ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ОКРЕМА ДУМКА
02 квітня 2018 року
Львів
№ 876/7355/17
судді Львівського апеляційного адміністративного суду Коваля Р.Й. стосовно постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року у справі за апеляційною скаргою Городоцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області (далі - Городоцька ОДПІ) на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 07 червня 2017 року в адміністративній справі № 813/1247/17 за позовом ОСОБА_1 до Городоцької ОДПІ про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Відповідно до позовних вимог ОСОБА_1 просив стягнути з Городоцької ОДПІ на свою користь:
- заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 24 200 грн за період з 05.04.2016 по 20.09.2016;
- відшкодування моральної шкоди за час вимушеного прогулу в сумі 100 000 грн.
Як зазначено у позовній заяві, постановою Львівського окружного адміністратив-ного суду від 20.09.2016, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміні-стративного суду від 17.01.2017, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано протиправним і скасовано наказ Городоцької ОДПІ від 04.04.2016 № 17-0 «Про звільнення працівників» та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного державного ревізора-інспектора сектору доходів і зборів з фізичних осіб Яворівського відділення Городоцької ОДПІ з 05.04.2016.
Постанову суду в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 допущено до негайного виконання.
Наказом Городоцької ОДПІ від 21.09.2016 № 55-0 ОСОБА_1 поновлено на посаді головного державного ревізор-інспектора сектору податків і зборів з фізичних осіб Яворівського відділення Городоцького ОДПІ.
31.01.2017 ОСОБА_1 звернувся до начальника Городоцької ОДПІ з вимогою про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу - за період з 05.04.2016 по 20.09.2016, обґрунтовуючи її вказаними судовими рішеннями.
Відмова у задоволенні вказаної заяви стала підставою для звернення до суду із цим позовом.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 07.06.2017 позов задоволено частково.
Стягнуто з Городоцької ОДПІ на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час вимушеного прогулу у сумі 18 993,78 грн, з проведенням необхідних відраху-вань відповідно до чинного законодавства.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21.03.2018 апеляційну скаргу Городоцької ОДПІ задоволено; скасовано постанову суду першої інстанції і прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення обгрунтоване, зокрема тим, що у справі про поновлення на роботі позивач не заявляв вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу; про можливе порушення своїх прав на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок незаконного звільнення позивач дізнався 04.04.2016, тобто в день звільнення, тому станом на час подачі позовної заяви у цій справі пропустив строк звернення до суду.
Не погоджуючись із постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року, відповідно до приписів частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вважаю за необхідне викласти цю окрему думку, як полягає в наступному.
Статтею 233 Кодексу законів про працю Укракїни (далі - КЗпП) визначено строки звернення до районного суду, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.
Так, частиною першою цієї статті передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Разом із тим у частині другій цієї статті зазначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Згідно із частинами першою та другою статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП, статтей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» (справа № 1-13/2013), аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Таким чином, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які він має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.
Оскільки вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці, то відповідно до частини другої статті 233 КЗпП вони не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду, у зв'язку з чим відсутні підстави для застосування положень частини першої статті 233 КЗпП та статті 99 КАС України.
Враховуючи зазначене, вважаю, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з помилковим застосуванням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Суддя
Р. Й. Коваль
