Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 травня 2026 року
м. Київ
справа № 757/39959/23-ц
провадження № 61-5777св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Національний банк України,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 грудня 2023 року у складі судді Батрин О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року в складі колегії суддів: Немировської О. В., Желепа О. В., Мазурик О. Ф.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Національного банку України (далі - НБУ) про відшкодування моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що відповідач безпідставно повернув 31 серпня 2023 року без виконання платіжну інструкцію на примусове списання коштів від 21 серпня 2023 року, направлену державним виконавцем у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, як банку, який обслуговує рахунки Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО), посилаючись на положення статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Просив суд стягнути на його користь з НБУ моральну шкоду в розмірі 1 000 000,00 грн.
Короткий зміст оскаржених судових рішень
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 грудня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року, в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач повинен довести факт заподіяння шкоди та надати докази встановлення такого порушення, причинно-наслідковий зв`язок. Тобто, факт порушення повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку та підтверджуватись відповідним судовим рішенням, що набрало законної сили, або рішенням уповноважених посадових осіб органу державної влади, яке матиме преюдиціальне значення для справи про відшкодування шкоди.
Окрім цього, суд вважає (це й стосується дій державного виконавця щодо виконання рішення суду, так як позивач не позбавлений права оскаржити його дії), що лише посилання на те, що було повернуто виконавчий лист у зв`язку з неможливістю виконати рішення суду не свідчить про те, що позивач скористався всіма дієвими засобами захисту своїх прав.
Суд, проаналізувавши вимоги та пояснення позивача, дійшов висновку про недоведеність обставин, на які останній посилається, оскільки неправомірність та протиправність дій відповідача не була встановлена передбаченим законом порядком. Лише сама відмова відповідача на вимогу сторони звернення не свідчить про завдання позивачу шкоди, оскільки була прийнята відповідно до діючого законодавства, а протилежного позивачем не було доведено.
З урахуванням наведеного, позивачем не доведено наявність моральної шкоди, завданої НБУ, та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції і, зокрема вказав, що посилання позивача на платіжну вимогу № 54573267/12/1 від 03 жовтня 2017 року, в якій платником зазначено ФГВФО на суму 35 931,15 грн, та зазначено призначення платежу: стягнення з ФГВФО на користь ОСОБА_3 боргу не може вважатись належним доказом у справі.
Позивач є стягувачем у виконавчому провадженні та за його заявою було відкрито ВП № НОМЕР_2, в межах якого було направлено державним виконавцем платіжну інструкцію. Позивач не є особою, яка зверталась безпосередньо до НБУ з приводу виконання рішення суду. Таким чином, позивач як стягувач у виконавчому провадженні має право захищати свої права відповідно до положень Закону України «Про виконавче провадження». Натомість позивач, заявляючи про порушення своїх прав як стягувача у виконавчому провадженні, не вказує про подальший хід виконавчих дій у ВП № НОМЕР_2 та не позбавлений права оскаржувати дії державного виконавця.
Аргументи учасників справи
22 квітня 2024 через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати оскаржені судові рішення і ухвалити у цій справі нове рішення про задоволення позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не застосували норму матеріального права, яка імперативно зобов`язує відповідача здійснити безспірне списання з рахунків ФГВФО на підставі судового рішення та відповідною вимогою державного виконавця, - а саме пункт 15 частини першої статті 42 Закону України «Про Національний банк України». Водночас, мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень містять нерелевантні посилання на статті 2, 6, 7, 55 Закону України «Про Національний банк України» та статті 2, 3, 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», які не мають відношення до цього спору і жодним чином не регулюють спірних правовідносин, які виникли між сторонами цієї справи. Висновок судів попередніх інстанцій зводиться до того, що статтею 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» нібито встановлено мораторій щодо безспірного списання коштів з рахунків ФГВФО на підставі судового рішення і встановлено юридичний імунітет ФГВФО проти безспірного списання коштів з його рахунків, яке здійснюється виконавцем в порядку примусового виконання судових рішень згідно з Законом України «Про виконавче провадження». Однак частина друга цієї статті Закону встановлює обмеження (заборони) виключно для самого Фонду, а не для інших суб`єктів. Нормами указаного Закону взагалі не регулюються правовідносини, які виникають між НБУ та державними виконавцями або особами, які виступають стягувачами у виконавчих провадженнях, боржниками в яких є клієнти НБУ.
Окрім того, заборони (обмеження), встановлені частиною п`ятою статті 20 «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», стосуються виключно накладення арешту та забезпечення позову, проте не стосуються безспірного списання коштів за розпорядженням державного виконавця. Із викладеного судами тлумачення цієї норми випливає хибний висновок, що ФГВФО не може витрачати свої кошти, зокрема, на сплату судового збору чи інших судових витрат в судових процесах за його участі, адже відповідний пункт, який би дозволяв використання коштів Фонду на сплату судових витрат (судового збору), відсутній у диспозиції вказаної норми. Отже, виходячи з такого тлумачення, відповідач мав би повертати без виконання усі платіжні розпорядження Фонду про сплату судового збору на відповідні рахунки судів, що вочевидь суперечить законодавству та реальній практиці.
Позивач звертав увагу судів на те, що у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 з Фонду стягуються не кошти вкладу чи гарантованого відшкодування за вкладом, а саме судові витрати в цивільній справі (на виконання встановленого судом процесуального обов`язку Фонду). Однак суди проігнорували наведені доводи, не надали їм правової оцінки, і в мотивувальних частинах оскаржуваних рішень не відповіли на поставлені перед ними питання. В мотивувальних частинах оскаржуваних рішень не міститься жодних обґрунтувань відмови у застосуванні норми матеріального права ? пункту 15 частини першої статті 42 Закону України «Про Національний банк України», яка має імперативний характер і є спеціальною для цих правовідносин. Окрім того, в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суд першої інстанції посилається на Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті № 22 від 21 січня 2004 року, яка втратила чинність 01 серпня 2022 року на підставі постанови НБУ № 106 від 27 травня 2022 року.
У цивільній справі № 761/14537/15-ц суд вирішив питання про стягнення судових витрат з ФГВФО на користь позивача та видав відповідний виконавчий лист. Відтак з моменту набрання законної сили це судове рішення набуло безспірності і подальше правотлумачення з метою ухилитися від його виконання є неприпустимим у правовій державі.
Шкода у цій справі заподіяна не самим фактом тривалого невиконання судового рішення, а відмовою відповідача здійснити безспірне списання коштів за розпорядженням виконавця, а саме перешкоджанням виконанню судового рішення. Цього достатньо як для визнання таких дій протиправними, так і для встановлення факту заподіяння такими діями шкоди позивачу. Водночас, визначений і пред`явлений позивачем розмір моральної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням принципів співмірності, розумності та справедливості.
В свою чергу, доводи апеляційного суду про те, що позивач, заявляючи про порушення своїх прав як стягувача у виконавчому провадженні, не позбавлений права оскаржувати дії державного виконавця, не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки шкоду позивачу заподіяно не державним виконавцем, а саме відповідачем, шляхом вчинення дій, спрямованих на перешкоджання виконанню судового рішення, ухваленого на користь позивача.
У позовній заяві (пункт 20), у відповіді на відзив (пункт 6) та в апеляційній скарзі (пункт 11) позивач звертав увагу судів на виконання відповідачем аналогічної платіжної інструкції (вимоги) державного виконавця про безспірне списання коштів з рахунку ФГВФО в іншому виконавчому провадженні (додаток 4 до позовної заяви), в якому відповідач за тотожних обставин не повернув платіжну вимогу без виконання, а виконав її шляхом здійснення безспірного списання коштів з рахунку Фонду. Апеляційний суд необґрунтовано зазначив про його неналежність.
У травні 2024 року НБУ подав до Верховного Суду відзив, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржені судові рішення - залишити без змін.
Зазначає, що відповідно до статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та пункту 27 Інструкції кошти ФГВФО не підлягають вилученню і можуть бути використані виключно для цілей визначених Законом, про що робиться відповідний напис. Ураховуючи викладене, законом чітко встановлено, що кошти Фонду не можуть бути списані у примусовому порядку, а відповідачем правомірно та в установленому порядку було повернуто державному виконавцю без виконання платіжну інструкцію від 12 вересня 2023 року, про що на зворотній стороні платіжної інструкції від 12 версня 2023 року НБУ зроблено відповідний напис.
Позивач з посиланням на судову практику у справах про протиправність дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень зазначає, що заподіяння моральної шкоди протиправною поведінкою державного органу презюмується, проте цей спір розглядається за правилами цивільного судочинства, оскільки у спірних правовідносинах відповідач не виступає як суб`єкт владних повноважень. Наведена позивачем судова практика на підтвердження "презумпції моральної шкоди, завданої суб`єктом владних повноважень (навіть не під час здійснення ним владної управлінської функції)", стосується правовідносин, у яких суб`єкти владних повноважень саме здійснювали владні управлінські функції, а заподіяна моральна шкода доводилася позивачем, а не відповідачем. ОСОБА_1 наводить практику Верховного Суду, за якою саме позивач має довести як наявність (спричинення) шкоди, так і причинно-наслідковий зв`язок. І у той же час стверджує, що у цій справі у нього такий обов`язок відсутній. Таким чином, твердження ОСОБА_1 є суперечливими та взаємовиключними.
Посилання позивача на платіжний документ від 03 жовтня 2017 року № 54573267 не могло бути узято судом до уваги, оскільки цей документ отриманий позивачем з невідомих джерел (не допустимий доказ), не стосується обставин цієї справи, стосуються іншого предмету спору, інших спірних правовідносин та інших фактичних обставин (неналежний доказ).
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 753/15095/17, від 15 лютого 2023 року у справі № 377/169/20, від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17, від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 686/20012/18, від 01 березня 2023 року у справі № 496/1691/19, від 08 грудня 2022 року у справі № 370/2383/20, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16 (п. 92) та ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 303/4297/20, відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, судове рішення ухвалено з порушенням пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2025 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 757/34767/23 (провадження № 61-9435сво24).
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2026 року поновлено касаційне провадження у справі;справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2026 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 та НБУ про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 13 липня 2023 року Шевченківським районним судом міста Києва видано виконавчий лист в цивільній справі № 761/14537/15-ц про стягнення з ФГВФО з питань безпосереднього виведення АТ «Банк «Фінанси та Кредит» з ринку на користь позивача судових витрат на професійну правову допомогу у розмірі 1 200,00 грн, який 26 липня 2023 року пред`явлено на виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.
Постановою державного виконавця від 02 серпня 2023 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 за виконавчим листом від 13 липня 2023 року у справі № 761/14537/15-ц.
З метою виконання зазначеного виконавчого документа відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, державним виконавцем було направлено відповідну платіжну інструкцію на примусове списання коштів від 21 серпня 2023 року № НОМЕР_1 до відповідача.
31 серпня 2023 року відповідачем повернено зазначену платіжну інструкцію без виконання з посиланням на статтю 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Позиція Верховного Суду
Згідно з пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Конституції України).
Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що:
1) виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013);
2) «…забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129-1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Аналіз статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України у їх системному зв`язку, наведених юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави стверджувати, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.» (Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019).
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» (далі ? Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону № 1404-VIII).
У випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій-третій цієї статті, не є органами примусового виконання (стаття 6 Закону № 1404-VIII).
Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (провадження № 12-53гс20), правовий режим НБУ також характеризується подвійною правовою природою: з одного боку, він є органом, уповноваженим здійснювати державне управління у сфері банківської діяльності, а з іншого, - банківською установою, яка здійснює банківські операції.
Згідно з пунктами 15, 16 частини першої статті 42 Закону України «Про Національний банк України» НБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій, зокрема, веде рахунки Фонду, а також здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, в тому числі за рішенням суду. Отже, за змістом вказаних положень НБУ наділений компетенцією як банківська установа на списання коштів з рахунку Фонду на виконання рішення суду як обслуговуючий банк, який веде рахунки Фонду як клієнта.
Відповідно до частин другої, п`ятої статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі ? Закон № 4452-VI) Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для: 1) виплати гарантованої суми відшкодування вкладникам коштів за вкладами відповідно до цього Закону; 2) покриття витрат, пов`язаних з виконанням покладених на Фонд функцій та повноважень, зокрема, пов`язаних з процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку, у межах кошторису витрат Фонду, затвердженого адміністративною радою Фонду; 2-1) погашення облігацій і виплата доходів за ними (сплата векселів), враховуючи витрати, пов`язані з їх розміщенням (видачею); 2-2) покриття витрат, пов`язаних із залученими Фондом кредитами; 3) забезпечення поточної діяльності Фонду, утримання його апарату, розвитку його матеріально-технічної бази в межах кошторису витрат, затвердженого адміністративною радою Фонду; 4) надання фінансової підтримки приймаючому або перехідному банку; 7) надання кредиту перехідному банку, створеному з метою, визначеною пунктом 2 частини двадцятої статті 42 цього Закону, на підставі рішення Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку у спосіб, визначений пунктом 4 частини другої статті 39 цього Закону, у порядку та на умовах, визначених нормативно-правовими актами Фонду; 8) формування статутного капіталу перехідного банку; 10) повернення гарантійних внесків, перерахованих учасниками відкритого конкурсу у випадках, передбачених цим Законом; 11) здійснення перерахувань до Державного бюджету України за рішенням виконавчої дирекції Фонду відповідно до цього Закону. На майно, у тому числі кошти, Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 (провадження
№ 61-9435сво24) вказано:
«у доктрині приватного права виокремлюється компенсаційна функція приватного права, яка спрямована на відновлення порушених цивільних прав і полягає в наданні таких засобів (зазвичай, грошей), завдяки яким це стало б можливим. Так, при пошкодженні майна особи сплачується його вартість або гроші, необхідні для ремонту; при завданні шкоди здоров`ю особи - кошти для лікування, протезування, реабілітації тощо; при поширенні неправдивої інформації про особу - її спростування та грошова компенсація моральної шкоди та ін. «Сompensare» (з лат.) означає відшкодовувати або урівноважувати. За своєю суттю компенсація в приватному праві - це певні дії задля справедливого «урівноваження» майнової чи немайнової втрати (внаслідок, наприклад, завдання шкоди чи припинення повністю або частково певного суб`єктивного права) шляхом сплати особі грошей, як загального еквівалента всіх цінностей, або передання їй будь-якого майна такого роду, якості та вартості, що дадуть змогу «залагодити» понесену втрату.
У частині другій статті 20 Закону № 4452-VI наведено вичерпний перелік цілей, на які у межах своїх повноважень Фонд може витрачати кошти під час його діяльності. Парламент використав словосполучення «можуть використовуватися Фондом виключно для», яке слід розуміти у контексті обмеження компетенції Фонду під час прийняття управлінських рішень лише тими цілями, вичерпний перелік яких наведено у цій частині статті.
Положення частини п`ятої статті 20 Закону № 4452-VI поширюється саме на вимогу державного виконавця про накладення арешту на кошти Фонду з урахуванням цільового призначення цих коштів, водночас не містить вказівки про заборону стягнення коштів на виконання судового рішення про відшкодування на користь фізичної особи судових витрат за рахунок коштів Фонду.
Виконання судового рішення є складовою права кожного на судовий захист і охоплює собою, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Обов`язкове виконання судового рішення є остаточною умовою здійснення конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та поновлення захищених судом прав і свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати як принципу верховенства права, так і справедливості, та гарантувати конституційне право на судовий захист. Порушення обов`язковості судового рішення є неприпустимим та підриває авторитет держави Україна як правової. Тому судове рішення, яке набрало законної сили, підлягає обов`язковому виконанню, зокрема, і у частині стягнення судових витрат.
Стаття 20 Закону № 4452-VI не встановлює умов, за яких до Фонду як юридичної особи публічного права можуть бути застосовні обмеження / заборони / відтермінування виконання судового рішення, яке набрало законної сили та відповідно до якого з Фонду підлягає стягненню сума на відшкодування судових витрат, понесених фізичною особою.
Вимога державного виконавця про виконання судового рішення, зокрема щодо стягнення з Фонду судових витрат шляхом списання НБУ коштів з рахунку Фонду, є обов`язковою для виконання на всій території України та не може бути повернена НБУ без виконання на підставі статті 20 Закону № 4452-VI. Отже, НБУ як банк, що виконує рішення щодо стягнення коштів, неправомірно повернув виконавчий документ без списання коштів на підставі статті 20 Закону № 4452-VI.
Вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди не можуть розглядатися у порядку, передбаченому для здійснення судового контролю за виконанням судових рішень.».
Під час розгляду справ про цивільно-правову відповідальність за наслідками завдання шкоди суд самостійно встановлює наявність або відсутність складу цивільного правопорушення, при цьому наявність попереднього судового рішення, яким мало бути окремо (попередньо) встановлено протиправність таких рішень чи діянь суб`єкта владних повноважень, не вимагається, а такі обставини можуть досліджуватися та оцінюватися судом безпосередньо під час вирішення питання про відшкодування шкоди. Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16, від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (стаття 23 ЦК України).
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22(провадження № 61-1382сво23)).
Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи. … Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. Під час визначення компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквівалента. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20,Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжито термін «інші обставини, які мають істотне значення», саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, що вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21)).
По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 (провадження
№ 61-9435сво24) вказано:
«з огляду на характер порушеного права та обсяг, глибину і тривалість завданих душевних страждань, з урахуванням загальних засад цивільного права позивач вважав розумним та справедливим стягнення компенсації з відповідача на відшкодування моральної шкоди, яку визначив у 1 000 000,00 грн. Позивач зазначив, що моральна шкода проявилася не тільки в бездіяльності (не зазначено причини невиконання судового рішення), але і в тому, що особа, яка зобов`язана виконати рішення, зазначила формальну причину невиконання і фактично не вчинила дій, які мала вчинити; встановлені судами обставини і зміст позовних вимог позивача свідчать про обґрунтованість його вимог про компенсацію моральної шкоди. Заперечення права на компенсацію моральної шкоди особі внаслідок дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції від 12 червня 2023 року про виконання рішення суду про стягнення судових витрат на користь позивача у розмірі 2 800,00 грн суперечить здоровому глузду та справедливості; касаційний суд наголошує, що позивач не мотивував розмір компенсації моральної шкоди у 1 000 000,00 грн. Тому касаційний суд у цій справі під час визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди враховує, що її завдано внаслідок дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції від 12 червня 2023 року про виконання рішення суду про стягнення судових витрат на користь позивача у розмірі 2 800,00 грн, вимоги здорового глузду та справедливості, а тому Об`єднана палата робить висновок про наявність підстав для стягнення на користь позивача 2 800,00 грн компенсації моральної шкоди.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вважає помилковими висновки судів, що дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної вимоги державного виконавця, повинні бути оскаржені позивачем у порядку судового контролю за виконанням судових рішень, з таких підстав. Відповідно до положень статті 6 Закону № 1404-VIII НБУ - не є органом примусового виконання судових рішень, а його компетенція у спірних правовідносинах обмежується списанням коштів з рахунку Фонду на виконання рішення суду як обслуговуючим банком, який веде рахунки Фонду. Отже, дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції без виконання з відповідною поміткою не охоплюються процедурою судового контролю за виконанням судових рішень у цивільних справах, де суд розглядає скарги на рішення, дії або бездіяльність лише державного виконавця / іншої посадової особи органу державної виконавчої служби / приватного виконавця під час виконання судового рішення, на протиправність яких позивач у цій справі не посилається. Суди не звернули уваги, що розгляд вимог про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю НБУ у порядку виконання судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, у статті 447 ЦПК України (стаття 447-1 ЦПК України на час розгляду справи в суді касаційної інстанції) не передбачений. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року у справі № 216/5508/20. Тому висновки судів у цій частині є помилковими».
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У справі, що переглядається:
як на підставу звернення до суду з позовом до НБУ про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 послався на безпідставне несписання відповідачем з розрахункового рахунку Фонду грошових коштів, як того вимагала платіжна інструкція від 21 серпня 2023 року № НОМЕР_1, яку склав державний виконавець; позивач стверджує, що своїми діями відповідач завдав йому душевних страждань; вважає, що розмір, який в повній мірі міг би відшкодувати завдану моральну шкоду, складає 1 000 000,00 грн;
суди вважали дії Національного банку України щодо повернення платіжної інструкції правомірними, оскільки у статті 20 Закону № 4452-VI наведено виключний перелік напрямків використання коштів Фонду;
суди не врахували, що у частині другій статті 20 Закону № 4452-VI наведено вичерпний перелік цілей, на які у межах своїх повноважень Фонд може витрачати кошти під час його діяльності. Положення частини п`ятої статті 20 Закону № 4452-VI поширюється саме на вимогу державного виконавця про накладення арешту на кошти Фонду з урахуванням цільового призначення цих коштів, водночас не містить вказівки про заборону стягнення коштів на виконання судового рішення про відшкодування на користь фізичної особи судових витрат за рахунок коштів Фонду; стаття 20 Закону № 4452-VI не встановлює умов, за яких до Фонду як юридичної особи публічного права можуть бути застосовні обмеження / заборони / відтермінування виконання судового рішення, яке набрало законної сили та відповідно до якого з Фонду підлягає стягненню сума на відшкодування судових витрат, понесених фізичною особою. Будь-які інші закони не містять норм, які б звільняли Фонд від обов`язку відшкодувати судові витрати, стягнені судовим рішенням, що набрало законної сили;
тому суди помилково вказали, що статтею 20 Закону № 4452-VI фактично заборонено стягувати з Фонду кошти на цілі, які не визначено у цій статті, незважаючи на те, що ці кошти є судовими витратами, які підлягають стягненню з Фонду на виконання судового рішення. Вимога державного виконавця про виконання судового рішення, зокрема щодо стягнення з Фонду судових витрат шляхом списання НБУ коштів з рахунку Фонду, є обов`язковою для виконання на всій території України та не може бути повернена НБУ без виконання на підставі статті 20 Закону № 4452-VI. Отже, НБУ який виконує рішення щодо стягнення коштів, неправомірно повернув виконавчий документ без списання коштів на підставі статті 20 Закону № 4452-VI;
помилковими є і висновки судів, що дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної вимоги державного виконавця, повинні бути оскаржені позивачем у порядку судового контролю за виконанням судових рішень, оскільки відповідно до положень статті 6 Закону № 1404-VIII НБУ не є органом примусового виконання судових рішень, а його компетенція у спірних правовідносинах обмежується списанням коштів з рахунку Фонду на виконання рішення суду. Отже, дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції без виконання з відповідною поміткою не охоплюються процедурою судового контролю за виконанням судових рішень у цивільних справах, де суд розглядає скарги на рішення, дії або бездіяльність лише державного виконавця / іншої посадової особи органу державної виконавчої служби / приватного виконавця під час виконання судового рішення, на протиправність яких позивач у цій справі не посилається. Суди не звернули уваги, що вимоги про відшкодування шкоди не можуть розглядатися у порядку, передбаченому для здійснення судового контролю за виконанням судових рішень;
під час розгляду справ про відшкодування шкоди (майнової та немайнової), завданої невиконанням судового рішення, суду необхідно встановити, чи належить відповідач до суб`єкта, який завдав шкоду, і чи свідчить характер правовідносин про те, що права позивача - фізичної особи порушені протиправною бездіяльністю відповідача. Встановлені судами обставини і зміст позовних вимог позивача свідчать про обґрунтованість його вимог про компенсацію моральної шкоди, завданої невиконанням судового рішення, проте він не мотивував розмір компенсації моральної шкоди у 1 000 000,00 грн;
касаційний суд під час визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди враховує, що її завдано внаслідок дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції від 21 серпня 2023 року на примусове списання коштів на користь позивача у розмірі 1 200,00 грн, вимоги розумності та справедливості, тому робить висновок про наявність підстав для стягнення на користь позивача 1 200,00 грн компенсації моральної шкоди.
За таких обставин рішення судів підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 (провадження
№ 61-9435сво24), Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2024 року у справі № 910/16580/23 (провадження № 12-30гс24), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись статтями 400, 402, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року скасувати.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Національного банку України про відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.
Стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 1 200,00 грн компенсації моральної шкоди.
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 до Національного банку України про компенсацію моральної шкоди відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко
