ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Британчука В. В., Прокопенка О. Б.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (провадження № 12-29гс21)
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрметалургтранс» (далі - ТОВ «Укрметалургтранс», позивач) до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Металургтранс» (далі - ТОВ «Металургтранс») про визнання протиправними дій та стягнення збитків
за касаційною скаргою ТОВ «Укрметалургтранс» на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 січня 2021 року.
У березні 2020 року ТОВ «Укрметалургтранс» звернулося до господарського суду з позовом (з урахуванням заяви про зміну предмета позову за рахунок уточнення позовних вимог від 29 травня 2020 року) про: визнання протиправними дій АТ «Укрзалізниця» щодо прийняття розпоряджень № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15 березня 2017 року в частині встановлення заборони на переміщення залізничного рухомого складу (приватних вагонів) у порожньому стані через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей у напрямку з територій, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють своїх повноважень, на іншу частину території України; солідарне стягнення з АТ «Укрзалізниця» і ТОВ «Металургтранс» на користь ТОВ «Укрметалургтранс» 21 654 288 грн збитків, завданих внаслідок втрати 48 напіввагонів (№ 56082100, № 56098668, № 56098759, № 56098833, № 56098874, № 56098908, № 56137953, № 56137979, № 56138001, № 56138050, № 56138084, № 56138118, № 56138126, № 56138134, № 56138167, № 56138209, № 56138217, № 56138233, № 56138241, № 56138266, № 56138316, № 56138365, № 56140130, № 56143324, № 56143357, № 56171085, № 56171127, № 56183320, № 56183353, № 60834710, № 63483044, № 63876726, № 64112170, № 64717002, № 64903818, № 66028663, № 67065466, № 67110650, № 67136689, № 67209023, № 67234286, № 67446245, № 68163815, № 68165125, № 68231661, № 68389121, № 68442649, № 68587880), а також 326 916,32 грн судового збору та 54 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Позивач вказав, що дії АТ «Укрзалізниця» щодо прийняття спірних розпоряджень є протиправними, необачними та недобросовісними, вчинені на порушення частини третьої статті 13 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини другої статті 13 Закону України «Про залізничний транспорт» та всупереч статті 10 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», оскільки накладають заборону на переміщення залізничного рухомого складу через лінію зіткнення на непідконтрольній державі території, такі дії призвели до втрати напіввагонів та заподіяли позивачу як власнику напіввагонівмайнову шкоду.
Щодо підстав солідарної відповідальності ТОВ «Металургтранс» позивач наголосив на вині обох відповідачів, в результаті вчинення якими спільних недобросовісних дій відбулося перевезення на непідконтрольну державі територію належного позивачу залізничного рухомого складу, який у подальшому був втрачений.
06 серпня 2020 року рішенням Господарського суду Дніпропетровської області визнано протиправними дії АТ «Укрзалізниця» щодо прийняття розпорядження № Ц-1/2-2/157 від 15 березня 2017 року в частині встановлення заборони на переміщення залізничного рухомого складу (приватних вагонів) у порожньому стані через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей у напрямку з територій, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють своїх повноважень, на іншу частину території України; з АТ «Укрзалізниця» стягнуто на користь ТОВ «Укрметалургтранс» 21 654 288 грн збитків, завданих внаслідок втрати напіввагонів у кількості 48 одиниць, судовий збір у розмірі 325 865, 32 грн, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 53 826, 12 грн; в решті позовних вимог відмовлено.
Місцевий господарський суд вважав, що саме на АТ «Укрзалізниця» має бути покладено обов`язок відшкодувати збитки, що завдані позивачу його протиправними діями.
Зазначив про наявність у діях АТ «Укрзалізниця» повного складу цивільного правопорушення, що є необхідною умовою для стягнення збитків, адже розпорядження № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157, якими запроваджені обмеження щодо залізничних перевезень починаючи з 16 березня 2017 року та до їх відміни, шляхом заборони на перевезення вантажів та порожніх вагонів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, прийняті з перевищенням повноважень та суперечать чинному законодавству.
Так, спірними розпорядженнями обмеження перевезень введено у зв`язку із введенням у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 березня 2017 року «Про невідкладні додаткові заходи із протидії гібридним загрозам національній безпеці України», проте за цим рішенням Ради національної безпеки і оборони України заборонено переміщення через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей саме вантажів та доручено Кабінету Міністрів України невідкладно вжити заходів щодо припинення переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей.
За наявними в матеріалах справи доказами в лютому - березні 2017 року напіввагони позивача приймалися АТ «Укрзалізниця» до перевезень на станціях у межах населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, з відповідним оформленням залізничних перевізних документів, у тому числі залізничних накладних, що підтверджує оформлення у встановленому порядку договору перевезення, де перевізником є саме АТ «Укрзалізниця».
Що ж до вимог до іншого відповідача, то суд першої інстанції виснував, що вони не підлягають задоволенню, оскільки ТОВ «Металургтранс» не вчинило дій, які порушують права та законні інтереси позивача.
28 січня 2021 року постановою Центрального апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду скасовано. Закрито провадження у справі в частині визнання протиправними дій АТ «Укрзалізниця» щодо прийняття розпорядження № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15 березня 2017 року в частині встановлення заборони на переміщення залізничного рухомого складу (приватних вагонів) у порожньому стані через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей у напрямку з територій, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють своїх повноважень, на іншу частину території України. Відмовлено у задоволенні позову про солідарне стягнення з АТ «Укрзалізниця» і ТОВ «Металургтранс» на користь ТОВ «Укрметалургтранс» 21 654 288 грн збитків.Стягнуто з ТОВ «Укрметалургтранс» на користь АТ «Укрзалізниця» 487 221,48 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
На відміну від суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зробив висновок про те, що АТ «Укрзалізниця» у межах спірних правовідносин наділена публічно-владними управлінськими функціями, а отже, є суб`єктом владних повноважень, а відтак спір про визнання протиправними дій АТ «Укрзалізниця» про прийняття розпоряджень № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15 березня 2017 року в частині встановлення заборони на переміщення залізничного рухомого складу (приватних вагонів) у порожньому стані через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей є публічно-правовим та має розглядатись за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно суд відмовив у стягненні збитків з АТ «Укрзалізниця» через недоведеність позивачем такого елементу складу правопорушення, необхідного для застосування відповідальності у вигляді відшкодування збитків, як протиправна поведінка, вважаючи, що оцінка такій поведінці (прийняття розпоряджень № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15 березня 2017 року з перевищенням повноважень) має надаватись адміністративним судом за правилами КАС України.
У березні 2021 року ТОВ «Укрметалургтранс» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 січня 2021 року, а справу передати на новий розгляддо суду апеляційної інстанції.
11 січня 2022 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ТОВ «Укрметалургтранс» задоволено частково.
Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 січня 2021 року змінено в її мотивувальній частині щодо підстав закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій АТ «Українська залізниця», викладено її в редакції цієї постанови. У решті постанову в цій частині вимог залишено без змін.
У частині відмови в задоволенні позовних вимог до АТ «Українська залізниця» про стягнення збитків у сумі 21 654 288 грн постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 січня 2021 року у справі № 904/1448/20 скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Прийнято відмову ТОВ «Укрметалургтранс» від позовних вимог до ТОВ «Металургтранс».
Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28 січня 2021 року та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06 серпня 2020 року визнано нечинними в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ТОВ «Металургтранс», провадження у справі в цій частині закрито.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що у справі, яка переглядається, ні позивач, ні АТ «Укрзалізниця» не є суб`єктами владних повноважень, спірні дії АТ «Укрзалізниця» стосуються питань організації та планування господарської діяльності з перевезення вантажів, у межах якої сторони не наділені адміністративною процесуальною дієздатністю, а рішення АТ «Укрзалізниця», які запроваджують обмеження перевезень у власній господарській діяльності, не є нормативно-правовими актами чи актами індивідуальної дії в розумінні КАС України. Тож характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад, як іпредмет оскарження, вказують на юрисдикцію господарських судів у спорі.
У цій справі порушенням права, на яке посилається позивач, є шкода, завдана його майну, тож ефективним способом захисту порушеного права є саме відшкодування шкоди, про що і йдеться у позові. Водночас позивач вважає за необхідне у такому спорі визнати протиправними дії АТ «Укрзалізниця» щодо встановлення заборон шляхом розгляду як окремої позовної вимоги.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що позовні вимоги в частині визнання протиправними дій АТ «Укрзалізниця» щодо прийняття розпоряджень № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15 березня 2017 року не підлягають розгляду не лише в порядку господарського судочинства, але і взагалі не підлягають судовому розгляду, а питання правомірності чи неправомірності відповідних дій АТ «Укрзалізниця» підлягають з`ясуванню в межах розгляду вимог про відшкодування шкоди, а не як окрема позовна вимога.
З огляду на викладене зазначила, що висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в частини вимог про визнання протиправними дій АТ «Укрзалізниця» щодо прийняття розпоряджень № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15 березня 2017 року у зв`язку з неможливістю розгляду такого спору судом господарської юрисдикції є правильним, однак не з тих підстав, що ці вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а у зв`язку з неможливістю розгляду судом підстав позову у спорі між суб`єктами господарювання як самостійних позовних вимог.
Щодо вимог про стягнення збитків Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що суд апеляційної інстанції не виконав приписи процесуального законодавства, не переглянув справу за наявними в ній доказами відповідно до змісту спору, предмета та підстав поданого позову, помилково вказавши на неможливість надати правову кваліфікацію діям відповідача в межах господарського судочинства. Інші ж елементи складу цивільного правопорушення та докази на їх підтвердження у зв`язку з цим не були предметом дослідження апеляційного суду, у зв`язку із чим його висновки за наслідками апеляційного розгляду справи вважала передчасними і такими, що не засновані на дійсних обставинах справи та їх правовій кваліфікації.
З висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося в частині закриття провадження щодо позовних вимог про визнання дій протиправними за мотивами, викладеними у постанові та відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) висловлюємо окрему думку.
Погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції, проте з інших підстав, Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що позовні вимоги в частині визнання протиправними дій АТ «Укрзалізниця» щодо прийняття розпоряджень № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15 березня 2017 року не підлягають розгляду не лише в порядку господарського судочинства, але і взагалі не підлягають судовому розгляду, а питання правомірності чи неправомірності відповідних дій АТ «Укрзалізниця» підлягають з`ясуванню в межах розгляду вимог про відшкодування шкоди, а не як окрема вимога.
Разом з тим у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (Bezymyannaya v. Russia)(заява № 21851/03) ЄСПЛ констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України, вказавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони».
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France), (заява № 23805/94)).
За змістом статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) ЄСПЛ зазначив, що «фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Під правоздатністю пред`являти позови, вимагати відшкодування шкоди й домагатися рішення суду розуміється право подання позову до суду, який наділений повноваженнями розглядати питання фактів і права, що стосуються конкретного спору, з метою постановлення рішення, що матиме обов`язкову силу (рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі «Ле Конт, Ван Левен і Де Мейєр проти Бельгії»(Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), заяви № № 6878/75, 7238/75).
У своїх рішеннях ЄСПЛ, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії» (Ashingdane v. the. United Kingdom), заява № 8225/78).
У рішенні від 28 лютого 2008 року у справі «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine)(заява № 37878/02) ЄСПЛ зазначив, що заявник мав доступ до судів різної юрисдикції, проте жодний з них не розглянув по суті його скарги, оскільки суди вважали, що вони не мають юрисдикції розглядати такі питання, незважаючи на те, що процедурних вимог прийнятності було дотримано. У цьому випадку ЄСПЛ дійшов висновку, що така відмова прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду, яке гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вбачається, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.
Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов`язанням України, які виникли, зокрема, у зв`язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, 1966 року та Конвенції, що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.
Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так і інших прав та свобод людини і громадянина.
Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.
Вважаємо, що обмеження доступу до правосуддя можливе лише у випадках, прямо встановлених законом. Тлумачення, тим більше розширювальне, такого обмеження є недопустимим і виходить за межі повноважень суду.
Особа, яка вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод, має право звертатися до суду із відповідними вимогами щодо відновлення її порушеного права, у тому числі й про визнання протиправними дій щодо прийняття розпорядження.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала позицію, згідно з якою припис «суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства» (пункт 1 частини першої статті 231 ГПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами господарського або цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17, від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19, від 20 листопада 2019 року у справі № 591/5619/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18, від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19, від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17), з якою не погоджувались судді Великої Палати Верховного Суду, про що викладені відповідні окремі думки.
Разом із тим така позиція сформувала сталу практику при вирішенні багатьох справ різних юрисдикцій та призвела до звуженого тлумачення способів захисту цивільних прав особи, які вона вважає порушеними, та обмеження права на доступ до суду.
У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.
Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України. Разом з тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у відповідних статтях, оскільки не існує вичерпного переліку правовідносин, види яких, в свою чергу, постійно розширюються, змінюються, трансформуються.
У частині першій та пункті 4 частини третьої статті 162 ГПК України визначено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява має містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.
При цьому в статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
У статті 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 237 ГПК України).
Частинами першою та другою статті 5 ГПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Відмова в задоволенні позову є наслідком встановлення судом факту відсутності порушення відповідачем прав позивача, оскільки розгляд справи має відбуватися з дотриманням принципу верховенства права, встановленого частиною першою статті 11 ГПК України.
Вважаємо, що будь-який спір, переданий на вирішення суду з дотриманням правил юрисдикції та підсудності, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог. При вирішені спору, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установлених обставин вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Тобто якщо позивач дотримався передбаченого процесуальним законодавством порядку звернення до суду за захистом своїх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, то в такому зверненні може бути відмовлено виключно з підстав, установлених законом.
Висновок про те, що вимоги про визнання протиправними дій АТ «Укрзалізниця» щодо прийняття розпоряджень № Ц-1/2-2/156 та № Ц-1/2-2/157 від 15 березня 2017 року не підлягають розгляду не лише в порядку господарського судочинства, але і взагалі не підлягають судовому розгляду, а питання правомірності чи неправомірності відповідних дій АТ «Укрзалізниця» підлягають з`ясуванню в межах розгляду вимог про відшкодування шкоди, а не як окрема вимога, фактично позбавляє позивача можливості захистити своє право у спосіб, гарантований статтею 55 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтею 16 ЦК України та позбавляє у подальшому права на звернення до суду з аналогічною вимогою, з тих самих підстав, оскільки лише позивач формулює зміст вимог і має сподівання, що його вимоги будуть розглянуті по суті.
Крім того, підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати було те, що визначення юрисдикції цього спору є вагомим і необхідним для забезпечення сталої судової практики. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив також про те, що на момент розгляду цієї справи, висновок Великої Палати Верховного Суду щодо питання предметної чи суб`єктної юрисдикції спору у подібних правовідносинах (у спорах, що виникають при оскарженні дій з реалізації AT «Укрзалізниця» повноважень на тимчасове зупинення перевезень вантажів) відсутній.
Отже, Великою Палатою Верховного Суду досліджувалися судові рішення щодо вирішення вказаних позовних вимог і у постанові не послалася на неправомірність рішень чи дій AT «Укрзалізниця».
На наше переконання, постанова Центрального апеляційного господарського суду від 28 січня 2021 року мала б бути скасована, а справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки у частині визнання протиправними дій AT «Укрзалізниця» перегляду по суті не відбулося, бо постановлена ухвала про закриття провадження у справі.
Вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду помилково висловила такі мотиви для закриття провадження у частині позовних вимог про визнання дій неправомірними та не вирішила питання визначення юрисдикції у справі, як того вимагалось в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 травня 2021 року.
Судді: О. М. Ситнік
В. В. Британчук
О. Б. Прокопенко
