АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
__________________________________________________________________
Справа № 639/8329/14-к Головуючий суддя І інстанції Федюшин М. В.
Провадження № 11-кп/790/636/18 Суддя доповідач Плетньов В.В.
Категорія: Незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 травня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Харківської області у складі:
головуючого - судді Плетньова В.В.,
суддів - Люшні А.І. і ОСОБА_1
секретар - Пильченко Ю.В.,
за участю: прокурора - Золочевського С.О.,
обвинуваченого - ОСОБА_2О,
його захисників адвокатів - ОСОБА_3 і ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові матеріали кримінального провадження № 639/8329/14к за обвинуваченням ОСОБА_2 В’ячеслава Олександровича за ч.1 ст.388 КК України
за апеляційною скаргою прокурора в кримінальному провадженні ОСОБА_5 на вирок Жовтневого районного суду міста Харкова від 27 вересня 2017 року,
У С Т А Н О В И Л А:
Вироком Жовтневого районного суду міста Харкова від 27 вересня 2017 року ОСОБА_2 В’ячеслава Олександровича, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця ІНФОРМАЦІЯ_2, українця, громадянина України, розлученого, офіційно не працевлаштованого, зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, фактично проживаючого за адресою ІНФОРМАЦІЯ_4, судимого, визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.388 КК України, у зв'язку з недоведеністю наявності в його діях складу кримінального правопорушення та виправдати. Запобіжний захід відносно ОСОБА_2 В’ячеслава Олександровича, у виді особистого зобов’язання, після набрання вироком законної сили – скасувано.Процесуальні витрати на залучення експертів в розмірі 295 грн.20 коп. віднесено на рахунок держави.
З цим вироком не погодився прокурор у кримінальному провадженні ОСОБА_5, який і подав апеляційну скаргу, просить виправдувальний вирок районного суду скасувати у зв’язку з невідповідністю висновків суду першої інстанції, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам справи, неповнотою судового розгляду та істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, просив ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_2 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.388 КК України, та призначити покарання в виді 1 року обмеження волі з застосуванням ст.75 КК України строком на 1 рік. Судові витрати по кримінальному провадженню стягнути з обвинуваченого.
Вислухавши доповідь судді, думки прокурора, обвинуваченого та його захисників, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного:
Як було встановлено оскаржуваним вироком суду, ОСОБА_2 обвинувачувався в тому, що 30 травня 2012 року, державним виконавцем Жовтневого відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції ОСОБА_6 згідно акту опису та арешту майна б/н від 30.05.2012 у присутності понятих, ОСОБА_2 було передано на відповідальне зберігання автомобіль НОМЕР_1, вартістю згідно висновку судово-товарознавчої експертизи №5751 від 21.05.2014р. - 57306,23 грн., що належить ОСОБА_2 Згідно п.1 ст.59 Закону України «Про виконавче провадження», майно на яке накладено арешт, передається на зберігання боржникові або іншим особам, призначеним державним виконавцем, під розписку в акті опису. Передачу майна, на яке накладено арешт, іншим особам без участі державного виконавця Законом не передбачено. ОСОБА_2 будучи попередженим про кримінальну та матеріальну відповідальність за розтрату, відчуження, приховування чи підміну описаного майна, розписався особисто в вищевказаному акті. Проте, 22 червня 2012 року, автомобіль НОМЕР_1, на підставі заяви, ОСОБА_2 умисно, незважаючи на вжиті державним виконавцем заходи щодо арешту майна з метою забезпечення задоволення позовних вимог у цивільному провадженні, зняв з обліків ДАІ та на підставі договору купівлі - продажу №6784 від 22.06.2012р., продав ОСОБА_7, у зв’язку з чим того ж дня автомобіль НОМЕР_1 було переоформлено та зареєстровано на ОСОБА_7, чим ОСОБА_2 здійснив його відчуження. Згідно п.2 ст.59 Закону України «Про виконавче провадження» зберігач має право користуватися майном, переданим йому на зберігання, якщо особливості такого майна не призведуть до його знищення або зменшення цінності внаслідок користування, але не розпоряджатися таким майном. Таким чином ОСОБА_2, умисно порушив умови зберігання ввіреного йому майна в порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження» розпорядився вказаним майном шляхом продажу.
Стороною обвинувачення вказані дії ОСОБА_2 було кваліфіковано за ч.1 ст.388 КК України, як відчуження майна, на яке накладено арешт, здійснене особою, якій це майно ввірене.
Допитаний у судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_2 свою провину у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.388 КК України не визнав та показав, що 30 травня 2012 року належний йому автомобіль НОМЕР_1 був затриманий співробітниками ДАІ і працівником Жовтневого ВДВС ХМУЮ був складений протокол опису. В цей же день він погасив заборгованість по аліментам, яку йому нарахували співробітники виконавчої служби. Після цього, останні йому повідомили, що він може забирати свій автомобіль і розпоряджатись ним. В червні 2012 року, у зв’язку із скрутним матеріальним становищем він вирішив продати свій автомобіль ОСОБА_7 З цією метою він зняв його з реєстрації в ДАІ, при цьому ніякої заборони на відчуження в ДАІ з боку виконавчої служби Жовтневого району м. Харкова не було. Про те що, на автомобіль НОМЕР_1, Жовтневим ВДВС ХМУЮ було нібито накладено арешт – йому нічого не відомо, з постановою про накладення арешту на його майно – його ніхто не ознайомлював, та він її ніколи не отримував. Якщо б автомобіль був арештований, то він ніколи би його не відчужував.
Допитаний в судовому засіданні свідок обвинувачення ОСОБА_6 пояснив, що 30 травня 2012 року він, за усним розпорядженням начальника Жовтневого ВДВС ХМУЮ склав акт опису та арешту автомобіля НОМЕР_1 належного ОСОБА_2 При цьому, вказані дії він робив на підставі постанови про арешт майна боржника, яка, ніби то, знаходилась в матеріалах виконавчого провадження. Де на теперішній час вказана постанова – він не знає та її не бачив.
Допитана в судовому засіданні свідок обвинувачення ОСОБА_8 пояснила, що в матеріалах виконавчого провадження №32551721 по виконавчому листу №2-274/03 від 04.08.2005р., виданого Московським районним судом м. Харкова про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_9, яке було вилучено слідчим на підставі ухвали слідчого судді, постанови про накладення арешту на майно боржника не було.
Свідок сторони обвинувачення ОСОБА_10 пояснила суду, що вона не пам’ятає, на яких підставах нею було відкрито виконавче провадження про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_9 Нею була винесена постанова про арешт майна боржника ОСОБА_2, однак чому вказана постанова відсутня в матеріалах виконавчого провадження, не направлена до органу ДАІ та відсутня в Єдиному реєстрі виконавчих проваджень пояснити не може. Також не може пояснити, чому відповіді на її запити по провадженню надійшли до неї раніше, ніж нею було відкрито саме виконавче провадження.
Свідок сторони обвинувачення ОСОБА_11 пояснила в судовому засіданні, що коли ОСОБА_2 знімав автомобіль з реєстрації, в базі даних ДАІ була відсутня копія постанови державного виконавця про арешт майна та заборону на його відчуження, у зв’язку з чим було надано дозвіл на перереєстрацію автомобіля.
Свідок ОСОБА_12 пояснив суду, що при знятті ОСОБА_2 автомобіля з реєстрації в базі даних ДАІ була відсутня копія постанови державного виконавця про арешт майна та заборону на його відчуження, або інші дані про таку заборону, у зв’язку з чим було надано дозвіл на перереєстрацію автомобіля.
Свідок ОСОБА_7 пояснив, що він позичав своєму знайомому ОСОБА_2 гроші. Влітку 2012 року ОСОБА_2 в якості повернення боргу запропонував ОСОБА_7 автомобіль НОМЕР_1, на що він погодився. При знятті автомобіля з реєстрації в органах ДАІ ніяких проблем не було, на вказаний автомобіль заборони на відчуження не було.
Свідок обвинувачення ОСОБА_9 вказала на те, що не пам’ятає коли вона отримувала дублікат виконавчого листа №2-274 від 04.08.2005р., оскільки за неї все робили її адвокати і у неї було декілька виконавчих листів. Як вказаний виконавчий лист потрапив до державного виконавця Підгірного О.С. вона не пам’ятає, а також не пам’ятає чи була в Жовтневому РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області, де її допитували як свідка, оскільки за неї всюди ходить її цивільний чоловік, на якого вона оформила довіреність.
Судом досліджені письмові докази надані стороною обвинувачення.
У документах ТОВ «Слобожанщина», на підставі яких було здійснено купівлю - продаж автомобіля НОМЕР_1 - 22.06.2012р., відсутні будь - які дані, які б свідчили про накладення арешту на вказаний автомобіль.
Згідно висновку судової – товарознавчої експертизи №5751 від 21.05.2014р, вартість автомобіля НОМЕР_1, складає - 57306 гривень 23 коп.
В матеріалах виконавчого провадження №32551721 по виконавчому листу №2-274/03 від 04.08.2005р. виданому Московським районним судом м. Харкова про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_9, постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження відсутня.
Згідно розрахунку заборгованості по аліментах, складеного державним виконавцем Рундіною Д.Б. 26.06.2012 року, у ОСОБА_2 заборгованість по аліментам на 30.05.2012 року – відсутня.
Протокол допиту свідка ОСОБА_9 від 01.02.2013 року, наявний в матеріалах кримінального провадження наданих стороною обвинувачення, суд першої інстанції визнав недопустимим доказом на підставі ст.87 КПК України, оскільки в протоколі відсутні відомості про особу, яка провела зазначену процесуальну дію. Крім того, в самому протоколі вказано, що свідка викликано для дачі показань по кримінальному провадженню щодо спричинення їй легких тілесних ушкоджень 20.12.2012р., протокол допиту підписаний тільки ОСОБА_9, особою, яка провела вказану процесуальну дію, не підписаний.
Суд першої інстанції визнав недопустимим доказом і документи, що містяться в виконавчому провадженні №32551721 по виконавчому листу №2-274/03 від 04.08.2005р. про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_9, оскільки такі були вилучені на підставі ухвали слідчого судді, згідно якої єдиною підставою для надання тимчасового доступу до виконавчого провадження №32551721 була копія протоколу допиту свідка ОСОБА_9, яка визнана судом недопустимим доказом.
Свідок сторони захисту ОСОБА_13 пояснив суду, що не пам’ятає, про те, що в нього на виконанні у 2012 році знаходилось виконавче провадження по виконавчому листу №2-274/03 від 04.08.2005р. про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_9 Пояснити, коли і на підставі чого було відкрито виконавче провадження, яке нібито він закрив 24.04.2012 року не може, а також ставить під сумнів підписи на супровідному листі та на постанові про закриття виконавчого провадження від 24.04.2012 року, про те, що такі виконані від його імені.
Стороною захисту в судовому засіданні було надано доказ, відкритий стороні обвинувачення у відповідності до вимог ст.290 КПК України та долучений до матеріалів кримінального провадження, витяг з Єдиного реєстру виконавчих проваджень по виконавчому провадженню №32551721, згідно якого встановлено, що по вказаному провадженню постанова про арешт майна боржника та заборону на його відчуження державним виконавцем не виносилась.
Згідно витягу з Єдиного реєстру виконавчих проваджень по виконавчому провадженню №32551721, який був наданий як доказ стороною захисту, підставою для відкриття провадження була заява стягувача – ОСОБА_9 Однак, в матеріалах виконавчого провадження №32551721, які були надані суду стороною обвинувачення, заява ОСОБА_9 про відкриття виконавчого провадження відсутня. Натомість, в матеріалах наявний супровідний лист державного виконавця Дзержинської ВДВС ХМУЮ ОСОБА_13 про направлення виконавчого листа №2-274/03 від 04.08.2005р. про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_9 до Жовтневого ВДВС ХМУЮ та постанова від 23.04.2012 року про закриття виконавчого провадження за вказаним виконавчим листом. При цьому, постанова державного виконавця Підгірного О.С. винесена з порушенням вимог п.1.12.1 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012р. №512/5, згідно якого «відомості вносяться до Єдиного реєстру державним виконавцем одночасно з виготовленням документа, на підставі якого вчиняється виконавча дія». Зазначена постанова не містить реквізитів виконавчого провадження (відсутній номер провадження та дані про внесення вказаної постанови до Єдиного реєстру).
Згідно відповіді начальника Дзержинського ВДВС ХМУЮ ОСОБА_14 за №14178/05-35 від 30.10.2014 року, наданого суду як доказ стороною захисту, виконавче провадження по виконавчому листу №2-274 від 04.08.2005р. про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_9 перебувало в Дзержинській ВДВС ХМУЮ та 21.03.2008 року було закрито і направлено для виконання до Ленінського ВДВС ХМУЮ. Після цього вказане виконавче провадження до Дзержинського ВДВС ХМУЮ не надходило.
Згідно відповіді начальника Ленінського ВДВС ХМУЮ за № 27240 від 06.11.2014 року, наданого суду як доказ стороною захисту, виконавче провадження по примусовому виконанню рішення Московського районного суду м. Харкова по цивільній справі №2-274 від 08.09.2003 року за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів було завершено за виконанням Ленінським ВДВС ХМУЮ - 09.07.2009 року та згідно акту вилучення виконавчих проваджень для знищення від 31.05.2013р., - знищено.
Послання суду на те, що під час досудового слідства та в судовому засіданні не встановлені дані про те коли, ким, на підставі якого процесуального документу та по якому виконавчому провадженню було накладено арешт на майно ОСОБА_2, а саме належний йому автомобіль НОМЕР_2, прокурором не спростовані.
Сторона обвинувачення виходила з того, що 30.05.2012 року державним виконавцем Жовтневого відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції ОСОБА_6 згідно акту опису та арешту майна б/н від 30.05.2012 у присутності понятих, ОСОБА_2 було передано на відповідальне зберігання автомобіль.
Даних на підтвердження того, що переданий на зберігання ОСОБА_2 автомобіль був арештований у встановленому законом порядку, досліджені судом докази не містять. Не надано таких даних і апеляційному судові.
Посилання сторони обвинувачення в судовому засіданні на те, що акт опису та арешту майна від 30.05.2012р. – і є документом, що підтверджує факт накладання арешту на автомобіль НОМЕР_1, суд першої інстанції обґрунтовано не сприймав як належний доказ. Цей акт у кримінальному провадженні відсутній і апеляційному судові не представленй.
Відповідно до вимог ч.ч.2, 3, 4 ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження» (станом на 01.07.2012 року) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. Постановами, передбаченими частиною другою цієї статті, може бути накладений арешт у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та застосованих державним виконавцем штрафів, на все майно боржника або на окремі предмети.
Копії постанови державного виконавця про арешт майна чи коштів боржника надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення боржнику та банкам чи іншим фінансовим установам або органам, зазначеним у частині другій цієї статті, та органам, що ведуть Державний реєстр обтяжень рухомого майна. Про проведення опису майна (коштів) боржника виконавець виносить постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника.
Таким чином, у відповідності до вимог діючого законодавства, державний виконавець може накласти арешт на майно боржника лише шляхом винесення відповідної постанови, яку він зобов’язаний надіслати органам, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження та боржнику для можливості її оскарження. Акт опису та арешту майна – є формою фіксації завершальної стадії процесу накладення арешту на майно боржника та складається лише на підставі постанови про накладення арешту і сам по собі, без постанови про арешт, не може бути підставою для арешту майна.
Згідно диспозиції ч.1 ст.388 КК України складом кримінального правопорушення є розтрата, відчуження, приховування, підміна, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт, із заставленим майном або майном, яке описано, чи порушення обмеження (обтяження) права користуватися таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено, а також здійснення представником банку або іншої фінансової установи банківських операцій з коштами, на які накладено арешт.
Об'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, є порядок виконання рішень судів, інших державних органів чи посадових осіб, пов'язаних із: 1) забезпеченням позову у кримінальному, цивільному або господарському судочинстві, виконання вироку суду в частині конфіскації майна, погашення податкового боргу, охорони спадкового майна; 2) вжиттям господарським судом запобіжних заходів (у частині накладення арешту на майно; 3) зверненням державною виконавчою службою стягнення на майно боржника.
Крім того, під час судового розгляду було встановлено, що відсутній предмет кримінального правопорушення, який є обов'язковою ознакою об'єкта злочину, оскільки на автомобіль НОМЕР_1, який був описаний державним виконавцем та переданий на зберігання ОСОБА_2 не було накладено арешт.
Суд першої інстанції обґрунтовано також послався на те, що докази, надані стороною обвинувачення, жодним чином не підтверджують наявність у обвинуваченого ОСОБА_2 умислу, спрямованого на відчуження майна, на яке накладено арешт та яке йому було ввірене, що вказує і на відсутність суб’єктивної сторони вказаного складу злочину.
Згідно ст.337 КПК України судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.
Відповідно до ст.91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, у тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення. При цьому ст.92 КПК України визначено, що обов'язок доказування обставин, передбачених статею 91 КПК України, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого. Обов'язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає.
Відповідно до вимог ст.62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Відповідно до п.п. 18, 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», суд має суворо додержуватись принципу презумпції невинуватості, відповідно до якого неприпустимо покладати на підсудного доведення своєї невинуватості, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29.06.1990 року «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», при вирішенні питання про винність чи невинність підсудного обвинувальний ухил є неприпустимим, усі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитися на користь підсудного. Коли зібрані в справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов'язаний постановити виправдувальний вирок.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка є частиною національного законодавства України, критерієм доведення винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй злочину є те, що саме прокурор має довести вину обвинуваченого поза межами розумного сумніву. Ухвалюючи обвинувальний вирок, суд має бути переконаний поза межами розумного сумніву, що кожен із суттєвих елементів інкримінованого особі злочину є доведеним (справа Дж. Мюррей проти Сполученого Королівства). Такий же принцип закріплений у ст.17 КПК України відповідно до якої ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
Статею 370 КПК України передбачено, що обґрунтованим є таке рішення, що ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статі 94 КПК України; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно ст.373 КПК України обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Суд розглядає кримінальне провадження на засадах змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.
Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
З матеріалів справи убачається, що стороною обвинувачення під час судового розгляду не було надано достатніх допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 умисно відчужив майно, на яке накладено арешт і яке було йому ввірене.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України, виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.
Вимоги зазначених вище норм суд першої інстанції виконав. Порушень з боку суду норм процесуального права при ухваленні вироку колегією суддів не встановлено.
Згідно вимог ч. 1 ст.407 КПК України за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: 1) залишити вирок або ухвалу без змін; 2) змінити вирок або ухвалу; 3) скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок; 4) скасувати ухвалу повністю чи частково та ухвалити нову ухвалу; 5) скасувати вирок або ухвалу і закрити кримінальне провадження; 6) скасувати вирок або ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дотримався вимог процесуального і матеріального права, ухвалив законне та обґрунтоване рішення. Підстав для його скасування або зміни немає.
Керуючись ст. ст. 376, 405, 407, 419 КПК України, колегія суддів
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Вирок Жовтневого районного суду міста Харкова від 27 вересня 2017 року , щодо ОСОБА_2 В’ячеслава Олександровичазалишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але на неї може бути подано касаційну скаргу безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з моменту проголошення ухвали.
Головуючий -суддя суддя суддя
_________________ __________________ ____________________ В.В.ОСОБА_15 ЛЮШНЯ ОСОБА_1
