Єдиний державний реєстр судових рішень
Справа № 148/201/21
Провадження № 22-ц/801/1352/2021
Категорія: 77
Головуючий у суді 1-ї інстанції Саламаха О. В.
Доповідач:Стадник І. М.
ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
Іменем України
03 серпня 2021 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого, судді-доповідача Стадника І.М.,
суддів: Войтка Ю.Б., Міхасішина І.В.,
з участю секретаря судового засідання Кузьменка Б.І.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2
апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кравець Віти Анатоліївни
на рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 29 квітня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Саламахи О.В., дата складення повного тексту не зазначена
в справі №148/201/21
за позовом ОСОБА_1 (позивач)
до державної установи «Вінницький обласний лабораторний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров`я України», відокремленого структурного підрозділу Тульчинського міжрайонного відділу лабораторних досліджень державної установи «Вінницький обласний лабораторний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров`я України» (відповідачі)
про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку,
встановив:
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державної установи «Вінницький обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України», відокремленого структурного підрозділу Тульчинського міжрайонного відділу лабораторних досліджень державної установи «Вінницький обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, в обґрунтування якого посилалась на те, що вона працювала на посаді фельдшера-лаборанта санітарно-гігієнічної лабораторії ВСП "Тульчинський міжрайонний відділ лабораторних досліджень ДУ "Вінницький ОЛЦ МОЗ України".
29.01.2018 між нею та Міністерством оборони України в особі командувача військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_2 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на 3 роки, про що вона повідомила відповідача.
Виконуючи умови контракту, вона брала участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії РФ в Донецькій та Луганській областях, забезпечення їх здійснення. Наказом командира від 15.01.2021 звільнена у запас за станом здоров`я.
Однак, 12.02.2018 її було звільнено з роботи з 29.01.2018 за п. 3 ст. 36 КЗпП України у зв`язку зі вступом на військову службу відповідно до контракту від 29.01.2018.
Вважає, що приймаючи рішення про звільнення, відповідач порушив вимоги законодавства про працю, оскільки вона підлягала увільненню з посади у зв`язку з укладенням контракту про проходження військової служби на 3 роки із збереженням відповідно до ст. 119 КЗпП України місця роботи, посади та середнього заробітку в установі, де вона працювала.
Вказані обставини стали підставою звернення її до суду із позовом, у якому просила: поновити строк звернення до суду; визнати незаконним та скасувати наказ від 12.02.2018 № 11-О про звільнення з роботи; поновити її на роботі на посаді фельдшера-лаборанта санітарно-гігієнічної лабораторії ВПС Тульчинський міжрайонний відділ лабораторних досліджень ДУ «Вінницький ОЛЦ МОЗ України»; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за період з 29.01.2018 по 16.01.2021 у розмірі 154847,16 грн, зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.01.2021.
Заява про поновлення строку звернення до суду із позовом мотивована тим, що у період з 29.01.2018 по 16.01.2021 позивач перебувала на службі, зокрема брала участь в АТО (ООС), з якої повернулась лише 20.01.2021.
Рішення суду першої інстанції
Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 29 квітня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що на позивача дійсно поширюються гарантії, визначені ч. 3 ст. 119 КЗпП України, зокрема, щодо збереження на час проходження військової служби за працівником місця роботи, посади і середнього заробітку, проте вважав, що позивач пропустила строк звернення до суду без поважних причин, а відтак цей строк поновленню не підлягає.
Короткий змін вимог апеляційної скарги
Не погодившись із рішенням, позивач ОСОБА_1 через свого представника адвоката Кравець В.А., подала апеляційну скаргу апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд визнав встановленими, а також неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що ОСОБА_1 є такою, що проходила військову службу під час дії особливого періоду і кризової ситуації, яка загрожувала національній безпеці, і це є поважною причиною пропуску строку звернення до суду в місячний строк з дня звільнення зі служби. Зазначає, що з 29.01.2018 по 16.01.2021 у неї не було періоду коли вона б вважалась такою, що не проходить службу.
Узагальнені доводи і заперечення інших учасників справи
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачі просять рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Погоджуються з висновками суду першої інстанції про те, що поважних причин пропуску позивачем строку звернення до суду по справі не встановлено.
Провадження у справі в суді апеляційної інстанції
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 03.06.2021 відкрито апеляційне провадження в даній цивільній справі.
Ухвалою від 13.07.2021 закінчено підготовчі дії, а справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою від 23.07.2021 Державну установу «Вінницький обласний лабораторний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров`я України» та Відокремлений структурний підрозділ Тульчинського районного відділу Державної установи «Вінницький обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров`я України» залучено до участі в даній справі в якості правонаступників Державної установи «Вінницький обласний лабораторний центр Міністерства охорони і здоров`я України» та Відокремленого структурного підрозділу Тульчинський районний відділ Державної установи «Вінницький обласний центр Міністерства охорони і здоров`я України».
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Кравець В.А. вимоги апеляційної скарги підтримала на умовах, викладених в ній, і просила її задовольнити.
Представники відповідачів ДУ «Вінницький обласний лабораторний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров`я України» - адвокат Воловодівський І.В. та Відокремленого структурного підрозділу Тульчинського районного відділу ДУ «Вінницький ОЛККПХ МОЗ України» Черниш А.Г. проти вимог апеляційної скарги заперечували, просили залишити в силі рішення суду першої інстанції як законне і обґрунтоване.
Заслухавши пояснення представників, дослідивши матеріали справи і перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, позовних вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з таких підстав.
Встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини
Позивач ОСОБА_1 працювала на посаді фельдшера-лаборанта санітарно-гігієнічної лабораторії Відокремленого структурного підрозділу Тульчинського міжрайонного відділу лабораторних досліджень ДУ «Вінницький обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України».
29 січня 2018 року між позивачем ОСОБА_1 та Міністерством оборони України в особі командира військової частини НОМЕР_1 полковника ОСОБА_2 укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу (а.с. 6-7). Контракт укладено на три роки.
Наказом від 12 лютого 2018 року № 11-О Відокремленого структурного підрозділу Тульчинського міжрайонного відділу лабораторних досліджень ДУ «Вінницький обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України» ОСОБА_1 звільнено з займаної посади у зв`язку зі вступом на військову службу відповідно до контракту від 29.01.2018 (п. 3 ст. 36 КЗпП України).
Згідно відповіді Відокремленого структурного підрозділу Тульчинського міжрайонного відділу лабораторних досліджень ДУ «Вінницький обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України» позивачу нараховувалась заробітна плата за грудень 2017 року у розмірі 4648,33 грн., за січень 2018 року у розмірі 3862,79 грн.
Згідно копії посвідчення серії НОМЕР_2 , виданого 05.12.2018 заступником начальника штабу військової частини НОМЕР_3 , ОСОБА_1 є учасником бойових дій.
Згідно довідки військової частини НОМЕР_4 м. Сєвєродонецьк від 25.11.2020 ОСОБА_1 в період з 30.04.2018 по 19.06.2018, з 27.07.2018 по 11.09.2018, з 17.10.2018 по 20.10.2018, з 02.04.2019 по 18.05.2019, з 08.06.2019 по 22.07.2019, з 01.08.2019 по 18.10.2019, з 29.05.2020 по 05.08.2020, з 24.08.2020 по час видання довідки безпосередньо брала участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях.
Згідно копії витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_4 від 16.01.2021 позивача ОСОБА_1 звільнено у запас наказом від 15.01.2021, направлено до зарахування на військовий облік до Тульчинського РТЦК та СП Вінницької області. У Збройних Силах позивач перебувала з 29.01.2018 по 16.01.2021. З даної довідки встановлено, що позивач мала невикористані відпустки: основну, додаткову, за сімейними обставинами, а також використала основну відпустку за 2018 рік (27 діб), за 2019 рік (30 діб), за 2020 рік (15 діб).
Із копії трудової книжки позивача встановлено, що 07.03.2018 вона була прийнята на посаду медичної сестри приймально-сортувального відділення медичної роти, 16.01.2021 звільнена на підставі наказу командира від 15.01.2021 (за станом здоров`я).
Записом у журналі обліку трудових книжок ДУ «Вінницький обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України» підтверджено, що позивач ОСОБА_1 отримала трудову книжку 16.10.2018.
Згідно копії довідки військової частини НОМЕР_4 м. Сєвєродонецьк від 10.09.2018 позивач ОСОБА_1 17.06.2018 під час виконання службового завдання була травмована (мінно-вибухова травма, закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, акубаротравма лівого вуха), а відповідно до довідки військово-лікарської комісії військової частини НОМЕР_5 від 26.06.2018 зазначена травма позивача пов`язана з проходженням військової служби.
З довідки військової частини НОМЕР_4 м. Сєвєродонецьк від 01.03.2021 встановлено, що позивач ОСОБА_1 в період з 30.04.2018 по 19.06.2018, з 27.07.2018 по 11.09.2018, з 17.10.2018 по 20.10.2018, з 02.04.2019 по 18.05.2019, з 08.06.2019 по 22.07.2019, з 01.08.2019 по 18.10.2019, з 29.05.2020 по 05.08.2020, з 24.08.2020 по 10.10.2020, з 07.01.2021 по 16.01.2021 безпосередньо брала участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях.
Згідно виписок з медичних карт стаціонарного хворого № 5452, №772, № 2078/326 позивач перебувала на лікуванні з приводу мінно-вибухової травми в періоди: з 19.06.2018 по 04.07.2018; з 05.07.2018 по 25.07.2018; з 11.09.2018 по 21.09.2018; з 21.09.2018 по 12.10.2018; з 20.05.2019 по 07.06.2019, що також підтверджується виписними епікризами №7466 та №5656. Крім того в період з 23.10.2020 по 06.01.2021 позивач перебувала на стаціонарному обстеженні і лікуванні у НВМКЦ «ГВКГ» внаслідок мінно-вибухової травми, що підтверджується виписним епікризом № 17657.
Згідно копії довідки військово-лікарської комісії від 07.06.2019 травма позивача пов`язана з проходженням військової служби.
Правовідносини, що виникли між сторонами, врегульовані Кодексом законів про працю України, іншими законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами.
Статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
При розгляді даного спору суд першої інстанції правильно надав оцінку тій обставині, що на позивача поширюються гарантії, визначені ч. 3 ст. 119 КЗпП України, зокрема ті, що на час проходження військової служби за працівником зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток.
Так, статтями 17 та 65 Конституції України гарантовано, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі в Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Законом України від 17.03.2014 №1126-ІІ був затверджений Указ Президента України від 17.03.2014 №303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з дня його опублікування в газеті «Голос України» від 18 березня 2014 року N 49.
Таким чином, із 18 березня 2014 року до даного часу в Україні діє особливий період. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігається місце роботи, посада, відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Із змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність у працівника передбачених нею гарантій правове значення має вид військової служби, її підстави, наявність і термін дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації .
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про оборону України», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію мирного часу ( ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Частиною другою статті 39 «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертої статті 119 КЗпП України.
Отже, гарантії щодо збереження за працівником місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації, установлені згідно з указаними нормами, є безумовними, а висновки суду першої інстанції в цій частині є законними і обґрунтованими.
Позиція апеляційного суду
Колегія суддів погоджується також з висновками суду першої інстанції про те, що порушене право позивачки не підлягає захисту в зв`язку з пропуском строку звернення до суду і відсутністю поважних причин для його поновлення.
Верховний Суд у постанові від 20 червня 2019 року у справі N 522/16104/13-ц (провадження 61-5779св19) дійшов таких висновків.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Цей строк застосовується судом незалежно від наявності заяви відповідача про застосування такого строку.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Відтак строки, встановлені статтею 233 КЗпП України, можуть бути поновлені лише за наявності поважних причин. При цьому поважність причин означає, що працівник не ставився зневажливо до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали такі причини, які можна вважати поважними.
У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі N 6-409цс16 зроблено висновок, що "встановлені статтями 228, 223 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк".
У постанові Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі N 490/9707/14-ц (провадження N 61-256св17) зроблено висновок, що "у статті 234 КЗпП України не передбачається переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропущення строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами".
Статтею 47 КЗпП України передбачено обов`язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. Тобто, на відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.
Крім того, Верховний Суду у постанові від 13 січня 2021 року у справі N 242/3602/19 (провадження N 61-4644св20) дійшов висновку, що місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі належно оформленої трудової книжки.
Висновки щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України відображені і в багатьох інших постановах Верховного Суду.
В матеріалах справи відсутні докази вручення ОСОБА_1 наказу про її звільнення відразу після його винесення. Натомість копію трудової книжки із записом про звільнення вона отримала 16.10.2018, що підтверджується копією Книги обліку трудових книжок і вкладишів до них (а.с. 47).
Відтак місячний строк для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі відповідно до статті 233 КЗпП України закінчився 16.11.2018, тоді як позивач звернулася до суду лише 01.02.2021.
Оскільки доведення поважності причин пропуску строку звернення до суду є обов`язком позивача, саме вона зобов`язана була довести належними і допустимими доказами ті обставини, що впродовж такого значного періоду часу (2 роки, 2 місяці і 17 днів) існували значні труднощі або об`єктивні перешкоди для її звернення до суду з відповідним позовом.
Суд першої інстанції повно й всебічно дослідив доводи позивача і подані нею докази і дійшов обґрунтованого висновку про те, що з часу отримання позивачкою трудової книжки і до моменту її звернення до суду з позовною заявою дійсно мали місце періоди часу, коли вона безпосередньо брала участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, тобто виконувала бойові завдання, несла бойові чергування, перебувала в розташуванні частин і підрозділів безпосередньо в зоні проведення АТО (ООС): з 17.10.2018 по 20.10.2018, з 02.04.2019 по 18.05.2019, з 08.06.2019 по 22.07.2019, з 01.08.2019 по 18.10.2019, з 29.05.2020 по 05.08.2020, з 24.08.2020 по 10.10.2020, з 07.01.2021 по 16.01.2021.
Проте в межах загального періоду військової служби наявні значні періоди часу, щодо яких позивач не надала доказів про те, що у зв`язку з характером служби, за станом здоров`я чи з інших поважних причин вона не могла звернутися до суду за захистом своїх прав.
Такими є періоди з 21.10.2018 по 01.04.2019, з 19.05.2019 по 07.06.2019, з 23.07.2019 по 31.07.2019, з 19.10.2019 по 28.05.2020, з 06.08.2020 по 23.08.2020, з 11.10.2020 по 06.01.2021.
Також згідно з поданими позивачкою доказами, впродовж розглядуваного періоду вона використала відпустки: 27 днів за 2018 рік, 30 діб за 2019 рік, 15 діб за 2020 рік.
По справі відсутні відомості про те, що у відповідні періоди часу позивач була змушена проживати на території військових частин, полігонів тощо, не мала вільного часу чи можливості розпорядитися ним, а відтак самого лише факту проходження нею військової служби недостатньо для висновку про те, що позивач у зв`язку з перебуванням на військовій службі пропустила строк звернення до суду з поважних причин.
В практиці Європейського суду з прав людини позовна давність тісно пов`язана із принципом правової визначеності, який в свою чергу є одним із фундаментальних аспектів верховенства права. ЄСПЛ неодноразово вказував на призначення позовної давності, пов`язуючи його із необхідністю забезпечити правову визначеність. Як зазначає ЄСПЛ, строки позовної давності «слугують декільком важливим цілям, зокрема вони забезпечують правову визначеність і остаточність, захищаючи потенційних відповідачів від задавнених вимог, яким було б важко протистояти, і запобігають несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати ненадійними й неповними з плином часу» (Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства).
Отже, встановивши, що позивач про факт свого звільнення дізналася 16 жовтня 2018 року у день видачі їй трудової книжки, а з цим позовом звернулась до суду лише у лютому 2021 року, при цьому належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску такого строку понад два роки не надала, суд першої інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у позові.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом, визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України.
Таким чином, колегія суддів вважає суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 375, 382, 384 ЦПК України, Суд,
постановив:
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кравець Віти Анатоліївни залишити без задоволення, а рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 29 квітня 2021 року без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду впродовж одного місяця з дня складення її повного тексту.
Повний тест постанови складено 06.08.2021
Головуючий І.М. Стадник
Судді Ю.Б.Войтко
І.В.Міхасішин
