Єдиний державний реєстр судових рішень
Окрема думка
суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Карпенко С. О., Фаловської І. М.
14 січня 2026 року
м. Київ
на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 січня 2026 року у справі № 201/4863/24 (провадження № 61-4447св25), ухвалену за наслідками розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Регіональний медичний центр родинного здоров`я» Дніпропетровської обласної ради про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що з 01 жовтня 2013 року вона працювала лікарем-лаборантом за основним місцем роботи у Комунальному підприємстві «Регіональний медичний центр родинного здоров`я» Дніпропетровської обласної ради (далі - КП «РМЦРЗ» ДОР).
04 квітня 2024 року наказом № 188-к її було звільнено на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України.
Вважає звільнення незаконним.
Зазначила, що влітку 2023 року під час відпустки, наданої їй за згодою сторін, вона поїхала до Німеччини, де отримала статус особи, що перебуває під тимчасовим захистом країни, про що повідомляла у своїх заявах про продовження відпустки від 13 листопада 2023 року і 15 лютого 2024 року, проте її заяви безпідставно було залишено без розгляду.
ЇЇ не було ознайомлено з наказом про проведення службового розслідування.
Просила поновити її на посаді лікаря-лаборанта за основним місцем роботи у КП «РМЦРЗ» ДОР, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04 квітня 2024 року до дня поновлення її на роботі.
20 листопада 2024 року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у позові ОСОБА_1 відмовлено.
11 березня 2025 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року - без змін.
Судові рішення мотивовано тим, що позивачка використала право на відпустку без збереження заробітної плати в період дії воєнного стану, тому повторне надання відпустки за частиною четвертою статті 12 Закону України від 15 березня
2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі - Закон № 2136-ІХ) не передбачено. Оскільки позивачка не довела поважності причин відсутності її на робочому місці, суди виснували, що вона вчинила прогули відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
06 квітня 2025 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2025 року, в якій просила їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 06 червня 2024 року у справі № 367/569/23, про те, що відсутність працівника на роботі у зв`язку з військовим вторгненням не може бути кваліфікована як прогул без поважної причини.
Апеляційний суд порушив її конституційне право на працю, оскільки вона була незаконно звільнена за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України на підставі акта службового розслідування від 02 квітня 2024 року, згідно з яким комісія встановила факт відсутності її на робочому місці, водночас комісія не дослідила причину її відсутності, не опитала її, не встановила поважності чи неповажності причин, провела своє розслідування формально.
Погодившись із висновком суду першої інстанції про безпідставність тверджень позивачки про те, що наказом від 16 листопада 2023 року № 595-к їй надано відпустку за згодою сторін, апеляційний суд не врахував, щов матеріалах справи міститься зазначений наказ, в якому чітко вказано про надання відпустки позивачці за згодою сторін, а не на вимогу.
Посилалася на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо частини четвертої статті 12 Закону № 2136-ІХпро надання окремого виду відпусток в обов`язковому порядку під час продовження режиму воєнного стану.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 14 січня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2025 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів у справі, що переглядається, скасовуючи оскаржувану постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд, керувалася тим, що суди:
не урахували, що під час листування з позивачкою щодо залишення без розгляду її заяви про надання відпустки за частиною четвертою статті 12 Закону № 2136-IX і необхідності написання нею заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану за частиною третьою статті 12 Закону № 2136-ІХ, роботодавець не роз`яснив їй правові підстави та наслідки написання таких заяв;
не дослідили, чи можна вважати, що за обставин, які склалися у момент виникнення спірних правовідносин, позивачка діяла недобросовісно, з наміром завдати шкоди або зловживала правом в інших формах.
З наведеними висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджуємося з огляду на таке.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з частинами першою, другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Виняткові повноваження зі встановлення обставин справи, їх оцінки передовсім належать суду першої інстанції та як виняток суду апеляційної інстанції.
Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 08 червня 2021 року у справі № 487/8206/18, від 22 травня 2024 року у справі № 754/8750/19).
Повертаючи справу, що переглядається, на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 12 грудня 2025 року зазначила, що у цій справі вирішення спору пов`язано з доказуванням правомірності звільнення працівника за певних обставин, зокрема обставин, які загрожували життю та здоров`ю працівника, були об`єктивними перешкодами для виконання трудової функції на робочому місці.
Вважаємо, що суди у цій справі повно та всебічно з`ясували обставини, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог та заперечень, що підтверджені доказами, які перевірені в судовому засіданні, оцінили їх належність, допустимість, а також достатність і взаємозв`язок у їх сукупності.
Так, суди, дослідивши та надавши належну оцінку листам роботодавця, які було отримано позивачкою, чого вона не заперечувала, встановили, що роботодавець з посиланням на норми Закону № 2136-ІХ:
1) роз`яснив ОСОБА_1 її право, зокрема на:
гарантоване відповідно до частини четвертої статті 12 Закону № 2136-ІХразове отримання відпустки без збереження заробітної плати у період дії воєнного стану тривалістю, визначеною у заяві працівника, але не більше 90 календарних днів;
на оформлення відповідно до частини четвертої статті 12 Закону № 2136-ІХ протягом періоду дії воєнного стану відпустки без збереження заробітної плати без обмеження строку, без зарахування часу перебування у такій відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки»;
2) ознайомив позивачку з роз`ясненням Південно-східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, відповідно до якого працівник, який використав 90 календарних днів відпустки за цією підставою та не готовий повернутися до роботи, може оформити інші види відпусток без збереження заробітної плати або звільнитися, наприклад, за власним бажанням чи за угодою сторін (частина третя статті 12 Закону № 2136-ІХ); якщо працівник відмовляється оформити відпустку без збереження заробітної плати і звільнятися, відсутність працівника на робочому місті табелюється позначкою «НЗ» (неявки з нез`ясованих причин);
3) повідомив позивачку про службове розслідування та ймовірні наслідки.
Крім того, суди взяли до уваги, що відповідно до «Переліку територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні)» (з подальшими змінами) місто Дніпро не включено до цього Переліку, позивачка не зазначала про можливість її повернення до України, а КП «РМЦРЗ» ДОР визначено критично важливим для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період.
Отже, суди у цій справі оцінили обставини індивідуального впливу воєнного стану на факт відсутності позивачки на роботі, що відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 552/7015/22 (провадження № 61-9370св24), перевіряє суд у кожному конкретному випадку, та за встановлених обставин дійшли висновку про законність її звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, якими керувалися суди під час вирішення справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16).
Тому у Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не було підстав для передання справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав невстановлення всіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Отже, вважаємо, що касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2025 року необхідно було залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Судді: С. О. Карпенко
І. М. Фаловська
