Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 229/188/22
провадження № 13-22кс26
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого ОСОБА_1,
судді-доповідача ОСОБА_2,
суддів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_17,
прокурора ОСОБА_18,
засудженого ОСОБА_19 (в режимі відеоконференції),
розглянула у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження за касаційною скаргою заступника керівника Донецької обласної прокуратури на ухвалу Дніпропетровського апеляційного суду від 22 травня 2025 року щодо ОСОБА_19 у кримінальних провадженнях № 12021052260000534 та № 12022053260000014 за обвинуваченням
ОСОБА_19, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1, відповідно до статті 89 Кримінального кодексу України (далі - КК України) раніше не судимого,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 389, частиною третьою статті 185 КК України,
В С Т А Н О В И Л А:
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
1. Вироком від 25 листопада 2024 року Дружківський міський суд Донецької області визнав винуватим і засудив ОСОБА_19 за частиною другою статті 389 КК України - до обмеження волі на строк один рік шість місяців; частиною третьою статті 185 КК України - до позбавлення волі на строк чотири роки, а на підставі частини першої статті 70 цього Кодексу за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначив йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.
2. Ухвалив затримати та направити ОСОБА_19 до місця відбування покарання після набрання вироком законної сили. Строк відбування покарання ОСОБА_19 визначив обчислювати з моменту його затримання.
3. Стягнув із ОСОБА_19 на користь потерпілої ОСОБА_20 4000 грн на відшкодування моральної шкоди.
4. Вирішив питання про долю речових доказів.
5. Ухвалою від 22 травня 2025 року Дніпропетровський апеляційний суд апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_19 залишив без задоволення, а вирок Дружківського міського суду Донецької області від 25 листопада 2024 року - без змін.
Обставини, встановлені рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій
6. Згідно з вироком ОСОБА_19 визнано винуватим та засуджено за ухилення від відбування покарання у виді громадських робіт та таємне викрадення чужого майна (крадіжку), вчинену повторно, поєднану з проникненням в інше сховище, які він вчинив за обставин, встановлених судом та наведених у вироку.
7. Так, ОСОБА_19 був засуджений вироком Дружківського міського суду Донецької області від 01 жовтня 2021 року, який набрав законної сили 02 листопада 2021 року, за частиною першою статті 185 КК України до покарання у виді 80 годин громадських робіт.
22 листопада 2021 року в приміщенні Краматорського РВ № 3 філії ДУ «Центр пробації» в Донецькій області ОСОБА_19 був письмово ознайомлений з порядком та умовами відбування покарання, попереджений про кримінальну відповідальність, передбачену статтею 389 КК України, за ухилення від відбування громадських робіт та отримав направлення до КП «Дружківка автоелектротранс», розташованого за адресою: 84207, м. Дружківка, вул. Дружби, буд. № 82, для відпрацювання громадських робіт, згідно з яким повинен був приступити до їх відбування з 23 листопада 2021 року.
03 грудня 2021 року до Краматорського РВ № 3 філії ДУ «Центр пробації» в Донецькій області надійшла довідка з КП «Дружківка автоелектротранс» про те, що 23 листопада 2021 року засуджений ОСОБА_19 з'явився на підприємство для відбування покарання у виді громадських робіт та, відпрацювавши 2 години, без дозволу залишив територію підприємства.
09 грудня та 16 грудня 2021 року до Краматорського РВ № 3 філії ДУ «Центр пробації» в Донецькій області надійшли довідки з КП «Дружківка автоелектротранс» про те, що 01 грудня, 06 грудня 2021 року ОСОБА_19 не з'явився на підприємство для відбування покарання у виді громадських робіт з невідомої причини. 02 грудня 2021 року він став до виконання громадських робіт.
28 грудня 2021 року в приміщенні Краматорського РВ № 3 філії ДУ «Центр пробації» в Донецькій області із засудженим ОСОБА_19 була проведена індивідуально-профілактична бесіда та було прийняте письмове пояснення щодо неявки без поважних причин за викликами 13 та 23 грудня 2021 року та причин допущених прогулів на КП «Дружківка автоелектротранс» 23 листопада 2021 року в кількості 2 годин.
Відпрацювавши на підприємстві КП «Дружківка автоелектротранс» у листопаді 2021 року 18 годин, 01 грудня 2021 року (більш точний час в ході досудового розслідування на встановлено) у ОСОБА_19 виник злочинний умисел, спрямований на ухилення від подальшого відбування громадських робіт без поважних причин.
01, 06-09, 13-16, 20-23, 28 грудня 2021 року ОСОБА_19, реалізуючи свій раніше виниклий злочинний намір, спрямований на ухилення від відбування громадських робіт, без поважних причин до КП «Дружківка автоелектротранс» для відбування громадських робіт не з'явився.
Тобто, діючи умисно, з метою ухилитися від покарання, призначеного вироком Дружківського міського суду Донецької області від 01 жовтня 2021 року, у виді 80 годин громадських робіт, ігноруючи призначене покарання, ОСОБА_19 не вийшов більше двох разів протягом місяця на громадські роботи без поважної причини і станом на 25 січня 2022 року відбув лише 46 годин з призначених йому 80 годин громадських робіт.
8. Він же 06 грудня 2021 року приблизно о 03:00 (більш точний час досудовим розслідуванням не встановлено) з метою таємного викрадення чужого майна, відхиливши сітку огорожі, проник на територію будинку АДРЕСА_2 у м. Дружківці Донецької області, до якої не мав права доступу.
Переконавшись, що поблизу нікого немає та за ним ніхто не спостерігає, ОСОБА_19, діючи таємно, умисно, повторно, з корисливих мотивів викрав з двору будинку АДРЕСА_2 металевий бак об'ємом 2 куб. м вартістю 3 199,34 грн, після чого з місця вчинення кримінального правопорушення з викраденим майном зник, розпорядився ним у подальшому на свій розсуд, заподіявши потерпілій ОСОБА_20 матеріальну шкоду на зазначену суму.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
9. У касаційній скарзі заступник керівника Донецької обласної прокуратури у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону просить скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_19 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
10. Прокурор вважає, що апеляційний суд в порушення вимог статей 342, 345, 405 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) не вжив всіх необхідних дій для належного повідомлення обвинуваченого про дату, час і місце розгляду кримінального провадження.
11. При цьому прокурор зазначає, що в апеляційній скарзі ОСОБА_19 для зв'язку з ним вказував інший номер мобільного телефону, ніж у заяві для отримання електронних повісток. Проте на цей номер SMS-повідомлення ОСОБА_19 апеляційний суд не надсилав, а інформація, яка б підтверджувала належне повідомлення обвинуваченого про проведення апеляційного розгляду в зазначену дату іншими засобами, передбаченими КПК України, в матеріалах справи відсутня.
12. Крім того, прокурор стверджує, що в матеріалах кримінального провадження відсутнє будь-яке підтвердження про отримання обвинуваченим повідомлення, надісланого йому на номер телефону SMS-повідомленням, а наявна у справі довідка про його відправлення не може вважатися доказом про належне повідомлення ОСОБА_19 про дату, час і місце судового розгляду.
13. Вважає, що ОСОБА_19 не було належним чином повідомлено про дату, час і місце розгляду кримінального провадження за його апеляційною скаргою в суді апеляційної інстанції, чим було порушено його право на захист та не було забезпечено можливості брати особисту участь під час апеляційного розгляду і відстоювати свою позицію в суді, що згідно зі статтею 412 КПК України, на думку прокурора, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та не відповідає гарантіям справедливого суду, закріпленим у пункті 1 та підпункті «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).
14. Водночас, посилаючись на норми, передбачені у пункті 20 частини другої статті 36, пункті 6 частини першої статті 425 КПК України, правову позицію, викладену в постанові Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 січня 2016 року (справа № 5-332кс15), прокурор стверджує, що він наділений правом як сторона кримінального провадження подати касаційну скаргу на судові рішення, зазначені в статті 424 КПК України, з підстави порушення права обвинуваченого на захист для ухвалення касаційним судом рішення на його користь.
Рух кримінального провадження за касаційною скаргою та підстави його передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
15. Ухвалою від 27 січня 2026 року колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - колегія суддів, Касаційний кримінальний суд) передала кримінальне провадження щодо ОСОБА_19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до статі 4341 КПК України.
16. Колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше прийнятій постанові Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 січня 2016 року (справа № 5-332кс15) за наслідками розгляду питання щодо неприйнятності касаційної скарги прокурора за умови, якщо таку подано в інтересах засудженої особи і порушені в ній питання не стосуються виконання прокурором функцій обвинувачення.
17. У цій постанові Верховний Суд України сформулював висновок про те, що норми, які містяться в пункті 20 частини другої статті 36 і пункті 6 частини першої статті 425 КПК України, наділяють прокурора як сторону кримінального провадження правом подати касаційну скаргу на судові рішення, зазначені у статті 424 КПК України, з підстави порушення права обвинуваченого на захист, тобто правом ініціювати відкриття касаційного провадження з метою ухвалення касаційним судом рішення на користь засудженого.
18. Колегія суддів Касаційного кримінального суду погоджується, що текст пункту 6 частини першої статті 425 КПК України не містить обмеження для права прокурора на подання касаційної скарги, на відміну від інших учасників кримінального провадження.
19. Водночас колегія суддів вважає, що висновок Верховного Суду України у справі № 5-332кс15 про необмежене право прокурора подавати касаційну скаргу не враховує як положень КПК України, так і норм законодавства, що регулюють діяльність прокурора.
20. В ухвалі про передачу кримінального провадження Касаційний кримінальний суд посилається на частину другу статті 19 Конституції України, приписи статті 22, частини першої статті 26 КПК України, а також положення статті 2, частин другої, четвертої статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII).
21. Колегія суддів зазначає, що обмеження на діяльність прокурора у юридичних процесах, у тому числі у кримінальному провадженні, накладаються Конституцією України та законами, які регулюють діяльність прокуратури. За таких обставин передбачати ті ж самі обмеження у процесуальній нормі, що регулює окремий аспект провадження, законодавець не мав потреби, розуміючи, що вони врегульовані іншими правовими положеннями.
22. Як звертає увагу Касаційний кримінальний суд, у цьому кримінальному провадженні в апеляційній скарзі ОСОБА_19 не зазначав про своє бажання брати участь в апеляційному розгляді, заяв з того ж приводу не подавав, явка обвинуваченого до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог кримінального процесуального закону не була обов'язковою.
Прокурор, не з'ясувавши в обвинуваченого, чи був він обізнаний про апеляційний розгляд справи та чи бажав брати в ньому участь, без його відома подав касаційну скаргу на рішення апеляційного суду, вважаючи, що його права при розгляді справи цим судом були порушені.
23. Виходячи з наведеного відсутність обмежень прокурора щодо можливості оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, на думку колегії суддів Касаційного кримінального суду, створюють передумови для зловживання таким правом і мають наслідком зайву витрату часу для учасників процесу, невиправдану завантаженість судів апеляційної та касаційної інстанцій, додаткову витрату державних коштів.
24. Колегія суддів Касаційного кримінального суду вважає, що при розгляді цього кримінального провадження Велика Палата Верховного Суду має відступити від висновку, викладеного в постанові Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 січня 2016 року (справа № 5-332кс15), та зробити такий висновок:
«У межах положень пункту 6 частини першої статті 425 КПК України прокурор має право подати касаційну скаргу на судові рішення з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, а також істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, які є безумовною підставою для скасування судового рішення (частина друга статті 412 КПК України).
В інших випадках при подачі касаційної скарги в інтересах засудженого чи потерпілого з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити у справі законне та обґрунтоване судове рішення, прокурор має узгодити можливість подачі такої касаційної скарги із засудженим або потерпілим».
25. Ухвалою від 05 березня 2026 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила кримінальне провадження щодо ОСОБА_19 за касаційною скаргою заступника керівника Донецької обласної прокуратури до касаційного розгляду.
Позиції учасників судового провадження
26. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, прокурора ОСОБА_18, який підтримав касаційну скаргу, засудженого ОСОБА_19, котрий просив касаційну скаргу задовольнити, перевірила матеріали кримінального провадження, обговорила доводи касаційної скарги і дійшла таких висновків.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Межі розгляду кримінального провадження касаційним судом
27. Відповідно до пункту 7 параграфа 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
28. Велика Палата Верховного Суду в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує питання, які стали підставою для такої передачі, та розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування.
29. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (стаття 433 КПК України).
Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду при прийнятті постанови
30. У постанові від 21 січня 2016 року (справа № 5-332кс15) Верховний Суд України сформулював висновок про те, що норми, які містяться в пункті 20 частини другої статті 36 і пункті 6 частини першої статті 425 КПК України, наділяють прокурора як сторону кримінального провадження правом подати касаційну скаргу на судові рішення, зазначені у статті 424 КПК України, з підстави порушення права обвинуваченого на захист, тобто правом ініціювати відкриття касаційного провадження з метою ухвалення касаційним судом рішення на користь засудженого.
31. На обґрунтування зазначеного висновку Верховний Суд України навів такі мотиви:
- з огляду на міжнародні стандарти функціонування прокуратури, які знайшли своє відображення і в законодавстві України, підтримання державного обвинувачення є лише часткою від законодавчо визначених функцій діяльності прокуратури, спрямованої на захист прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. Від належного виконання прокурором покладених на нього обов'язків у значній мірі залежить, чи будуть досягнуті завдання кримінального провадження, визначені у статті 2 КПК України;
- право на оскарження судових рішень та їх перегляд судом вищої інстанції є одним із засобів забезпечення правильності застосування закону, відновлення законних прав і свобод учасників судового провадження. Обмеження цього права можуть бути встановлені лише законом;
- законодавством України не встановлено обмежень для оскарження прокурором судових рішень для забезпечення дотримання прав засудженого (обвинуваченого).
32. Разом з тим в ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів зазначила, що наявні підстави для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2016 року у справі № 5-332кс15.
На думку колегії суддів, висновок Верховного Суду України про необмежене право прокурора подавати касаційну скаргу не враховує норм Конституції України та Закону 1697-VII, що регулюють діяльність прокурора, а також положень КПК України - принципів диспозитивності та змагальності.
Крім того, колегія суддів послалась на положення Закону 1697-VII, якими врегульовано представництво інтересів громадянина або держави в суді, та зазначила, що при подачі прокурором касаційної скарги в інтересах засудженого чи потерпілого з підстави, передбаченої частиною першою статті 412 КПК України, прокурор має узгодити можливість подачі такої касаційної скарги із засудженим або потерпілим.
33. За результатами розгляду Велика Палата Верховного Суду не погодилася з мотивами, наведеними в ухвалі про передачу кримінального провадження, та дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновку, що міститься в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2016 року у справі № 5-332кс15, з огляду на таке.
Щодо відповідності нормам Конституції України та положенням Закону 1697-VII, які регулюють діяльність прокурора у кримінальному провадженні
34. Частина друга статті 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
35. Згідно із частиною першою статті 1311 Конституції України прокуратура здійснює:
1) підтримання публічного обвинувачення в суді;
2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;
3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
36. Включення статті 1311 до розділу VIII «Правосуддя» Конституції України свідчить про те, що законодавець фактично розглядає діяльність прокуратури як необхідну складову реалізації функції правосуддя у державі та розв'язує питання відповідності конституційного статусу прокуратури положенням статті 6 Основного Закону, які закріплюють здійснення державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
37. Загальні питання організації та діяльності прокуратури у своїх рішеннях певною мірою вже висвітлював Конституційний Суд України, при цьому також висловлював позицію стосовно функцій прокуратури.
38. Так, характеризуючи місце й функції прокуратури в системі органів державної влади та статус прокурора за наслідками внесення змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», в абзацах першому, другому підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 18 червня2020 року № 5-р(II)/2020 Конституційний Суд України зауважив, що інститут прокуратури втратив відокремлений статус у структурі державної влади. За новим українським конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя. Проте не лише структурне положення статті 1311 Конституції України визначає нове місце прокуратури в системі державної влади України. Те, що прокуратура належить до української системи правосуддя, опосередковано випливає також із того припису Конституції України, відповідно до якого саме в системі правосуддя згідно із законом утворюються та діють органи та установи, що провадять стосовно суддів і прокурорів рівнозначно - їх добір, професійну підготовку, оцінювання та розгляд справ щодо їх дисциплінарної відповідальності (частина десята статті 131).
39. У Рішенні від 13 вересня 2023 року № 8-р(II)/2023 Конституційний Суд України підсумував свої попередні юридичні позиції, з-поміж іншого констатував, що конституційні повноваження прокуратури в поєднанні з її інституційним місцем у системі правосуддя наближують функціонування прокуратури до європейських стандартів, насамперед в аспекті зміцнення ролі цієї інституції як важливого елементу системи кримінального правосуддя, що обумовлює потребу в наданні прокурорам гарантій незалежності законом, щоб забезпечити функціонування дієвої системи правосуддя, яка спроможна захистити права і свободи людини (абзац п'ятий підпункту 2.1.1 пункту 2 мотивувальної частини).
40. Отже, перелік конституційних функцій прокуратури є вичерпним. Прокуратура не може виконувати функції, яких Конституція України їй не надала.
41. Разом з тим Основний Закон визначає не перелік окремих процесуальних повноважень прокурора, а основні напрями діяльності прокуратури як інституції.
При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що право прокурора на апеляційне та касаційне оскарження безпосередньо не назване у статті 1311 Основного Закону, але це не означає відсутності у нього такого повноваження.
42. Так, однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України).
43. Крім того, положеннями статей 393, 425 КПК України передбачено, що прокурор має право подати апеляційну та касаційну скаргу.
44. Тобто Конституція України визначає функціональне призначення прокуратури, тоді як організація, порядок її діяльності та процесуальні форми участі у кримінальному провадженні конкретизуються законом.
45. Як вже зазначалося, згідно з пунктом 1 частини першої статті 1311 Основного Закону конституційною функцією прокуратури є підтримання публічного обвинувачення в суді. Водночас пункт 2 частини першої цієї ж статті передбачає також вирішення прокуратурою відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження.
При цьому словосполучення «під час кримінального провадження» не обмежене стадією досудового розслідування. За змістом КПК України кримінальне провадження охоплює як досудові, так і судові стадії, у тому числі апеляційний та касаційний перегляд.
46. Згідно з пунктом 19 частини першої статті 3 КПК України прокурор є учасником кримінального провадження - стороною обвинувачення.
47. Державне обвинувачення - це процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (пункт 3 частини першої статті 3 КПК України).
48. Насамперед варто зауважити, що конституційний термін «підтримання публічного обвинувачення» не тотожний поняттю «кримінальне переслідування» у вузькому розумінні.
49. Кримінальне переслідування як процесуальна діяльність спрямоване на доведення обґрунтованості підозри та обвинувачення.
Натомість підтримання публічного обвинувачення означає забезпечення законного здійснення кримінального переслідування від імені держави, а не досягнення обвинувального результату за будь-яких обставин.
50. Тому прокурор, підтримуючи публічне обвинувачення, водночас зобов'язаний реагувати на кожне істотне порушення закону, яке може поставити під сумнів законність судового рішення.
51. Після ухвалення вироку судом першої інстанції кримінальне провадження переходить у стадію судового контролю за законністю та обґрунтованістю постановленого рішення, на якій предметом перегляду є перевірка законності судового рішення.
52. У зв'язку із цим під час перегляду судового рішення прокурор виконує подвійну процесуальну функцію - він підтримує законність обвинувального вироку в разі відсутності підстав для його скасування й водночас зобов'язаний реагувати на істотні порушення кримінального процесуального закону незалежно від того, чи призводить усунення таких порушень до покращення або погіршення процесуального становища засудженого.
Таким чином, прокурор реалізує покладений на нього публічно-правовий обов'язок забезпечувати законність кримінального провадження та сприяти виправленню можливої судової помилки.
53. Наведене вище слідує зі змісту статті 2 КПК України, яка визначає завданнями кримінального провадження захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
54. Крім того, частина друга статті 9 КПК України встановлює, що прокурор зобов'язаний всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.
55. Отже, обов'язок прокурора забезпечувати законність випливає із завдань кримінального провадження і на відміну від інших учасників судового провадження його діяльність не ґрунтується виключно на відстоюванні процесуального інтересу певної сторони.
56. У контексті наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що процесуальні повноваження прокурора під час перегляду судових рішень в апеляційній та касаційній інстанціях мають оцінюватися крізь призму завдань кримінального провадження та його обов'язку забезпечувати законність, а не винятково через категорію кримінального переслідування.
57. З огляду на наведене визначені законом повноваження прокурора щодо участі у перегляді судових рішень не становлять нової, не передбаченої Конституцією України функції. Вони є процесуальними засобами реалізації конституційного статусу прокуратури у кримінальному провадженні.
58. До того ж зміст конституційної функції підтримання публічного обвинувачення не може визначатися ізольовано від інших положень Конституції України, принципу верховенства права (стаття 8), обов'язку держави забезпечувати права і свободи людини (стаття 3), принципу законності (стаття 19) та права на судовий захист (стаття 55).
59. У преамбулі Закону № 1697-VII зазначено, що цей Закон визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування та систему прокуратури України.
60. У статті 1 Закону № 1697-VII закріплено, що прокуратура здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
61. Відповідно до пункту 1 частини першої та частини третьої статті 2 цього ж Закону на прокуратуру покладається функція підтримання публічного обвинувачення в суді. На прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України.
62. Згідно із статтею 22 Закону № 1697-VII прокурор підтримує державне обвинувачення в судовому провадженні щодо кримінальних правопорушень, користуючись при цьому правами і виконуючи обов'язки, передбачені КПК України.
63. Отже, положення Закону № 1697-VII не регулюють питання реалізації прокурором процесуальних прав, передбачених КПК України, і не визначають підстав для перегляду судових рішень у кримінальних провадженнях, з яких прокурор вправі звертатися до суду.
64. Також Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відповідно до міжнародних стандартів діяльність прокурора в системі кримінальної юстиції не зводиться виключно до підтримання обвинувачення.
65. Згідно з міжнародно-правовими актами органи прокуратури традиційно розглядаються як органи державної влади, які від імені суспільства і в його інтересах забезпечують застосування права там, де порушення закону має наслідком кримінальну санкцію, беручи до уваги як права людини, так і необхідність ефективної дії системи кримінального судочинства.
66. Відповідно до Керівних принципів ООН щодо ролі обвинувачів (прийнятих Восьмим Конгресом Організації Об'єднаних Націй з профілактики злочинності і поводження з правопорушниками, Гавана, Куба, 27 серпня - 07 вересня 1990 року), обвинувачі відіграють активну роль у кримінальному провадженні, включаючи обвинувачення, і, коли це дозволяється законом або відповідає місцевій практиці, в розслідуванні злочину, нагляді за законністю цих розслідувань, нагляді за виконанням рішень суду та здійсненні інших функцій як представників інтересів держав.
Обвинувачі відповідно до закону виконують свої обов'язки справедливо, послідовно і швидко, поважають і захищають людську гідність і захищають права людини, сприяючи тим самим забезпеченню належного процесу і безперебійного функціонування системи кримінального правосуддя.
При виконанні своїх обов'язків обвинувачі захищають державні інтереси, діють об'єктивно, належним чином враховують положення підозрюваного та жертви і звертають увагу на всі обставини, що мають відношення до справи, незалежно від того, вигідні або невигідні вони для підозрюваного (статті 11, 12, пункт «b» статті 13).
67. Стаття 14 Керівних принципів покладає на обвинувачів обов'язок не починати або не продовжувати обвинувачення або робити все можливе для зупинення провадження в тих випадках, коли неупереджене розслідування вказує на необґрунтованість обвинувачення.
68. Отже, відповідно до міжнародних стандартів, що визначають місце прокуратури, прокурор не ототожнюється зі стороною, яка за будь-яких умов повинна домагатися обвинувального результату. Його діяльність спрямована на забезпечення законності кримінального переслідування та досягнення справедливого судового рішення.
69. Також важливою є Рекомендація Rec (2000)19, ухвалена 06 жовтня 2000 року Комітетом Міністрів Ради Європи (далі - Рекомендація Rec (2000)19), яка визначає європейські стандарти щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя.
70. У Рекомендації Rec (2000)19 зазначено, що при виконанні своїх обов'язків прокурори, зокрема, повинні поважати і намагатися захищати права людини, як це викладено в Конвенції (пункт б) статті 24).
Прокурори повинні гарантувати рівність перед законом і бути поінформованими щодо усіх відповідних обставин, включаючи ті, що стосуються підозрюваного, незалежно від того, чи є вони для останнього перевагою або несприятливою обставиною (стаття 26).
71. Отже, Рекомендація Rec (2000)19 також орієнтує прокурорів не лише на підтримання обвинувачення, а й на об'єктивне та справедливе здійснення повноважень, врахування законних інтересів усіх учасників кримінального провадження.
72. Слід звернути увагу й на Бордоську декларацію «Судді та прокурори в демократичному суспільстві», прийняту спільно Консультативною радою європейських суддів [Висновок № 12(2009)] і Консультативною радою європейських прокурорів [Висновок № 4(2009)], згідно з якою суспільство зацікавлене в тому, щоб верховенство права було гарантоване шляхом справедливого, неупередженого та ефективного здійснення правосуддя. Прокурори та судді забезпечують на всіх стадіях процесуального провадження гарантію прав та свобод людини, а також захист громадського порядку. Це включає в себе повну повагу до прав обвинувачених та потерпілих; належне виконання різних, але взаємодоповнюючих функцій суддями та прокурорами є необхідною гарантією справедливого, неупередженого та ефективного здійснення правосуддя (§ 1, 3).
73. Як зазначається у Висновку № 13(2018) Консультативної ради європейських прокурорів, функції прокурорів та спосіб їхнього здійснення повинні не суперечити принципу поваги права осіб на справедливий суд, який викладено у статті 6 Конвенції. Прокурори також виконують свої функції в межах принципу верховенства права, який вимагає поваги до окремих основоположних цінностей, таких як неупередженість, прозорість, чесність, розсудливість, справедливість та сприяння зростанню якості правосуддя. З метою підвищення суспільної довіри до системи правосуддя, прокурори повинні завжди бути зацікавленими у забезпеченні дотримання цих цінностей та в тому, що вони дотримуються належної прокурорської діяльності.
74. Отже, європейські стандарти діяльності прокуратури та професійного статусу прокурора як державної посадової особи наголошують, що, виступаючи у кримінальному провадженні, що є основною функцією прокуратури в рамках її загальновизнаної європейської моделі, прокурори мають завжди дотримуватися принципу справедливого судового розгляду, закріпленого у статті 6 Конвенції та у судовій практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ); здійснювати свої функції справедливо, неупереджено, об'єктивно та, в рамках положень, встановлених законом, незалежно; намагатися забезпечити як найоперативніше функціонування системи кримінального судочинства, яка є узгодженою з інтересами правосуддя; дотримуватися принципу презумпції невинуватості; намагатися забезпечити проведення всіх необхідних і доцільних розслідувань і перевірок до прийняття рішення, чи переслідувати особу у судовому порядку або інших рішень, що можуть вплинути на відправлення правосуддя; враховувати всі обставини, що стосуються відповідної справи, включаючи ті, що впливають на підозрюваного, незалежно від того, позитивними чи негативними вони є для останнього, тощо.
75. Підсумовуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що право прокурора на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень з підстав порушення права обвинуваченого (засудженого) на захист не виходить за конституційні межі діяльності прокуратури, якщо такі повноваження передбачені кримінальним процесуальним законом.
Щодо відповідності засадам змагальності та диспозитивності й іншим нормам КПК України, якими передбачено право прокурора на апеляційне та касаційне оскарження
76. Згідно із частиною першою статті 7 КПК України зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться: верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя, змагальність сторін, диспозитивність, безпосередність дослідження доказів та забезпечення права на оскарження процесуальних рішень.
77. Відповідно до частин першої та другої статті 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.
Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
78. Отже, змагальність означає рівність процесуальних можливостей сторін перед судом. Водночас принцип змагальності не визначає змісту процесуальної позиції прокурора.
79. Крім того, на відміну від захисника, котрий зобов'язаний діяти виключно в інтересах особи, якій він надає правову допомогу, прокурор представляє публічний інтерес у законному здійсненні кримінального судочинства.
Тому визнання прокурором доводу сторони захисту, відмова від необґрунтованого обвинувачення чи оскарження незаконного рішення на користь засудженого не суперечать приписам засади змагальності та не змінюють їх.
80. Відповідно ж до норм статті 26 КПК України «Диспозитивність» сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.
81. За змістом наведеного положення учасник кримінального провадження самостійно вирішує питання про реалізацію належних йому процесуальних прав.
82. Варто також зазначити, що стаття 26 КПК України визначає лише порядок реалізації процесуальних прав, але не встановлює підстав їх виникнення або припинення.
83. Частиною першою статті 36 КПК України передбачено, що прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється.
Отже, прокурор має самостійний процесуальний статус і реалізує надані йому законом повноваження від власного імені як учасник сторони обвинувачення та носій публічної функції у кримінальному судочинстві.
84. Таким чином, із системного аналізу Конституції України, Закону № 1697-VII, міжнародних стандартів діяльності прокурора, норм статей 2, 7, 9, 22, 26 КПК України слідує, що прокурор не ототожнюється як процесуальний представник виключно обвинувального інтересу. Під час перегляду судових рішень прокурор реалізує і покладений на нього законом обов'язок забезпечувати законність кримінального провадження.
85. Саме цією обставиною пояснюється надання прокурору процесуальних повноважень, які можуть бути реалізовані незалежно від того, чи спрямоване відповідне звернення на підтримання обвинувачення, чи на усунення істотного процесуального порушення, що ставить під сумнів законність судового рішення.
86. Пункт 15 частини другої статті 36 КПК України уповноважує прокурора підтримувати державне обвинувачення в суді, відмовлятися від підтримання державного обвинувачення, змінювати його або висувати додаткове обвинувачення у порядку, встановленому цим Кодексом.
87. Також відповідно до пункту 20 частини другої статті 36 КПК України прокурора наділено правом оскаржувати судові рішення в порядку, встановленому цим Кодексом.
Граматичний зміст цієї норми не містить застереження про те, що прокурор може оскаржувати судові рішення лише з метою підтримання обвинувачення, або погіршення становища обвинуваченого чи засудженого або лише за умови, що відповідна скарга узгоджена з процесуальною позицією інших учасників кримінального провадження.
88. Водночас зазначені у пункті 15 частини другої статті 36 КПК України слова «у порядку, встановленому цим Кодексом» указують на те, що прокурор повинен дотримуватися вимог щодо судових рішень, які можуть бути оскаржені, строків, форми та змісту скарги, порядку її подання й інших процесуальних умов, передбачених КПК України.
Проте це формулювання не створює змістового обмеження щодо спрямованості доводів і вимог прокурора, якого немає в інших положеннях Кодексу.
89. У статтях 393 і 425 КПК України визначено осіб, які мають право подати апеляційну та касаційну скаргу.
90. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 393 КПК України апеляційну скаргу має право подати прокурор.
91. У пункті 6 частини першої статті 425 КПК України передбачено, що касаційну скаргу має право подати прокурор.
92. Аналіз конструкцій частини першої статті 393 та частини першої статті 425 КПК України, які регламентують право на апеляційне та касаційне оскарження, свідчать, що ці норми не лише визначають коло суб'єктів такого оскарження, але й встановлюють для більшості з учасників судового провадження межі апеляційного та касаційного оскарження.
Зокрема, обвинувачений, стосовно якого ухвалено обвинувальний вирок, засуджений, їх законні представники чи захисники мають право подати апеляційну, касаційну скаргу в частині, що стосується інтересів обвинуваченого, засудженого; потерпілий або його законний представник чи представник - у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції; цивільний позивач, його представник або законний представник - у частині, що стосується вирішення цивільного позову.
93. Натомість для прокурора приписи статей 393, 425 КПК України не встановлюють меж апеляційного та касаційного оскарження - на відміну від процесуальних прав окремих інших учасників судового провадження, право прокурора не обмежене в цих нормах формулюванням «у частині, що стосується його інтересів», «у межах заявлених вимог» або іншим подібним застереженням.
94. Велика Палата Верховного Суду вважає, що така відмінність у нормативному формулюванні не може вважатися випадковою. Вона свідчить, що обсяг права на оскарження для окремих учасників судового провадження визначається їхнім особистим або майновим процесуальним інтересом, тоді як право прокурора зумовлене його самостійним публічно-процесуальним статусом.
Тому право прокурора на апеляційне та касаційне оскарження не залежить від того, чи подала апеляційну скаргу сама обвинувачена або засуджена особа, чи погоджується вона з доводами прокурора та чи спрямовані його вимоги на погіршення або покращення її становища.
95. Водночас реалізація прокурором цього права підпорядковується правилам, встановленим кримінальним процесуальним законом, які стосуються, зокрема, предмета та строку оскарження, форми та змісту апеляційної та касаційної скарги, заборони погіршення становища особи поза межами належної апеляційної та касаційної вимоги, меж перегляду судами апеляційної та касаційної інстанцій.
96. Особливості оскарження прокурором окремих судових рішень в апеляційному та касаційному порядку містяться лише у пункті 3 частини третьої, пункті 2 частини четвертої статті 394 та частині третій статті 424 КПК України.
97. Так, вирок суду першої інстанції на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим може бути оскаржений в апеляційному порядку прокурором виключно з підстав затвердження судом угоди у кримінальному провадженні, в якому згідно із частиною третьою статті 469 КПК України угода не може бути укладена (пункт 3 частини третьої статті 394 цього Кодексу).
Вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржений прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно із частиною четвертою статті 469 КПК України угода не може бути укладена (пункт 2 частини четвертої статті 394 цього Кодексу).
98. У пункті 3 частини третьої статті 424 КПК України йдеться про вирок суду першої інстанції на підставі угоди після його перегляду в апеляційному порядку, а також судове рішення суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на такий вирок, які прокурором можуть бути оскаржені в касаційному порядку виключно з підстав: призначення судом покарання менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно із частиною четвертою статті 469 цього Кодексу угода не може бути укладена.
99. Тобто норми статей 394 і 424 КПК України встановлюють спеціальні обмеження для апеляційного та касаційного оскарження лише щодо вироків суду першої інстанції на підставі угод.
100. Отже, тлумачення пункту 20 частини другої статті 36, пункту 6 частини першої статті 393, пункту 6 частини першої статті 425 КПК України дає підставу для висновку, що прокурор має самостійне право ініціювати апеляційний та касаційний перегляд і тоді, коли вимога апеляційної чи касаційної скарги спрямована на поліпшення становища обвинуваченого (засудженого) або відновлення його порушених процесуальних прав.
Оскільки прокурор є самостійним суб'єктом права на оскарження судових рішень, неподання апеляційної (касаційної) скарги обвинуваченим (засудженим) або його захисником не позбавляє прокурора права оскаржити рішення з підстав порушення прав цієї особи.
101. Водночас, якщо під час апеляційного чи касаційного розгляду обвинувачений (засуджений) заперечує проти запропонованого прокурором способу усунення порушення, суд повинен оцінити цю обставину, з'ясувати характер такої позиції, перевірити її добровільність та усвідомленість і врахувати при визначенні того, чи було допущено порушення та який спосіб його усунення є належним.
Проте це стосується розгляду апеляційної чи касаційної скарги по суті, а не права прокурора на її подання.
102. Також Велика Палата Верховного Суду наголошує, що право прокурора на апеляційне чи касаційне оскарження на користь обвинуваченого (засудженого) не може бути обмежене виключно порушеннями, переліченими в частині другій статті 412 КПК України як безумовні підстави для скасування судового рішення.
103. Частина перша статті 412 КПК України є загальною нормою, яка визначає, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. А частина друга цієї статті перелічує порушення, за наявності яких судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню.
104. Обидві частини статті 412 КПК України визначають підстави скасування судового рішення, а не коло суб'єктів апеляційного чи касаційного оскарження.
А тому обмеження цього права лише «безумовними» підставами фактично доповнило б пункт 6 частини першої статті 393 та пункт 6 частини першої статті 425 КПК України положенням, якого законодавець не ухвалював.
105. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що прокурор вправі подавати апеляційну та касаційну скаргу на судові рішення, посилаючись як на порушення, передбачені частиною другою статті 412 КПК України, так і на інші порушення, які відповідно до частини першої цієї статті перешкодили або могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
До того ж право прокурора звернутися до суду касаційної інстанції з підстав порушення права засудженого на захист та ухвалення рішення на його користь не порушує засади рівності сторін і не змінює процесуальних функцій суду, обвинувачення та захисту, оскільки таке звернення зумовлене не приватним інтересом особи, а необхідністю забезпечення законності кримінального судочинства та досягнення завдань кримінального провадження, визначених статтею 2 КПК України.
Щодо застосування умов представництва інтересів громадянина в суді під час подання прокурором апеляційної чи касаційної скарги на судові рішення у кримінальному провадженні
106. Стаття 23 Закону № 1697-VII регулює окрему конституційну функцію прокуратури - представництво інтересів громадянина або держави в суді.
107. Відповідно до частини другої статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
108. Згідно із частиною четвертою статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.
109. Отже, представництво передбачає, що прокурор у визначених законом випадках вступає у судовий процес для захисту інтересу іншого суб'єкта, підтверджує наявність передбачених законом підстав для такого представництва і користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони.
110. Натомість у кримінальному провадженні оскарження прокурором судових рішень на підставі пункту 20 частини другої статті 36 та пункту 6 частини першої статті 425 КПК України за своєю правовою природою не є представництвом у розумінні статті 23 Закону № 1697-VII.
111. Звертаючись із касаційною скаргою з метою усунення порушення, допущеного на шкоду засудженого чи потерпілого, прокурор порушує перед судом питання про законність судових рішень як самостійний учасник кримінального провадження.
112. При цьому прокурор не набуває статусу представника засудженого чи потерпілого, не вправі замість них подати або відкликати їх касаційні скарги, змінити заявлені ними вимоги чи вчинити іншу процесуальну дію, право на яку належить винятково цим особам.
113. Засада диспозитивності надає засудженому та потерпілому право самостійно розпоряджатися власними процесуальними правами, але не наділяє їх повноваженням дозволяти чи забороняти прокурору реалізовувати самостійне право на касаційне оскарження.
114. Оскільки норми кримінального процесуального закону не встановлюють попередньої згоди засудженого чи потерпілого як умови подання прокурором касаційної скарги в їх інтересах, така умова не може бути запроваджена і судом шляхом тлумачення.
115. За таких обставин звернення прокурора з касаційною скаргою в інтересах засудженого чи потерпілого з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити у справі законне та обґрунтоване судове рішення, не означає здійснення ним представництва інтересів засудженого чи потерпілого та не свідчить про зміну його процесуального статусу.
116. У такому випадку прокурор діє не від імені засудженого чи потерпілого, не замінює їх волевиявлення і не реалізує право на представництво, а виконує покладений на нього законом обов'язок сприяти ухваленню законного й обґрунтованого судового рішення в межах здійснення функції публічного обвинувачення, яка на стадіях апеляційного та касаційного перегляду набуває змісту забезпечення законності судового контролю.
Щодо відступу від висновку Верховного Суду України
117. В ухвалі про передачу кримінального провадження щодо ОСОБА_19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Касаційного кримінального суду зазначила про наявність підстав для відступу від висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2016 року (справа № 5-332кс15) про те, що норми, які містяться в пункті 20 частини другої статті 36 і пункті 6 частини першої статті 425 КПК України, наділяють прокурора як сторону кримінального провадження правом подати касаційну скаргу на судові рішення, зазначені у статті 424 КПК України, з підстави порушення права обвинуваченого на захист, тобто правом ініціювати відкриття касаційного провадження з метою ухвалення касаційним судом рішення на користь засудженого.
118. З урахуванням наведених мотивів цієї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначає, що висновок Верховного Суду України у справі № 5-332кс15 узгоджується з конституційним статусом прокуратури та міжнародними стандартами його діяльності, відповідає змісту норм кримінального процесуального закону, завданням та засадам кримінального провадження, обов'язку прокурора діяти об'єктивно та публічним інтересом у законності судових рішень.
119. Крім того, Велика Палата Верховного Суду враховує, що після ухвалення постанови Верховного Суду України від 21 січня 2016 року до пункту 6 частини першої статті 425 КПК України не внесено змін, які б обмежували право прокурора на касаційне оскарження залежно від спрямованості його вимог.
120. До того ж практика як Касаційного кримінального суду, так і Великої Палати Верховного Суду в питанні прийняття до розгляду касаційних скарг, поданих прокурором в інтересах засудженого з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, характеризується єдністю підходу та усталеністю. Зокрема, постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 червня 2026 року у справі № 607/9097/20; постанови Касаційного кримінального суду від 01 березня 2018 року у справі № 243/4309/16-к, від 29 травня 2018 року у справі № 191/5500/14-к, від 14 червня 2018 року у справі № 414/686/16-к, від 17 січня 2019 року у справі № 373|1265|17; від 28 березня 2024 року у справі № 405/7141/19.
121. Отже, підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 січня 2016 року (справа № 5-332кс15), щодо застосування норм права, які передбачені у пункті 20 частини другої статті 36 і пункті 6 частини першої статті 425 КПК України, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
Щодо доводів касаційної скарги прокурора
122. У касаційній скарзі прокурор оскаржує ухвалу апеляційного суду з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. Інші учасники судового провадження касаційних скарг не подавали.
123. Оскільки висновки судів щодо правової оцінки обставин кримінального провадження, правильності кваліфікації та доведеності винуватості не оспорюються, то згідно зі статтею 433 КПК України у зазначеній частині оскаржуване судове рішення в касаційному порядку не перевіряється.
124. Статтею 370 і частиною другої статті 418 КПК України передбачено, що ухвала суду апеляційної інстанції повинна бути законною, обґрунтованою і вмотивованою. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
125. Крім того, ухвала апеляційного суду за своїм змістом має відповідати вимогам статті 419 КПК України.
126. В ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути наведені, зокрема, докладні мотиви прийнятого рішення, надані відповіді на всі доводи апеляційної скарги, а при залишенні апеляційної скарги без задоволення - зазначені підстави, з яких визнано її необґрунтованою.
127. Підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції передбачено право кожного обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника.
128. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що кримінальне провадження повинно оцінюватися як єдине ціле, а справедливість процесу визначається не результатом, а дотриманням процедурних гарантій.
При цьому однією із фундаментальних гарантій статті 6 Конвенції є право обвинуваченого брати участь у судовому розгляді.
129. ЄСПЛ послідовно виходить із того, що стаття 6 Конвенції гарантує не формальну, а практичну й ефективну справедливість кримінального провадження. Право обвинуваченого бути присутнім у суді є одним з елементів права на справедливий суд, особливо коли суд оцінює питання факту, покарання, достовірність доводів сторони або коли участь особи може реально вплинути на результат.
130. Крім того, ЄСПЛ наголошує, що державні органи повинні вживати достатніх заходів для належного повідомлення особи про дату і місце судового розгляду; неналежне повідомлення не може компенсуватися припущенням суду про те, що особа знала або повинна була знати про слухання справи.
131. Відповідно до практики ЄСПЛ право на апеляційний перегляд у кримінальних справах не є абсолютним у формі, але гарантії справедливого суду поширюються на апеляційні стадії настільки, наскільки характер цих стадій цього вимагає. ЄСПЛ звертав увагу на те, чи апеляційний суд розглядав питання, щодо яких присутність засудженого мала значення і чи була забезпечена рівність сторін (див. пункти 54-57, 62 рішення ЄСПЛ у справі «Захіровіч проти Хорватії» від 25 квітня 2013 року).
132. У рішенні від 18 жовтня 2006 року у справі «Ермі проти Італії» ЄСПЛ дійшов висновку, що відмова від права брати участь у судовому розгляді може бути допустимою, але вона має бути встановлена однозначно та супроводжуватися мінімальними гарантіями, що відповідають її важливості. Стаття 6 Конвенції покладає на кожен національний суд обов'язок перевірити, чи мав підсудний можливість ознайомитися з датою слухання та кроками, які необхідно вжити для участі в ньому, якщо, як у цій справі, це оскаржується з підстави, яка одразу не видається явно позбавленою підстав (пункти 73, 76).
133. Відповідно до частини першої статті 20 КПК України засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.
134. У частині третій статті 21 КПК України зазначено, що кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов'язків, у порядку, передбаченому цим Кодексом.
135. За змістом частини першої статті 405 КПК України апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового розгляду в суді першої інстанції з урахуванням особливостей, передбачених цією главою.
136. Частиною першою статті 135 КПК України визначено, що особа викликається до суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою.
137. При цьому згідно з Порядком надсилання судових повісток, повідомлень і викликів учасникам судового процесу в електронній формі, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України № 28 від 23 січня 2023 року, надсилання учасникам судового процесу судових повісток, повідомлень і викликів в електронній формі здійснюється шляхом направлення в месенджері за допомогою програмного додатка або SMS-повідомлення за допомогою автоматизованої системи документообігу суду. Судовий виклик надсилається учаснику судового процесу за наявності відповідної заяви та технічної можливості.
138. Відповідно до частини першої статті 136 КПК України належним підтвердженням отримання особою повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом є розпис особи про отримання повістки, в тому числі на поштовому повідомленні, відеозапис вручення особі повістки, будь-які інші дані, які підтверджують факт вручення особі повістки про виклик або ознайомлення з її змістом.
139. Приписами статей 342, 345, 405 КПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції перед початком судового розгляду повинен з'ясувати, чи вручено судові виклики та повідомлення тим, хто не прибув, і повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони відомі.
140. Неприбуття сторін або інших учасників кримінального провадження не перешкоджає проведенню розгляду, якщо такі особи були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду та не повідомили про поважні причини свого неприбуття (частина четверта статті 405 КПК України).
141. Під час перевірки матеріалів цього кримінального провадження Велика Палата Верховного Суду встановила, що апеляційний суд не дотримався зазначених вище приписів кримінального процесуального закону.
142. У матеріалах кримінального провадження міститься заява ОСОБА_19 на отримання електронних повісток на номер мобільного телефону НОМЕР_1, за яким він бажав бути повідомленим про дату, час і місце судового засідання. Ця заява написана ОСОБА_19 12 грудня 2023 року на ім'я судді Дружківського міського суду Донецької області (а. с. 60, т. 1).
143. Після ухвалення обвинувального вироку обвинувачений ОСОБА_19 в апеляційній скарзі від 23 грудня 2024 року зазначив як засіб зв'язку з ним вже інший номер мобільного телефону: НОМЕР_2 (а. с. 34, т. 2).
144. Водночас, як убачається зі змісту повідомлень суду апеляційної інстанції від 17 січня, від 17 березня та від 29 квітня 2025 року про призначення розгляду справи за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_19 на 16:00 06 березня, на 14:30 22 травня, на 11:30 22 травня 2025 року (а. с. 44, 61-62, т. 2), в них зазначено про повідомлення обвинуваченого за номером мобільного телефону НОМЕР_2 та на адресу за місцем його проживання АДРЕСА_3.
145. Проте відомостей про вручення обвинуваченому ОСОБА_19 поштових відправлень - повідомлень апеляційного суду про розгляд справи за апеляційною скаргою, які надсилались на адресу за місцем його проживання, та будь-яких підтверджень про отримання обвинуваченим повідомлень, надісланих йому на номер мобільного телефону, матеріали кримінального провадження не містять.
146. Крім того, відповідно до довідок про доставку: повідомлення у застосунок «Viber» щодо документа «Повідомлення про виклик на судове засідання в кримінальному провадженні» на 06 березня 2025 року 16:00:00 по справі № 229/188/22 від 17 січня 2025 року одержувачу ОСОБА_19 доставлено 17 січня 2025 року 22:39:59; SMS-повідомлення щодо документа «Повідомлення про виклик на судове засідання в кримінальному провадженні» на 22 травня 2025 року 11:30:00 по справі № 229/188/22 одержувачу ОСОБА_19 доставлено 29 квітня 2025 року 16:25:43. Суд апеляційної інстанції повідомив обвинуваченого ОСОБА_19 про призначення апеляційного розгляду на 16:00 06 березня 2025 року, на 11:30 22 травня 2025 року на номер мобільного телефону НОМЕР_1 (а. с. 46, 63, т. 2).
147. Проте на номер мобільного телефону НОМЕР_2, який саме і був вказаний ОСОБА_19 як засіб зв'язку в апеляційній скарзі від 23 грудня 2024 року, SMS-повідомлення апеляційний суд не надсилав, а наявні у справі довідки про доставку відправлення не можуть вважатися доказом належного повідомлення обвинуваченого про дату, час і місце судового засідання.
148. Отже, підтвердження належного повідомлення обвинуваченого ОСОБА_19 про проведення апеляційного розгляду поданої ним апеляційної скарги матеріали кримінального провадження не містять.
149. З технічного носія інформації, на якому зафіксоване судове засідання, що відбулося 22 травня 2025 року, та журналу судового засідання вбачається, що у ході з'ясування явки учасників процесу в судове засідання головуюча у справі суддя апеляційного суду ОСОБА_21 зазначила, що обвинувачений ОСОБА_19 належним чином повідомлений про дату, час і місце апеляційного розгляду, в судове засідання не з'явився і про причину неявки не заявляв, заяв або клопотань від нього не надходило. Апеляційна скарга подана самим обвинуваченим, питання про погіршення його становища не ставиться та в апеляційній скарзі він не зазначав, що бажає брати участь.
Обговоривши питання про можливість розгляду справи за відсутності обвинуваченого, з'ясувавши думку прокурора, котрий вважав за можливе розглянути справу за відсутності обвинуваченого, суд протокольно ухвалив провести апеляційний розгляд за відсутності обвинуваченого ОСОБА_19, оскільки порушення його прав таким чином допущено не буде.
150. Однак суд апеляційної інстанції належно не перевірив інформацію щодо отримання обвинуваченим поштових відправлень - повідомлень про розгляд справи, SMS-повідомлень і не вчинив передбачених процесуальним законом дій для повідомлення його про дату, час і місце апеляційного розгляду.
151. Водночас у постановленій за наслідками апеляційного розгляду ухвалі апеляційний суд указав, що про дату, час та місце апеляційного розгляду обвинувачений повідомлений у передбачений КПК України строк, у судове засідання не з`явився, клопотань про відкладення апеляційного розгляду з поважних причин не надійшло.
152. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що неподання заяви про особисту участь в апеляційному розгляді особою, яка не знала про дату судового засідання, не може розцінюватися як добровільна, свідома й однозначна відмова від цього права.
153. А тому відсутність в апеляційній скарзі обвинуваченого ОСОБА_19 окремого клопотання про особисту участь в апеляційному розгляді не звільняла апеляційний суд від обов'язку належно повідомити його про дату, час і місце апеляційного розгляду.
154. Таким чином, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою невідповідність між номером мобільного телефону, зазначеним обвинуваченим в апеляційній скарзі, та номером, на який йому направлялись повідомлення, та безпідставно визнав можливим проводити апеляційний розгляд за відсутності обвинуваченогоОСОБА_19.
155. Разом з тим під час розгляду кримінального провадження Великою Палатою Верховного Суду засуджений ОСОБА_19 підтвердив, що він не був повідомлений і не знав про дату, час і місце апеляційного розгляду.
156. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції допустив порушення вимог статей 370, 405, 419 КПК України, які є істотними і такими, що перешкодили апеляційному суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, оскільки обвинуваченого ОСОБА_19 не було забезпечено правом брати особисту участь під час апеляційного розгляду та висловлювати доводи і пояснення з приводу поданої ним апеляційної скарги.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
157. Згідно зі статтею 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
158. Пункт 1 частини першої, частина друга статті 438 КПК України передбачають, що істотне порушення вимог кримінального процесуального закону є підставою для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції. При вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
159. Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (частина перша статті 412 КПК України).
160. Ураховуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу прокурора необхідно задовольнити, на підставі пункту 1 частини першої статті 438 КПК України скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_19 у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
161. Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно врахувати зазначене в цій постанові, перевірити всі доводи апеляційної скарги обвинуваченого та ухвалити законне, обґрунтоване і вмотивоване судове рішення.
Щодо запобіжного заходу
162. Суд касаційної інстанції розглядає питання про обрання запобіжного заходу під час скасування судового рішення і призначення нового розгляду у суді першої чи апеляційної інстанції (частина третя статті 433 КПК України).
163. Згідно із пунктом 3 частини першої статті 442 КПК України постанова суду касаційної інстанції складається із резолютивної частини із зазначенням, зокрема, рішення про запобіжний захід.
164. Стаття 176 КПК України визначає, що запобіжними заходами є: 1) особисте зобов`язання; 2) особиста порука; 3) застава; 4) домашній арешт; 5) тримання під вартою.
165. На сьогодні ОСОБА_19 затриманий та відбуває покарання, призначене у цьому кримінальному провадженні.
166. При вирішенні питання про запобіжний захід Велика Палата Верховного Суду зауважує, що ОСОБА_19 був засуджений до покарання у виді позбавлення волі за вчинення, зокрема, тяжкого злочину.
Водночас за результатами розгляду Великою Палатою Верховного Суду ухвала апеляційного суду щодо ОСОБА_19 підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
167. Разом з тим судом першої інстанції у вироку запобіжний захід обвинуваченому ОСОБА_19 не обирався й було ухвалено рішення про затримання та направлення ОСОБА_19 до місця відбування покарання після набрання вироком законної сили.
169. Тому на виконання приписів частини третьої статті 433 КПК України, враховуючи наявність ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, з метою забезпечення проведення нового апеляційного розгляду та виконання обвинуваченим процесуальних обов'язків, з огляду на наявність у нього постійного місця проживання, Велика Палата Верховного Суду вирішила застосувати до ОСОБА_19 на підставі статті 179 КПК України запобіжний захід у вигляді особистого зобов`язання з покладенням на нього обов`язку, встановленого пунктом 3 частини п'ятої статті 194 цього Кодексу.
У зв'язку із цим ОСОБА_19 підлягає звільненню з-під варти.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 Кримінального процесуального кодексу України, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційну скаргу заступника керівника Донецької обласної прокуратури задовольнити.
Ухвалу Дніпропетровського апеляційного суду від 22 травня 2025 року щодо ОСОБА_19 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
ОСОБА_19, ІНФОРМАЦІЯ_1, з-під варти звільнити.
Обрати щодо ОСОБА_19, ІНФОРМАЦІЯ_1, на строк два місяці запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання з покладенням на нього обов'язку повідомляти суд, який розглядатиме справу, про зміну свого місця проживання та/або місця роботи.
Доручити начальнику Державної установи «Криворізька виправна колонія (№ 80)» повідомити ОСОБА_19 під підпис про покладений на нього обов'язок та роз'яснити йому, що в разі невиконання покладеного на нього обов'язку до нього може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 до 2 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
Головуючий ОСОБА_1
Суддя-доповідачОСОБА_22Судді:ОСОБА_23 ОСОБА_24 ОСОБА_25 ОСОБА_26 ОСОБА_27 ОСОБА_28 ОСОБА_29 ОСОБА_30 ОСОБА_31 ОСОБА_32 ОСОБА_33 ОСОБА_34 ОСОБА_35 ОСОБА_36
