ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 травня 2023 року
м. Київ
справа № 497/582/2020
провадження № 51-715 км 23
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_7 , на ухвалу Одеського апеляційного суду від 3 листопада 2022 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014160000000903 від 3 вересня 2014 року, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Болградського районного суду Одеської області від 4 серпня 2022 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки. На підставі п. «в» ст. 1 Закону України від 22 грудня 2016 року № 1810-VIII «Про амністію у 2016 році» ОСОБА_7 звільнено від відбування призначеного покарання. Вирішено цивільний позов і питання щодо речових доказів та процесуальних витрат.
За цим вироком ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2 близько 16:30, керуючи автомобілем ВАЗ-21114, номерний знак НОМЕР_1 , на 1 км + 250 м автомобільної дороги Табаки
- Болград - Ізмаїл у напрямку с. Виноградівка порушив вимоги Правил дорожнього руху (далі - ПДР), був неуважним, рух керованого транспортного засобу не контролював, за дорожньою обстановкою не слідкував, обрав швидкість руху без її урахування і не реагував на її зміну, своєчасно не вжив заходів для зменшення швидкості, втратив контроль над автомобілем, виїхав на зустрічну смугу руху та зіткнувся з мотоциклом марки «ІЖ Юпітер-3», номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_8 . У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) настала смерть потерпілого.
Порушення водієм ОСОБА_7 вимог п. 10.1 та розмітки 1.1 Розділу 1 п. 34 ПДР перебуває у причинному зв`язку із наслідками ДТП.
Одеський апеляційний суд 3 листопада 2022 року апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_6 залишив без задоволення, а вирок Болградського районного суду Одеської області від 4 серпня 2022 року - без змін.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Захисник, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, зазначає, що:
? сторона захисту не заявляла про порушення прав ОСОБА_7 під час проведення 25 листопада 2014 року слідчого експерименту за його участю як свідка, проте місцевий суд невірно застосував практику Суду та безпідставно визнав протокол, складений за результатами цієї слідчої дії, недопустимим доказом;
? суд необґрунтовано визнав допустимим доказом постанову прокурора про визначення підслідності від 13 лютого 2019 року та застосував положення ст. 218 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у редакції, яка на момент винесення вказаної постанови не діяла;
? дані, отримані за результатами проведеного 3 липня 2019 року слідчого експерименту, та висновок експертів від 7 квітня 2020 року № 19-3982/19-3983 (далі - висновок № 19-3982/19-3983) є недопустимими доказами, оскільки слідчий здійснював досудове розслідування з порушенням підслідності;
? під час вказаного експертного дослідження швидкість автомобіля взято з висновку експертизи від 4 жовтня 2018 року № 23439/1651, а мотоциклу - з протоколу слідчого експерименту від 25 листопада 2014 року, які були визнані судом недопустимими доказами;
? апеляційний суд на ці порушення уваги не звернув, всупереч вимогам статей 22, 404 КПК України повторно докази не дослідив та належним чином не спростував доводи апеляційної скарги;
? під час вирішення цивільних позовів суди також не врахували обставини вчиненого правопорушення та дані про особу ОСОБА_7 ;
? ухвалені рішення не відповідають вимогам статей 370, 419 КПК України.
Позиції учасників судового провадження
Захисник ОСОБА_6 підтримав подану касаційну скаргу та просив її задовольнити.
Прокурор ОСОБА_5 просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.
Так, суд першої інстанції, розглянувши кримінальне провадження № 12014160000000903, визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, та призначив йому відповідне покарання.
За результатами апеляційного розгляду Одеський апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.
Зміст ухвали апеляційного суду свідчить про те, що апеляційний суд ретельно перевірив доводи апеляційних скарг ОСОБА_7 та його захисника, аналогічні тим, що викладені в касаційній скарзі у цій частині, навів в ухвалі докладні мотиви прийнятого рішення і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути кримінальне провадження та дати правильну юридичну оцінку обставинам вчиненого кримінального правопорушення. Мотиви суду, з яких доводи сторони захисту були визнані безпідставними, на думку колегії Суду, є обґрунтованими й такими, що відповідають дослідженим у судовому засіданні доказам.
Як убачається з матеріалів провадження, висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, з яким погодився апеляційний суд, зроблено з додержанням ст. 23 КПК України на підставі усіх об`єктивно з`ясованих обставин справи, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до ст. 94 КПК України з точки зору належності, допустимості, достовірності, і сукупністю зібраних доказів, оціненою з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Свої висновки щодо доведеності винуватості ОСОБА_7 у вчиненні вищезазначеного правопорушення цей суд обґрунтував показаннями, наданими безпосередньо в судовому засіданні потерпілими ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , свідками ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , даними протоколів огляду місця події, слідчого експерименту, висновками експертиз та іншими письмовими доказами.
Щодо доводів захисника про порушення прокурором у цьому кримінальному провадженні порядку визначення підслідності та визнання судом зібраних під час його проведення доказів недопустимими
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, 3 вересня 2014 року до ЄРДР за № 12014160000000903 внесено відомості за фактом зіткнення ІНФОРМАЦІЯ_2 автомобіля та мотоцикла на 1 км + 250 м автомобільної дороги Табаки - Болград
- Ізмаїл (т. 1, а. п. 132). Досудове розслідування у вказаному кримінальному провадженні здійснювалося слідчими слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ в Одеській області.
Згодом за постановою прокурора відділу прокуратури Одеської області ОСОБА_14 від 13 лютого 2019 року подальше досудове розслідування цього кримінального провадження доручено здійснювати Болградському відділенню поліції Ізмаїльського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі
- Болградське ВП Ізмаїльського ВП ГУНП в Одеській області), з тих підстав, що кримінальне правопорушення вчинене на території Болградського району Одеської області, тобто в межах територіальної юрисдикції вищевказаного відділення поліції (т. 2, а. п. 148).
Приписами ч. 2 ст. 218 КПК України (у редакції, яка діяла на час винесення прокурором постанови про визначення підслідності) передбачено, що якщо слідчому із заяви, повідомлення або інших джерел стало відомо про обставини, які можуть свідчити про кримінальне правопорушення, розслідування якого не віднесене до його компетенції, він проводить розслідування доти, доки прокурор не визначить іншу підслідність.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо запровадження діяльності Бюро економічної безпеки України та пов`язаного з цим удосконалення роботи деяких державних правоохоронних органів» від 17 листопада 2021 року № 1888-IX норми цієї частини викладено у такій редакції:
"Якщо слідчому із заяви, повідомлення або інших джерел стало відомо про обставини, які можуть свідчити про кримінальне правопорушення, розслідування якого не віднесене до його компетенції, він зобов`язаний протягом п`яти днів з дня встановлення таких обставин письмово повідомити про них прокурора та проводити розслідування доти, доки прокурор не визначить іншу підслідність.
Прокурор розглядає письмове повідомлення слідчого протягом десяти днів з дня його отримання та в разі підтвердження наведених у ньому обставин зобов`язаний прийняти постанову про визначення підслідності.
Прокурор у разі самостійного встановлення обставин, що свідчать про необхідність визначення іншої підслідності, протягом десяти днів з дня встановлення таких обставин зобов`язаний прийняти постанову про визначення підслідності".
Варто зауважити, що згідно з п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК України, прокурор - особа, яка обіймає посаду, передбачену ст. 15 Закону України «Про прокуратуру», та діє у межах своїх повноважень.
Водночас ч. 2 ст. 15 цього Закону передбачено, що прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.
Отже, з системного тлумачення вищевказаних норм, зокрема, ч. 2 ст. 218 КПК України (як у редакції на час винесення прокурором постанови про визначення підслідності, так і на час судового розгляду) та ст. 15 Закону України «Про прокуратуру» вбачається, що законодавець наділив прокурора повноваженнями визначати підслідність кримінального провадження у випадках, передбачених ч. 1 ст. 218 КПК України, при цьому, не роблячи акцент на тому чи обіймає він адміністративну посаду в системі прокуратури України.
Тому, хоч і слушними є доводи захисника про те, що суд першої інстанції послався на положення ч. 2 ст. 218 КПК України у редакції, яка не була чинна на час прийняття прокурором процесуального рішення, проте таке посилання з урахуванням викладеного, на думку Суду, жодним чином не вплинуло на законність й обґрунтованість ухваленого судового рішення.
З огляду на викладене доводи захисника про те, що прокурор ОСОБА_14 діяв поза межами наданих повноважень, є безпідставними.
Крім того, підслідність кримінальних проваджень визначається виключно кримінальним процесуальним законом, а саме ст. 216 КПК України.
За змістом ч. 1 ст. 216 КПК України слідчі органів Національної поліції здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, крім тих, які віднесені до підслідності інших органів досудового розслідування.
Відповідно до ч. 1 ст. 218 КПК України досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення.
Інститут підслідності покликаний оптимізувати діяльність органів, що здійснюють досудове розслідування, з метою його найбільш ефективної та результативної організації для досягнення завдань кримінального провадження, передбачених у ст. 2 КПК України.
У розумінні п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК України реалізація органами досудового розслідування своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, як підстава для визнання доказів недопустимими означає вчинення дій чи прийняття рішень, які не належать до предмета відання цих органів.
Нормативна вимога проведення процесуальних дій уповноваженими суб`єктами покликана забезпечити вчинення цих дій особами з необхідною кваліфікацією, які виконують свої професійні обов`язки в умовах передбаченого законом контролю і у визначений правовий спосіб.
Як уже зазначалося вище, подальше здійснення досудового розслідування в цьому кримінальному провадженні правомірно доручено Болградському ВП Ізмаїльського ВП ГУНП в Одеській області, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення.
Надалі заступник начальника відділення - начальник слідчого відділення Болградського ВП Ізмаїльського ВП ГУНП в Одеській області ОСОБА_15 18 березня 2019 року доручив проведення досудового розслідування старшому слідчому цього відділення поліції ОСОБА_16 (т. 2, а. п. 151).
Отже, у цьому кримінальному провадженні подальше досудове розслідування доручено в межах одного органу слідчому підрозділу Національної поліції нижчого рівня, уповноваженому на здійснення досудового розслідування, без порушення правил підслідності, які визначені у ст. 216 КПК України.
Таким чином, твердження захисника про недопустимість доказів з цих підстав не можна вважати слушними.
Стосовно доводів захисника щодо помилковості висновків суду першої інстанції про визнання недопустимими даних протоколу слідчого експерименту від 25 листопада 2014 року, який проведено за участю ОСОБА_7 , та похідного доказу
Вимогами ст. 370 КПК України встановлено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим, тобто його має бути ухвалено компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Також суд у своєму рішенні повинен навести належні і достатні мотиви та підстави для його ухвалення.
Статтею 419 КПК України передбачено, що в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено мотиви, з яких цей суд виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, на яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
Частиною 1 ст. 87 КПК України регламентовано, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Слід наголосити, що кримінальний процесуальний закон не дає вичерпного переліку підстав, за яких докази мають визнаватися недопустимими, а натомість надає право суду вирішувати питання їх допустимості чи недопустимості в порядку, передбаченому ст. 89 КПК України.
Разом з тим, як зазначалося вище, незгода з оцінкою доказів, яка надана судом, оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів з викладенням власної версії події, що зводиться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, виходячи з вимог ст. 438 КПК України, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Так, з вироку місцевого суду вбачається, що цей суд, врахувавши приписи п. 6 ч. 2 ст. 87 КПК України (у новій редакції - п. 1 ч. 3 ст. 87 цього Кодексу), які були чинними станом на 25 листопада 2014 року, дійсно не взяв до уваги докази сторони захисту, а саме відомості викладені в протоколі слідчого експерименту від 25 листопада 2014 року, мотивуючи своє рішення тим, що ця слідча дія була проведена зі свідком ОСОБА_7 , якому надалі в цьому кримінальному провадженні було повідомлено про підозру.
З таких же підстав суд визнав недопустимими доказами дані, що містилися у протоколі слідчого експерименту від 22 травня 2015 року, до проведення якого був залучений ОСОБА_7 також як свідок.
Крім того, цей суд визнав недопустимими доказами висновки експертів від 3 грудня 2014 року № 11/А-746 та від 23 травня 2015 року № 6636, оскільки експерти під час проведення досліджень керувалися, у тому числі, протоколом проведення слідчого експерименту від 25 листопада 2014 року.
Хоч колегія суддів погоджується з доводом захисника про те, що суди визнали протокол слідчого експерименту від 25 листопада 2014 року та відповідні експертизи недопустимими доказами без достатніх для цього підстав, проте, на думку Суду, конкретно в цьому провадженні наведене не вплинуло на загальний висновок судів щодо доведеності винуватості ОСОБА_7 , зроблений на підставі дослідження та оцінки сукупності інших доказів, з огляду на таке.
Як убачається з судових рішень, показання ОСОБА_7 , надані під час судового розгляду, є майже аналогічними тим обставинам, які він повідомляв, зокрема, під час проведення з ним 25 листопада 2014 року слідчого експерименту. Отже, версія сторони захисту була предметом ретельної перевірки суду першої інстанції та належно оцінена у вироку.
Що стосується експертиз, то апеляційний суд хоч і погодився з рішенням суду про їх недопустимість, однак окремо зазначив, що дані, викладені в указаних експертизах, під час проведення яких експерти керувалися, зокрема, даними протоколу проведеного 25 листопада 2014 року слідчого експерименту, не підтверджуються іншими доказами у провадженні.
Так, останньою у цій справі була проведена комплексна транспортно-трасологічна та автотехнічна експертиза, за результатами якої, експерти, маючи у розпорядженні всі матеріали кримінального провадження, включаючи експертизи, що у подальшому визнані судом недопустимими доказами, проаналізувавши їх, дійшли, зокрема, висновку про неспроможність з технічної точки зору показань водія автомобіля ВАЗ-21114 ОСОБА_7 щодо механізму цієї ДТП.
При цьому, колегія суддів зауважує, що сторона захисту не була позбавлена можливості на основі принципу змагальності з метою подальшого спростування пред`явленого обвинувачення у порядку ст. 332 КПК України після визнання недопустимими доказами, зокрема, протоколів слідчих експериментів та висновків судових експертиз, звернутися до суду з клопотанням про проведення відповідного експертного дослідження, під час якого показання ОСОБА_7 , надані ним як підозрюваним або ж обвинуваченим, могли бути враховані експертами. Проте таким правом ні під час розгляду в суді першої, ні апеляційної інстанцій не скористалася.
Водночас, висновок про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, суд першої інстанції обґрунтував:
? даними протоколу огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від ІНФОРМАЦІЯ_2, схемою та фототаблицею до нього, відповідно до яких було встановлено відсутність слідів гальмування мотоцикла «ІЖ» та наявність слідів гальмування автомобіля ВАЗ-21114 на проїзній частині загальною довжиною 11,8 м правих коліс та 12,85 м - лівих. Зі схеми до цього протоколу вбачається у якому напрямку рухалися транспортні засоби, сліди гальмування та місце зіткнення транспортних засобів, а саме на стороні руху мотоцикла під керуванням ОСОБА_8 ;
? висновком судово-медичної експертизи від 3 вересня 2014 року № 147, згідно з яким смерть ОСОБА_8 настала внаслідок поєднаної травми тіла, яка спричинена від дії тупих предметів зі значною силою, враховуючи множинність, масивність, характер та локалізацію ушкоджень, вони могли утворитися у водія мотоцикла, який рухався, при зіткненні з легковим автомобілем, який рухався;
? даними протоколу проведення слідчого експерименту від 14 лютого 2015 року, з якого вбачається, що на місці ДТП було встановлено місце зіткнення, а саме подряпина, яка знаходилася на відстані 0,61 м від лінії розмітки на смузі руху мотоцикла;
? висновком транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи від 30 червня 2016 року № 13946/15-52, відповідно до якого місце первинного контакту автомобіля ВАЗ та мотоцикла «ІЖ» розташовувалося безпосередньо перед знаходження правої передньої частини автомобіля ВАЗ, коли його передні колеса знаходилися безпосередньо перед початком зміни напрямку слідів гальмування. Швидкість руху автомобіля ВАЗ становила приблизно 52…54 км/год;
? даними консультації спеціаліста-автотехніка транспортного трасолога ОСОБА_17 від 16 лютого 2016 року № 12-021, складеної за зверненням адвоката ОСОБА_18 у інтересах потерпілої ОСОБА_11 , згідно з якою з технічної точки зору в причинному зв`язку з настанням ДТП знаходилися дії водія автомобіля ВАЗ-21114, який не вибрав швидкість, відповідну конфігурації шляху, що змусило його при виявлені мотоцикла «ІЖ» застосувати гальмування для зниження швидкості, однак це призвело до виїзду автомобіля на смугу руху мотоцикла та зіткнення з ним;
? висновком експертів від 7 квітня 2020 року № 19-3982/19-3983, відповідно до якого невідповідність дій водія автомобіля ВАЗ-21114 приписам дорожньої розмітки підпункту 1.1 п. 34 та п. 10.1 ПДР створювали достатні умови та перебували в причинному зв`язку з настанням ДТП;
? показаннями потерпілих ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , які повідомили, що на ділянці дороги, де відбулася ДТП, видимість на смузі, якою рухався автомобіль, дуже низька, оскільки на неї звисають гілки дерев. Також на місці ДТП були наявні сліди руху автомобіля;
? показаннями свідка ОСОБА_19 , який пояснив, що того дня як слідчий Болградського ВП прибув на місце ДТП, провів огляд місця події, склав відповідні процесуальні документи. Щодо місця зіткнення транспортних засобів ОСОБА_19 окремо повідомив, що основні уламки були саме на смузі руху мотоцикла, сліди гальмування закінчувалися на зустрічній для автомобіля смузі руху.
Щодо недопустимості висновку експертів від 7 квітня 2020 року № 19-3982/19-3983 за результатом проведення транспортно-трасологічної, автотехнічної експертиз механізму та обставин зіткнення автомобіля та мотоцикла
Так, захисник у скарзі посилається на те, що висновок комплексної транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи механізму і обставин зіткнення транспортних засобів сформульовано на вихідних даних, які взято з недопустимого доказу.
Статтею 101 КПК України встановлено, що висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи. Зміст висновку експерта визначено приписами статті 102 цього Кодексу. Водночас законодавець прямо вказує на необхідність мотивування незгоди з ним (ч. 10 ст. 101 вказаного Кодексу).
Для оцінки висновку експерта суд має враховувати, зокрема обсяг та якість взятих до уваги фактів, наданих експерту або встановлених під час експертного дослідження, переконливість викладених експертом доводів, переконливість пояснень, чому неможлива інша інтерпретація тієї сукупності фактів, на підставі яких робився висновок, тощо.
За приписами кримінального процесуального закону висновок експерта не має наперед встановленої сили, не має переваг перед іншими доказами, виключної обов`язковості для суду й оцінюється разом з іншими доказами за правилами, передбаченими ст. 94 КПК України.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, слідчий на вирішення експертів, які були попереджені про кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України, поставив низку запитань та надав у їх розпорядження всі матеріали кримінального провадження для проведення експертизи.
Під час проведення експертного дослідження та складання висновку
№ 19-3982/19-3983 експерти не заявляли жодних клопотань про надання додаткових матеріалів та зразків або вчинення інших дій, пов`язаних із проведенням експертизи, що свідчить про те, що наданих матеріалів та наявної в них інформації було достатньо для складання експертного висновку.
Так, положеннями п. 10.1 ПДР визначено, що перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху.
Також підпунктом 1.1 п. 34 Розділу І цих Правил визначено, що вузька суцільна лінія
- поділяє транспортні потоки протилежних напрямків (осьова розмітка) на дорогах з двома чи трьома (2 + 1) смугами руху в обох напрямках, позначає межі смуг руху у попутному напрямку (розділювальна розмітка), позначає межі проїзної частини, на які в`їзд заборонено (напрямні острівці та острівці безпеки); розділяє пішохідний і велосипедний рух на суміжних пішохідних та велосипедних доріжках, позначених знаком 4.18; розділяє смуги на велосипедних доріжках з двостороннім рухом у разі наближення до велосипедного переїзду, позначеного розміткою 1.15.
За результатами проведення комплексної транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи механізму і обставин зіткнення автомобіля ВАЗ-21114 з мотоциклом «ІЖ» надано висновок № 19-3982/19-3983, складений 7 квітня 2020 року, відповідно до якого зіткнення автомобіля з мотоциклом відбулося на смузі руху мотоцикла у межах різкого відхилення ліворуч слідів гальмування автомобіля. Мотоцикл рухався у межах смуги, яка призначена для руху в цьому напрямку, автомобіль ВАЗ-21114 рухався на зустріч і виїхав на смугу руху мотоцикла. Водій застосував гальмування, у процесі якого сталося зіткнення цих транспортних засобів саме на смузі руху мотоцикла. Водій автомобіля ВАЗ ОСОБА_7 в умовах цієї ДТП повинен був діяти відповідно до вимог дорожньої розмітки підпункту 1.1 п. 34 та п. 10.1 ПДР, а водій мотоцикла ОСОБА_8 - у відповідності до вимог п. 12.3 ПДР. Водій мотоциклу «ІЖ» не мав технічної можливості запобігти зіткненню з автомобілем, а з технічної точки зору в його діях невідповідності вимогам ПДР, які перебували у причинному зв`язку з настанням цієї ДТП, не вбачається.
При цьому, як установили експерти, саме наявність технічної можливості у водія автомобіля запобігти цій події і невідповідність його дій указаним приписам ПДР створювали достатні умови та перебували в причинному зв`язку з настанням ДТП.
Варто зауважити, що висновок експертів саме в частині порушення ОСОБА_7 вимог дорожньої розмітки підпункту 1.1 п. 34 та п. 10.1 ПДР покладено в основу обвинувального вироку. Водночас, як убачається з цього висновку, швидкість руху автомобіля не була вирішальною під час проведення такого дослідження.
Відображену у висновку експертизи від 4 жовтня 2018 року № 23439/1651 інформацію (швидкість автомобіля) експерти лише порівняли зі встановленими ними на підставі дослідження інших матеріалів провадження фактичними даними.
Слід зазначити, що тотожність фактичних даних, відображених у висновках експертів, з фактичними даними, що викладені у визнаних судом недопустимих доказах, не є підставою для визнання недопустимим доказом вказаного висновку експертів як самостійного процесуального джерела доказів у цьому кримінальному провадженні.
У висновку від 7 квітня 2020 року експерти навели логічний аналіз та інженерні розрахунки, якими, зокрема, визнано неспроможними з технічної точки зору показання водія автомобіля ВАЗ-21114 ОСОБА_7 щодо механізму цієї ДТП, що також не залишилося поза увагою судів.
Разом з тим, зазначений висновок експертів наданий у межах їх компетенції, істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертиз під час розгляду судами першої та апеляційної інстанцій встановлено не було.
Жодних даних, які б свідчили про необґрунтованість цього висновку експертів або недотримання науково-методичних вимог щодо проведених досліджень, які би викликали сумніви в їх правильності, у касаційній скарзі також не міститься.
Більше того, як убачається з матеріалів провадження, сторона захисту під час розгляду в суді першої та апеляційної інстанцій своїм правом звернутися до суду з клопотанням про проведення відповідного експертного дослідження не скористалася. Зазначене під час касаційного розгляду також підтвердив захисник ОСОБА_6 .
Отже, твердження сторони захисту про недопустимість висновку експертів від 7 квітня 2020 року № 19-3982/19-3983 як доказ винуватості ОСОБА_7 є безпідставними.
Щодо порушень судом апеляційної інстанції вимог статей 22, 404 КПК України
За статтею 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Положеннями ст. 404 КПК України чітко регламентовано, що за клопотанням учасників судового провадження апеляційний суд зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, якщо суд першої інстанції дослідив їх неповністю або з порушеннями; апеляційний суд може дослідити докази, які не досліджувалися місцевим судом, виключно в разі, якщо учасники судового провадження заявляли клопотання про дослідження таких доказів під час розгляду в суді першої інстанції або якщо про них стало відомо після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Такими чином, сам факт непогодження сторони з висновками суду першої інстанції щодо оцінки доказів не є підставою для їх повторного дослідження апеляційним судом.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, у апеляцій скарзі захисник ОСОБА_6 висловив прохання повторно дослідити докази через неправильну, на його думку, їх оцінку місцевим судом, проте не навів жодних обґрунтувань того, що докази були досліджені судом першої інстанції не повністю чи з порушеннями, тому підстав, передбачених частиною третьою статті 404 КПК України, для повторного їх дослідження апеляційним судом не було.
Обмежившись аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції, апеляційний суд не порушив установленого законом порядку апеляційного розгляду. За результатами перегляду вироку, суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою зазначених доказів, даною місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій статтею 23 КПК України засаді безпосередності судового розгляду та не порушувала принципу змагальності сторін, який закріплений ст. 22 цього Кодексу.
Щодо допущених судами порушень під час вирішення цивільних позовів
У поданій касаційній скарзі захисник указує на те, що суд першої інстанції, з яким погодився також апеляційний суд, під час судового розгляду не з`ясував обставини, які важливі для вирішення цивільних позовів, зокрема, форму вини ОСОБА_7 та його майновий стан.
Статтею 128 КПК України передбачено, що особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими КПК України. Якщо процесуальні правовідносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовано, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Відповідно до ч. 1 ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті.
Згідно зі ст. 23 зазначеного вище Кодексу розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Цих вимог закону при розгляді зазначеного провадження місцевий суд дотримався.
Як убачається з вироку суду, цивільні позови потерпілих ОСОБА_9 , ОСОБА_10 і ОСОБА_11 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_9 у рахунок відшкодування моральної шкоди 500 000 грн, а також 20 000 грн процесуальних витрат (витрати на правничу допомогу). На користь ОСОБА_10 і ОСОБА_11 стягнуто по 200 000 грн відповідно у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Так, обґрунтовуючи своє рішення у частині відшкодування моральної шкоди, суд врахував висновки експерта за результатами проведення судово-психологічних експертиз, окремо вказавши, що втрата близької людини потерпілими завдала їм фізичного болю і страждань. Також враховано доводи потерпілих про те, що досудове розслідування здійснювалося тривалий час, вони зневірилися у справедливості та отримання винуватцем покарання. При цьому ОСОБА_7 своєї провини не визнав, пробачення у них не просив, що в цілому спричинило душевні хвилювання.
Крім того, суд врахував, що ОСОБА_9 є особою з інвалідністю, зі смертю чоловіка її життя ускладнилося, він був годувальником сім`ї та забезпечував родину працюючи на сезонних роботах.
Отже, місцевий суд, з яким обґрунтовано погодився апеляційний суд, при визначенні розміру завданої потерпілим моральної шкоди належним чином врахував характер правопорушення, ступінь вини засудженого, глибину душевних страждань потерпілих та інші обставини, які мають істотне значення.
Тому наведені в касаційній скарзі захисника доводи про неправильне вирішення цивільного позову в частині визначення розміру завданої моральної шкоди колегія суддів вважає безпідставними.
Підсумок
Ураховуючи наведене, Суд вважає, що апеляційний суд у межах, установлених ст. 404 КПК України, та у порядку, визначеному ст. 405 КПК України, перевірив усі доводи апеляційних скарги сторони захисту та визнав їх необґрунтованими, навівши в ухвалі відповідно до вимог ст. 419 КПК України мотиви на їх спростування.
Ухвала апеляційного суду є законною, обґрунтованою та належним чином вмотивованою, вона в повній мірі відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України, тому касаційні доводи сторони захисту в цій частині теж неприйнятні.
Інші ж доводи касаційної скарги не містять даних про порушення вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовними підставами для зміни чи скасування судових рішень, а тому підстав для задоволення скарги немає.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд
ухвалив:
Ухвалу Одеського апеляційного суду від 3 листопада 2022 року стосовно ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
