Єдиний державний реєстр судових рішень
ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/7269/23 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Панова Г.В.,
Суддя-доповідач Кобаль М.І
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 березня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Файдюка В.В.,
при секретарі Литвин С.В.
за участю:
представників відповідача: Білашової О.В., Каспрової О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 травня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Бюро економічної безпеки України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, -
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Бюро економічної безпеки України (далі по тексту - відповідач, БЕБ України) в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ БЕБ України № 51-к «Про звільнення ОСОБА_1 » від 09.01.2023;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника керівника департаменту - керівника відділу нормативно-правової роботи та експертизи Юридичного департаменту Бюро економічної безпеки України або на аналогічній посаді у Юридичному департаменті Бюро економічної безпеки України;
- стягнути з БЕБ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, з дня звільнення по день винесення рішення;
- стягнути з БЕБ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні;
- стягнути з БЕБ України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 500 000 грн.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 17 травня 2024 року зазначений адміністративний позов задоволено частково.
Стягнуто з Бюро економічної безпеки України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 1 567,55 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позов в повному обсязі.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Заслухавши суддю-доповідача, представників відповідача, які з`явилися у призначене судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, починаючи з 21.06.2022 ОСОБА_1 проходила державну службу в БЕБ України.
Згідно з наказом БЕБ № 181-к від 20.06.2022, ОСОБА_1 призначена на посаду заступника керівника департаменту - керівника відділу нормативно-правової роботи та експертизи Юридичного департаменту Бюро економічної безпеки України без конкурсного відбору до дня призначення на цю посаду переможця конкурсного відбору, але на строк не більше 12 місяців з дня припинення чи скасування воєнного стану.
09.12.2022 ОСОБА_1 ознайомили з попередженням про наступне звільнення.
Наказом Бюро економічної безпеки України від 09.01.2023 № 51-к, припинено державну службу ОСОБА_1 та звільнено, з 10.01.2023, з посади заступника керівника департаменту - керівника відділу нормативно-правової роботи та експертизи Юридичного департаменту Бюро економічної безпеки України, у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (далі по тексу - оскаржуваний наказ).
З наказом від 09.01.2023 № 52-к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивачку ознайомлено у день звільнення, а саме 10.01.2023.
Вважаючи, оскаржуваний наказ протиправним, позивачка звернулася до суду для захисту своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що у період дії воєнного стану, законодавчо обмежується можливість переведення державних службовців на інші посади державної служби, якщо такі службовці були призначені без конкурсного відбору в період дії воєнного стану, що у даному випадку, застосовно і до позивача (призначено без конкурсного відбору), з огляду на що, переведення позивачки на іншу посаду не могло бути реалізовано, у зв`язку з дією на території У країни правового режиму воєнного стану, який, згідно Закону, має певні обмеження, а тому оскаржуваний наказ є законним та не підлягає скасуванню.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, нормами Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII, у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законами № 117-IX та № 440-IX та редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон № 889-VIII.
Згідно з частинами другою, третьою статті 5 Закону № 889-VIII відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
В силу пункту 4 частини 1 статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Приписами частини першої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
Відповідно до частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Згідно з частиною 5 статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-VIII (далі - Закон № 389-VIII) у період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби, посади в органах місцевого самоврядування, посади керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки, комунальних підприємств, установ, організацій керівником державної служби або суб`єктом призначення, сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради, начальником відповідної військової адміністрації без конкурсного відбору, обов`язковість якого передбачена законом, на підставі поданої заяви, заповненої особової картки встановленого зразка та документів, що підтверджують наявність у таких осіб громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад.
Державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування.
Дія цієї частини не застосовується при призначенні на посади державної служби, за якими спеціальним законом встановлено порядок виконання обов`язків у разі відсутності керівника державного органу (у тому числі у разі припинення його повноважень чи звільнення з посади), крім випадків, якщо встановлений спеціальним законом порядок неможливо застосувати через відсутність осіб, на яких може бути покладено виконання обов`язків керівника державного органу.
За приписами статті 20 Закону № 389-VIII правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону.
В умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України.
У процесі трудової діяльності осіб, щодо яких запроваджена трудова повинність, забезпечується дотримання таких стандартів, як мінімальна заробітна плата, мінімальний термін відпустки та час відпочинку між змінами, максимальний робочий час, врахування стану здоров`я особи тощо. На час залучення працюючої особи до виконання трудової повинності поза місцем її роботи за трудовим договором за нею після закінчення виконання таких робіт зберігається відповідне робоче місце (посада).
У даному випадку, спірні правовідносини виникли з приводу звільнення ОСОБА_1 , за ініціативою суб`єкта призначення, у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису без скорочення чисельності або штату державних службовців, із припиненням державної служби, відповідно до пункту 1 частини 1 та 4 статті 87 та 89 Закону № 889-VIII.
При цьому, за обставинами цієї справи суб`єкт призначення, тобто відповідач, під час попередження позивачки про подальше її звільнення не виконав приписи частини 3 статті 87 Закону № 889-VIII, в частині пропонування державному службовцю іншої рівнозначної посади державної служби, з огляду на положення частини п`ятої статті 10 Закону № 389-VIII.
Отже, спірним у цій справі є питання правомірності звільнення позивачки, яка призначена на посаду державної служби, у період дії воєнного стану без конкурсного відбору, обов`язковість якого передбачена законом, та звільнено без пропонування іншої рівнозначної посади державної служби.
Дослідивши матеріали справи та доводи сторін, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до наказу БЕБ України від 20.06.2022 № 181-к, позивача призначено на посаду керівника відділу нормативно-правової роботи та експертизи Юридичного департаменту Бюро економічної безпеки України без конкурсного відбору з 21.06.2022 до дня призначення на цю посаду переможця конкурсного відбору, але на строк не більше 12 (дванадцяти) місяців з дня припинення чи скасування воєнного стану з випробувальним строком шість місяців.
05.12.2022 відповідачем було прийнято Наказ № 5-дск «Про внесення змін до структури центрального апарату Бюро економічної безпеки України особливого періоду», яким внесено зміни до структури центрального апарату БЕБ, а пунктом 3 наказу вирішено ліквідувати у структурі Юридичного департаменту (20 штатних одиниць): відділ нормативно-правової роботи та експертизи - 6 штатних одиниць; відділ договірної та аналітичної роботи - 4 штатні одиниці; відділ претензійно-позовної та судової роботи - 5 штатних одиниць; відділ юридичного забезпечення роботи з персоналом - 4 штатні одиниці.
Пунктом 4 Наказу, вирішено утворити у структурі Юридичного департаменту (20 штатних одиниць); відділ правого забезпечення діяльності БЕБ - 5 штатних одиниць; відділ представництва інтересів БЕБ та організації правової роботи територіальних органів - 5 штатних одиниць; відділ нормативно-експертного забезпечення - 5 штатних одиниць; відділ претензійно-договірної роботи - 4 штатні одиниці.
Вказані зміни стали підставою для попередження працівників Юридичного департаменту про ліквідацію структурних одиниць, що входять до складу Юридичного департаменту, у відповідності до вимог статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VІІІ, в тому числі ОСОБА_1 .
Так, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Строк дії воєнного стану в Україні був продовжений з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента від 14 березня 2022 року № 133/2022, надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-IX (далі - Закон № 2136-IX) цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України.
У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, законів України «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.
З аналізу наведеної правової норми вбачається, що у період дії воєнного стану стаття 43 Конституції України, в якій передбачено гарантування громадянам захист від незаконного звільнення, обмежено Законом № 2136-IX. Разом з цим не застосовуються, зокрема, норми законодавства про працю, законів України «Про державну службу», що регулюють діяльність державних службовців у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо функціонування державної служби та місцевого самоврядування у період дії воєнного стану» від 12 травня 2022 року № 2259-IX (далі - Закон № 2259-IX) частину п`ятою статті 10 Закону № 389-VIII викладено в такій редакції:
«У період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби, посади в органах місцевого самоврядування, посади керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки, комунальних підприємств, установ, організацій керівником державної служби або суб`єктом призначення, сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради, начальником відповідної військової адміністрації без конкурсного відбору, обов`язковість якого передбачена законом, на підставі поданої заяви, заповненої особової картки встановленого зразка та документів, що підтверджують наявність у таких осіб громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад.
Державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування.
Дія цієї частини не застосовується при призначенні на посади державної служби, за якими спеціальним законом встановлено порядок виконання обов`язків у разі відсутності керівника державного органу (у тому числі у разі припинення його повноважень чи звільнення з посади), крім випадків, якщо встановлений спеціальним законом порядок неможливо застосувати через відсутність осіб, на яких може бути покладено виконання обов`язків керівника державного органу».
Отже, зміни до частини 5 статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», внесені Законом № 2259-IX, встановлюють, що посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування.
Відтак, Законом № 2259-IX встановлено заборону щодо переведення посадових осіб місцевого самоврядування, які були призначені без конкурсів в період дії воєнного стану, на іншу посаду в органі місцевого самоврядування і під час дії воєнного стану і після його завершення чи скасування.
Отже, спірні правовідносин склалися з приводу правомірності звільнення позивача за ініціативою суб`єкта призначення у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури/штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIIІ.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, ОСОБА_1 обіймала посаду державної служби за строковим призначенням на умовах, визначених статтею 10 Закону № 389-VIII.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що у період дії воєнного стану, законодавчо обмежується можливість переведення державних службовців на інші посади державної служби, якщо такі службовці були призначені без конкурсного відбору в період дії воєнного стану, що у даному випадку застосовано і до позивачки, а тому її переведення на іншу посаду не могло бути реалізовано, у зв`язку з дією на території У країни правового режиму воєнного стану, який, згідно Закону, що має певні обмеження.
Як вже зазначалося судом, приписами частини 5 статті 10 вказаного Закону обумовлено, що у період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби, посади в органах місцевого самоврядування, посади керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки, комунальних підприємств, установ, організацій керівником державної служби або суб`єктом призначення, сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради, начальником відповідної військової адміністрації без конкурсного відбору, обов`язковість якого передбачена законом, на підставі поданої заяви, заповненої особової картки встановленого зразка та документів, що підтверджують наявність у таких осіб громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад.
Державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування.
Тобто, ст. 1 Закону № 2136-IX цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
З аналізу наведених правових норм вбачається, що державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, які призначені на посаду у період дії воєнного стану без конкурсного відбору, обов`язковість якого передбачена законом, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування.
Так, державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
За приписами частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Варто зазначити, що в умовах дії воєнного стану ця процедура не змінилася, принаймні в тому, що звільнення з названої підстави передбачає пропонування посад (якщо є посади, які можна пропонувати під час дії попередження про наступне звільнення).
Згідно частини першої статті 41 Закону № 889-VIII державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті) без обов`язкового проведення конкурсу за рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення.
Подібний висновок Верховний Суд уже викладав у постановах від 13 березня 2025 року у справі № 320/13326/23, від 27 березня 2025 року у справі № 440/12540/23, де попри нетотожний суб`єктний склад, водночас підставою звільнення в обох випадках є пункт 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII.
При цьому, Верховний Суд у зазначених постановах також указував на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 160/1643/23.
Водночас варто зауважити, що у постанові Верховного Суду від 29 листопада 2023 року № 160/1643/23 викладено лише узагальнене тлумачення застосування норм Закону № 389-VIII, проте не надано висновку щодо застосування Закону № 889-VIII у взаємозв`язку із Законом № 389-VIII, а саме в частині порядку припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення за пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII.
Щодо доводів апелянта про застосування до спірних правовідносин приписів та гарантій, передбачених КЗпП України, варто зауважити, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини виникли у період дії воєнного стану, а тому процедура звільнення державного службовця, у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, як на момент ознайомлення позивача із попередженням про наступне вивільнення, так і на момент видання оскаржуваного наказу врегульована нормами Закону № 889-VIII (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законами № 117-IX та № 440-IX), що виключає застосування до спірних правовідносин приписи та гарантії, передбачені КЗпП України.
Як уже зазначалось, у період дії воєнного стану особи в силу частини п`ятої статті 10 Закону № 389-VIII призначаються, зокрема, на посади державної служби без конкурсного відбору, обов`язковість якого передбачена законом.
Водночас, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що цією ж нормою права законодавець обмежив можливість переведення державних службовців на інші посади державної служби, якщо такі службовці були призначені без конкурсного відбору в період дії воєнного стану, що у випадку, який склався у цій справі, і застосовано до позивачки, з огляду на її призначення без конкурсного відбору.
Враховуючи, що законодавство містить чітку заборону переведення працівників призначених без конкурсного відбору на інші посади державної служби, тому вивчення переважних прав таких працівників нівелюється прямою забороною вказаного вище закону про неможливість переведення.
Наведене пояснюється також тим, що під час призначення на посаду державної служби без конкурсного відбору, ОСОБА_1 мала ураховувати умови, визначені частиною п`ятої статті 10 Закону № 389-VIII, на яких останню прийнято на роботу, адже після відновлення конкурсних процедур на посади державної служби у нього виникає обов`язок проходження такого конкурсу для подальшого залишення на посаді, а відтак позивачка не може мати переважного права на залишення на роботі серед інших працівників, які призначені на посади за результатами конкурсних процедур до початку запровадження воєнного стану.
Водночас, незважаючи на відсутність можливості переведення працівника в силу частини п`ятої статті 10 Закону № 389-VIII, роботодавець після звільнення працівника може його призначити на іншу посаду із застосуванням цієї ж норми права.
Варто зазначити, що нормами Законів № 2136-IX та № 389-VIII визначено особливості організації трудових відносин в умовах воєнного стану і їхні норми є спеціальними у цей період. У Прикінцевих положеннях Закону № 389-VIII (статті 28) передбачено, що нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону. Отже, у разі виникнення суперечностей норм цього Закону нормам іншого, застосуванню підлягають норми саме Закону № 389-VIII.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку про правомірність оскаржуваного наказу про звільнення ОСОБА_1 , та правомірну відмову судом першої інстанції в цій частині позовних вимог. Як похідні, не підлягають задоволенню й позовні вимоги про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Щодо застосування до спірних правовідносин висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 13 березня 2025 року у справі № 320/13326/23 на які посилається апелянт, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
Так, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц роз`яснила, що висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків у кожній конкретній справі.
Так, у справі № 320/13326/23, суттєвими обставинами, що вплинули на ухвалення Верховним Судом рішення на користь позивача були процедурні порушення зі сторони державного органу під час реалізації процедури скорочення посади позивача, а саме, строк попередження був меншим за законодавчо встановлений 30-денний термін. Всупереч вимогам частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII роботодавець не дотримався 30-денного строку від моменту попередження про наступне звільнення, звільнивши працівника раніше. При цьому скорочення чисельності та штату державних службовців не відбулось.
Такі процедурні порушення не можна віднести до незначних, що безумовно свідчать про протиправність звільнення працівника із займаної посади.
У свою чергу в даній справі, відсутні порушення 30-денного строку попередження, передбаченого частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII. Крім того, ОСОБА_1 попереджено про внесення змін до структури центрального апарату БЕБ України особливого періоду, внаслідок чого ліквідовано у структурі Юридичного департаменту (20 штатних одиниць): відділ нормативно-правової роботи та експертизи - 6 штатних одиниць; відділ договірної та аналітичної роботи - 4 штатні одиниці; відділ претензійно-позовної та судової роботи - 5 штатних одиниць; відділ юридичного забезпечення роботи з персоналом - 4 штатні одиниці.
Подібна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 23.04.2025 року по справі № 320/12821/23.
Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Як вже зазначалося судом, звільнення ОСОБА_1 відбулося 10.01.2023, як зазначає позивачка, що при її звільненні, БЕБ несвоєчасно провело розрахунок усіх виплат.
Відповідач у відзиві на позовну заяву вказує на те, що як вбачається з інформації, що міститься у розрахункову листі ОСОБА_1 , останній в день звільнення підлягало до виплати сума у розмірі 184 408,16 грн (без вирахування податків), яка складалася з: окладу - 12 981,82 грн; доплати за ранг державного службовця - 159,09 грн; надбавки за вислугу років - 2336,73 грн; надбавка за таємність - 1947,27 грн; компенсація відпустки - 32293,95 грн; компенсація відпустки - 4305,86 грн; вихідна допомога 130383,44 грн.
За вирахуванням податків вищевказана сума, що підлягала виплаті позивачу, у зв`язку із її звільненням становила 148 448,57 грн.
12.01.2023 БЕБ України було сформовано та відправлено до Державної казначейської служби України платіжне доручення від 12.01.2023, яке включало у собі виплати позивачу при її звільненні у сумі 146 881,02 грн. (компенсація відпускних при звільненні, вихідна допомога, оклад за січень 2023, доплату за ранг, надбавку за вислугу років), що підтверджується витягом із списку перерахування в банк «Звільнення (2111) Приват по підприємству», що є невід`ємним додатком до даного платіжного доручення.
Вищевказане платіжне доручення було оплачено Державною казначейською службою України 13.01.2023, про що свідчить відповідна відмітка на платіжному дорученні від 12.01.2023 № 1.
У подальшому, 30.01.2023 БЕБ України було сформовано платіжне доручення від 30.01.2023 № 39, яке включало у собі виплату позивачу при її звільненні у сумі 1567,55 грн. (надбавка за таємність за січень 2023), що підтверджується витягом із списку перерахування в банк «Випл. зарплати (2111) Приват по підприємству», що є невід`ємним додатком до даного платіжного доручення.
Вищевказане платіжне доручення було сплачено Державною казначейською службою України 31.01.2023, про що свідчить відповідна відмітка на платіжному доручення від 30.01.2023 № 39.
Відповідач підтверджує, що у зв`язку із відсутністю повного та своєчасного фінансування БЕБ, останнім було прийнято рішення відтермінувати виплату надбавок за таємність усім працівникам БЕБ, включаючи звільнених працівників на невизначений строк, що підтверджується доповідною запискою Фінансового управління № 5/01-23/9 від 23.01.2023 У подальшому, з відновленням належного фінансування БЕБ, останнє у той же день, а саме 30.01.2023 було вжито дії, яким було виплачено усім праціникам, включаючи звільнених, надбавку за таємність.
Позивач вказує на те, що всі виплати з нею мали бути проведені 17.01.2023 (протягом семи днів з дня звільнення), проте повний розрахунок здійснено у два етапи, а саме, 13.01.2023, а інша частина 31.01.2023, тобто з порушенням на 14 календарних днів.
Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022, стаття 116 КЗпП України, викладена у новій редакції та передбачає, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Тобто, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, повідомити працівника про нараховані суми виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
При цьому, Законом України`Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022, також були внесені зміни до статті 117 КЗпП України, зокрема, частина перша цієї статті передбачає, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Частиною другою вказаної статті, передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Як свідчать матеріали справи, загальний розмір нарахованої недоплаченої частини заробітної плати при звільненні склав 1567,55 грн (надбавка за таємність за січень 2023 року).
Отже, судом першої інстанції правомірно застосовано до спірних правовідносин статтю 117 КЗпП України, в редакції Закону №2352-IX, а тому на користь позивачки належить стягнути з відповідача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Разом з тим, враховуючи практику Верховного Суду, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Зменшуючи розмір відшкодування, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
У даному випадку, загальний розмір виплачених коштів із затримкою склав 1567,55 грн.
Тобто, заявлена сума компенсації, з сумою, з якої виникло просточення виплати заробітної плати (2963,26 грн. х 14 = 41485,64 грн.), є явно непропорційною та в рази перевищує її, що дає суду підстави для розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі зменшенням такої суми, що відповідає принципам справедливості та пропорційності, а саме, розміру самої суми, з приводу якої виникло просторочення.
Грошова сума за затримку розрахунку при звільненні, виконує саме компенсаторну функцію, та яка не є належним/фіксованим заробітком позивача.
Таким чином, позовні вимоги в цій частині є частково обґрунтованими та підлягають задоволенню шляхом стягнення з БЕБ України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1 567,55 грн.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає частковому задоволенню, а доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 травня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
В.В. Файдюк
Повний текст виготовлено 09.03.2026 року
