Правова позиція
Великої Палати Верховного Суду
згідно з Постановою
від 27 березня 2018 року
у справі № 910/17999/16
Господарська юрисдикція
Щодо застосування судами положень ст.123 Земельного кодексу України
Фабула справи: Обслуговуючий гаражно-будівельний кооператив «Волгоградський» (далі - ОГБК «Волгоградський») звернулось з позовом до міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу міської ради, КП «Спецжитлофонд», про визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання вчинити дії.
ОГБК «Волгоградський» зазначило, що завершений проект землеустрою щодо відведення позивачеві земельної ділянки було передано відповідачу для розгляду та затвердження, однак всупереч положенням ч.6 ст.123 ЗК України на момент подання позову міська рада не прийняла рішення про затвердження проекту землеустрою та надання вказаної земельної ділянки в користування позивачеві або про відмову в цьому.
Ухвалою суду першої інстанції провадження у справі припинено на підставі п.1 ч.1 ст.80 ГПК України (у редакції, чинній на час винесення ухвали), оскільки даний спір є публічно-правовим та підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
Постановою апеляційного суду ухвалу суду першої інстанції було скасовано, а справу передано на розгляд до суду першої інстанції, оскільки спір, який виник внаслідок порушення права суб'єкта господарської діяльності на земельну ділянку є спором про право цивільне і підлягає розгляду за правилами ГПК України.
Рішення суду першої інстанції за результатами нового розгляду справи, яким позов задоволено частково, було скасовано постановою апеляційного суду, яким прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постановою Вищого господарського суду України постанова апеляційного суду залишена без змін, оскільки позивач належними та допустимими доказами не довів суду факту свого звернення до міської ради щодо надання в оренду земельної ділянки в порядку, визначеному земельним законодавством, а також порушення своїх прав бездіяльністю саме відповідача, тому відсутні правові підстави для покладення на міську раду обов'язку розглянути проект землеустрою щодо відведення ОГБК «Волгоградський» земельної ділянки.
Мотивація заяви про перегляд судових рішень: ОГБК «Волгоградський» стверджує, що суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, не врахували правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 10 грудня 2013 року у справі № 21-358а13, що саме Київська міська рада, як орган місцевого самоврядування, уповноважений на вирішення земельних питань, повинна була розглянути проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки й прийняти відповідне рішення про затвердження цього проекту або про відмову в його затвердженні. Також, ОГБК «Волгоградський» звертає увагу на практику Вищого адміністративного суду України в подібних правовідносинах щодо отримання земельних ділянок у власність та користування, порядок чого регламентується статтями 118, 123 Земельного кодексу України, викладену в ухвалах цього від 14 липня 2016 року у справі № 369/8847/13-а (№ К/800/31680/14), від 17 вересня 2014 року у справі № 2а-862/11 (№ К/9991/31501/12), від 09 жовтня 2013 року у справі № 2а/0470/16919/11 (№ К/9991/55773/12) та у постанові Вищого адміністративного суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 826/12521/15 (№ К/800/1537/16).
Правова позиція Верховного Суду: відповідно до п.п.1,3 ч.1 ст.111-16 ГПК України (в редакції, чинній на час подання заяв) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог, встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду.
У справах № 369/8847/13-а та № 2а-862/11, що розглядалися Вищим адміністративним судом України, предмет спору стосувався бездіяльності місцевих рад щодо тривалого розгляду питання затвердження проекту землеустрою про відведення земельних ділянок. В ухвалах названого суду у цих справах касаційний суд застосовував приписи ч.6 ст.123 ЗК України, якою передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання земельної ділянки у користування. У даних справах Вищий адміністративний суд України, задовольнивши позовні вимоги щодо бездіяльності місцевих рад при затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, керувався тим, що позивач звертався безпосередньо до органу місцевого самоврядування із заявою, в якій просив розглянути розроблений такий проект землеустрою. Натомість у справі, що розглядається, суди встановили, що позивач не направляв матеріалів землевпорядної документації до міської ради, а тому відповідний проект землеустрою не було розглянуто цим органом місцевого самоврядування. Отже, зважаючи на відмінність фактичних обставин у названих справах та у справі, що розглядається, а звідси - й на відсутність подібних правовідносин, суди касаційних інстанцій не допустили неоднакового застосування ст.123 ЗК України.
Предметом спору у справах № 826/12521/15 та № 2а/0470/16919/11, що розглядалися Вищим адміністративним судом України, було затвердження міською радою проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання їх у власність громадянам. Спір у справі, що розглядається, виник між юридичною особою (ОГБК «Волгоградський») та міською радою також стосовно розгляду та затвердження міською радою проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що земельним законодавством України встановлено спеціальний порядок безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, що характеризується значними особливостями, не притаманними відносинам з надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування юридичним особам. За таких обставин у постанові Вищого адміністративного суду України у справі № 826/12521/15 та в ухвалі цього ж суду у справі № 2а/0470/16919/11 при задоволенні позовних вимог суд застосовував норми ст.118 ЗК України стосовно порядку розгляду питання про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання їх у власність громадянам. Проте у судових рішеннях, що переглядаються, суди застосовували інший нормативний припис - ст.123 ЗК України, якою внормовано порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності в користування. Викладене вказує на відсутність неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
Постановою Верховного Суду України у справі № 21-358а13 було скасовано ухвалу Вищого адміністративного суду України з передачею справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Тобто Верховний Суд України остаточно не вирішив спір у цій справі, зазначеною постановою не закінчив її судовий розгляд. За таких обставин на постанову Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року у справі № 21-358а13 не можна посилатися як на підставу перегляду судових рішень, встановлену п.3 ч.1 ст.111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент подання заяв).
Висновки: Постановою Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року у справі № 21-358а13 було скасовано ухвалу Вищого адміністративного суду України з передачею справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Тобто Верховний Суд України остаточно не вирішив спір у цій справі, зазначеною постановою не закінчив її судовий розгляд. За таких обставин на постанову Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року у справі № 21-358а13 не можна посилатися як на підставу перегляду судових рішень, встановлену п. 3 ч. 1 ст. 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент подання заяв).
Ключові слова: підстави перегляду рішення суду, однорідні правовідносини, неоднакове застосування норм права
