Справа № 369/15420/23
Провадження № 2/369/1013/25
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16.01.2025 м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:
головуючого судді Фінагеєвої І.О.,
при секретарі Херенковій К.К.,
за участю:
представника позивача ОСОБА_1 ,
відповідача ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу № 369/15420/23 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання частково недійсним шлюбного договору,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2023 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом ОСОБА_5 про визнання частково недійсним шлюбного договору.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 20 квітня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб. Від шлюбу у сторін народилися ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В період шлюбу сторони набули у власність житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку з кадастровим номером 3222485903:02:008:5011, а також земельну ділянку з кадастровим номером 32224885900:04:004:0032 за адресою: АДРЕСА_2 , на якій в подальшому був збудований житловий будинок загальною площею 187,6 кв. м, та квартиру АДРЕСА_3 .
06 листопада 2018 року сторони уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мелещенко О.М.
Позивач зауважує, що зазначений правочин був вчинений внаслідок вчинення морального тиску на нього з-боку дружини та шляхом різного роду психологічних маніпуляцій.
За умовами шлюбного договору сторони фактично закріпили статус набутого ними нерухомого майна, проте позивач зауважує, що всі об`єкти нерухомого майна, набуті сторонами в період шлюбу на спільні сумісні кошти подружжя, були зареєстровані на праві приватної власності за відповідачем. Тобто, зазначеним договором об`єкти спільної сумісної власності подружжя були зареєстровані за відповідачем, водночас позивач не отримав у власність жодного об`єкта нерухомого майна.
Позивач вважає, що внаслідок укладення зазначеного договору він опинився у вкрай невигідному положенні, що на його переконання може бути підставою для визнання недійсним шлюбного договору в частині пунктів 2, 3, 9, 12, 13 Розділу 1 Договору. Пропозиції позивача щодо зміни шлюбного договору відповідачем відхилялися.
Вважаючи, що шлюбний договір у його чинній редакції порушує його цивільне право, позивач просить суд визнати частково недійсним з моменту вчинення шлюбний договір від 16 листопада 2018 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мелещенко О.М. та зареєстрований в реєстрі за № 3622, а саме пункти 2, 3, 9, 12, 13 розділу 1 цього договору вирішити питання про розподіл судових витрат.
Києво-Святошинський районний суд Київської області ухвалою від 29 грудня 2023 року відкрив провадження за правилами загального позовного провадження, призначив підготовче судове засідання.
У січні 2024 року від ОСОБА_5 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач посилається на те, що майно, право особистої приватної власності на яке за шлюбним договором визнавалося за відповідачем, було придбане останньою за особисті кошти, що підтверджується відповідними доказами про достатність доходів відповідача. Натомість позивач не мав достатнього доходу як до, так і після реєстрації шлюбу, та внаслідок цього, а також ігрової залежності не зареєстрував за собою жодного об`єкта нерухомого майна. Відповідач заперечує проти поданих позивачем доказів, наполягаючи на тому, що ці докази не підтверджують факт сплати коштів за придбання майна. В зв`язку з ігровою залежністю позивача та його неспроможністю належним чином акумулювати кошти та витрачати їх в інтересах родини сторони уклали шлюбний договір. Також відповідач зауважує, що підписуючи шлюбний договір позивач свідомо керував своїми діями, усвідомлював їх наслідки, що спростовує наявність підстав для визнання шлюбного договору недійсним.
У відповіді на відзив від 23 лютого 2024 року позивач заперечує проти доводів відповідача щодо фінансової неспроможності позивача придбати нерухоме майно. Спростовує доводи ОСОБА_5 щодо ігрової залежності, посилаючись на бездоказовість зазначеного факту. Також позивач зауважує, що сума отриманого відповідачем доходу є недостатньою для придбання одноособово нерухомого майна за договором, що спростовує доводи відповідача щодо одноособового фінансування придбання зазначеного майна.
У запереченнях на відповідь на відзив ОСОБА_5 продовжує наполягати на тому, що доказів фінансової спроможності придбати нерухоме майно в період шлюбу позивач не надав. Фінансування купівлі нерухомого майна проводилося за рахунок доходів відповідача, а отже підписаний сторонами договір відповідає реальному обсягу речових прав на нерухоме майно між сторонами шлюбу.
Ухвалою від 18 червня 2024 року Києво-Святошинський районний суд закрив підготовче провадження, призначив справу до розгляду.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав у повному обсязі, просив задовольнити позовні вимоги.
Відповідач ОСОБА_5 та її представник проти позову заперечували, просили суд відмовити в задоволенні позовних вимог.
Відповідно довимог частинипершої,третьої статті223ЦПК Українинеявка усудове засіданнябудь-якогоучасника справиза умови,що йогоналежним чиномповідомлено продату,час імісце цьогозасідання,не перешкоджаєрозгляду справипо суті.Якщо учасниксправи абойого представникбули належнимчином повідомленіпро судовезасідання,суд розглядаєсправу завідсутності такогоучасника справиу разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК Українифіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цьогоКодексурозгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
В зв`язку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Відповідно до частини п`ятої статті 268 ЦПК Українидатою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, доводи сторін, викладені в заявах по суті спору, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.
Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд встановив, що 18 червня 2009 року ОСОБА_4 отримав у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_4 .
02 лютого 2009 року ОСОБА_4 набув у власність 1/5 частки на квартиру за адресою: АДРЕСА_5 .
10 листопада 2009 року ОСОБА_4 зареєстрував право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_6 .
14 липня 2010 року ОСОБА_5 набула у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_7 .
25 червня 2012 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу набула у власність земельну ділянку площею 0,0272 га, кадастровий номер 3222485903:02:008:5011.
20 грудня 2012 року ОСОБА_5 отримала будівельний паспорт № 117/2012 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
11 березня 2013 року ОСОБА_5 отримала технічний паспорт на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
20 квітня 2013 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 .
25 квітня 2013 року ОСОБА_5 зареєструвала право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
16 вересня 2014 року за ОСОБА_5 зареєстроване право власності на земельну ділянку площею 0,0793 га, кадастровий номер 3222485900:04:004:0032, розташовану
10 червня 2016 року ОСОБА_5 набула у власність житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_2 .
06 листопада 2018 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мелещенко О.М. та зареєстрований в реєстрі за номером 3622.
22 травня 2020 року ОСОБА_5 зареєструвала право власності на квартиру площею 26,3 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_8 .
За змістом листа РСЦ ГСЦ МВС в місті Києві від 06 листопада 2023 року у період з 20 квітня 2013 року до 31 жовтня 2023 року за ОСОБА_4 обліковувалися автомобілі: SKODA OCTAVIA А5, 2008 року випуску, яка 04 вересня 2013 року була перереєстрована на нового власника, та OPEL INSIGNIA, 2013 року випуску, який 25 травня 2023 року був перереєстрований на нового власника.
За змістом листа Бучанського РУП ГУ НП у Київській області від 22 листопада 2023 року в ЄРДР було внесено 21 листопада 2023 року відомості за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 358 КК України.
Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно зі статтею 16ЦК Україникожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистогонемайнового або майнового права та інтересу. Наведеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб.
Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права йохоронювані законом інтереси.
Згідно з положеннями статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.
Спірні правовідносини виникли на підставі шлюбного договору, який на переконання позивача порушує його право внаслідок несправедливості деяких його умов, а отже вважає за можливе поновити порушене право шляхом визнання окремих положень шлюбного договору недійсними.
Частинами першою, дев`ятоюстатті 7 СК Українивстановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.
Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другійстатті 7 СК Українизакріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Стаття 9 СК Українивизначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогамСК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед є категорією цивільного права, то відповідно достатті 8 СК Україниу випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей3,6 ЦК Українищодо свободи договору, а також глав 52, 53ЦК Українищодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Частина третястатті 6 ЦК Українипередбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Принцип свободи договору відповідно до статей6,627 ЦК Україниє визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Таким чином,сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Про необхідність застосування норм ЦК Українипри визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і устатті 103 СК України.
Виходячи зі змісту статей 9,103 СК України, статей203,215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У частинах четвертій, п`ятійстатті 93 СК Україниє обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертійстатті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьоїстатті 10 ЦПК України.
Нормастатті 97 СК Українинадає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Аналогічний правовий висновок щодо свободи положень шлюбного договору, обмежень щодо їх змісту сформулював Верховний Суд сформулював у постанові від 17 червня 2020року у справі № 761/46925/18.
Пунктом 2 оспорюваного договору сторони погодили, що все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, придбане та/або набуте Чоловіком або Дружиною в Україні чи за її межами після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане, набуте чи зареєстроване.
Згідно з пунктом 3 шлюбного договору все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, придбане та/або набуте Чоловіком або Дружиною після укладення цього договору, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно буде придбане або набуте.
Відповідно до пункту 9 шлюбного договору будинки, гаражі та земельні ділянки, придбані або побудовані Подружжям до шлюбу або в період шлюбу, є власністю того з Подружжя, на чиє ім`я вони оформлені та зареєстровані.
Згідно з пунктом 12 цього договору будь-яке майно, належне одному із Подружжя відповідно до цього договору, не може бути визнано сумісною власністю і при його відчуженні (продаж, міна, дарування, здача в оренду, найм) згода іншого з Подружжя не потрібна. Будь-які доходи від відчуження майна вважаються доходами того з подружжя, на чиє ім`я таке майно було придбане або набуте.
У випадку розірвання шлюбу всі об`єкти рухомого та нерухомого майна, належні чоловіку або Дружині на підставі даного договору, вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбане або набуте і не підлягають розділу (пункт 13 шлюбного договору).
Аналіз оспорюваних пунктів шлюбного договору дає підстави для висновку про те, що сторони шлюбного договору без будь-яких застережень врегулювали свої майнові відносини, пов`язавши віднесення майна, придбаного за весь період шлюбу, до певного режиму права власності (особиста приватна чи спільна сумісна) з фактом реєстрації прав щодо нього, тобто сторони встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано за кожною зі сторін.
Критерієм правозгідності (правомірності) шлюбного договору є, по-перше, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, тобто відповідність договору імперативним нормам та, по-друге, дотримання моральних засад суспільства. Саме з такого розуміння правових норм виходили суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні рішень у цій справі про відмову у задоволенні позовних вимог.
Встановивши характер спірних пунктів шлюбного договору та те, що за їх умовами не передається у власність одному із подружжя нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, суд дійшов висновку про те, що оспорювані положення договору не суперечатьчастині п`ятійстатті 93 СК України, так як за договором не передбачена перереєстрація нерухомого майна та укладення цивільно-правових угод на його виконання.
Такий висновок відповідає правовому висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульованому у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 457/74/16.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, а отже у їх задоволенні належить відмовити.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 48, 51, 76, 81, 258, 259, 263, 265, 268 ЦПК України, суд,-
УХВАЛИВ:
У задоволенніпозовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнаннячастково недійснимшлюбного договору відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду
Повний текст рішення виготовлено 27 січня 2025 року.
Суддя: І. О. Фінагеєва
