Правова позиція
Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 17 листопада 2026 року
у справі № 640/4748/19
Адміністративна юрисдикція
Щодо застосування спеціального закону про релігієзнавчу експертизу статутів релігійних організацій
Фабула справи: Київська Митрополія Української Православної Церкви та Почаївська Свято-Успенська Лавра звернулися до суду з позовами до Міністерства культури України, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів, про визнання протиправним та скасування наказу, визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.
Рішенням окружного адміністративного суду позов залишено без задоволення.
Постановою апеляційного адміністративного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Мотивація касаційної скарги: релігійні організації вказують на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частин сьомої та восьмої статті 12, абзацу п`ятого частини першої статті 30 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», пункту 2 розділу II «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 2662-VIII та підпункту 93 пункту 4 Положення № 495 у спірних правовідносинах. Почаївська Свято-Успенська Лавра також зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 3 розділу II Закону № 2662-VIII.
На обґрунтування цієї підстави скаржники, не погоджуючись із застосуванням судами норм, які регулюють проведення релігієзнавчої експертизи та визначають ознаки входження релігійних організацій до структури релігійного об'єднання, керівний центр якого знаходиться за межами України, зазначають, що стаття 30 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» та підпункт 93 пункту 4 Положення № 495 передбачають проведення такої експертизи за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів. На їхнє переконання, ці приписи є обов'язковими, а відсутність детального нормативного регулювання процедури експертизи не надавала Міністерству культури України права проводити її без залучення представників відповідних релігійних організацій.
Правова позиція Верховного Суду: абзацом п'ятим частини першої статті 30 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено забезпечення релігієзнавчої експертизи за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів. Аналогічний припис щодо повноважень Міністерства культури України містив підпункт 93 пункту 4 Положення № 495.
Відхиляючи доводи про незалучення представників релігійних організацій, апеляційний суд виходив із пріоритету Закону № 2662-VIII як спеціального та прийнятого пізніше нормативного акта, який не містить окремої вимоги щодо їхньої участі. Проте відсутність повторного закріплення такої вимоги в пункті 2 розділу II цього Закону сама собою не утворює суперечності з положеннями статті 30 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації».
Пункт 2 розділу II Закону № 2662-VIII визначає обов'язок провести конкретну експертизу, її предмет, мету та строк проведення. Натомість стаття 30 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» установлює вимогу щодо участі представників релігійних організацій і відповідних спеціалістів під час реалізації цього повноваження. Закон № 2662-VIII не містить положень, які виключали б застосування такої вимоги до передбаченої ним експертизи.
За таких обставин відхилення доводів позивачів із посиланням лише на спеціальний характер Закону № 2662-VIII не можна визнати достатньо обґрунтованим. Судам належало перевірити, чи забезпечував відповідач можливість участі представників відповідних релігійних організацій, якими діями та документами це підтверджується, чи могли вони надати статутні документи та пояснення до завершення експертизи. Залежно від установленого необхідно було оцінити значення цих обставин для дотримання прав позивачів і повноти дослідження документів.
Відсутність детального нормативного регулювання процедури релігієзнавчої експертизи не надавала відповідачу необмеженої свободи розсуду щодо порядку її проведення та не усувала обов`язку дотримуватися прямо встановлених законом вимог. Відтак посилання судів на відсутність затверджених порядку та методики експертизи не було достатнім для відхилення доводів позивачів щодо незабезпечення участі представників релігійних організацій, передбаченої статтею 30 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» та підпунктом 93 пункту 4 Положення № 495.
Висновки: пункт 2 розділу II Закону № 2662-VIII підлягає застосуванню у взаємозв`язку з абзацом п'ятим частини першої статті 30 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» та підпунктом 93 пункту 4 Положення № 495 у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин. Установлення спеціального обов'язку провести релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій не виключає дотримання вимоги щодо участі представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів. Відсутність повторного закріплення цієї вимоги в Законі № 2662-VIII не є підставою для її незастосування.
Ключові слова: державне регулювання конфесійної діяльності, гарантії участі заінтересованих осіб, процедура експертного дослідження, захист релігійних організацій, повноваження Мін'юсту