Єдиний державний реєстр судових рішень
Окрема думка
судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Дундар І. О.
01 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 755/1955/22
провадження № 61-245св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І., розглянув справу № 755/1955/22 та ухвалив касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задовольнити частково; рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 24 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року в частині задоволених позовних вимог про встановлення факту родинних відносин, визнання в порядку спадкування за ОСОБА_3 права на 1/3 частку в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_1 та права на 1/3 частину грошових коштів, що знаходяться на рахунках відкритих на ім`я ОСОБА_4 в Головному управлінні по м. Києві та Київській області АТ «Ощадбанк» №9760/8632 в розмірі 94,15 грн та №26200017153226 в розмірі 6 363,52 грн змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Касаційний суд зазначив, що:
« ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про встановлення факту родинних відносин та визнання права власності на спадкове майно;
касаційний суд зауважує, що особливістю цієї справи є те, що ОСОБА_4 , з яким як з рідним дідом просив позивач встановити факт родинних відносин, та батько позивача - ОСОБА_6 , померли до моменту звернення позивача з цим позовом. Тому встановлення батьківства ОСОБА_4 щодо ОСОБА_6 із подальшим внесенням органом державної реєстрації актів цивільного стану відповідних змін до актових записів і видачі нових документів цивільного стану вказаних осіб є неможливим. ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за життя звертався до суду про встановлення факту родинних відносин (батьківства) у справі № 758/11055/17, провадження в якій було закрите ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 04 серпня 2021 року у зв`язку з його смертю і тим, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Факт батьківства був встановлений в рішенні Народного суду Жовтневого району міста Києва від 13 травня 1963 року в справі № 2-944/63. Тому за таких обставин вимога щодо встановлення родинних відносин онука до діда, в межах вирішення якої судам належало встановити факт батьківства діда щодо батька позивача, з метою підтвердження його права на спадщину, не суперечить закону;
задовольняючи частково позов ОСОБА_3 , суд першої інстанції зазначив, що позивачем доведений факт родинного зв`язку між спадкодавцем ОСОБА_4 , а саме що він є онуком останнього. Він є спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_6 , в зв`язку з чим має право на спадкування в порядку спадкової трансмісії на частку в спадковому майні, що залишилося після смерті спадкодавця ОСОБА_4 ;
суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, зазначив, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення зроблено посилання на вимоги статті 1261 ЦК України, а саме суд зазначив, що позивач має право на спадкування в порядку спадкової трансмісії. Не дивлячись на помилковість вказаного висновку, останній не призвів до неправильного вирішення справи, оскільки судом також зроблено висновок про прийняття спадщини позивачем після свого батька ОСОБА_6 та прийняття спадщини останнім після свого батька ОСОБА_4 ;
суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановив визнання ОСОБА_4 себе батьком ОСОБА_6 та надання ним допомоги в утриманні дитини; вказане підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а саме: в свідоцтві про народження ОСОБА_6 серії НОМЕР_1 від 08 квітня 1960 року вказано відомості про матір - ОСОБА_7 , відомості про батька « ОСОБА_8 »; відповідно до актового запису про народження № 9 від 8 квітня 1960 року про народження ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 вказані відомості про батьків: матір - ОСОБА_7 , батько « ОСОБА_8 »; в пункті 22 даного актового запису вказано під підписом «Підписи почесного батька» вказано « ОСОБА_9 »; в судовому засіданні ОСОБА_10 ( ОСОБА_10 ) як свідок підтвердила факт, що спадкодавець ОСОБА_4 є біологічним батьком її покійного сина ОСОБА_6 та ОСОБА_4 визнавав факт, що ОСОБА_6 є його сином та ніколи даний факт не спростовував; 13 травня 1963 року по справі № 2-944/63 Народним судом Жовтневого району м. Києва було винесено рішення за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_4 про стягнення аліментів, відповідно до якого даний позов було задоволено та стягнуто з відповідача аліменти на утримання сина ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_2 до досягнення останнім повноліття; також, в матеріалах справи містяться фотокартки з брошур та видань, якими автор був ОСОБА_13 , та які останнім були подаровані ОСОБА_6 та ОСОБА_3 з підписами спадкодавця ОСОБА_4 як сину та онуку;
тому суди дійшли до правильного висновку про те, що позивач має право на спадкування майна після свого батька ОСОБА_6 , який в свою чергу прийняв спадщину після свого батька ОСОБА_4 , проте помилилися із підставами задоволення такого позову, як наслідок оскаржені судові рішення слід змінити в мотивувальних частинах».
Не можу погодитись з зазначеним з таких мотивів.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 183/3834/15-ц (провадження № 61-28689св18), на яку є посилання у касаційній скарзі, зазначено: «Пунктом 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 травня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» судам роз`яснено, що заяви про встановлення факту визнання батьківства щодо дитини, народженої до 01 жовтня 1968 року, розглядаються судом у випадках, коли померла особа визнавала себе батьком дитини до цієї дати.
Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини (наприклад, відповідно до частини другої статті 55 Кодексу про шлюб та сім`ю запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі, або ж такий запис зовсім відсутній) і можуть бути подані матір`ю, опікуном чи піклувальником дитини чи самою дитиною після досягнення повноліття.
Оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст. 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у ст. 53 КпШС, суди, вирішуючи питання про те, якою нормою слід керуватися при розгляді справ цієї категорії, повинні виходити з дати народження дитини (роз`яснення пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»).
Указ Президії Верховної ради СРСР від 08 липня 1944 року скасував можливість судового встановлення батьківства, який існував згідно Кодексу законів про сім`ю, опіку, шлюб і актів цивільного стану УРСР 1926 року. В умовах воєнної диспропорції жіночого і чоловічого населення прийняте рішення про юридичне визнання лише шлюбу, зареєстрованого в компетентних органах.
На підставі Указу Президії Верховної ради СРСР від 15 вересня 1945 року внесено зміни до статті 2 вищезазначеного кодексу, а саме при реєстрації в органах запису актів громадянського стану народження дитини від матері, яка не перебуває в зареєстрованому шлюбі, дитина записується за прізвищем матері з присвоєнням їй по батькові за вказівкою матері. Отже заповнення графи «Батько» у актовому записі про народження дитини не передбачалося.
Такі вимоги діяли до прийняття Основ законодавства СРСР та союзних республік про шлюб та сім`ю 1968 року, зокрема статті 53 КпШС УРСР.
На момент виникнення правовідносин між сторонами, діяв Кодекс законів про сім`ю, опіку, шлюб і актів цивільного стану від 31 травня 1926 року (УССР).
Згідно з статті 32-1 Кодексу законів про сім`ю, опіку, шлюб і актів цивільного стану, дитина, що народилася від особи, з якою мати дитини не перебуває в зареєстрованому шлюбі, не має права звернутися в суд з позовом про встановлення батьківства і про стягнення із зазначеної особи аліментів на утримання дитини.
Відповідно до пунктів 6, 7 Указу Президії Верховної ради УРСР від 29 липня 1969 року «Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю УРСР» правила частин другої, третьої статті 53 Кодексу про шлюб та сім`ю УРСР про встановлення в судовому порядку батьківства особи, з якою мати не перебувала у шлюбі, застосовуються у відношенні дітей, що народилися після введення в дію Основ законодавства СРСР і союзних республік про шлюб та сім`ю, тобто після 01 жовтня 1968 року.
У відношенні дітей, які народилися до 01 жовтня 1968 року від осіб, що не перебувають між собою у шлюбі, батьківство може бути встановлено за спільною заявою матері дитини і особи, яка визнає себе батьком дитини. В разі смерті особи, на утриманні якої перебувала дитина і яка визнавала себе батьком дитини, факт визнання нею батьківства може бути встановлений в судовому порядку. На підставі спільної заяви батьків або рішення суду про встановлення факту визнання батьківства провадиться відповідна реєстрація в органах запису актів громадянського стану з внесенням запису про батька у свідоцтво про народження дитини.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 570/2797/13-ц (провадження № 61-5970св18).»
Відповідно до частин першої, другої статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Статтею 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами.
Юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року у справі № 205/2102/19-ц вказано, що «справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов`язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім`єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 01 січня 2004 року тощо».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі № 691/1237/20 наведено висновок, що:
«суд вправі розглядати справи про встановлення родинних відносин, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки, наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчиняють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину, для оформлення права на пенсію в зв`язку із втратою годувальника.
Факти, що мають юридичний характер - це факти, з якими закон пов`язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Аналіз положень статті 315 ЦПК України свідчить про те, що факт родинних відносин між фізичними особами встановлюється у судовому порядку, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки. Ураховуючи викладене, висновок судів про те, що цивільна правоздатність ОСОБА_2 і ОСОБА_3 припинилась після їх смерті, тому вимога позивачки про встановлення між останніми, як матір`ю та дочкою, родинних відносин суперечить нормам цивільного права, є безпідставним, оскільки позивачка просила встановити факт родинних відносин між її матір`ю ОСОБА_3 та ОСОБА_2, так як він безпосередньо породжує юридичні наслідки, а саме право ОСОБА_1 на спадщину, спірну земельну частку (пай) у порядку спадкування за законом.
Суди не врахували, що встановлення юридичного факту, а саме родинних відносин між померлими ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не несе юридичного наслідку щодо вирішення їхніх прав та обов`язків, оскільки його встановлення буде лише підтвердженням народження у ОСОБА_2 дочки - ОСОБА_3, тобто існування відповідного юридичного факту, що передбачено у Главі 6 Розділу IV ЦПК України, як спеціальний процесуальний інструмент для захисту відповідних прав. По суті суди застосували правову позицію Верховного Суду про те, що відносно померлих позовні вимоги не можуть заявлятися, так як померлі особи не мають цивільної процесуальної правосуб`єктності, хоча безпосередньо на неї не послалися. Проте суди не звернули уваги на те, що такий висновок стосується виключно позовного провадження, де заявлені вимоги щодо спору про право. Разом з тим, у цій справі ОСОБА_1 заявила вимогу про встановлення факту родинних відносин у порядку окремого (безспірного) провадження (пункт 1 частини першої статті 315 ЦПК України), у ЦПК України передбачено встановлення юридичного факту (в окремому провадженні і вимога про визнання права на спадщину). Позов, а не заява, ОСОБА_1 подано виключно через те, що іншою вимогою у цій справі був спір про право (право на спадщину), а тому всі ці вимоги розглядаються у позовному провадженні».
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина друга статті 264 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ніщенко А. П., Перша Київська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин, а саме те, що ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 є рідним дідом позивача ОСОБА_3 , та визнання права власності на спадкове майно;
задовольняючи частково позов ОСОБА_3 , суд першої інстанції зазначив, що позивачем доведений факт родинного зв`язку між спадкодавцем ОСОБА_4 , а саме, що він є онуком останнього. Оскільки він є спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_6 , в зв`язку з чим має право на спадкування в порядку спадкової трансмісії на частку в спадковому майні що залишилося після смерті спадкодавця ОСОБА_4 ;
суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, зазначив, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення зроблено посилання на вимоги статті 1261 ЦК України, а саме суд зазначив, що позивач має право на спадкування в порядку спадкової трансмісії. Не дивлячись на помилковість вказаного висновку, останній не призвів до неправильного вирішення справи, оскільки судом також зроблено висновок про прийняття спадщини позивачем після свого батька ОСОБА_6 та прийняття спадщини, останнім після свого батька ОСОБА_4 ;
разом з тим, суди не врахували, що для юридичного встановлення походження дитини та її права на спадщину необхідно встановити саме факт батьківства (визнання батьківства) щодо конкретного чоловіка (батька), а не факт родинних відносин між онуком та дідом. Спорідненість з дідом є наслідком встановлення батьківства батька;
спроба встановити родинний зв`язок (встановлення факту спорідненості) замість батьківства є юридично неправильною для запису особи батька у свідоцтві про народження. Якщо мета - підтвердити, що померлий був особі дідом, спочатку слід довести, що він був батьком батька;
встановлення родинних відносин між онуком та дідом (або іншими родичами) не є належним способом захисту, якщо метою є спадкування або встановлення походження дитини від конкретної особи. У таких випадках необхідно звертатися з позовом провстановлення факту батьківства (визнання батьківства);
поки в документах не змінено відомості про батька, будь-які родинні відносини з дідом вважається юридично непідтвердженим;
обрання позивачем неналежного способу захисту (встановлення факту родинних відносин замість позову про визнання батьківства) є самостійною підставою для відмови у позові.
За таких обставин судові рішення слід було скасувати, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ніщенко А. П., Перша Київська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності на квартиру та грошові кошти відмовити.
Суддя І. О. Дундар
