залишається у власності подружжя, який є власником земельної ділянки, а інший з подружжя має право на виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки у праві власності.
Не виключається поділ подружжям в натурі будинку, будівлі, споруди (виділ частки із спільного майна), що є спільною сумісною власністю подружжя, який знаходиться на такій земельній ділянці, однак виключно з одночасним переходом до особи, яка не мала права власності на земельну ділянку, цього права пропорційно розміру його частки у спільній власності на такий будинок, будівлю, споруду на підставі статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Проте такий перехід права на земельну ділянку може допускатися лише за умови попереднього і повного відшкодування власнику вартості такої частки. Вирішення такого спору не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації і про гарантії її отримання, або ж звертатися до суду з відповідним позовом в іншій справі. Тому припинення права приватної власності (частки у праві) відповідача на земельну ділянку за вимогою другого з подружжя можливе за умови одночасного присудження власнику грошової компенсації замість його частки у праві власності на земельну ділянку. Це передбачає обов`язкове попереднє внесення позивачем відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду за правилом частини п`ятої статті 71 Сімейного кодексу України (далі - СК України), що є гарантією відшкодування власнику вартості такої частки».
10. Ухвалою від 06 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.
11. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з огляду на постанову від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 Верховний Суд України вирішував питання поділу спільного майна подружжя, а саме житлового будинку з надвірними будівлями, побудованого сторонами в період шлюбу на земельній ділянці, яка виділена відповідачу рішенням районної ради для індивідуального житлового будівництва.
12. У справі № 6-2710цс15 Верховний Суд України вирішував питання поділу спільного майна подружжя, зокрема житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, ступінь готовності якого на час розгляду справи становила 100 %, однак у встановленому законом порядку він до експлуатації не прийнятий і його державна реєстрація не здійснена, а також вирішував питання визначення порядку користування земельною ділянкою, яка передана відповідачу в приватну власність рішенням виконкому міської ради для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
13. За змістом цих постанов Верховний Суд України дійшов висновку про те, що відповідно до статей 6, 17 ЗК України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджений наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10) і статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (аналогічні норми містяться і в статтях 60, 63, 70 СК України, частині третій статті 368, частині другій статті 372 ЦК України) земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді країни.
14. Водночас, з огляду на статті 30 ЗК України 1992 року, згідно з якою під час переходу права власності на будівлю і споруди разом з цими об`єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у випадку будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає у разі приватизації земельних ділянок, на яких такі розташовані.
15. Подібні приписи містяться і в нині чинних статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України.
16. Проте, у справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, сторони наголошували на тому, що об`єкт, який є предметом поділу між подружжям, а саме АЗС БП, знищено, а земельна ділянка є вільною від забудови.
17. Згідно зі статтею 349 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності на майно припиняється в разі його знищення.
18. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що сторони у справі як до ухвалення рішення судом першої інстанції, так і під час апеляційного розгляду повідомляли про знищення майна, яке було об`єктом права спільної сумісної власності, а відповідач ОСОБА_2 як власниця знищеного майна зверталася до Білогородської сільської ради та до Державної інспекції архітектури та містобудування України із заявою про внесення відомостей про факт знищення АЗС БП.
19. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що обставини
у справах № 6-814цс15, № 6-2710цс15 та у справі, що розглядається, не є подібними та відрізняються, що доводить нерелевантність правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15.
20. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або низки норм), здійснений Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язковий для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору (пункт 18.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року
у справі № 191/4364/21).
21. Водночас у постановах від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15 Верховний Суд України не формулював висновків з приводу підстав припинення права власності на земельну ділянку (частку у праві на неї) у зв`язку з набуттям іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які були розташовані на такій земельній ділянці, втім були знищені під час розгляду справи, за рішенням суду у справах про поділ спільного майна подружжя (визнання права на частку в праві спільної власності подружжя без вимог щодо поділу майна в натурі).
22. Тому, за висновками Великої Палати Верховного Суду, немає передумов для прийняття цієї справи до неї на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України.
ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ
23. З висновком Великої Палати Верховного Суду щодо повернення справи на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судузагалом погоджуємося.
24. Підтримуємо висновок, що немає передумов для прийняття цієї справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України.
25. Водночас не погоджуємося в частині аргументації, відповідно до якої Велика Палата Верховного Суду самостійно встановила обставини справи без їх оцінки судами першої та апеляційної інстанцій. Тому згідно з частиною третьою статті 35 ЦПК України викладаємо окрему думку.
26. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
27. Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
28. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
29. Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
30. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб у разі остаточного вирішення справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania), заява № 76943/11).
31. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди буде потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
32. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
33. В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у разі потреби та за обставин істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти росії», заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти росії», заява № 8269/02, пункт 38).
34. У пунктах 34, 39 остаточного рішення від 07 жовтня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція); завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99); Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким потрібно керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104).
35. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, потрібно пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
36. Судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте якщо суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
37. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності у вирішенні спірних ситуацій для учасників справи.
38. Водночас принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки
в протилежному випадку це б унеможливлювало виправлення судом своєї позиції або ж гальмувало б динамічний розвиток права та суспільних відносин.
39. В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIII та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
40. Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45
Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
41. Щоб гарантувати юридичну визначеність, Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 09 лютого 2021 рокуу справі № 381/622/17).
42. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
43. Відповідно до пунктів 25-27, 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19
(провадження № 14-166цс20) для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
44. Серед цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
45. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
46. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які
є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
47. Для встановлення того, що обставини у справах № 6-814цс15,
№ 6-2710цс15 та у справі, що розглядається, не є подібними та відрізняються, що свідчить про нерелевантність правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, на нашу думку, Велика Палата Верховного Суду встановила ті обставини, не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій.
48. Велика Палата Верховного Суду зазначила про таке.
У справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, сторони наголошували на тому, що об`єкт, який є предметом поділу між подружжям, а саме АЗС БП, знищено, а земельна ділянка є вільною від забудови.
Згідно зі статтею 349 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності на майно припиняється в разі його знищення.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що сторони у справі як до ухвалення рішення судом першої інстанції, так і представник відповідача в суді апеляційної інстанції повідомляли суди про знищення майна, яке було об`єктом права спільної сумісної власності, а відповідач ОСОБА_2 як власниця знищеного майна зверталася до Білогородської сільської ради та до Державної інспекції архітектури та містобудування України із заявою про внесення відомостей про факт знищення АЗС БП.
49. Натомість суди першої та апеляційної інстанцій не встановлювали факт знищення майна, яке було об`єктом права спільної сумісної власності, - АЗС БП.
50. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
51. Суд першої інстанції, зокрема, зазначив про таке.
За матеріалами справи за час перебування в шлюбі збудований сторонами та введений в експлуатацію об`єкт нерухомості - АЗС БП, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1894524432224, який зареєстровано за відповідачкою. Враховуючи зазначені правові норми, така автомобільна заправна станція є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому є підстави для його поділу.
Суд не бере до уваги твердження представника ОСОБА_3 про неправомірну реєстрацію зазначеного нерухомого об`єкта та не розглядає їх обґрунтування, оскільки правомірність дій реєстратора під час реєстрації права власності на автомобільну заправну станцію багатопаливна (АЗС БП) не є предметом розгляду у цій справі. Належних та допустимих доказів скасування такої реєстрації на час ухвалення рішення суду не надано.
Враховуючи викладене, а також взявши до уваги те, що побудована сторонами в період шлюбу автомобільна заправна станція є спільною сумісною власністю подружжя, доказів про наявність підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя сторонами не надано, а тому суд дійшов висновку про його поділ між сторонами, виходячи із правил рівності часток подружжя в спільному майні, тобто по частці.
Оскільки на спірній земельній ділянці, яка не є спільною сумісною власністю подружжя, було збудовано зазначений об`єкт нерухомості, право спільної сумісної власності на який виникає в обох з подружжя, то суд зробив висновок, що і на земельну ділянку виникає право власності у обох сторін по частці.
52. Дійсно, у апеляційні скарзі відповідачка стверджувала, що суд першої інстанції не взяв до уваги факт знищення автомобільної заправної станції, що є предметом спору, незважаючи на визнання такого факту представником позивача у судовому засіданні. Зазначила про безпідставне відхилення факту незаконної реєстрації автомобільної заправної станції як нерухомого майна. За твердженнями відповідачки, цей об`єкт був побудований до укладення шлюбу між сторонами, а тому не може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
53. Подібні аргументи ОСОБА_2 навела й у касаційній скарзі.
54. Наголошуємо, суд апеляційної інстанції не встановив самий факт знищення АЗС БП. Натомість апеляційний суд зазначив про таке.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та випливає з матеріалів справи, АЗС БП була збудована та введена в експлуатації за час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, а тому з огляду на приписи статті 60 СК України є спільним сумісним майном подружжя.
Відповідач не довів належність спірного майна до її особистої приватної власності, не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно, за якою частки подружжя є рівними. Отже, позивач є співвласником спірного майна та має право на частину від нього. До того ж факт реєстрації права власності на автомобільну заправну станцію лише на ім`я одного із подружжя, а саме відповідачки, не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заперечуючи проти заявлених позовних вимог, скаржник посилалася, зокрема й на те, що рішенням від 30 листопада 2022 року Київський окружний адміністративний суд, яке набрало законної сили 31 грудня 2022 року, у справі № 320/17159/21 визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора на нерухоме майно Рокитнянської районної державної адміністрації Київської області Шимченко Ю. Л. від 15 серпня 2019 року № 48249156 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на АЗС БП.
Проте, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою такого права, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Під час дослідження судом обставин існування в особи права власності потрібно передовсім встановити підставу, на якій особа набула таке право, оскільки сама лише державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанова Верховного Суду
у справі № 367/4613/18-ц від 24 лютого 2021 року).
Також не можуть бути підставою для скасування судового рішення і доводи апеляційної скарги в частині того, що на час ухвалення судового рішення АЗС БП не існувало, на підтвердження чого відповідач надав до суду документи технічної інвентаризації об`єкту, здійснену Приватним підприємством «Вечірня Столиця», згідно з якими «всі будівлі та споруди знесено, ділянка вільна від забудови», оскільки на момент ухвалення оскаржуваного рішення матеріали справи не містили доказів відсутності АЗС БП на спірній земельній ділянці. Самі лише пояснення сторін у справі не є доказами у розумінні статті 76 ЦПК України.
55. Підсумовуючи викладене, зазначимо, що Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи питання прийняття справи про поділ майна, яке було об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, на розгляд, вийшла за межі повноважень, визначених у частині першій статті 400 ЦПК України.
56. Велика Палата Верховного Суду встановила обставини, що не були встановлені в судах першої та апеляційної інстанцій, зокрема обставини щодо знищення майна, АЗС БП, та припинення права власності на нього на підставі статті 349 ЦК України.
57. Додатково потрібно врахувати, що за приписами ЦПК України суд касаційної інстанції обмежується перевіркою правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права. Суд касаційної інстанції не уповноважений встановлювати нові обставини, що не були предметом розгляду у судах першої та апеляційної інстанцій, а також надавати оцінку доказам, які не були досліджені раніше. Проте, у цій справі Велика Палата Верховного Суду фактично встановила нові обставини про знищення АЗС БП та припинення права власності на майно, яке підлягало поділу між подружжям. Це є порушенням правил судового розгляду та перевищенням повноважень, що обмежуються лише перевіркою правомірності та обґрунтованості рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
58. Суди першої та апеляційної інстанцій у власних рішеннях не встановлювали факт знищення майна. Невстановлення такого факту у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій підтверджує те, що Велика Палата Верховного Суду у ухвалі, встановлюючи нові обставини, фактично втрутилася у повноваження судів першої та апеляційної інстанцій, які мали вирішувати ці питання на підставі дослідження доказів у справі.
59. Такий підхід Великої Палати Верховного Суду ставить під сумнів забезпечення юридичної визначеності та дотримання принципу правової стабільності, оскільки сторона у справі не очікувала, що під час касаційного розгляду, тим паче під час вирішення питання щодо прийняття на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи, будуть встановлені нові обставини та досліджені питання, що не входять до компетенції суду касаційної інстанції.
60. Наведене може охарактеризувати як порушення права на справедливий судовий розгляд, передбаченого статтею 6 Конвенції. З огляду на наведене постає питання щодо можливих наслідків подібного втручання Великої Палати Верховного Суду в дослідження обставин, які не встановлені судами попередніх інстанцій.
61. Такий підхід створює ризик прецедентного вирішення подібних справ, в яких Велика Палата Верховного Суду могла б втручатися в обставини, не встановлені попередніми судами, що своєю чергою порушує приписи частини першої статті 400 ЦПК України.
62. На нашу думку, встановлення Великою Палатою Верховного Суду нових обставин без відповідної компетенції порушує принципи справедливого судового розгляду та правової визначеності.
ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
63. Погоджуємося з висновком Великої Палати Верховного Суду щодо повернення справи на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.
64. Втім, Велика Палата Верховного Суду у своїй ухвалі не мала підстав для встановлення обставин, не встановлених судами першої та апеляційної інстанцій, які не з`ясували факт знищення майна, що було об`єктом права спільної сумісної власності, - АЗС БП.
65. Існує ризик поширення такого помилкового підходу Великої Палати Верховного Суду і на інші справи, що суперечить приписам частини першої статті 400 ЦПК України.
Судді С. О. Погрібний
І. В. Ткач
