Єдиний державний реєстр судових рішень
ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду ОСОБА_1 та ОСОБА_2
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 вересня 2026 року
справа № 229/188/22
провадження № 13-22кс26
Що оскаржувалося у цій справі
1. У касаційній скарзі заступник керівника Донецької обласної прокуратури, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просив скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного суду від 22 травня 2025 року щодо ОСОБА_3 та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Прокурор указував, що апеляційний суд усупереч вимогам статей 342, 345, 405 Кримінального процесуального кодексу України не вжив належних заходів для повідомлення ОСОБА_3 про дату, час і місце судового засідання, унаслідок чого засуджений був позбавлений можливості особисто брати участь в апеляційному розгляді та відстоювати свою позицію.
2. Обґрунтовуючи право на подання такої касаційної скарги, прокурор послався на пункт 20 частини другої статті 36, пункт 6 частини першої статті 425 Кримінального процесуального кодексу України та на висновок Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2016 року у справі № 5-332кс15. Відповідно до цього висновку прокурор як сторона кримінального провадження має право подати касаційну скаргу з підстав порушення права обвинуваченого на захист, у тому числі з метою ухвалення касаційним судом рішення на користь засудженого.
3. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, передаючи кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, поставила питання про межі реалізації прокурором права на касаційне оскарження та про можливість застосування до сучасних правовідносин висновку Верховного Суду України у справі № 5-332кс15. Колегія, зокрема, виходила з того, що відсутність у пункті 6 частини першої статті 425 Кримінального процесуального кодексу України спеціального обмеження щодо прокурора не усуває необхідності враховувати положення Конституції України, законодавства про прокуратуру, засади змагальності та диспозитивності.
Обставини кримінального провадження
4. Вироком Дружківського міського суду Донецької області від 25 листопада 2024 року ОСОБА_3 визнано винуватим за частиною другою статті 389 та частиною третьою статті 185 Кримінального кодексу України і на підставі частини першої статті 70 цього Кодексу визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного суду від 22 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без змін.
5. У матеріалах кримінального провадження містилася заява ОСОБА_3 від 12 грудня 2023 року про отримання електронних повісток на один номер мобільного телефону. Після ухвалення вироку у своїй апеляційній скарзі від 23 грудня 2024 року він зазначив інший номер мобільного телефону як засіб зв`язку. Повідомлення апеляційного суду через застосунок «Viber» та SMS фактично надсилалися на попередній номер, тоді як відомостей про вручення засудженому поштових повідомлень або підтвердження його повідомлення за номером, зазначеним в апеляційній скарзі, матеріали провадження не містили.
6. Апеляційний суд визнав ОСОБА_3 належно повідомленим та провів розгляд за його відсутності, врахувавши, зокрема, що апеляційну скаргу подав сам обвинувачений, питання про погіршення його становища не порушувалося, а окремого клопотання про особисту участь він не заявляв. Водночас суд не перевірив належним чином, чи був засуджений фактично обізнаний про дату, час і місце судового засідання. При цьому прокурор не заперечував проти проведення апеляційного розгляду за відсутності ОСОБА_3 , у зв`язку з чим суд дійшов висновку про можливість розгляду справи без його участі.
7. Під час розгляду кримінального провадження Великою Палатою Верховного Суду ОСОБА_3 підтвердив, що повідомлень апеляційного суду не отримував і про дату, час та місце апеляційного розгляду не знав. У судовому засіданні він підтримав касаційну скаргу прокурора та просив її задовольнити.
Мотиви окремої думки
8. Постановою від 30 вересня 2026 року Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу прокурора, скасувала ухвалу апеляційного суду і призначила новий розгляд у суді апеляційної інстанції. З таким результатом касаційного перегляду ми погоджуємося. Водночас не поділяємо мотивів постанови в частині визначення меж права прокурора на касаційне оскарження судового рішення виключно з метою поновлення особистого процесуального права засудженого, реалізація якого залежить від волевиявлення цієї особи.
9. На наше переконання, для вирішення цього питання положення, які визначають право прокурора на касаційне оскарження, необхідно розглядати у взаємозв`язку з чинними конституційними функціями прокуратури, процесуальним статусом прокурора у кримінальному провадженні, розмежуванням функцій обвинувачення і захисту, а також із правом учасників провадження самостійно визначати спосіб реалізації належних їм особистих процесуальних прав.
Щодо конституційних функцій прокуратури
10. Висновок Верховного Суду України у справі № 5-332кс15, від якого вважає за необхідне відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, було сформульовано 21 січня 2016 року. На той час статус прокуратури визначався розділом VII «Прокуратура» Конституції України. Стаття 121 Конституції України в редакції, чинній на час ухвалення зазначеної постанови, покладала на прокуратуру, зокрема, підтримання державного обвинувачення в суді, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, а також нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина та додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
11. Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, розділ VII «Прокуратура» Конституції України було виключено, а розділ VIII «Правосуддя» доповнено статтею 131?. Частина перша цієї статті визначає, що прокуратура здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
12. Після зазначених конституційних змін представництво інтересів громадянина в суді та нагляд за додержанням і застосуванням законів перестали бути функціями прокуратури, визначеними Конституцією України. Підпунктом 9 пункту 16? розділу XV «Перехідні положення» Конституції України здійснення представництва громадян за попередніми правилами було збережено лише у справах, провадження в яких розпочато до набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», до ухвалення остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.
13. Частина друга статті 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частина третя статті 2 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» передбачає, що на прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України. Визначена статтею 1 цього Закону мета захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави має досягатися шляхом реалізації встановлених Конституцією України функцій прокуратури у передбаченому законом порядку.
14. Такий підхід узгоджується з юридичною позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 3 грудня 2025 року № 6-р(ІІ)/2025 у справі № 3-28/2024(59/24). В абзаці першому підпункту 4.4.3 підпункту 4.4 пункту 4 мотивувальної частини цього Рішення Конституційний Суд України вказав, що під час законодавчої деталізації функцій прокуратури та порядку їх здійснення не може допускатися розширення конституційно визначених функцій прокуратури, зокрема шляхом наділення її новими функціями або розширення змісту вже встановлених Конституцією України функцій.
15. Хоча Рішення Конституційного Суду України від 3 грудня 2025 року № 6-р(ІІ)/2025 стосується представництва прокурором інтересів держави в суді, наведена в ньому юридична позиція виходить із вичерпності функцій прокуратури, визначених Конституцією України. Тому вона має значення і для тлумачення положень кримінального процесуального закону, які визначають обсяг права прокурора на касаційне оскарження.
Щодо процесуального статусу прокурора та розмежування функцій сторін
16. У кримінальному провадженні зміст і порядок здійснення прокурором його повноважень визначає Кримінальний процесуальний кодекс України. Відповідно до частини першої статті 22 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» прокурор підтримує державне обвинувачення в судовому провадженні щодо кримінальних правопорушень, користуючись при цьому правами і виконуючи обов`язки, що передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України.
17. Пункт 19 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України відносить прокурора до сторони обвинувачення, а підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, їхніх захисників і законних представників - до сторони захисту. За пунктом 3 частини першої цієї статті державне обвинувачення є процесуальною діяльністю прокурора, що полягає в доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.
18. Частина перша статті 22 Кримінального процесуального кодексу України передбачає самостійне обстоювання сторонами обвинувачення і захисту їхніх правових позицій, прав, свобод та законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Згідно з частиною третьою цієї статті функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу. Отже, кримінальний процесуальний закон розмежовує як сторони провадження, так і здійснювані ними процесуальні функції.
19. Із такого розмежування випливає, що прокурор не уповноважений визначати правову позицію сторони захисту або вирішувати замість неї питання, які закон залишає на розсуд самої особи. Забезпечення законності під час здійснення обвинувачення та здійснення захисту від обвинувачення мають різне процесуальне призначення. Збіг позицій сторін щодо конкретного питання не змінює їхнього процесуального статусу і не надає одній стороні повноважень розпоряджатися правами іншої.
20. Водночас розмежування процесуальних функцій не звільняє прокурора від обов`язку діяти об`єктивно. Частина друга статті 9 Кримінального процесуального кодексу України зобов`язує прокурора всебічно, повно і неупереджено досліджувати обставини кримінального провадження, виявляти як обставини, що викривають підозрюваного, обвинуваченого, так і ті, що його виправдовують, а також обставини, що пом`якшують чи обтяжують покарання, надавати їм належну правову оцінку та забезпечувати прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.
21. Пункт 15 частини другої статті 36 Кримінального процесуального кодексу України уповноважує прокурора підтримувати державне обвинувачення в суді, відмовлятися від його підтримання, змінювати його або висувати додаткове обвинувачення у порядку, встановленому цим Кодексом. Частина перша статті 340 цього Кодексу зобов`язує прокурора після виконання вимог статті 341 відмовитися від підтримання державного обвинувачення, якщо в результаті судового розгляду він дійде переконання, що пред`явлене особі обвинувачення не підтверджується.
22. Зазначені приписи зобов`язують прокурора забезпечувати законність та обґрунтованість здійснюваного ним обвинувачення. Досліджуючи обставини кримінального провадження, враховуючи виправдувальні докази, змінюючи обвинувачення або відмовляючись від його підтримання, прокурор вирішує питання, що належать до його власної процесуальної функції. Те, що такі дії можуть поліпшувати становище особи, не означає здійснення прокурором функції її захисту. У цьому випадку прокурор визначає, чи існують законні та обґрунтовані підстави для обвинувачення і якими є його межі.
23. Отже, передбачений частиною другою статті 9 Кримінального процесуального кодексу України обов`язок всебічно, повно і неупереджено досліджувати обставини кримінального провадження визначає вимоги до здійснення прокурором наданих йому повноважень, однак сам по собі не розширює їх меж. Ураховуючи обставини, сприятливі для обвинуваченого чи засудженого, прокурор забезпечує законність та обґрунтованість здійснюваної ним процесуальної діяльності, але не набуває повноважень сторони захисту.
24. Інший зміст має ситуація, коли після ухвалення судового рішення прокурор вимагає його скасування виключно через порушення особистого процесуального права засудженого, реалізація якого залежить від волевиявлення цієї особи. У такому випадку прокурор за власною ініціативою домагається перегляду рішення та повторного розгляду справи для поновлення процесуальної можливості, якою засуджений може не бажати скористатися. Таке звернення охоплює не лише правову оцінку виявленого порушення, а й вибір способу поновлення права іншого учасника кримінального провадження.
25. Пункт 20 частини другої статті 36 Кримінального процесуального кодексу України уповноважує прокурора оскаржувати судові рішення в порядку, встановленому цим Кодексом, а пункт 6 частини першої статті 425 цього Кодексу визначає прокурора як особу, яка має право подати касаційну скаргу. Дійсно, на відміну від положень щодо окремих інших учасників кримінального провадження, пункт 6 частини першої статті 425 Кримінального процесуального кодексу України не пов`язує межі оскарження прокурором з інтересами конкретної особи або раніше заявленими вимогами. Проте ці приписи мають застосовуватися у взаємозв`язку з конституційними функціями прокуратури та встановленим кримінальним процесуальним законом розмежуванням функцій обвинувачення і захисту.
26. Тому відсутність у пункті 6 частини першої статті 425 Кримінального процесуального кодексу України спеціального застереження щодо прокурора не свідчить про необмеженість його повноважень. Прокурор і засуджений можуть однаково оцінювати допущене порушення, але це не змінює розмежування їхніх процесуальних функцій і не надає прокурору права домагатися судового перегляду замість засудженого виключно для поновлення його особистого процесуального права. Інакше самостійне повноваження сторони обвинувачення могло б використовуватися для заміни процесуального вибору сторони захисту.
Щодо диспозитивності та особистого характеру процесуальних прав
27. Для визначення меж реалізації прокурором права на касаційне оскарження необхідно враховувати положення Кримінального процесуального кодексу України, які гарантують стороні захисту самостійність у визначенні своєї процесуальної позиції та використанні належних їй прав. Частина перша статті 26 цього Кодексу передбачає, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених Кодексом.
28. Частина перша статті 20 Кримінального процесуального кодексу України гарантує підозрюваному, обвинуваченому та засудженому право на захист, що охоплює можливість надавати усні або письмові пояснення, збирати і подавати докази, особисто брати участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника та реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом. Відповідно до частини третьої статті 43 Кримінального процесуального кодексу України засуджений має права обвинуваченого, передбачені статтями 42 і 533? цього Кодексу, в обсязі, необхідному для його захисту.
29. Особистий характер окремих процесуальних прав зберігається і за участю захисника. Частина четверта статті 46 Кримінального процесуального кодексу України виключає з обсягу повноважень захисника права, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним або обвинуваченим і не може бути доручена захиснику. Отже, навіть надання професійної правничої допомоги не усуває волевиявлення особи у питаннях, які вона має вирішувати особисто.
30. Самостійність у розпорядженні особистими процесуальними правами забезпечена і потерпілому, процесуальна позиція якого може не збігатися з позицією прокурора. Пункти 6 і 8 частини першої статті 56 Кримінального процесуального кодексу України передбачають право потерпілого давати пояснення та показання або відмовитися їх давати, мати представника та в будь-який момент кримінального провадження відмовитися від його послуг. За пунктами 1, 2 і 7 частини третьої цієї статті потерпілий має право бути завчасно поінформованим про час і місце судового розгляду, брати участь у судовому провадженні та оскаржувати судові рішення в установленому Кодексом порядку.
31. Значення волевиявлення учасника кримінального провадження простежується і в правилах апеляційного розгляду. Частина четверта статті 405 Кримінального процесуального кодексу України допускає проведення апеляційного розгляду за відсутності учасників, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання та не повідомили про поважні причини свого неприбуття. Якщо участь особи є обов`язковою відповідно до вимог Кодексу або рішення суду апеляційної інстанції, її неприбуття зумовлює відкладення розгляду.
32. Отже, суд зобов`язаний належно повідомити особу про апеляційний розгляд і забезпечити їй можливість узяти в ньому участь. Якщо така участь не є обов`язковою, належно повідомлена особа самостійно вирішує, чи скористатися цією можливістю. Необов`язковість участі не звільняє суд від обов`язку повідомлення, оскільки без обізнаності про дату, час і місце судового засідання особа не може зробити усвідомлений процесуальний вибір.
33. Установлення факту порушення особистого процесуального права і вирішення питання про необхідність домагатися його поновлення шляхом скасування судового рішення є різними питаннями. Розгляд справи без належного повідомлення засудженого може позбавити його можливості особисто взяти участь у судовому засіданні. Проте сам факт такого порушення ще не визначає ставлення засудженого до ухваленого рішення та його бажання домагатися подальшого або повторного судового розгляду. Правова оцінка порушення не може замінити волевиявлення особи щодо використання способу його усунення.
34. Нереалізація засудженим права на касаційне оскарження сама по собі не створює для прокурора повноваження ініціювати судовий перегляд замість носія порушеного права. Особа може не погоджуватися з порядком проведення судового розгляду, але не прагнути скасування його результату; може вважати повторний розгляд недоцільним або не бажати подальшої участі у провадженні. Визначити таку позицію лише на підставі факту порушення або відсутності власної касаційної скарги неможливо.
35. Відтак прокурор не може визначати необхідність поновлення особистого процесуального права засудженого лише за власною оцінкою інтересів цієї особи. Якщо використання певного права закон залишає на розсуд його носія, рішення домагатися скасування судового рішення для поновлення цього права залежить від волевиявлення особи та здійснюється нею за допомогою передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України процесуальних засобів.
36. Виявивши порушення особистого процесуального права засудженого, прокурор може повідомити його про таке порушення та запропонувати скористатися правом на оскарження. У такому разі засуджений матиме можливість оцінити значення порушення для власних інтересів і вирішити, чи домагатися перегляду судового рішення особисто або за допомогою захисника. Таке реагування прокурора сприяє усвідомленому використанню процесуальних прав, зберігаючи за носієм відповідного права можливість самостійно вирішити питання про спосіб його поновлення.
Щодо права прокурора на касаційне оскарження та процесуальних наслідків
37. Визначення меж права прокурора на касаційне оскарження має значення і під час вирішення питання про прийнятність його касаційної скарги. Пункт 2 частини третьої статті 429 Кримінального процесуального кодексу України передбачає повернення касаційної скарги, якщо її подала особа, яка не має права подавати касаційну скаргу. Оскільки стаття 425 цього Кодексу визначає як коло суб`єктів касаційного оскарження, так і для окремих суб`єктів межі такого оскарження, перевірка права на подання касаційної скарги не повинна обмежуватися лише встановленням процесуального статусу особи, яка її подала. Необхідно також з`ясувати, чи охоплює належне їй право на касаційне оскарження заявлені вимоги.
38. З огляду на викладене вважаємо, що за змістом пункту 20 частини другої статті 36 та пункту 6 частини першої статті 425 Кримінального процесуального кодексу України прокурор не вправі подавати касаційну скаргу з вимогою про скасування судового рішення виключно для поновлення особистого процесуального права засудженого, реалізація якого залежить від волевиявлення цієї особи.
39. Касаційна скарга прокурора, подана виключно з такою метою, за відсутності підстав, передбачених частиною другою статті 412 Кримінального процесуального кодексу України, підлягає поверненню на підставі пункту 2 частини третьої статті 429 цього Кодексу, оскільки в цій частині заявлені вимоги виходять за межі повноважень прокурора. Якщо відповідну обставину встановлено після відкриття касаційного провадження, за відсутності прямо визначеного Кодексом процесуального наслідку питання має вирішуватися з урахуванням частини шостої статті 9 Кримінального процесуального кодексу України та засад змагальності й диспозитивності.
40. Такий підхід до процесуального наслідку узгоджується з практикою об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, яка за відсутності прямо визначеного Кримінальним процесуальним кодексом України процесуального наслідку виходила з можливості закриття провадження, зокрема в ухвалі від 19 лютого 2019 року у провадженні № 51-598кмо19 та постанові від 23 вересня 2019 року у справі № 757/40473/18-к, провадження № 51-601кмо19.
41. Оцінюючи співвідношення наведеного підходу з висновком Верховного Суду України у справі № 5-332кс15, враховуємо, що цей висновок був сформульований за чинного на той час конституційного та законодавчого регулювання повноважень прокуратури. Після набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» змінився перелік конституційних функцій прокуратури. Тому визначення сучасних меж права прокурора на касаційне оскарження має здійснюватися з урахуванням чинної редакції Конституції України та положень кримінального процесуального закону. У цьому аспекті немає потреби давати оцінку правильності висновку Верховного Суду України станом на час його формулювання; необхідно визначити, яким є обсяг повноважень прокурора за чинного правового регулювання.
Щодо цього кримінального провадження
42. У цій справі касаційна скарга прокурора стосувалася неналежного повідомлення ОСОБА_3 про дату, час і місце розгляду його апеляційної скарги та проведення апеляційного розгляду за його відсутності. Під час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду ОСОБА_3 особисто підтримав касаційну скаргу прокурора і підтвердив бажання домагатися перегляду оскарженого судового рішення з наведених у ній підстав.
43. Ми погоджуємося з висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що апеляційний суд не дотримався вимог кримінального процесуального закону щодо належного повідомлення ОСОБА_3 . Надсилання електронних повідомлень на номер телефону, зазначений ним раніше у заяві до суду першої інстанції, за відсутності підтвердження повідомлення за номером, указаним у його апеляційній скарзі, та відсутності інших належних доказів вручення повідомлення не давало достатніх підстав вважати засудженого належно повідомленим про апеляційний розгляд.
44. Відсутність в апеляційній скарзі окремого клопотання ОСОБА_3 про особисту участь у судовому засіданні не могла розцінюватися як добровільна, свідома та однозначна відмова від права на таку участь, оскільки матеріали кримінального провадження не підтверджували його обізнаності про дату, час і місце апеляційного розгляду. Під час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду засуджений підтвердив, що такої обізнаності не мав.
45. За цих обставин апеляційний суд без достатніх підстав провів розгляд за відсутності ОСОБА_3 та не забезпечив йому можливості особисто брати участь у розгляді поданої ним апеляційної скарги, висловлювати доводи і надавати пояснення. Допущене порушення вимог частини четвертої статті 405 Кримінального процесуального кодексу України є істотним у розумінні частини першої статті 412 цього Кодексу, оскільки могло перешкодити апеляційному суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
46. Тому погоджуємося з остаточним рішенням Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги прокурора, скасування ухвали Дніпропетровського апеляційного суду від 22 травня 2025 року щодо ОСОБА_3 та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Наша незгода стосується мотивів визначення загальних меж самостійного касаційного оскарження прокурором судового рішення для поновлення особистого процесуального права засудженого, реалізація якого залежить від волевиявлення цієї особи.
Висновок
47. На наше переконання, пункт 20 частини другої статті 36 та пункт 6 частини першої статті 425 Кримінального процесуального кодексу України у взаємозв`язку з чинними конституційними функціями прокуратури, засадами змагальності та диспозитивності слід розуміти так, що прокурор не вправі подавати касаційну скаргу з вимогою про скасування судового рішення виключно для поновлення особистого процесуального права засудженого, реалізація якого залежить від волевиявлення цієї особи. Виявивши таке порушення, прокурор може повідомити про нього засудженого та запропонувати скористатися передбаченим законом правом на оскарження.
48. Водночас за обставин цього кримінального провадження касаційна скарга прокурора підлягала розгляду та задоволенню, оскільки ОСОБА_3 під час касаційного розгляду особисто підтримав заявлені прокурором вимоги, а перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено істотне порушення його права на участь в апеляційному розгляді. Саме тому ми підтримуємо остаточний результат розгляду справи, викладаючи окрему думку щодо мотивів вирішення правового питання про межі повноважень прокурора на касаційне оскарження.
Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2
