Справа № 308/6915/19
П О С Т А Н О В А
Іменем України
14 вересня 2020 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.
суддів: Собослоя Г.Г., Джуги С.Д.
з участю секретаря судового засідання: Балаж Н.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду, ухваленого 21 жовтня 2019 року головуючим суддею Малюк В.М. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , де третіми особами без самостійних вимог на предмет спору є: відділ реєстрації місця проживання виконавчого комітету Ужгородської міської ради, ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом,
встановив:
ОСОБА_2 звернулася у суд з вказаною позовною заявою, яку мотивує тим, що вона є співвласницею квартири АДРЕСА_1 . На даний час в цій квартирі проживає ОСОБА_1 , який був вселений та зареєстрований в її квартиру та з яким вона проживала однією сім`єю в зареєстрованому шлюбі. В подальшому їхній шлюб був розірваний з вини чоловіка. У зв`язку з цим постійно між ними виникають сварки, непорозуміння, що негативно впливає на неї та на їх дітей. Такі взаємовідносини склалися через неадекватну аморальну поведінку ОСОБА_1 , який постійно зловживає алкоголем, та в такому стані вчиняє сварки і скандали. Матеріальної та фінансової підтримки та допомоги для дітей та оплати комунальних послуг ОСОБА_1 не надає. На її вимогу до колишнього чоловіка добровільно звільнити квартиру, та знятися з реєстрації не реагує та не бажає добровільно усунути перешкоди в користування її квартирою. Жодних підставі для його проживання в її квартирі у нього не має. Умисно створює їй перешкоди у користуванні її власністю (квартирою) та аморальною поведінкою створює нестерпні умови проживання разом з ним.
Посилаючись на приписи ст.ст. 316, 321 і 391 ЦК України, просила суд визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
В ході розгляду справи позивачкою уточнено позовні вимоги, згідно яких позивачка також просить суд зобов`язати компетентний орган - відділ реєстрації місця проживання Виконавчого комітету Ужгородської міської ради зняти ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання за адресою АДРЕСА_2 . Уточнення позовних вимог додатково вмотивовано тим, що відповідач вже тривалий час не проживає в квартирі, з посиланням на ст. 72 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 21.10.2019 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою за адресою АДРЕСА_2 . В решті вимог позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений останньою судовий збір в розмірі 768,40 грн.
Не погоджуючись з даним рішенням ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. В обґрунтування скарги посилається на те, що він безперервно проживає в даній квартирі, що можуть підтвердити мешканці сусідніх квартир. Позивачка сама створює нестерпні умови для проживання в квартирі, та при цьому провокує сварки і співмешкає з іншим чоловіком, виганяючи з квартири не дивлячись на те, що не має іншого житла, окрім цієї квартири. Протягом останніх років ним було здійснено реконструкцію даної квартири, шляхом добудови на квартирою другого поверху де має право проживати. Розірвавши таємно шлюб, позивачка бажає у такий спосіб виселити його, щоб потім визнати за собою у цілому право власності на реконструйовану квартиру. А посилання позивачки на те, що ним створюються якісь перешкоди у користуванні житлом є голослівним та нічим не доведеним.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що така підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст.12ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З приписів ст. 76, ст. 77, ч.ч. 1, 2, ст.ст. 78, 79, 80, ст. 81 ч.ч. 1, 4 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 є співвласницею квартири АДРЕСА_1 та їй належать 2/12 (дві дванадцятих) частин, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 20.01.2011 року (а.с.5), та інформаційною довідкою з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №184893039 від 16.10.2019 року (а.с.46-48).
В даній квартирі зареєстровані позивачка ОСОБА_4 , її малолітні діти та відповідач ОСОБА_1 (а.с. 3, 18), з яким шлюб був розірваний, що підтверджується рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 24.01.2008 (а.с.9, 10) та свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 виданим 25.04.2018 р. Ужгородським міський відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області (а.с. 8).
Згідно акту, складеного ТОВ «Наш -Добробут» 02.10.2019 року за адресою АДРЕСА_2 зареєстрований, але не проживає з 2018 року ОСОБА_1 (а.с.44). На підставі даного акту, ТОВ «Наш-Добробут» складено відповідну довідку від 02.10.2019 (а.с.45).
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 є законною співвласницею вищевказаної квартири і факт реєстрації її колишнього чоловіка ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 перешкоджає позивачці у володінні, користуванні та розпорядженні належною їй квартирою.
Однак з таким висновком суду першої інстанції не може погодитись апеляційний суд з огляду на таке.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що в спірній квартирі проживає безперервно вже давно з 22.06.2010 року (штамп у паспорті, а.с.13 на звороті) та іншого житла не має. Проживаючи з іншим чоловіком, позивачка намагаючись влаштувати своє життя, виганяє його з квартири при цьому провокуючи сварки. За час проживання було здійснено реконструкцію шляхом добудови над спірною квартирою другого поверху, а виселення його з квартири є необхідним для позивачки, щоб в подальшому визнати за собою у цілому право власності на реконструйовану квартиру.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зробив висновок про те, що факт реєстрації відповідача у спірній квартирі створює позивачці перешкоди у користуванні та розпорядженні належної їй на праві спільної часткової власності даної квартири.
Зазначене за висновком суду першої інстанції про визнання відповідача таким, що втратив право користування житлом буде мати наслідком виселення останнього зі спірної квартири.
Проте апеляційний суд зазначає, що при вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цьогоСуду як джерело права.
Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по сутібуде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
У даній справі, зокрема, суд першої інстанції не надав оцінку та не встановив, чи ухвалене рішення належним чином збалансовує інтереси позивачки як співвласника житла, та відповідача у якого єдиним житлом є спірна квартира. Судом першої інстанції не надано оцінку тим обставинам, щовідповідач тривалий час проживає у квартирі (майже 10 років), здійснювались відповідні платежі по її утриманню, здійснено реальну добудову над квартирою, тобто відповідач має тривалий зв`язок із спірною квартирою як із житлом.
Таким чином, тривалий час проживання відповідача у спірній квартирі, незалежно від її правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача у розумінні статті 8 Конвенції. Тоді як недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.
Задовольняючи позовні вимоги про визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою, суд першої інстанції вважав, що підлягають застосуванню до таких правовідносин правові норми, які захищають права власника житла, що на думку апеляційного суду свідчить про неправильне застосування закону, який у даній справі не підлягав застосуванню.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти висновку про те, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення будинку, квартири тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.
Та оскільки відповідач був членом сім`ї позивачки та вселився у дану квартиру за період перебування у шлюбі з позивачем, то такий може втратити право на користування житлом з підстав передбачених ст. 405 ЦК України, та статтями 150, 156 ЖК України, а не з підстав захисту права власності (статті 383, 391 ЦК України).
Отже, суд першої інстанції задовольняючи частково позов, помилково послався на створення реєстрацією місця проживання відповідача перешкод позивачці у володінні, користуванні та розпорядженні належною їй частиною квартири, оскільки з цих підстав ОСОБА_1 не може втратити право на користування житлом, як колишній член сім`ї власника. А припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє відповідача права користування займаним приміщенням (ч. 4 ст. 156 ЖК України).
При цьому, в уточненні позовних вимог, позивачка послалась і на ст. 405 ЦК України, то у зв`язку з цим апеляційний суд вважає за необхідне дати цьому наступну оцінку.
Так,відповідно доч.2ст.405ЦК України(впорядку якоїподано позов) член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
На підтвердження факту не проживання відповідача у спірній квартирі, позивачем надано акт ТОВ «Наш-Добробут»від 02.10.2019року,згідно якогоза адресою АДРЕСА_2 зареєстрований,але непроживає з2018року ОСОБА_1 . Даний акт підписано мешканцями сусідніх квартир ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Водночас, відповідач категорично заперечує факт не проживання ним у спірній квартирі, зазначаючи при цьому, що проживає там безперервно. При цьому до апеляційної скарги долучено ним нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_5 від 06.11.2019, у якій вона стверджує, що ОСОБА_1 проживає з 2010 року та по теперішній час в спірній квартирі, і протягом вказаного періоду не змінював місця проживання (а.с.76).
Та оскільки одна з осіб, яка підписувала акт від 02.10.2019 року, подала нотаріально посвідчену заяву, в якій повністю спростувала інформацію викладену в акті, то такий акт, та видану на його підставі довідку від 02.10.2019 року, слід оцінити критично як такі, що беззаперечно не підтверджують факт не проживання відповідача понад рік поспіль у квартирі. А отже, апеляційний суд виходить з недоведеності факту не проживання відповідача у спірній квартирі з неповажних причин.
Позивачкою надано Лист ГУНП в Закарпатській області Ужгородського ВП від 02.07.2020 року про те, що ОСОБА_2 у період з 2017 року по червень 2020 року зверталась з відповідними зверненнями відносно неправомірних дій ОСОБА_1 , які зареєстровано у журналі ЄО за №№ 20759 від 09.07.17р., 20834 від 2209.17р., та 14617 від 09.07.19 року. На ОСОБА_1 було складено адміністративний протокол серії АА 078974 за ст. 173-2 КУпАП.
Диспозиція ч. 1 ст. 173-2 КУпАП передбачає відповідальність порушника за вчинення домашнього насильства, насильства за ознакою статі, тобто умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров`ю потерпілого.
Водночас з даного листа не вбачається, що ОСОБА_1 був притягнутий до адміністративної відповідальності за ст. 173-2 КУпАП. А тому, відсутні підстави стверджувати, що вчиняв протиправні дії передбачені зазначеною нормою.
А доводи позивачки про те, що відповідач створює перешкоди в користуванні нерухомим майном, яке є її спільною частковою власність, чим порушує її права як власника підтверджують лише наявність неприязних стосунків між сторонами та не свідчать про поведінку відповідача, яка б могла бути підставою для його виселення.
За таких обставин, апеляційний суд дійшов до думки, що для задоволення позову ОСОБА_2 немає достатніх правових підстав, так як у противному випадку це б призвело до порушення розумного балансу інтересів сторін та порушення прав відповідача. А звідси, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1152 грн., понесений останнім при поданні апеляційної скарги.
Враховуючи наведенета керуючисьнормами статей 141, 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд,
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , задовольнити.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 21жовтня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1152 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови суду складено 17 вересня 2020 року.
Суддя-доповідач:
Судді:
