У Х В А Л А
18 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 306/2708/23
провадження № 14-84цс25
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідачаТкачука О. С.,
суддів: Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Губської О. А., Дашутіна І. В., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Стефанів Н. С., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Шевцової Н. В.
перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за касаційною скаргою Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів» на постанову Закарпатського апеляційного суду від 01 серпня 2024 року,
УСТАНОВИЛА:
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів» (далі - ДП «Фінансування інфраструктурних проектів»), в якому посилався на те, що він працював у ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» на різних посадах, а 02 серпня 2021 року його було звільнено з роботи у зв`язку зі скороченням чисельності штату працівників. У день звільнення відповідач не провів повного розрахунку, зокрема не виплатив позивачеві одноразову винагороду за вислугу років за 202-2021 роки у розмірі 605 625 грн, у зв`язку з чим останній звернувся до суду.
Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 19 вересня 2022 року, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 26 січня 2023 року, з ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» на користь ОСОБА_1 стягнуто заробітну плату в частині одноразової винагороди за вислугу років за 2020 та 2021 роки у розмірі 605 625 грн. Цю суму відповідач виплатив 25 липня 2023 року.
Ураховуючи викладене та на підставі статті 117 КЗпП України, позивач просив стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 серпня 2021 року по 19 січня 2023 року у розмірі 2 331 864,60 грн.
Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції виходив із відсутності підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період із 03 серпня 2021 року до 19 січня 2023 року, з огляду на те, що йому сплачені всі належні виплати при звільненні.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 01 серпня 2024 року рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 лютого 2024 року скасовано та ухвалено нове про часткове задоволення позову. Стягнуто з ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» на користь ОСОБА_1 суму в розмірі 605 625,00 грн (вказана суму зазначена з податками та обов`язковими платежами) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та 29 524,00 грн судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги.
У решті позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовлено.
Апеляційний суд виходив із того, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. При цьому, апеляційний суд зазначив, що оскільки належні позивачу суми при звільненні відповідач сплатив лише 25 липня 2023 року, тому позивач дотримався вимог частини другої статті 233 КЗпП України, яка передбачає тримісячний строк для звернення із позовом про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, відлік якого, у даному випадку, розпочався з 26 липня 2023 року.
20 серпня 2024 року ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду.
Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.
Заявник зазначає, що під час розгляду справи № 306/2066/22, яка є першоджерелом цієї справи, суд повинен був вирішувати питання про стягнення компенсації за затримку розрахунку, проте Свалявський районний суд Закарпатської області рішенням від 19 вересня 2022 року відмовив у задоволенні цієї вимоги. Обставини, якими позивач обґрунтовував позовні вимоги у справі № 306/2066/21 та справі, яка переглядається, є ідентичними. При наявності рішення суду з тими самими позовними вимогами, між тими самими сторонами, яке набрало законної сили, суд повинен був закрити провадження за цією позовною заявою.
Апеляційний суд протиправно задовольнив позовні вимоги, всупереч пропущеному строку для звернення з цим позовом, наявності рішення суду з тих же підстав, предмету та між тими з сторонами.
ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Зазначав, що у період із 03 серпня 2021 року до 25 липня 2023 року з вини відповідача мала місце затримка проведення повного розрахунку, у зв`язку з його звільненням. Перебіг строку для звернення вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, розпочався з 26 липня 2023 року (наступного дня після здійснення фактичного розрахунку). Останнім днем строку для пред`явлення цього позову є 26 жовтня 2023 року, позов пред`явлений до суду у межах тримісячного строку, передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України, а саме 24 жовтня 2023 року.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний цивільний суд) від 19 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Ухвалою Касаційного цивільного суду від 20 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії суддів, а ухвалою від 11 червня 2025 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Касаційного цивільного суду вказала на необхідність відступу від висновку, сформульованого Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22.
Так, відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Водночас Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Особливість полягає в тому, що попередня редакція статті 117 Кодексу законів про працю України не містила обмеження стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку шестимісячним строком.
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Колегія суддів Касаційного цивільного суду вказала, що виходячи з цієї норми закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності. Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи. При цьому, в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-7/99, зазначається, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.
Таким чином, на думку колегії суддів Касаційного цивільного суду, пом`якшення відповідальності, передбаченої законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ не може застосовуватися до роботодавця - юридичної особи. Колегія суддів вважає, що у цьому випадку застосуванню підлягають норми, які діяли на момент виникнення правовідносин.
Разом із тим, у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22 Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду зроблено протилежний висновок щодо застосування статті 117 Кодексу законів про працю України. Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду зауважив, що «у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Належить також враховувати приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.»
Проте, на переконання колегії суддів Касаційного цивільного суду, трудовий договір, як угода між роботодавцем та працівником, припиняється, і саме в день звільнення роботодавець повинен сплатити працівникові все, що йому належить при звільненні. Порушення цього обов`язку тягне за собою відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України. Оскільки порушення прав працівника відбулося (за умови невиплати йому всіх сум, що належать при звільненні) саме в день звільнення, ці відносини повинні регулюватися нормою статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла на час звільнення. Тривалість часу невиплати належних працівникові сум при звільненні не може бути підставою для застосування іншої редакції цієї статті, в тому числі, щодо обмеження строку виплати середнього заробітку, оскільки право працівника порушається саме в день звільнення, а трудових відносин між сторонами не існує.
Колегія суддів Касаційного цивільного суду при передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду наголосила на необхідності розглядати систему порушень роботодавцем трудового законодавства у цій справі, як необхідну послідовність систематичних діянь, спрямованих на порушення прав працівника. За таких обставин, фактичне пом`якшення відповідальності роботодавця виглядає як схвалення подібної логіки і поведінки. Натомість застосування правила статті 117 Кодексу законів про працю України і до другого періоду (з 19 липня 2022 року до 18 січня 2023 року) без обмеження строком, на думку колегії суддів, відповідало б принципу справедливості та забезпечувало б реалізацію захисної функції - однієї з головних функцій трудового права.
Ураховуючи викладене, колегія суддів Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що для формування єдиної правозастосовної практики є підстави для відступлення від висновків Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22.
Велика Палата Верховного Суду вважає мотиви, викладені в ухвалі Касаційного цивільного суду від 11 червня 2025 року, обґрунтованими й такими, що містять підстави для прийняття справи до провадження Великої Палати Верховного Суду відповідно до частин третьої та п`ятої статті 403 ЦПК України, оскільки існує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку з урахуванням змін, внесених Законом України № 2352-IX, та необхідність розгляду питання щодо відступлення від висновку, викладеного у постанові Касаційного адмністративного суду від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22.
Констатуючи наявність підстав для прийняття справи до розгляду, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
У частині першій статті 402 ЦПК України передбачено, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Такий розгляд відбувається з урахуванням статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції.
Виходячи з наведеного цю справу, яка приймається до розгляду Великою Палатою Верховного Суду, необхідно розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників (у порядку письмового провадження).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною першою статті 402, частиною третьою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
УХВАЛИЛА:
1. Прийняти до розгляду справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
2. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на 22 жовтня 2025 року в приміщенні Верховного Суду за адресою: місто Київ, вулиця Пилипа Орлика, 8.
3. Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
4. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. С. Ткачук
Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда
О. Л. Булейко К. М. Пільков
І. А. Воробйова С. О. Погрібний
О. А. Губська Н. С. Стефанів
І. В. Дашутін О. В. Ступак
А. А. Ємець І. В. Ткач
Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич
В. В. Король Н. В. Шевцова
