УХВАЛА
05 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 607/15144/20
провадження № 61-1203св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Литвиненко І. В.,
суддів Грушицького А. І., Карпенко С. О., Петрова Є. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви»,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року під головуванням судді Грицай К. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Корніюк А. П.,
П`єнти І. В., Талалай О. І. у справі за позовом релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, зустрічним позовом ОСОБА_1 до релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» (далі - РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ») звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 в якому, уточнивши позовні вимоги, просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги мотивовані тим, що РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» (первинна назва - «Монастир св. Теодора Студита») є власником будинку на
АДРЕСА_1 , який рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 переданий у власність для культових потреб монастиря.
З 1999 року за згодою власника у вказаній будівлі проживала жіноча спільнота сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, яка формувалася під опікою та духовним проводом монастиря св. Теодора Студита та у подальшому розвинулася в жіночий монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці, як інститут єпархіального права. Відповідач проживала та була зареєстрованою за адресою:
АДРЕСА_1 , з 01 червня 2011 року на правах монахині монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці. Відповідач набула права користування чужим житлом на правах особистого строкового сервітуту, який виник на підставі усного договору з позивачем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря.
27 квітня 2017 року з огляду на системні порушення монашої дисципліни і монаших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа Української Греко-Католицької Церкви (далі - УГКЦ), монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці було закрито та доручено с. ОСОБА_9 управляти справами монастиря до моменту заснування нового. У зв`язку із неприйняттям у дусі монашої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями у поглядах з очільницею монастиря, 05 травня 2017 року
ОСОБА_1 з власної волі залишила монастир, припинила ведення з іншими монахами спільного монашого життя з одночасним припиненням проживання в ньому, чим вчинила односторонній правочин, з яким пов`язується припинення користування приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про зобов`язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням.
ОСОБА_1 просила зобов`язати РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 8,4 кв. м, позначеному в інвентарній справі під літерою «А» за № 30, розташованому на 1 поверсі будинку АДРЕСА_1 шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до займаного житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і вказаної кімнати.
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона, монахиня с. ОСОБА_1, в миру ОСОБА_1 , прийшла до монастиря 20 березня
2004 року. Постриг у Малу схиму отримала 14 травня 2009 року. У монашому стані перебуває понад 16 років. З 01 червня 2011 року вона, як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, проживала разом з іншими членами даного чернечого інституту за адресою: АДРЕСА_1 , у місці, де знаходиться дім, до якого вона приписана і набула право користування ним.
05 травня 2017 року вона вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею с. ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) та незаконних дій владики ОСОБА_3 . Про нестерпні умови перебування вона разом з іншими сестрами повідомляла місцевого єпископа й зверталася до Синоду єпископів УГКЦ. Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися в спірному житлі. З 01 лютого 2018 року і по теперішній час вона разом з іншими сестрами монашої спільноти робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, однак через заміну замків не могла пройти на територію монастиря. У розмові їй було повідомлено, що владика заборонив пускати сестер на територію. Відповідач чинить перешкоди у користуванні спірним житлом, у зв`язку із чим вона вимушена тимчасово проживати в інших місцях.
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ухвалою від 10 листопада 2020 року прийняв зустрічний позов ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням до спільного розгляду з первісним позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, об`єднавши вимоги за зустрічним позовом в одне провадження з первісним позовом.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 24 вересня 2021 року у задоволенні позову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» відмовив.
Зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Зобов`язав РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та надати дублікати ключів від воріт, вхідних дверей цього житлового приміщення.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не втратила право на користування житлом, фактично на цей час у спірному будинку не проживає, оскільки не має об`єктивної можливості безперешкодного доступу до нього у зв`язку із зміною замків у вхідних дверях та брамі, уповноважені власником особи не надають їй дозволу на проживання, що свідчить про перешкоди у користуванні житловим приміщенням, тому вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до спірного житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від нього підлягають задоволенню.
Тернопільський апеляційний суд постановою від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» задовольнив частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня
2021 року скасував. Провадження у справі за позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням закрив.
Верховний Суд постановою від 12 червня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року скасував, справу направив до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 10 жовтня 2023 року прийняв відмову представника РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» адвоката Ходюк К. М. від первісного позову у справі № 607/15144/20 за позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині позову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням визнав нечинним, провадження у справі у цій частині закрив.
Хмельницький апеляційний суд постановою від 18 грудня 2023 року апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» з доповненнями залишив без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 без змін.
Приймаючи постанову суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого суду та зазначив, що позивач за зустрічним позовом має реєстрацію місця проживання у спірному приміщенні і не визнана такою, що втратила право на користування цим житлом. Непроживання ОСОБА_1 у цьому житлі обумовлене відсутністю безперешкодного доступу до нього у зв`язку із зміною замків та не надання уповноваженими власником особами їй дозволу на проживання, що свідчить про наявність перешкод у користуванні.
Апеляційний суд констатував, що так як ОСОБА_1 протягом тривалого часу проживала в спірному приміщенні, тому її право на проживання, як особи, місце проживання якої зареєстрована у ньому, в межах цих правовідносин мають перевагу над правом власності РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», оскільки втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Додатково апеляційний суд вказав, що цей спір не є втручанням держави у внутрішні організаційні справи релігійної організації та ці правовідносин не регулюються нормами Закону України «Про свободу совісті та релігійних організацій» і внутрішніми актами релігійної організації.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У січні 2024 року представник РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» адвокат Ходюк К. М. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня
2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні вимог зустрічної позовної заяви відмовити.
Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження.
Представник позивача зазначає, що суди під час ухвалення оспорюваних рішень не звернули увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах
від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 та від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.
Зауважує, що апеляційний суд помилково не застосував до спірних правовідносин норми статей 319, 391 ЦК України щодо захисту права власності та не врахував відсутність цивільно-правових підстав для перебування та користування
ОСОБА_1 спірною келією у монастирі. Підстави її перебування у келії монастиря були виключно церковно-канонічні і пов`язані виключно із її перебуванням у монастирі у якості члена чернечого інституту монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці смт Великі Бірки.
Вважає, що церковно-канонічні підстави перебування члена чернечого інституту в певному монастирі не мають нічого спільного із передбаченими законодавством України підставами для набуття цивільного права користування об`єктом нерухомості, а рішення місцевого суду, яке залишене без змін постановою суду апеляційної інстанції, є нічим іншим як втручання сторонніх осіб у життя монастиря, його внутрішню дисципліну.
Касаційна скарга також містить аргумент про наявність підстав для відступу від висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 607/15144/20 де касаційний суд вказав, що спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим у будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України, оскільки представник заявника вважає, що існує правило автономії релігійних громад і цей спір підпадає під сферу дії канонічного права, а не позитивного.
Аргументом касаційної скарги також є те, що суди не врахували правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 квітня 2023 року у справі
№ 753/8506/19 де зазначено, що сама по собі реєстрація в певному місці проживання не дає особі права на користування певним житлом, якщо особа не проживала в ньому та втратила або не набула статусу члена сім`ї власника цього житла. Апеляційний суд не взяв до уваги ту обставину, що на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 не надала жодного доказу наявності у неї самостійного права користуватись спірною келією, за захистом якого, вона безпідставно звернулась до суду. За заявою власника приміщення ще 14 грудня
2023 року ОСОБА_1 була знята з реєстрації місця проживання, проте апеляційний суд цій обставині належної оцінки не надав.
На думку представника заявника, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини можна стверджувати, що у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) келія в монастирі може вважатись житлом лише для особи, яка на відповідних підставах канонічного права є членом монашої спільноти, проте ОСОБА_1 такою не є.
Також представник заявника звертає увагу на обставину наявності у ОСОБА_1 на праві власності частки квартири разом із: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 ,
ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ОСОБА_7 , загальною площею 61,5 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , а тому вважає її вимоги суперечливими, а ухвалені у справі судові рішення такими, що прийняті з недотриманням балансу між захистом права позивача (колишньої монахині) та відповідача.
Касаційна скарга також містить посилання на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм прав у подібних правовідносинах.
Додатково у касаційній скарзі порушене питання наявності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яке мотивоване тим, що питання, порушене у цій справі має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Представник заявника зазначає, що існує небезпека для сфери чернечого келійного життя України, оскільки судова практика за якою тривалий час перебування у монастирі (проживання особи у «житлі», незалежно від його правового режиму) особи, яка незаконно мешкає (без самостійного речового права користування та без цивільно-правових підстав), є підставою для набуття колишньою монахинею довічного права користування таким об`єктом є небезпечною та повністю зневажає канонічні правила і нівелює чернечу практику.
Вважає, що сформульована ОСОБА_1 юридична позиція створює небезпечний прецедент у сфері релігійного чернечого келійного життя, оскільки відтепер не лише монахині, а і колишні монахині, які виключені з монастиря, та які не мали і не мають законних цивільно-правових підстав перебувати у келії монастиря можуть претендувати на майно монастиря.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому у березні 2024 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 адвокат Осадчук С. С. у задоволенні касаційної скарги РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» просила відмовити, а оскаржені судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням залишити без змін.
Представник позивача зазначає, що 20 березня 2004 року між фізичною особою ОСОБА_1 та юридичною особою - релігійною організацією монастир
св. Теодора Студита виникли цивільні правовідносини щодо користування житловим приміщенням.
Жодні статутні чи релігійні документи власника не містять вказівки на те, що приміщення на АДРЕСА_1 надається для користування виключно монахині чи особі, яка зобов`язана нею стати.
Вселення ОСОБА_1 у спірне житлове приміщення відбулося за згодою власника (юридичної особи організаційно-правової форми релігійна організація - монастир святого Теодора Студита) та реєстрація здійснені без будь-яких обмежень та безстроково.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 02 лютого 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі. Витребував справу № 607/15144/20 з місцевого суду.
21 лютого 2024 року справа № 607/15144/20 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 08 січня 2025 року справу призначив до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» є юридичною особою, код ЄДРПОУ 24620256, засновник - релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с. 27, 28, том 1).
11 жовтня 2017 року проведено державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи з монастир св. Теодора Студита на РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».
Відповідно до статуту РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», який прийнято рішенням загальної ради монастиря св. Теодора Студита 19 червня 2017 року, зареєстрованого в Міністерстві культури України згідно з наказом від 31 серпня
2017 року № 835, РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного чернецтва (а. с. 8-10,
том 1).
Рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 передано безоплатно монастирю св. Теодора Студита нерухоме майно згідно з додатком за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область, для культових потреб монастиря (а. с. 102, том 1).
Згідно з актом передачі комунального майна від 29 липня 1999 року за адресою:
АДРЕСА_1 , на підставі рішення Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 Великобірківський сільський голова передав, а ієромонах о. Григорій Планчак від імені монастиря
св. Теодора Студита прийняв 4 будинки, допоміжні споруди, земельну ділянку, площею 0,51 га, інженерні комунікації (а. с. 110, том 1).
Згідно із свідоцтвом про право власності на будівлі, виданим 14 вересня 1999 року Великобірківською селищною радою, цілий об`єкт на
АДРЕСА_1 на праві колективної власності належить монастирю св. Теодора Студита та складається з чотирьох будівель (а. с. 11, том 1).
За матеріалами інвентарної справи, виготовленої Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації 15 липня 2005 року, на будівлі і споруди монастиря св. Теодора Студита на АДРЕСА_1 , нерухоме майно складається з будівлі монастиря, позначеного літерою «А», трапезної, позначеної літерою «Б», швейної майстерні, позначеної літерою «З», пожводойми, позначеної літерою «К», огорожі та відмостки. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» значаться келії на першому поверсі, позначені цифрами 5, 7, 8, 11, 22, 24, 26, 27, 30, 32, 34, 35, 37 та на другому поверсі, позначені цифрами 7, 8, 12, 15, 16, 20, 21, 27, 28, 32, 33, 40, 41, 42, 43, наявні санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» значаться келія, позначена цифрою 7 та 3 (2 поверх), ванна, вбиральня, трапезна
(а. с. 125-132, том 1).
Згідно з будинковою книгою прописки громадян, що мешкають у будинку
АДРЕСА_1 місце проживання ОСОБА_1 у вказаному будинку зареєстровано з 01 червня 2011 року (а. с. 13-15, том 1).
Єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії своєю грамотою в 2004 році благословив заснований отцем Ігуменом Свято-Теодорівського монастиря Григорієм Планчаком у смт Великі Бірки жіночий монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії (а. с. 16, том 1).
Декретом від 27 квітня 2017 року № ВА 17/162 Верховний Архієпископ Києво-Галицький УГКЦ постановив закрити монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що у смт Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області та всі залежні монастирі. Доручено с. ОСОБА_9 управляти майном і справами монастиря до моменту заснування нового монастиря (а. с. 17, том 1).
Згідно з протоколом від 06 травня 2017 року № 6/2017 монахиня ОСОБА_9 повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ про те, що 05 травня 2017 року сестри, в тому числі ОСОБА_1 , особисто, взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир (а. с. 18, том 1).
Листом від 09 травня 2017 року № 2017/27а ОСОБА_9 повідомила архієпископу і митрополиту Тернопільсько-Зборівському високопреосв. кир ОСОБА_10 , що монахині, серед яких ОСОБА_1 , від самого початку призначення її ігуменею виражали непослух, бунтували проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували нею і багато речей робили по власній волі. Це створювало у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені. 05 травня
2017 року без жодного дозволу сестри виїхали з монастиря, не погодилися на жодну духовну віднову чи реабілітацію (а. с. 19, том 1).
ОСОБА_1 разом з іншими підписантами зверталися із зверненням
від 04 вересня 2017 року № 6/2017 до синоду Єпископів УГКЦ, в якому висловлювали незгоду з діями кир ОСОБА_3 , архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського, якими він іменував ігуменю с. ОСОБА_11 ( ОСОБА_11 ), без попереднього вибору (а. с. 50-56, том 1).
Також, ОСОБА_1 разом з іншими підписантами зверталися до владики ОСОБА_12 , протосинкела Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії, з листом
від 12 жовтня 2017 року № 12/2017, в якому повідомили, що вони не бажали жити у постійному виясненні відносин з незаконно призначеною ігуменею, коли при кожній нагоді їх звинувачувалося в непослусі, скаржилися на значний психологічний тиск в монастирі, відношення до них як бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер (а. с. 75-87, том 1).
Декретом від 04 червня 2020 року № 165/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_13 повідомив сестрам Святоблаговіщенської монашої спільноти, що засновує Святоблаговіщенську монашу спільноту у смт Великі Бірки (а. с. 20, том 1).
Листом від 20 серпня 2020 року № 237/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_14 звернувся до монахині ОСОБА_15 ( ОСОБА_15 ), у якому надав їй канонічне попередження на один місяць, що якщо вона не змінить поведінки, буде звільнена з монашого стану (а. с. 49, том 1).
Згідно з декретом про звільнення з монашого стану від 22 жовтня 2020 року
№ 459/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_14 постановив монахиню ОСОБА_15 ( ОСОБА_15 ), члена колишнього монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що був канонічно скасований декретом Блаженнішого патріарха Святослава від 27 квітня 2017 року, звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають (а. с. 103, том 1).
Відповідно до акта-опитування від 04 вересня 2020 року комісія Великобірківської сільської ради провела обстеження житла за адресою:
АДРЕСА_1 , в якому перебуває на реєстраційному обліку ОСОБА_1 , проте впродовж останніх трьох років за місцем своєї реєстрації не проживає, що підтвердили свідки (а. с. 23, том 1).
Згідно з довідкою виконавчого комітету Великобірківської селищної ради
від 07 вересня 2020 року № 955 ОСОБА_1 перебуває на реєстраційному обліку за адресою: АДРЕСА_1 , але впродовж тривалого часу не проживає за місцем реєстрації (а. с. 22, том 1).
Відповідно до заяви ОСОБА_17 на ім`я начальника Тернопільського районного відділення поліції Тернопільського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Тернопільській області від 28 серпня 2020 року, яку серед інших підписала і ОСОБА_1 , підписанти зазначали, що вони зареєстровані за адресою:
АДРЕСА_1 . Приїхавши до будинку, вони намагалися відкрити браму своїм ключем, однак виявили, що замки змінені. ОСОБА_2 їх не впустила і заявила, що вимушена зателефонувати владиці ОСОБА_10 , дасть відповідь через
10 хвилин. Однак, прочекавши годину, зрозуміли, що ніхто не вийде, зателефонували в поліцію. Просять захистити їх права (а. с. 47, том 1).
Листом Тернопільського районного відділення поліції Тернопільського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Тернопільській області від 24 вересня 2020 року № 7164/115/5 ОСОБА_17 повідомлено, що її звернення щодо примусового вселення розглянуто та рекомендовано звернутися до суду, оскільки вбачаються цивільно-правові відносини (а. с. 146, том 1).
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких мотивів.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 червня 2023 року, яка була прийнята у цій справі, відступив від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 серпня 2022 року у справі
№ 607/15017/20-ц (провадження № 61-5940св22), про те, що юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд монастирів (келіями).
Верховний Суд сформулював висновок щодо застосування норми права, згідно з яким спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим у будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.
Колегія суддів вважає, оскільки є підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з огляду на таке.
З обставин цієї справи відомо, що ОСОБА_1 була зареєстрована з 01 червня 2011 року в будинку (приміщенні монастиря) на АДРЕСА_1 .
05 травня 2017 року ОСОБА_1 залишила монастир.
На час відкриття провадження у справі ОСОБА_1 перебувала в монашому стані, прийшла до монастиря 20 березня 2004 року, постриг в Малу схиму отримала
14 травня 2009 року.
Архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_13 Декретом про звільнення з монашого стану від 22 жовтня 2020 року № 459/2020 постановив звільнити монахиню ОСОБА_18 ) з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних, цивільних, кримінальних чи господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, пред`явленого позову, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи.
Водночас статтею 35 Конституції України гарантовано, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.
Отже, в Україні діє принцип взаємного невтручання держави та церкви, який ґрунтується на конституційній нормі про відокремленість церкви від держави.
Такий же принцип передбачений і в статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якої церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Відповідно до частини першої статті 9 та частини першої статті 10 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях. Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації (частини перша, друга, четверта статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).
У статті 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зазначено, що релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації можуть бути обмежені у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, передбачених законом.
У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.
Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.
Право власності релігійних організацій охороняється законом.
Внутрішні настанови діяльності Української Греко-Католицької Церкви врегульовані Кодексом Канонів Східних Церков (далі - ККСЦ), Партикулярним правом, а також Типіконом Студійського Уставу.
Ієрархічна структура канонічного права є такою: ККСЦ - це головний законодавчий документ церкви, корпус канонів як правових норм загального та універсального характеру, який поширюється на 23 Східні Католицькі Церкви, зокрема, й на УГКЦ; партикулярне право УГКЦ - канони цього партикулярного права стосуються тільки УГКЦ, визначають основи її функціонування; типікони (статути) - локальні норми канонічного права, які поширюються тільки на конкретні чернечі ордени або на конкретні монастирі.
Наведеними нормами канонічного права врегульовано порядок створення, діяльності, ліквідації (скасування) монастирів, обсяг прав та обов`язків ченців як членів монашої спільноти, у тому числі й з приводу користування майном монастиря, порядок набуття та позбавлення монашого стану.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до Канону 410 Глави І ККСЦ чернечий стан - це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою.
Монаший стан остаточно приймається через довічну професію, яка включає в собі три довічні обіти: послуху, чистоти і вбозтва (Канон 462).
Набуття монашого стану включає декілька етапів: «Кандидатура», «Послушництво» (новіціат), «Рясофорат» (тимчасова професія/тимчасові обіти), «Мала схима» (довічна професія/довічні обіти), «Велика схима».
З обставин справи відомо, що ОСОБА_1 отримала постриг у «Малу схиму».
Особи, які вступили до монастиря і прийняли монаший постриг, складають обіти послуху, чистоти та убогості.
Обіт убогості є відмовою від всіх благ, монахи живуть без власності, не мають нічого окремого, ані у власності, ані у користуванні.
Колегія суддів вважає, що свідомо приймаючи монаший стан, ОСОБА_1 склала обіт убогості, підтвердивши, що метою її перебування у монастирі було не набуття місця проживання в одній із келій монастиря, а сповідування нею релігійних потреб.
Вирішальним при визначені юрисдикційної належності цієї справи є оцінка того, чи є келія монастиря житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.
Відповідно до параграфа 1 Канону 433 ККСЦ монастирем є чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя.
До чернечого інституту приписується як священнослужитель член цього інституту після довічних обітів на підставі дияконського свячення, а священнослужитель, уже приписаний до якоїсь єпархії, на підставі довічної професії (Канон 428 ККСЦ).
Згідно з Каноном 913 ККСЦ члени чернечих інститутів, а також товариств спільного життя на подобу чернечих, набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписані, і тимчасове місце проживання набувають у місці, де їх перебування продовжувалося принаймні до трьох місяців.
В пункті 187 розділу ІІ (Келійне правило) частини IV (Монаше діяння) Типікону Спасо-Преображенського Монастиря УГКЦ зазначено, що келія - це особливе місце, в якому монах проводить години відпочинку та особливої молитви. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено (тобто відособлено) в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).
Розділ ІІІ (Перебування у келії) частини IV (Монаше діяння) Типікону Спасо-Преображенського Монастиря УГКЦ визначає правила перебування у келії, за якими кожному монахові, по можливості, уділяється келія, що служить як молитовня, в якій монах проводить велику кількість дорогоцінного часу свого життя. Келійні заняття: келійне правило, за благословенням Ігумена або Духовника; читання духовної літератури; виписування корисних цитат з книжок, молитовників; вправляння у читанні і рецитуванні богослужбових книг; заняття, встановлені Ігуменом, як келійні послушання; ручна робота на користь монастиря.
Згідно із Каноном 495 ККСЦ член, який після складення професії, незаконно залишив монастир, повинен невідкладно вернутися у монастир. Настоятелі повинні його старанно розшукувати і, якщо він повернеться під впливом справжнього розкаяння, прийняти. У противному випадку його потрібно покарати згідно з приписами права або навіть відпустити.
Канон 917 ККСЦ передбачає, що постійне або тимчасове місце проживання втрачається через вибуття з місця з наміром не вернутися, з дотриманням приписів канонів 913 і 915.
Отже питання проживання в монастирі є виключно внутрішньоцерковною справою, оскільки набуття права на користування келією у монастирі пов`язано виключно із набуттям монашого статусу та регулюється положеннями відповідних Канонів.
За обставин цієї справи саме канонічним правом врегульовано порядок та підстави вселення монахині (позивача ОСОБА_1 ) до монастиря, надання їй келії (яка може змінюватися і служить молитовнею, а не є особистою кімнатою для проживання).
Так само канонічним правом врегулювано наслідки вибуття монахині з місця її проживання з наміром не повернутися.
Верховний Суд зауважує, що приписами національного законодавства не регулюються відносини, які виникають з приводу користування келією у релігійній організації.
З підстав наведеного колегія суддів вважає, що мета використання монашої келії, а саме дотримання правил монашого життя свідчить про те, що це приміщення не може вважатися житлом у розумінні статті 8 Конвенції, оскільки у разі втрати монашого стану особа не може проживати поруч з іншими монахинями, які продовжують сповідувати релігійні потреби та нести обіти послуху, чистоти, вбозтва.
У разі втрати монашого стану така особа набуває статусу сторонньої особи і позбавляється права вступати на територію монастиря з огляду на клявзуру.
Відтак, питання надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі особі, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не національним (цивільним) правом.
Українська держава проголосила як засадничий принцип - невтручання у внутрішні справи релігійних організацій, які діють як самоврядні організації на основі автономності держави та церкви.
Оскільки келія монастиря є культовою будівлею (приміщенням), у якій може проживати виключно монах (монахиня) для ведення монашого життя, заснованого на релігійних канонах, переконані, що спірні відносини між колишньою монахинею такого монастиря і самим монастирем щодо права на проживання у келії монастиря не підлягають розгляду у національних судах будь-якої юрисдикції.
Келія, яка перебувала в користуванні ОСОБА_1 , як монахині, служила для забезпечення саме культових потреб монастиря - проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації, а тому спори щодо права проживати у келії монастиря є церковним спором, оскільки право на проживання монаха (монахині) у келії не може оцінюватися на предмет законності за національним законодавством з огляду на призначення келії.
Звільнення ОСОБА_1 з монашого стану не перетворює цей спір на приватноправовий, оскільки спірні правовідносини виникли саме під час перебування позивача у монашому стані, і саме на цій підставі їй була надана келія.
З урахуванням того, що сторони у цій справі є суб`єктами канонічних відносин, до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме норми канонічного права, а тому в повній мірі не можемо погодитись із висновками Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, які викладені у постанові
від 12 червня 2023 року у цій справі.
Колегія суддів зауважує, що у справі, яка є предметом касаційного перегляду спір стосується права користування приміщенням монастиря, а за національним законодавством України діє принцип відокремленості церкви та релігійних організацій в Україні від держави, а також автономності у вирішенні внутрішніх питань, які регулюються, зокрема, ККСЦ, Типіконом.
У питанні проживання у монастирі очевидним є той факт, що особа не може набути права на проживання в монастирі без наявності в неї чернечого постригу, правила набуття якого визначаються нормами канонічного права.
Також право на проживання в монастирі черниці не просто виникає із статусу особи (постриг), але й тісно пов`язане із її служінням та виконанням обов`язків, що на неї покладаються.
Колегія суддів вважає, що той факт, що монастирі у правовий спосіб реєструють членів своїх спільнот відповідно до норм позитивного права, на виконання приписів національного законодавства, не свідчить про те, що внутрішньоцерковні справи мають вирішуватися у судовому порядку.
Питання про надання дозволу на перебування чи права на проживання у монастирі, так само, як і його втрати особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним правом, саме яким і регулюються питання вирішення подібних спорів.
Колегія суддів вважає, що розгляд спору, який виник між сторонами у справі, що переглядалася Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, в судовому порядку та його вирішення як шляхом вселення колишньої монахині до монастиря, так і відмови у цьому суперечитиме канонічному праву, адже, законодавець надав релігійним організаціям в Україні право самостійно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності, утворювати в своєму складі органи, для провадження діяльності і, зокрема, вирішувати відповідні спори, у випадку їх виникнення, відокремлено від держави. Відтак саме на церковний суд (у залежності від внутрішньоцерковних настанов) покладається розгляд спорів, що стосуються внутрішніх церковних (канонічних) питань.
Колегія судів зазначає, що ця справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі та єдності практики при визначенні юрисдикційності спору.
Кількісний критерій ілюструє той факт, що правова проблема наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
Як обґрунтовано зазначає представник заявника у поданій касаційній скарзі наразі перебуває на розгляді, а також розглянута низка справ, рішення у яких можуть бути предметом касаційного перегляду, за позовами фізичних осіб до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» зі схожими предметами позовів - усунення перешкод у праві користування келією у монастирі, або приміщенням на території клявзури (справи № 607/14983/20, 607/15141/20, 607/15144/20, 607/15022/20, 607/15148/20, 607/15140/20, 607/15142/20, 607/15136/20).
Крім того колегія суддів зауважує, що в Україні за час повномасштабної війни з росією велика кількість громад вийшла з УПЦ МП і приєдналася до ПЦУ, проте, кількість підпорядкованих РПЦ храмів в Україні все ще залишається значною.
Враховуючи політику УПЦ МП з релігійного питання, у майбутньому, можна спрогнозувати значну кількість таких спорів між релігійними організаціями, які обрали свою конфесійну належність до ПЦУ та колишніми членами УПЦ МП, які мали певний духовний сан та тією чи іншою мірою будуть вважати порушеним своє право на користування житлом (келіями) у приміщеннях, які перебували у користуванні УПЦ МП та знаходяться на території культових споруд.
Наведене підтверджує наявний і якісний і кількісний критерій, який свідчить про наявність виключної правової проблеми у судовій практиці, щодо розгляду таких спорів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
З огляду на наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, яка має бути застосована в майбутньому та для запобігання судових помилок, які в подальшому не могли б бути виправлені відповідно до цивільного процесуального законодавства, а також з урахуванням того, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності стосовно спірних питань, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Клопотання представника релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» адвоката Ходюк Катерини Миколаївни про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задовольнити.
Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 607/15144/20 (провадження № 61-1203св24).
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. В. Литвиненко
Судді: А. І. Грушицький
С. О. Карпенко
Є. В. Петров
В. В. Пророк
