Справа № 522/9562/16-ц
Провадження № 2/522/5412/17
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 серпня 2017 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси, у складі:
судді -Тарасова А.В.
за участю секретаря судового засідання -Бондаренко Т.М,
розглянувши в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання договору дарування недійсним,-
ВСТАНОВИВ:
До Приморського районного суду м. Одеси 30.05.2016 року звернулась позивач із зазначеною позовною заявою, вказуючи, що була власницею квартири №43 по вул. Армійській в м. Одесі. У зв’язку із погіршенням стану здоров’я позивача у 2011 році, між нею та відповідачем ОСОБА_2 було досягнуто домовленості щодо передання зазначеної квартири на його користь, що позивач хотіла оформити у вигляді заповіту, однак за наполяганням відповідача між сторонами було укладено договір дарування, який, як вважала позивач є заповітом та мав набрати чинності лише після її смерті, а також при умові покладення на відповідача певних обовязків, а саме: надання догляду та матеріальної допомоги позивачу та її чоловіку. Однак, з моменту укладення договору дарування відповідач не приймає участі в житті позивача, не надав допомоги при похованні чоловіка позивача, не підтримує її ні матеріально ні морально. Позивач зазначає, що договір дарування було укладено нею під впливом помилки, в момент укладення якого вона не розуміла його зміст та наслідки, у зв’язку з чим просить суд визнати недійсним договір дарування квартири від 26.07.2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3, зареєстрований за №311.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала та просила задовольнити.
Представник позивача ОСОБА_4 проти задоволення позову заперечував. В письмових запереченнях проти позову представник позивача зазначив, що сторонами дійсно було укладено договір дарування, який відповідав їх спільному волевиявленню, сторони розуміли зміст та наслідки укладеного договору, тож підстави для визнання його недійсним відсутні. До того ж, представник позивача просив застосувати наслідки спливу строку позовної давності та відмовити у задоволенні вимог, оскільки договір було укладено 26.07.2011 року, а до суду позивач звернулась лише 30.05.2016 року.
Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3 в судове засідання не з’явилась, надала заяву про розгляд справи за її відсутності.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що позивач набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 26.06.2001 року.
ОСОБА_2 є сином позивача, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії ЯД №443193.
26.07.2011 року між позивачем та відповідачем було укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований в реєстрі за №311.
Згідно п. 15 договору сторони стверджують, що зміст цього договору, зміст зазначених у п. 14 статей Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України, Податкового кодексу України їм зрозумілий, питань, які б залишились нез’ясованими і незрозумілими для них, немає.
Разом з тим, з тексту договору вбачається, що у зв’язку із похилим віком та хворобою ОСОБА_1 договір прочитано нотаріусом вголос та посвідчений за адресою проживання позивача.
Відповідно до ч.3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Частиною 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
З роз’яснень, які викладено в п.19 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 року вбачається, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.
Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Так, відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту ст. ст. 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Так, позивач зазначає, що мала на меті посвідчити нотаріально заповіт на користь свого сина та вважала, що право власності на квартиру перейде до відповідача лише після смерті позивача, а також вважала, що сторони дійшли згоди стосовно надання відповідачем догляду та матеріальної допомоги позивачу як особі похилого віку. Таким чином, фактично позивач помилилася стосовно природи правочину.
Так, судом встановлено, що позивач є особою похилого віку ( ІНФОРМАЦІЯ_1). Незадовго до укладення оспорюваного договору позивач знаходилась на лікуванні, що не заперечується жодною із сторін. До того ж, у зв’язку із станом здоров’я позивача нотаріальна дія вчинялась поза межами робочого місця нотаріуса, вдома у позивача.
Суд погоджується із доводами позивача та зазначає, що похилий вік значно впливає на можливість вірного сприйняття позивачем певних фактів та обставин, що призвело до помилкового сприйняття посвідчення нотаріусом укладеного між сторонами договору дарування за вчинення нотаріусом нотаріальної дії з посвідчення заповіту.
До того ж, як вбачається із довідки КП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2» з 2010 року позивач знаходиться на обліку, регулярно спостерігається та потребує стороннього догляду.
Як вбачається із тексту оспорюваного договору, що підтверджується і сторонами по справі, у зв’язку із станом здоров’я та похилим віком текст договору дарування було прочитано нотаріусом. Суд зазначає, що неможливість особисто прочитати текст договору безумовно свідчить і про складність в сприйнятті змісту укладеного договору на слух, що сприяло неправильному сприйнятті позивачем природи укладеного правочину та прав та обов’язків, які ним обумовлені.
Таким чином, суд вважає доведеними посилання позивача, що вона, будучи особою похилого віку, яка за станом здоров’я дійсно потребує стороннього догляду, вважала, що складає заповіт, тож, укладаючи спірний договір, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов’язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачем. Зазначена обставина свідчить про наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення, у зв’язку з чим договір дарування квартири підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 229 ЦК України.
Окремо суд зазначає, що умова про надання догляду та матеріального забезпечення не може бути зазначена в заповіті, однак позивач не є фахівцем в сфері права, тож вважала, що сторони досягли домовленості і в цій частині шляхом укладення договору.
Суд також зазначає, що позивач, заявляючи вимогу про визнання договору недійсним, посилається на ст. 230 ЦК України, однак позовні вимоги обґрунтовані саме наявністю помилки щодо обставин, які мають істотне значення. Тож вирішуючи справу по суті, керуючись положеннями ч. 1 ст. 214 ЦПК України, саме суд вирішує яка правова норма підлягає застосуванню до правовідносин, при цьому не змінюючи предмет позову.
Відмовляючи в задоволенні заяви відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, суд керується положеннями ч. 1 ст. 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Так, з пояснень позивача вбачається, що про природу укладеного договору вона дізналась лише в березні 2016 року, після розмови з відповідачем, який заявив, що квартира їй більше не належить, після чого позивач звернулась до нотаріуса з проханням роз’яснити умови та наслідки укладеного договору дарування. Оскільки судом встановлено, що позивач дійсно помилялась щодо природи укладеного правочину, суд приходить до висновку, що позивач не знала і не могла знати про порушення свого права в момент укладення оспорюваного договору та довідалась про таке порушення лише в березні 2016 року, після чого звернулась до суду із позовом, не пропустивши строк позовної давності.
Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 206, 212- 214 ЦПК України, ст. 15, 16, 215 ЦК України, суд,-
ВИРІШИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання договору дарування недійсним – задовольнити.
Визнати договір дарування, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений 26.07.2011 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований в реєстрі за №311 – недійсним.
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до апеляційного суду Одеської області через Приморський районний суд м. Одеси протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя А.В. Тарасов
16 серпня 2017 року
