Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 серпня 2026 року
м. Київ
справа № 721/747/24
провадження № 61-2200св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - компанія «Golden Interest Group Limited» Private Limited Company
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Чарухою Ростиславом Ростиславовичем , на заочне рішення Путильського районного суду Чернівецької області від 25 листопада 2025 року у складі судді Проскурянка С. П. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 лютого 2026 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до компанії «Golden Interest Group Limited» Private Limited Company, у якому просив визнати недійсним договір позики «Доступний» № 3512009736-146377, укладений 27 квітня 2024 року між ним та відповідачем.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що 27 квітня 2024 року уклав із компанією «Golden Interest Group Limited» Private Limited Company договір позики, за умовами якого отримав 500 USDТ, на умовах строковості та платності шляхом перерахування на електронний гаманець, із терміном повернення до 26 травня 2024 року включно.
Вважав договір позики недійсним, оскільки компанія «Golden Interest Group Limited» Private Limited Company зареєстрована на території Сполученого Королівства, здійснює діяльність з надання позики у криптовалюті без отримання відповідної ліцензії, не є фінансовою установою, проте здійснює на території України господарську діяльність із надання позик без отримання дозволу Національного банку України (далі - НБУ).
Зазначав, що вказаний договір суперечить вимогам статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо зазначення обов`язкових умов, які мають бути в кредитному договорі. Крім того, Закон України «Про споживче кредитування» забороняє надавати кредит в іноземній валюті, а кредитування у криптовалюті через електронний гаманець не легалізовано в Україні.
Окрім того, у договорі не враховано положення Закону України «Про правовий режим воєнного стану», до укладення договору позики йому не були повідомлені детальні умови кредитування та додаткова інформація, що також є порушенням Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Посилаючись на наведене, просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Путильського районного суду Чернівецької області від 25 листопада 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Сул першої інстанції виходив із недоведеності позивачем підстав для визнання оспорюваного ним правочину недійсним.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 лютого 2026 року, за наслідками розгляду апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Чаруха Р. Р., заочне рішення Путильського районного суду Чернівецької області від 25 листопада 2025 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, вважав його законним та обґрунтованим і не вбачав підстав для його скасування.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
21 лютого 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Чаруха Р. Р. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, а саме: справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України).
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.
Заявник зазначає, що суди не звернули увагу на відсутність правових підстав у відповідача для надання позик на території України, оскільки надання коштів з умовою сплати процентів - це фінансова послуга, яка потребує наявності ліцензії відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
При підписанні договору позивачу не було повідомлено про наявні кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; варіанти повернення кредиту; позитивні та негативні аспекти пропонованих схем кредитування. Кредитування через електронні гаманці у електронних валютах, таких як криптовалюта, не легалізоване в Україні, а тому таке кредитування є незаконним.
Відповідачем порушено вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», в оспорюваному правочині не враховано положення Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Доводи інших учасників справи
Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Витребувано з Путильського районного суду Чернівецької області цивільну справу № 721/747/24 за позовом ОСОБА_1 до «Golden Interest Group Limited» Private Limited Company про визнання недійсним договору позики.
Матеріали справи № 721/747/24 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2026 року справу № 721/747/24 призначено до судового розгляду.
Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Суди встановили, що 27 квітня 2024 року ОСОБА_1 уклав із компанією «Golden Interest Group Limited» Private Limited Company договір позики «Доступний» № 3512009736-146377, згідно з пунктом1.1 отримав у борг 500 USDТ, на умовах строковості та платності шляхом перерахування на електронний гаманець позичальника, та зобов`язався повернути позику, сплатити проценти та комісію до 26 травня 2024 року.
Підтвердженням фактичного передання позики є відображення транзакції передачі USDT в блокчейні TRON у визначеній кількості з електронного гаманця позикодавця на електронний гаманець позичальника (пункт 1.2 договору).
Відповідно до пункту 2.1. розділу 2 Умови та повернення позики - вартість позики за цим договором складає 19 900,00 грн, що є еквівалентом 500 дол. США.
Пунктами 2.4 - 2.9 укладеного між сторонами договору обумовлено сплату процентів, комісії за користування коштами, а також наслідки прострочення виконання умов договору.
У пункті 8.2 сторони визначили, що, уклавши цей договір, позичальник підтверджує, що він ознайомлений, повністю розуміє, зобов`язується і погоджується неухильно дотримуватись умов цього договору.
В розділі 9 договору позичальник зазначив номер електронного гаманця та договір підписаний електронним підписом, код з СМС 5142313383.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України).
Підставою касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанції заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України); порушення судами норм процесуального права, а саме: справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Позиція Верховного Суду
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Правовідносини сторін у справі, яка переглядається, випливають із договору позики. Позикодавцем виступає компанія «Golden Interest Group Limited» Private Limited Company, яка зареєстрована у Лондоні, Англія, а позичальник є громадянином України.
При з`ясуванні обставин, які випливають із зобов`язальних правовідносин за участю іноземного елемента, вирішальне значення має вибір права, яким регулюються ці правовідносини.
Розгляд цивільних справ з іноземним елементом здійснюється за «законом суду», тобто юридичною підставою застосування іноземного права на території України є норми ЦПК України, Закон України «Про міжнародне приватне право» тощо.
Відповідно до частин першої, другої статті 4 Закону України «Про міжнародне приватне право» право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правовідносин.
Сторони договору згідно із статтями 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України (стаття 43 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Статтею 32 цього Закону передбачено, що зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має з правочином найбільш тісний зв`язок.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин другої і третьої статті 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є позикодавець - за договором позички.
Аналіз зазначених норм законодавства дає підстави для висновку, що при визначенні права, яке підлягає застосуванню до договірних правовідносин з іноземним елементом застосовується наступний порядок: застосуванню підлягає право, обране сторонами; якщо сторони не обрали застосовне право, то воно визначається на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна; якщо сторони не обрали застосовне право і немає міжнародного договору, який би його визначав, належить керуватися нормами Закону України «Про міжнародне приватне право».
У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди встановили, що 27 квітня 2024 року між ОСОБА_1 та компанією «Golden Interest Group Limited» Private Limited Company був укладений договір позики, за яким позичальник отримав у борг 500 USDТ.
У пункті 7.3 вказаного договору сторони погодили, що у випадку неможливості врегулювання спірних питань у досудовому порядку сторони мають право звернутись до судових організацій за законодавством України згідно підсудності за місцем проживання або місцезнаходженням позичальника.
Також сторони погодили, що зміст правочину за цим договором регулюється правом України (пункт 7.4 договору).
Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 526 ЦК України зазначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див.: постанову Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
При вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).
У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що сторони уклали електронний договір, який прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі, підписаний електронним підписом. При укладенні оспорюваного правочину позичальник підтвердив, що він ознайомлений, повністю розуміє, зобов`язується і погоджується неухильно дотримуватись умов цього договору.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив із відсутності підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки зміст і форма укладеного 09 травня 2024 року договору позики відповідають вимогам цивільного законодавства. Відповідач надав позичальнику у повному обсязі всю необхідну інформацію, сторони узгодили всі істотні умови договору, а саме: суму позики, дату та умови повернення коштів, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; ОСОБА_1 електронним підписом засвідчив, що він погодився на отримання у позику коштів саме на умовах, що визначені договором, волевиявлення сторін на укладення і підписання договору були вільними, тому будь яких підстав вважати, що в момент вчинення цього договору відповідачем було недодержано вимог статті 203 ЦК України немає.
Суди визнали необґрунтованими доводи позивача про те, що умови укладеного договору позики не містять обов`язкові умови, які мають бути зазначені в кредитному договорі, що передбачені статтями 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», пославшись на те, що дія цього закону застосовується до відносин споживчого кредитування, який між сторонами не укладався.
У спірному договорі визначено предмет позики в USDТ (криптовалюта), дол. США, із зазначенням його гривневого еквіваленту за курсом Національного банку України.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (частина друга статті 524 ЦК України). Якщо в зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству.
З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недоведеність позивачем факту невідповідності укладеного між сторонами договору позики вимогам чинного законодавства, а також порушення відповідачем його прав.
Верховний Суд погоджується з висновками судів, які правильно застосували норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустили порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними.
У статті 3 Закону України «Про електрону комерцію» зазначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею (стаття 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Положеннями статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину.
Сторони уклали електронний договір, який прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі, тому безпідставними є доводи касаційної скарги з приводу неукладення договору в письмовій формі.
Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах від 04 грудня 2023 року у справі № 212/10457/21 (провадження № 61-6066св23), від 01 липня 2024 року у справі № 638/161/22 (провадження № 61-4022св24).
Матеріали справи не містять доказів на спростування презумпції правомірності правочину, зокрема не спростовано, що під час укладення договору позики позивач діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, своїм електронним підписом засвідчив, що отримав грошові кошти на умовах боргу.
Згідно з пунктом пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права.
У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право (постанова Верховного Суду від 23 листопада 2023 року у справі № 381/4598/21).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Цей висновок був застосований у пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175цс20).
Так, на підставі укладеного між сторонами договору позики позикодавець передав у власність позичальнику 500 USDТ, на умовах строковості та платності шляхом перерахування на електронний гаманець позичальника, а останній зобов`язався повернути позику, сплатити проценти та комісії до 26 травня 2024 року.
Уклавши цей договір, позичальник підтвердив, що ознайомлений, повністю розуміє, зобов`язується і погоджується неухильно дотримуватись умов цього договору (пункт 8.2 договору позики)..
Враховуючи, що зміст і форма укладеного 27 квітня 2024 року договору позики не суперечать вимогам цивільного законодавства, а, пред`явивши зазначений позов, позивач не довів, що оспорюваним правочином порушено його права суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання його недійсним.
Аргументи касаційної скарги про те, що відповідач не є фінансовою установою та не має відповідної ліцензії на надання коштів на споживчий кредит та порушення вимог діючого законодавства, колегія суддів відхиляє, оскільки між сторонами виникли правовідносини з договору позики, а не кредитування, на які не розповсюджується дія законодавства щодо споживчого кредитування.
Посилання в касаційній скарзі на неврахування судами відповідних доказів, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки вони були предметом дослідження судами із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Доводи касаційної скарги про те, що матеріали справи не містять доказів про своєчасне та належне повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи, є безпідставними, оскільки відповідач судові рішення не оскаржує.
У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій надали відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у відповідача іншої точки зору на встановлені судами обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивача.
Із урахуванням того, що інші аргументи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судами надана належна оцінка, тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі доводи, які не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди порушили норми процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Чарухою Ростиславом Ростиславовичем , залишити без задоволення.
Заочне рішення Путильського районного суду Чернівецької області від 25 листопада 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 лютого 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:І. А. Воробйова А. Ю. ЗайцевЄ. В. Коротенко В. М. Коротун
