Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 755/1955/22
провадження № 61-245св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючий - Крат В. І., судді: Гудима Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ніщенко Анастасія Петрівна, Перша Київська державна нотаріальна контора,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 24 травня 2024 року у складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ніщенко А. П., Перша Київська державна нотаріальна контора, про встановлення факту родинних відносин та визнання права власності на спадкове майно.
Позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після якого залишилась спадщина у вигляді квартири за адресою: АДРЕСА_1 , житлового будинку АДРЕСА_2 , а також грошових коштів на рахунках в ПАТ «Державний ощадний банк України» в загальній сумі 19 373,03 грн.
ОСОБА_5 є рідним дідом ОСОБА_1 . Після смерті ОСОБА_5 на підставі заяви його дружини - ОСОБА_2 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ніщенко А. П. була заведена спадкова справа № 35/2017 від 15 червня 2017 року. Із заявою про прийняття спадщини, яка залишилась після смерті ОСОБА_5 , звернувся також батько позивача - ОСОБА_6 , якому приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ніщенко А. П. було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину через те, що факт перебування ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у родинних відносинах не підтверджений документально. Зокрема, нотаріусом було повідомлено, що оскільки в свідоцтві про народження ОСОБА_6 не зазначено прізвище та по-батькові його батька, а міститься лише ім`я - ОСОБА_7 , він не зможе оформити спадщину, у зв`язку з чим необхідно звернутись до cyдy з відповідною позовною заявою про встановлення факту родинних відносин із ОСОБА_5 з метою подальшої реалізації свого права на прийняття спадщини.
Окрім ОСОБА_6 та ОСОБА_2 з заявою про прийняття спадщини звернулась також дочка померлого ОСОБА_5 - ОСОБА_3 .
Не погоджуючись з відмовою нотаріуса, ОСОБА_6 подав до Подільського районного суду міста Києва позовну заяву про встановлення факту родинних відносин між ним та ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 , який є рідним батьком позивача та позивачем по справі № 758/11055/17 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 21 травня 2021 року серії НОМЕР_1 , виданим Київським міським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 04 серпня 2021 року по справі № 758/11055/17 провадження за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , третя особа особа - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ніщенко А. П. про встановлення факту родинних відносин було закрите у зв`язку з тим, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Таким чином ОСОБА_6 за життя не встиг отримати свідоцтво про право на спадщину, що залишилась після смерті його рідного батька - ОСОБА_5 , оскільки не було встановлено факту родинних відносин між ним та ОСОБА_5 в судовому порядку до смерті ОСОБА_6 . Однак, як було зазначено, ОСОБА_6 звернувся до приватного нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, тобто реалізував свої майнові права, проте не встиг оформити право власності на спадщину за життя, оскільки помер.
Позивач, будучи спадкоємцем першої черги після ОСОБА_6 , звернувся з заявою про прийняття спадщини до першої київської державної нотаріальної контори, де за його заявою була заведена спадкова справа № 1191/2021. Постановою від 27 січня 2022 року позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 на 1/3 (одну третю) частку квартири АДРЕСА_3 , що належала ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкоємцем якого був його син ОСОБА_6 , який прийняв спадщину, але не оформив своїх спадкових прав, у зв`язку з тим, що документи, які підтверджують факт родинних відносин ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , з ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та документ, що підтверджує право власності померлого ОСОБА_5 на 1/3 частку квартири не надані.
Таким чином позивач є спадкоємцем першої черги після померлого батька, який, в свою чергу, був спадкоємцем першої черги після померлого діда позивача ( ОСОБА_5 ). Однак право позивача на спадщину, яка залишилась після діда не визнається через відсутність документів, які підтверджують факт родинних відносин, а також через відсутність у позивача правовстановлюючих документів на нерухоме майно, яке належало ОСОБА_5 . Враховуючи, що батько позивача - ОСОБА_6 перед смертю встиг реалізувати своє право та подав заяву про прийняття спадщини, яка залишилась після його батька ОСОБА_5 , він вважається таким, що прийняв спадщину, незважаючи на те, що не зміг отримати свідоцтво про право на спадщину через недоведеність родинних відносин із ОСОБА_5 .
Відповідно, право на отримання спадщини, яка залишилась після діда позивача - ОСОБА_5 також увійшло до спадкової маси, яку залишив його батько - ОСОБА_6 , і позивач має законне право претендувати також і на частку спадщини, яку його батько мав отримати як спадкоємець першої черги після ОСОБА_5 . Однак, право позивача на спадщину, яка залишилась після ОСОБА_5 , не визнається, оскільки державним нотаріусом першої київської державної нотаріальної контори Кароєвою-Яремчук Т. М. після прийняття заяви позивача про прийняття спадщини, відмовлено останньому у видачі свідоцтва про право на спадщину через те, що факт родинних відносин між ним та ОСОБА_5 не підтверджений документально. Відмова також обґрунтована відсутність у позивача правовстановлюючих документів на спадкове майно, що залишилось після смерті ОСОБА_5 . Окрім цього, право позивача на спадщину, яка залишилась після смерті діда, не визнається відповідачами по справі, які стверджують, що він не є родичом померлого. У даному випадку визнання за позивачем права власності на спадкове майно залежить від того, чи буде доведеним в ході судового розгляду факт родинних відносин між ним та дідом - ОСОБА_5 . Факт родинних відносин між позивачем та дідом не визнається через те, що у свідоцтві про народження померлого ОСОБА_6 , який був батьком позивача, зазначене лише ім`я батька - ОСОБА_7 , проте не зазначено прізвища і по-батькові.
Однак із тим, що ОСОБА_5 не є дідом позивача останній не погоджується з огляду на наступне. Померлий батько позивача - ОСОБА_9 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 в селі Забуяння, Макарівського району, Київської області. Свідоцтво про народження видане 08 квітня 1960 року, про що в книзі записів актів громадянського стану зроблено відповідний запис № 9. Відповідно до даних, зазначених в свідоцтві про народження ОСОБА_6 , його матір`ю вказано ОСОБА_10 , а батьком особу на ім`я ОСОБА_7 . Реєстрація шлюбу між матір`ю та батьком померлого ОСОБА_6 не проводилась. Однак, факт родинних відносин між батьком позивача - ОСОБА_6 та дідом - ОСОБА_5 підтверджується численними доказами. Зокрема, ОСОБА_6 постійно спілкувався зі своїм батьком ОСОБА_5 та спільно проводив з ним вільний час, що підтверджується спільними фотографіями. Факт родинних відносин між ними можуть підтвердити друзі та родичі. Про факт родинних відносин між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 відомо також і відповідачам. На підтвердження факту родинних відносин свідчать також книжки, які ОСОБА_5 , будучи письменником, дарував ОСОБА_6 , його дружині та дітям, в яких містяться його привітання та особисті підписи. Основним документом, який підтверджує факт родинних відносин між батьком позивача та його дідом є рішення суду від 13 травня 1963 року по справі № 2-944/63 за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_5 про стягнення аліментів, оригінал якого зберігається в архіві Солом`янського районного суду міста Києва. Зі змісту зазначеного рішення вбачається, що судом було встановлено той факт, що між ОСОБА_10 та ОСОБА_5 існували фактичні шлюбні відносини, від яких ІНФОРМАЦІЯ_4 народився син ОСОБА_11 . Згідно зі свідоцтвом про народження ОСОБА_6 , його матір`ю записана ОСОБА_10 . Інших синів на ім`я ОСОБА_12 не має. Враховуючи, що жодною особою не були спростовані обставини, встановлені вищевказаним судовим рішенням, той факт, що ОСОБА_6 був сином ОСОБА_5 є підтвердженою обставиною, яка встановлена в ході судового розгляду даної справи.
За життя ОСОБА_5 факт свого батьківства відносно ОСОБА_6 не оспорював та в судовому порядку не спростовував. В свою чергу, згідно зі свідоцтвом про народження позивача, серії НОМЕР_2 від 03 липня 1984 року народження, його батьком визначено ОСОБА_6 . Тобто, факт родинних відносин між позивачем та померлим батьком - ОСОБА_6 є беззаперечним. Отже, позивач має право претендувати на спадщину, яка залишилась після смерті діда, право на яку не встиг оформити його батько за життя, хоча подав заяву про прийняття спадщини.
Щодо відсутності у позивача правовстановлюючих документів на спадкове майно, позивач зазначає, що згідно з інформаційною довідкою від 13 липня 2017 року, яка видана Комунальним підприємством Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» на запит приватного нотаріуса Ніщенко А. П. від 15 червня 2017 року № 236/02-14, згідно з даними реєстрових книг Бюро, кв. АДРЕСА_4 на праві власності зареєстрована на ім`я: ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Дніпровською районною державною адміністрацією м. Києва 11 лютого 1999 року, розпорядження № 46-612, зареєстрованого в Бюро 03 березня 1999 року, за реєстровим № 208 в реєстровій книзі д.630-53. Таким чином, спірна квартира на праві власності належала діду позивача, а отже позивач має право претендувати на 1/3 частину зазначеного спадкового майна.
ОСОБА_1 просив:
встановити факт родинних відносин між фізичними особами, що має юридичне значення, а саме те, що ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_5 є рідним дідом позивача ОСОБА_1 ;
визнати за ОСОБА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6 право власності на спадкове майно, яке було прийнято у спадщину після смерті ОСОБА_5 , а саме:
1/3 частину квартири АДРЕСА_3 ;
1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_2 ;
1/3 частину грошових коштів, які знаходяться на рахунку ОСОБА_5 відкритого в Головному управлінні по м.Києву та Київській обл. АТ «Ощадбанк» № НОМЕР_3, що складає 6 363, 53 грн;
1/3 частину грошових коштів, які знаходяться на рахунку ОСОБА_5 відкритого в Головному управлінні по м.Києву та Київській обл. АТ «Ощадбанк» № НОМЕР_5, що складає 94,15 грн.
Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 24 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року:
позов ОСОБА_1 задоволено частково;
встановлено факт родинних відносин, а саме те, що ОСОБА_1 є рідним онуком ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
в порядку спадкування визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_3 ;
в порядку спадкування визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину грошових коштів, що знаходяться на рахунках відкритих на ім`я ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 в Головному управлінні по м. Києві та Київській області АТ «Ощадбанк» НОМЕР_6 в розмірі 94,15 грн та НОМЕР_7 в розмірі 6 363,52 грн;
в іншій частині позовних вимог відмовлено;
вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що:
ІНФОРМАЦІЯ_4 народився ОСОБА_6 , в свідоцтві про народження якого вказано відомості про матір - ОСОБА_10 , відомості про батька « ОСОБА_7 ». Відповідно до актового запису про народження №9 від 8 квітня 1960 року про народження ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_6 вказані відомості про батьків: Мати: ОСОБА_13 ; батько ОСОБА_7 . В пункті 22 даного актового запису вказано під підписом «Підписи почесного батька» вказано « ОСОБА_14 ». 6 грудня 1964 р. ОСОБА_10 уклала шлюб з ОСОБА_15 . В судовому засіданні будучи допитаною як свідок ОСОБА_16 , яка підтвердила той факт, що спадкодавець ОСОБА_5 є біологічним батьком її покійного сина ОСОБА_6 та ОСОБА_14 визнавав той факт, що ОСОБА_6 є його сином та ніколи цей факт не спростовував. 13 травня 1963 року по справі № 2-944/63 Народним судом Жовтневого району м.Києва було винесено рішення за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_5 про стягнення аліментів, відповідно до якого даний позов було задоволено та стягнуто з відповідача аліменти на утримання сина ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_6 до досягнення останнім повноліття. Вказане рішення зберігається в архіві Солом`янського районного суду м. Києва. Дана обставина в судовому засіданні не була спростована відповідачами. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. За життя ОСОБА_6 для захисту своїх інтересів 22 серпня 2017 року звернувся до Подільського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , третя особа приватний нотаріус КМНО Ніщенко А.П. про встановлення факту родинних відносин , а саме те, що він є сином ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 4 серпня 2021 року провадження в справі було закрито у зв`язку зі смертю позивача ОСОБА_6 ;
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_6 та після його смерті була відкрита спадкова справа №1191/2021 Першою київською державною нотаріальною конторою. Від ОСОБА_17 - дружини спадкодавця ОСОБА_6 та ОСОБА_18 - сина спадкодавця ОСОБА_6 були подані нотаріальні заяви, відповідно до яких останні відмовляються від прийняття спадщини після смерті спадкодавця ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 . 26 липня 2021 року ОСОБА_1 звернувся з заявою до нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті спадкодавця ОСОБА_6 . Відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_1 є сином спадкодавця ОСОБА_6 . В матеріалах справи містяться фотокартки з брошур та видань, якими автор був ОСОБА_19 та які останнім були в послідуючому подаровані ОСОБА_6 та ОСОБА_1 з підписами спадкодавця ОСОБА_5 , як сину та онуку. Дані обставини не спростовувалися відповідачами в судовому засіданні, а також те, що підписи які містяться на даний виданнях не належать спадкодавцю ОСОБА_5 . Відповідач ОСОБА_3 є донькою спадкодавця ОСОБА_5 , але як було встановлено в судовому засіданні, що спадкодавець ОСОБА_5 удочерив відповідача. З врахуванням наданих наявних у справі доказів суд дійшов висновку, що позивачем доведений факт родинного зв`язку між спадкодавцем ОСОБА_5 , а саме те, що він є онуком останнього. Оскільки він є спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_6 , в зв`язку з чим має право на спадкування в порядку спадкової трансмісії на частку в спадковому майні, що залишилося після смерті спадкодавця ОСОБА_5 ;
земельна ділянка площею 0, 06 га надана відповідачу відповідно до рішення Гостомельської селищної ради від 28 вересня 1994 року № 110 (вул. Л. Толстого, 35) належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності і не є спадковим майном.
Суд апеляційної інстанції погодився з доводами суду першої інстанції та зазначив, що:
із зібраних доказів у їх сукупності, які оцінено відповідно до вимог процесуального закону, суд першої інстанції достовірно встановив підтвердження визнання ОСОБА_5 себе батьком ОСОБА_6 ;
судом першої інстанції помилково зроблено посилання на статтю 1261 ЦК України, а саме суд зазначив, що позивач має право на спадкування в порядку спадкової трансмісії. Але не дивлячись на помилковість вказаного висновку, останній не призвів до неправильного вирішення справи, оскільки судом також зроблено висновок про прийняття спадщини позивачем після свого батька ОСОБА_6 та прийняття спадщини, останнім після свого батька ОСОБА_5 ;
посилання в апеляційні скарзі на те що, в рішенні Народного суду Жовтневого району м. Києва вказано за позовом « ОСОБА_20 », а в актовому записі про народження ОСОБА_21 , вказано матір « ОСОБА_22 », не заслуговують на увагу, оскільки в матеріалах справи міститься експертний висновок, з якого вбачається, що в українській і російській ономастичних традиціях є особові імена, які мають кілька офіційних варіантів. Варіантні ряди в різних мовах кількісно і якісно не збігаються. Іноді кожен офіційний варіант однієї мови має в іншій мові єдиний варіантний відповідник. Іноді офіційному варіанту однієї мови відповідають в іншій мові декілька офіційних варіантів. Зокрема, ономастична традиція співвідносить два українські офіційні варіанти імені Никифор і Ничипір з російським Никифор. З практики лінгвістичних експертиз відомі численні випадки фіксації в різних документах однієї особи відмінних офіційних варіантів цього імені й похідних форм імені по батькові, зокрема, внаслідок сплутування варіантних пар при міжмовних перетвореннях. Ідентифікація таких записів ґрунтується на їх співвіднесенні з типовими девіаціями, зумовленими наведеними вище причинами. 3 урахуванням зазначеного українські записи імені по батькові ОСОБА_23 (свідоцтво про народження ОСОБА_6 , запис мати ОСОБА_10 ) і ОСОБА_24 (паспорт громадянина України, запис ОСОБА_10 ) у документах, наданих для експертизи, є ідентичними. З огляду на рішення Народного суду Жовтневого району м. Києва, а також надані позивачем письмові докази, колегія суддів зробила висновок, що позивачем доведений факт того, що ОСОБА_6 є сином ОСОБА_5 , який в свою чергу є дідусем ОСОБА_1 .
Аргументи учасників справи
У січні 2025 року ОСОБА_2 звернулась з касаційною скаргою, яка підписана представником ОСОБА_4 , в якій просила:
просила рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 24 травня 2024 року, постанову Київського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року скасувати;
ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову в частині визнання за позивачем права власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_3 та на 1/3 частину грошових коштів, що знаходяться на рахунках відкритих на ім`я ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 в Головному управлінні по м. Києві та Київській області АТ «Ощадбанк» НОМЕР_6 в розмірі 94,15 грн. та № НОМЕР_3 в розмірі 6 363,52 грн.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суди не встановили, що ОСОБА_5 , якого позивач вважає своїм дідом і батьком ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , за життя реалізував своє право на звернення до компетентних органів зі спільною з матір`ю заявою про визнання себе батьком останнього, не вчиняв дій для встановлення (узаконення) родинних зв`язків із сином;
посилання суду першої інстанції на пояснення свідків виключно зі сторони позивача, як на належні докази на підтвердження позову є необґрунтованими, оскільки зазначені пояснення мають виключно суб`єктивний характер;
докази, які б з вірогідністю підтверджували визнання ОСОБА_5 свого батьківства щодо сина ОСОБА_6 , батька позивача, матеріали справи не містять;
оскільки факт батьківства ОСОБА_5 щодо сина ОСОБА_6 в ході судового розгляду справи належними та допустимими доказами не був доведений, встановлення факту родинних відносин позивача з ОСОБА_5 не має юридичного значення;
суди не застосували до спірних правовідносин положення статті 60 СК України, якими визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові па праві спільної сумісної власності;
суди не врахували висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах.
У лютому 2025 року ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_25 , подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив:
касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення;
оскаржені судові рішення залишити без змін.
Відзив обґрунтований тим, що:
правові висновки викладені у постановах Верховного Суду, на які у своїй касаційній скарзі посилається відповідачка, не можуть бути застосовані до правовідносин у цій справі, оскільки мають інший зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставин справи, що свідчить про безпідставність вимог ОСОБА_2 , щодо необхідності їх застосування в межах розгляду цієї справи;
ОСОБА_2 не зверталась з заявою про видачу свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя, не зверталась з зустрічним позовом про визнання за нею права власності на 1/2 частину майна, та фактично ніяк не намагалась реалізувати своє право на частку у спільному майні подружжя, про яку зазначила лише в суді касаційної інстанції. ОСОБА_2 будучи обізнаною, що у разі задоволення вимог ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин та визнання права власності на спадкове майно, нібито буде порушено її право на частку у спільному майні подружжя, у жодному процесуальному документі та в судових засіданнях в судах першої та апеляційної інстанції не вказувала, що вказаний об`єкт нерухомого майна є об`єктом спільного майна подружжя. Проте, лише подаючи касаційну скаргу, коли рішення оскаржені судові рішення набрали законної сили, нею було зазначено, що вони порушують її право на частку у спільному майні подружжя, що свідчить лише про незгоду останньої з прийнятими рішеннями;
зважаючи на те, що зі свідоцтва про право власності на житло щодо спірної квартири вбачається, що ОСОБА_5 набув право власності 11 лютого 1999 року, тобто в період дії Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», даний об`єкт нерухомого майна не може вважатися спільною сумісною власністю подружжя.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі; справу витребувано із суду першої інстанції; задоволено клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 24 травня 2024 року та зупинено його дію до закінчення його перегляду у касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 21 січня 2026 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 183/3834/15, від 24 жовтня 2018 року у справі № 570/2797/13-ц, від 30 травня 2023 року у справі № 592/4443/17, від 24 липня 2024 року по справі № 758/4324/21, від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 523/3522/16-ц, від 06 жовтня 2021 року справі № 702/61/20 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині задоволених позовних вимог про встановлення факту родинних відносин, визнання в порядку спадкування за ОСОБА_1 права на 1/3 частку в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_3 та права на 1/3 частину грошових коштів, що знаходяться на рахунках відкритих на ім`я ОСОБА_5 в Головному управлінні по м. Києві та Київській області АТ «Ощадбанк» НОМЕР_6 в розмірі 94,15 грн та НОМЕР_7 в розмірі 6 363,52 грн. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
Фактичні обставини справи
ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 79 років помер спадкодавець ОСОБА_5 . За життя останній 28 грудня 1988 року уклав шлюб з ОСОБА_26
15 червня 2017 року до приватного нотаріуса КПНО Ніщенко А. П. з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 звернулася ОСОБА_2 як дружина померлого.
07 серпня 2017 року до вказаного приватного нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 звернувся ОСОБА_6 , який вказував, що він є сином померлого.
23 жовтня 2017 року про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 звернулася ОСОБА_3 , що є донькою померлого.
ІНФОРМАЦІЯ_4 народився ОСОБА_6 , в свідоцтві про народження якого вказано відомості про матір - ОСОБА_10 , відомості про батька « ОСОБА_7 ».
Відповідно до актового запису про народження № 9 від 08 квітня 1960 року про народження ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 вказані відомості про батьків: Мати: ОСОБА_10 ; батько ОСОБА_7 . В пункті 22 даного актового запису вказано під підписом «Підписи почесного батька» вказано « ОСОБА_14 ».
Рішенням Народного суду Жовтневого району міста Києва від 13 травня 1963 року в справі № 2-944/63 за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_5 про стягнення аліментів, цей позов було задоволено та стягнуто з відповідача аліменти на утримання сина ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , до досягнення останнім повноліття.
Відповідно до наданого суду висновку Українського бюро лінгвістичних експертиз від 27 вересня 2021 року «Українські записи імені по батькові ОСОБА_27 (свідоцтво про народження ОСОБА_6 , запис мати ОСОБА_10 ) і ОСОБА_24 (паспорт громадянина України, запис ОСОБА_10 ) у документах наданих для експертизи є ідентичними.
За життя ОСОБА_6 для захисту своїх інтересів 22 серпня 2017 року звернувся до Подільського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , третя особа приватний нотаріус КМНО Ніщенко А. П. про встановлення факту родинних відносин , а саме що він є сином ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 04 серпня 2021 року провадження по даній справі було закрито на підставі пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України, а саме у зв`язку зі смертю позивача ОСОБА_6 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_6 . Після його смерті першою київською державною нотаріальною конторою була відкрита спадкова справа № 1191/2021.
Від ОСОБА_17 - дружини спадкодавця ОСОБА_6 та ОСОБА_18 - сина спадкодавця ОСОБА_6 були подані нотаріальні заяви, відповідно до яких останні відмовляються від прийняття спадщини після смерті спадкодавця ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 - позивача у даній справі.
ОСОБА_1 26 липня 2021 року звернувся з заявою до нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті спадкодавця ОСОБА_6 .
Відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_1 є сином спадкодавця ОСОБА_6 .
У матеріалах справи містяться фотокартки з брошур та видань, якими автор був ОСОБА_19 та які останнім були в послідуючому подаровані ОСОБА_6 та ОСОБА_1 з підписами спадкодавця ОСОБА_5 як сину та онуку.
Відповідачка ОСОБА_3 є донькою спадкодавця ОСОБА_5 .
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 11 лютого 1999 року ОСОБА_5 належала квартира АДРЕСА_3 , а також грошові кошти, що містяться в ПАТ «Державний ощадний банк України» на рахунку № НОМЕР_8 сума залишку складає 282,45 грн. та на рахунку № НОМЕР_3 сума залишку складає 19 090,58 грн.
Будь-якого іншого майна, що було зареєстроване у встановленому законом порядку за спадкодавцем ОСОБА_5 виявлено не було.
Позиція Верховного Суду
У статті 2 Указу Президії Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю Української РСР» від 29 грудня 1969 N 2476-VII, передбачено, що Кодекс про шлюб та сім`ю Української РСР застосовується до шлюбно-сімейних правовідносин, що виникли після введення його в дію, тобто з 1 січня 1970 року. По шлюбно-сімейних правовідносинах, які виникли до 1 січня 1970 року, Кодекс застосовується до тих прав і обов`язків, що виникнуть після введення в дію Кодексу, за винятками, встановленими наступними статтями цього Указу.
Згідно статті 6 Указу Президії Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю Української РСР» від 29 грудня 1969 N 2476-VII правила частин другої та третьої статті 53 Кодексу про встановлення в судовому порядку батьківства особи, з якою мати не перебувала в шлюбі, застосовуються у відношенні дітей, що народилися після введення в дію Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім`ю, тобто після 01 жовтня 1968 року.
Відповідно до частини першої статті 7 Указу Президії Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю Української РСР» від 29 грудня 1969 N 2476-VII у відношенні дітей, які народилися до 01 жовтня 1968 року від осіб, що не перебувають між собою у шлюбі, батьківство може бути встановлено за спільною заявою матері дитини і особи, яка визнає себе батьком дитини. В разі смерті матері, визнання матері недієздатною, позбавлення її батьківських прав, а також при неможливості встановлення її місця проживання батьківство може бути встановлено за заявою батька. В разі смерті особи, на утриманні якої перебувала дитина і яка визнавала себе батьком дитини, факт визнання нею батьківства може бути встановлений в судовому порядку. На підставі спільної заяви батьків або батька дитини або рішення суду про встановлення факту визнання батьківства провадиться відповідна реєстрація в органах запису актів громадянського стану з внесенням запису про батька у свідоцтво про народження дитини.
Касаційний суд вже вказував, що:
(1) правила частин другої та третьої статті 53 КЗпШС застосовуються для встановлення в судовому порядку батьківства особи, з якою мати не перебувала в шлюб і у відношенні дітей, що народилися після 01 жовтня 1968 року;
(2) у відношенні дітей, які народилися до 01 жовтня 1968 року умови встановлення факту визнання батьківства передбачалися частиною першою статті 7 Указу Президії Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю Української РСР». У разі смерті особи, факт визнання нею батьківства може бути встановлений в судовому порядку за наявності таких умов: (а) перебування дитини на утриманні такої особи; (б) визнання особою себе батьком дитини (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року в справі № 687/1557/17 (провадження № 61-41829св18)).
Аналогічні по суті висновки зроблені в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 570/2797/13-ц (провадження № 61-5970св18) та в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 серпня 2019 року в справі № 183/3834/15-ц (провадження № 61-28689св18).
В разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття. При встановленні батьківства суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір`ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства (стаття 53 КпШС України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі № 543/738/16-ц (провадження № 61-4163св18) зазначено, що «доказами визнання батьківства можуть бути листи, заяви, анкети, інші документи, а також показання свідків, пояснення самих сторін, які достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства. Батьківство може бути визнано як у період вагітності матері (наприклад, висловлення бажання мати дитину, піклування про матір майбутньої дитини тощо), так і після народження дитини. Спільне проживання та ведення спільного господарства в зазначених випадках може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному жилому приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет, взаємне піклування, придбання майна для спільного користування тощо). Припинення цих відносин до народження дитини може бути підставою для відмови в позові лише у випадках, коли це сталося до її зачаття. Спільне виховання дитини має місце, коли вона проживає з матір`ю та особою, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, або коли ця особа спілкується з дитиною, проявляє батьківську турботу щодо неї. Під спільним утриманням дитини слід розуміти як перебування її на повному утриманні матері й особи, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, так і, як правило, систематичне надання цією особою допомоги в утриманні дитини незалежно від розміру допомоги».
Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людинияк джерело права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Європейський суд з прав людини, зокрема, вказував, що:
«раніше розглядав справи, в яких чоловік бажав ініціювати провадження про оспорювання батьківства щодо дитини. Суд неодноразово встановлював, що провадження щодо встановлення батьківства або його оспорювання стосуються «приватного життя» чоловіка за статтею 8 Конвенції, яке охоплює важливі аспекти особистої ідентичності (див. рішення у справі «А.Л. проти Польщі» (A.L. v. Poland), заява № 28609/08, пункт 59, від 18 лютого 2014 року, з подальшими посиланнями). Суть позову заявника полягає не у тому, що держава повинна була утриматися від дій, а радше у неспроможності національних судів вирішити питання його біологічних відносин з дитиною, тим самим забезпечивши «повагу» до «приватного життя» заявника. Хоча основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, вона не лише зобов`язує державу утримуватися від такого втручання, на додаток до цього негативного зобов`язання можуть існувати позитивні зобов`язання, притаманні ефективній повазі до приватного або сімейного життя. Ці зобов`язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою (див. рішення у справі «Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)» [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], заяви № 40660/08 та № 60641/08, пункт 98, ЄСПЛ 2012). Межа між позитивними та негативними зобов`язаннями держави за статтею 8 Конвенції не підлягає чіткому визначенню; проте застосовні принципи є подібними. В обох контекстах слід враховувати справедливий баланс, який має бути встановлений між конкуруючими інтересами (там само, пункт 99) (YAKUSHEV v. UKRAINE, № 15978/09, § 16, 21, 22, ЄСПЛ, від 14 грудня 2018 року);
«провадження стосовно встановлення батьківства або його оспорювання стосується «приватного життя» чоловіка за статтею 8 Конвенції, яке охоплює важливі аспекти особистої ідентичності (див. рішення у справі «А.Л. проти Польщі» (A.L. v. Poland), заява № 28609/08, пункт 59, від 18 лютого 2014 року, з подальшими посиланнями). … У цій справі питання полягає не в діях держави, а в стверджуваній неналежності захисту національними судами приватного життя заявника у спорі між приватними сторонами. У справах такого типу має враховуватись справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами (див., наприклад, рішення у справі «Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)» [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], заяви № 40660/08 та № 60641/08, пункти 98 і 99, ЄСПЛ 2012). До того ж усі рішення щодо найкращих інтересів дитини повинні мати надзвичайне значення (див. рішення у справі «Нойлінгер і Шурук проти Швейцарії» [ВП] (Neulinger and Shuruk v. Switzerland) [GC], заява № 41615/07, пункт 135, ЄСПЛ 2010)» (M. T. v. UKRAINE, № 950/17, § 18, 23, ЄСПЛ, від 19 березня 2019 року).
Європейський суд з прав людини нещодавно вказав, що:
національні суди відмовили у задоволенні позову заявника, головним чином, тому, що він не зміг довести, що його мати та покійний стверджуваний батько коли-небудь проживали разом або що пан Ч. будь-яким способом визнавав своє батьківство. Наявність цих обставин передбачалася Кодексом про шлюб та сім`ю України 1969 року, який вважався застосовним до справи заявника відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 2006 року у зв`язку з датою народження заявника;
Кодекс про шлюб та сім`ю України 1969 року було прийнято в той час, коли ДНК-експертизи ще не були широко розповсюдженими. Таким чином, положення статті 53 Кодексу давали можливість встановити батьківство на «соціальних» підставах. Ці положення залишалися незмінними протягом десятиліть, навіть коли вже широко використовувалися результати надійної ДНК-експертизи;
суд неодноразово зазначав, що проведення ДНК-експертизи з метою встановлення батьківства наразі є простим і дуже надійним методом, а «її доказова цінність суттєво переважає будь-які інші докази, надані сторонами для підтвердження або спростування факту близьких стосунків» (див., наприклад, згадане рішення у справі «Калачева проти Росії», пункт 34, «Брауер проти Німеччини», заява № 3545/04, пункт 43, від 28 травня 2009 року, та «Цветелін Пєтков проти Болгарії» заява № 2641/06, пункт 55, від 15 липня 2014 року);
зважаючи на це, суд не повинен вирішувати будь-які питання щодо достовірності результатів ДНК-експертизи, оскільки в будь-якому випадку з міркувань національних судів випливає, що, оскільки у справі заявника застосовувався Кодекс про шлюб та сім`ю України 1969 року, фактично лише «соціальні» обставини могли вважатися відповідними доказами батьківства, як це передбачалося цим Кодексом. Питання, яке стоїть перед Судом, полягає не в тому, чи були докази у вигляді результатів ДНК-експертизи надійними або чи був пан Ч. батьком заявника, а лише чи вказував застосований підхід і результат провадження на порушення позитивних зобов`язань держави за статтею 8 Конвенції;
під час провадження на національному рівні, яке розпочалося у 2012 році, суди дотримувалися Постанови Пленуму Верховного Суду України 2006 року, яка передбачала застосування Кодексу про шлюб та сім`ю України 1969 року до справи заявника, роблячи доказ наявності спільного проживання необхідним для визнання батьківства. На думку Суду, застосування такого підходу, подібного до підходу, який передбачає відсутність гнучких часових обмежень або наявність інших процесуальних обмежень, призвело до унеможливлення встановлення чи оскарження батьківства, зокрема за допомогою нових методів експертизи. Суд неодноразово встановлював, що такі обмеження суперечать важливості інтересів приватного життя (див. згадані рішення у справах «А.Л. проти Польщі», пункт 71, «Тавли проти Туреччини», пункт 34 та, як нещодавнього прикладу, згадане рішення у справі «Больєвіч проти Сербії», пункт 55);
хоча завдання Суду не полягає у тлумаченні національного законодавства чи висловленні точки зору щодо відповідності правового регулювання, обраного законодавчими органами держави-відповідача у певній сфері, за цих обставин Суд доходить висновку, що зазначений підхід національних судів у поєднанні з розглядом наданого їм доказу у вигляді результатів ДНК-експертизи з недостатньою ретельністю становив порушення їхніх позитивних зобов`язань за статтею 8 Конвенції щодо забезпечення права заявника на повагу до його приватного життя (MOLDOVAN v. UKRAINE, № 62020/14, § 45 - 47, 51 - 53, ЄСПЛ, від 14 березня 2024 року).
Касаційний суд вже підкреслював, що:
встановлення батьківства складає «приватне життя». Позивач може мати як майновий інтерес в отриманні спадщини, так і для нього це може бути важливо з моральної точки зору, оскільки він хоче зберегти пам`ять про свого батька на все життя;
встановлення батьківства на підставі статті 53 КпШС, з урахуванням «філософії» Європейського суду з прав людини, може відбуватися на підставі будь-яких доказів, які можуть бути взяті судом до уваги, що з достовірністю підтверджують батьківство. Тобто як на підставі «соціальних» доказів(спільне проживання та ведення спільного господарства матір`ю дитини і відповідачем до народження дитини, чи спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства), так і за допомогою результатів ДНК-експертизи. До доказів, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства можуть відноситися, зокрема, листи стверджуваного батька, написана ним книга (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 вересня 2025 року в справі № 753/23080/23 (провадження № 61-8139св25)).
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України).
Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18)).
Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21)).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами.
Юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження
№ 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження
№ 61-17202сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).
Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). По своїй суті такий спосіб захисту як визнання права охоплює собою і визнання права відсутнім (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 346/2744/21 (провадження № 61-10543сво23))
Якщо інші спадкоємці оспорюють чи не визнають право на частку спадкоємця, то належним є такий спосіб захисту як визнання права на частку спадкоємця (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21)).
Відповідно до частин першої, другої статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Статтею 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
У постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 335/10676/16 (провадження №61-4077св18) зазначено, що:
«відповідно до Закону України «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року № 2913 статтю 61 СК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації. Зазначена норма набула чинності з 08 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» від 17 травня 2012 року № 4766, який набрав чинності 12 червня 2012 року.
Отже, з урахуванням наведених змін до СК України правовий режим приватизованого державного житлового фонду змінювався. При цьому лише в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року житлове приміщення, набуте внаслідок безоплатної передачі його одному з подружжя із державного житлового фонду, у тому числі приватизації, визнавалось спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року таке житлове приміщення належало до особистої приватної власності дружини або чоловіка, який використав своє право на безоплатне отримання частини державного житлового фонду».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту родинних відносин та визнання права власності на спадкове майно;
касаційний суд зауважує, що особливістю цієї справи є те, що ОСОБА_5 , з яким як з рідним дідом просив позивач встановити факт родинних відносин, та батько позивача - ОСОБА_6 , померли до моменту звернення позивача з цим позовом. Тому встановлення батьківства ОСОБА_5 щодо ОСОБА_6 із подальшим внесенням органом державної реєстрації актів цивільного стану відповідних змін до актових записів і видачі нових документів цивільного стану вказаних осіб є неможливим. ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , за життя звертався до суду про встановлення факту родинних відносин (батьківства) у справі № 758/11055/17, провадження в якій було закрите ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 04 серпня 2021 року у зв`язку з його смертю і тим, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Факт батьківства був встановлений в рішенні Народного суду Жовтневого району міста Києва від 13 травня 1963 року в справі № 2-944/63. Тому за таких обставин вимога щодо встановлення родинних відносин онука до діда, в межах вирішення якої судам належало встановити факт батьківства діда щодо батька позивача, з метою підтвердження його права на спадщину, не суперечить закону;
задовольняючи частково позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції зазначив, що позивачем доведений факт родинного зв`язку між спадкодавцем ОСОБА_5 , а саме що він є онуком останнього. Він є спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_6 , в зв`язку з чим має право на спадкування в порядку спадкової трансмісії на частку в спадковому майні, що залишилося після смерті спадкодавця ОСОБА_5 ;
суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, зазначив, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення зроблено посилання на вимоги статті 1261 ЦК України, а саме суд зазначив, що позивач має право на спадкування в порядку спадкової трансмісії. Не дивлячись на помилковість вказаного висновку, останній не призвів до неправильного вирішення справи, оскільки судом також зроблено висновок про прийняття спадщини позивачем після свого батька ОСОБА_6 та прийняття спадщини останнім після свого батька ОСОБА_5 ;
суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановив визнання ОСОБА_5 себе батьком ОСОБА_6 та надання ним допомоги в утриманні дитини; вказане підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а саме: в свідоцтві про народження ОСОБА_6 серії НОМЕР_4 від 08 квітня 1960 року вказано відомості про матір - ОСОБА_10 , відомості про батька « ОСОБА_7 »; відповідно до актового запису про народження № 9 від 8 квітня 1960 року про народження ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_6 вказані відомості про батьків: матір - ОСОБА_10 , батько « ОСОБА_7 »; в пункті 22 даного актового запису вказано під підписом «Підписи почесного батька» вказано « ОСОБА_14 »; в судовому засіданні ОСОБА_16 ( ОСОБА_28 ) як свідок підтвердила факт, що спадкодавець ОСОБА_5 є біологічним батьком її покійного сина ОСОБА_6 та ОСОБА_5 визнавав факт, що ОСОБА_6 є його сином та ніколи даний факт не спростовував; 13 травня 1963 року по справі № 2-944/63 Народним судом Жовтневого району м. Києва було винесено рішення за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_5 про стягнення аліментів, відповідно до якого даний позов було задоволено та стягнуто з відповідача аліменти на утримання сина ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_6 до досягнення останнім повноліття; також, в матеріалах справи містяться фотокартки з брошур та видань, якими автор був ОСОБА_19 , та які останнім були подаровані ОСОБА_6 та ОСОБА_1 з підписами спадкодавця ОСОБА_5 як сину та онуку;
тому суди дійшли до правильного висновку про те, що позивач має право на спадкування майна після свого батька ОСОБА_6 , який в свою чергу прийняв спадщину після свого батька ОСОБА_5 , проте помилилися із підставами задоволення такого позову, як наслідок оскаржені судові рішення слід змінити в мотивувальних частинах;
доводи відповідачки про те, що судами не застосовано до спірних правовідносин положення 60 СК України, якими визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності є необґрунтованими, оскільки відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, житло, набуте ними за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Зважаючи на те, що зі свідоцтва про право власності на житло щодо спірної квартири вбачається, що ОСОБА_5 набув право власності 11 лютого 1999 року, тобто в період дії Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», цей об`єкт нерухомого майна не може вважатися спільною сумісною власністю подружжя;
крім того, відповідно до постанови Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі №761/36415/18 видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя здійснюється нотаріусом на підставі заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину та не може ставитися в залежність від отриманням свідоцтва про право на спадщину. ОСОБА_2 не зверталась з заявою про видачу свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя, про яку зазначила лише в суді касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що судові рішення в оскарженій частині частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, судові рішення в оскарженій частині змінити, виклавши їх мотивувальні частині в редакції цієї постанови. Тому дію рішення суду першої інстанції належить поновити.
Оскільки колегія суддів змінює судові рішення лише в частині мотивів їх прийняття, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 24 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року в частині задоволених позовних вимог про встановлення факту родинних відносин, визнання в порядку спадкування за ОСОБА_1 права на 1/3 частку в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_3 та права на 1/3 частину грошових коштів, що знаходяться на рахунках відкритих на ім`я ОСОБА_5 в Головному управлінні по м. Києві та Київській області АТ «Ощадбанк» НОМЕР_6 в розмірі 94,15 грн та НОМЕР_7 в розмірі 6 363,52 грн змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Поновити дію рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 24 травня 2024 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко
