УХВАЛА
2 серпня 2023 року
м. Київ
Справа № 918/1043/21
Провадження № 12-35гс23
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Пількова К. М.,
суддів Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,
перевіривши наявність підстав для передання на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи
за касаційною скаргою Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (далі - Підприємство, Скаржник, Відповідач)
на рішення Господарського суду Рівненської області від 26.04.2022 (суддя Качур А. М.)
та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.08.2022 (головуючий суддя Філіпова Т. Л., судді Бучинська Г. Б., Василишин А. Р.) у справі
за позовом Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради (далі - Ліцей, Позивач)
до Підприємства
про визнання недійсним договору та стягнення 199 850,40 грн,
УСТАНОВИЛА:
1. У листопаді 2021 року Ліцей звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом, у якому просив визнати недійсним договір поставки мережевого обладнання від 21.12.2019 № 38 (далі - Договір), укладений між Підприємством та Невірківським навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Корецької районної ради Рівненської області (правонаступником якого є Ліцей), а також стягнути з Підприємства на свою користь 199 850,40 грн.
2. Позов мотивовано тим, що Ліцей не був обізнаний з реальною вартістю товару за Договором та купив його у Підприємства за ціною, яка значно перевищує таку вартість. Водночас Підприємство не могло не знати про реальну вартість товару за Договором, а тому з метою отримання надприбутку навмисно ввело Ліцей в оману. Оскільки товар за Договором був придбаний за державні кошти, зазначений правочин суперечить інтересам держави і суспільства, у зв`язку із чим має бути визнаний недійсним, а сплачені за ним кошти стягнуті з Підприємства.
3. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 26.04.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.08.2022, позов задоволено; Договір визнано недійсним та стягнуто з Підприємства на користь Ліцею 199 850,40 грн.
4. Рішення судів мотивовані тим, що Договір слід визнати недійсним, оскільки він не відповідає положенням статей 203 та 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), адже вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності у Підприємства відповідного умислу. Крім того, суди вважали, що цей правочин вчинено Ліцеєм без необхідного обсягу цивільної дієздатності.
5. Суди зазначили, що всупереч положенням частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України, пункту 13 Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.1998 № 1352 (далі - Положення), та пункту 3 розділу І Методики визначення належності бюджетних програм до сфери інформатизації, затвердженої наказом Державного агентства з питань електронного урядування України від 14.05.2019 № 35, Ліцей не погодив із Генеральним державним замовником взяття зобов`язань за Договором, а тому не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення зазначеного правочину.
При цьому суд апеляційної інстанції, відхиляючи протилежні доводи Підприємства, дійшов висновку про те, що наведені норми законодавства, зокрема щодо необхідності погодження Договору з Генеральним державним замовником, підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, оскільки за змістом акта ревізії № 13-17-03-06/11 від 05.04.2021 Ліцей уклав з Підприємством два договори: на поставку мережевого обладнання (Договір) та на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет» (договір підряду № 7112019/2 від 07.11.2019), які взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети.
6. Суди вважали, що предмет Договору (продаж / придбання технічного обладнання за бюджетні кошти) пов`язаний з реалізацією інтересів держави і суспільства, що випливає з положень статті 95 Конституції України. При цьому Підприємство як продавець не могло не бути обізнаним з реальною ринковою вартістю переданого Ліцею товару, оскільки здійснює господарську діяльність на цьому ринку. За висновками експерта № 3.2-36/20 від 27.05.2020 та № 3.2-458/20 від 15.04.2020 вартість товару була завищена в понад 200 разів, що виключає випадковий збіг обставин, несвідомі дії або інші причини. Наявність у Підприємства умислу на вчинення правочину, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, суди вбачали у свідомому завищенні ціни продажу товару, який мав бути оплачений бюджетними коштами.
7. Суди дійшли висновку про те, що метою вчинення Договору з боку Підприємства була реалізація технічного обладнання за значно завищеною ціною для неправомірного збагачення за рахунок бюджетних коштів, а тому обґрунтованими є доводи Ліцею про те, що Договір не відповідає інтересам держави і суспільства, оскільки продавець мав свідомий намір заволодіти цими коштами. Таким чином, Ліцей обґрунтував спрямованість та відповідність Договору ознакам, які свідчать про посягання Підприємством на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства.
Водночас суди не встановили наявності у Ліцею умислу на вчинення правочину з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки за відсутності у нього повноважень на вчинення Договору (відсутнє погодження з Генеральним державним замовником) наявність наміру в юридичної особи вчинити правочин, який суперечить інтересам держави і суспільства, не може вважатися встановленою.
За таких умов, на думку судів, слід застосувати передбачені статтею 228 ЦК України особливі наслідки недійсності правочину, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, що кореспондується з нормами частини третьої статті 216 цього Кодексу.
При цьому суди врахували, що відповідно до положень частини п`ятої статті 216 ЦК України суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Однак застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи суду нормами цивільного законодавства не передбачено. А в межах цього спору не пред`являлися вимоги щодо стягнення з Ліцею в дохід держави обладнання, одержаного ним за Договором.
8. Суди відхилили доводи Ліцею про те, що Договір був вчинений під впливом помилки або обману, оскільки він не довів передбачених статтями 229 та 230 ЦК України обставин, які дозволяють зробити відповідні висновки.
9. Окрім цього, суд апеляційної інстанції відхилив доводи Підприємства про те, що Ліцей не є особою, уповноваженою звертатися до суду в інтересах держави, обґрунтовані посиланнями на статтю 131-1 Конституції України, відповідно до якої прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що у цій справі Позивачем є установа комунальної форми власності, правонаступник сторони Договору, а відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України дійсність правочину може заперечуватись як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою. Водночас стаття 228 ЦК України не містить жодних положень, які б встановлювали коло осіб, що можуть звернутись до суду з позовом з визначених нею підстав.
Посилаючись на частину третю статті 23 Закону України «Про прокуратуру», суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що у прокурора відсутні підстави для представництва інтересів держави в суді, оскільки навчальний заклад самостійно звернувся з позовом до суду.
10. Додатковим рішенням Господарського суду Рівненської області від 10.05.2022 заяву Ліцею про відшкодування витрат, понесених на професійну правничу допомогу, задоволено та стягнуто на його користь з Підприємства 1 400 грн таких витрат.
11. 23.09.2022 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) надійшла касаційна скарга Підприємства, у якій воно просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 26.04.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.08.2022, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
12. Скаржник зазначає, що суди неправильно застосували частину третю статті 228 ЦК України, оскільки дійшли помилкового висновку про те, що Договір суперечить інтересам держави. При цьому суди не врахували висновків КГС ВС, викладених у постановах від 08.07.2020 у справах № 910/13840/18 та № 910/12608/18, від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 10.12.2019 у справі № 910/13891/18, від 05.11.2019 у справі № 910/14113/18 та від 23.10.2019 у справі № 910/13263/18, зокрема, щодо кола осіб, які мають право здійснювати захист інтересів держави в суді. Таким чином, суди не мали підстав для визнання Договору недійсним, керуючись частиною третьою статті 228 ЦК України, оскільки Ліцей не є особою, яка в силу закону наділена повноваженнями на звернення з позовом в інтересах держави.
13. Скаржник стверджує, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недійсність Договору відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України, виходячи з єдиного критерію, який, на їх думку, завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а саме ціни договору, оскільки вважали її занадто високою. Разом з тим існуючі правові висновки Верховного Суду щодо ознак та критеріїв наявності / відсутності факту порушення інтересів держави є нечіткими та допускають широке коло різнотлумачень і правову невизначеність. Таким чином, існує необхідність формування Верховним Судом правового висновку щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України, а саме чи може ціна договору бути єдиним необхідним і достатнім критерієм віднесення правочину до категорії таких, що суперечать інтересам держави.
14. На думку Скаржника, суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30.06.2020 у справі № 333/6816/17, зокрема, про те, що недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим.
Підприємство в заявах по суті справи неодноразово посилалось на факти, які дають підстави вважати, що позов у цій справі було ініційовано з метою оцінки / переоцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні.
Так, обставини які досліджуються в цій справі (щодо повноважень службових осіб замовника, їх дій щодо укладення Договору та ін.), перевіряються в межах кримінального провадження. З відкритих джерел Відповідачу стало відомо про те, що службовій особі Позивача (директору Карплюк Ж. С.) вручено обвинувальний акт щодо обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України, та скеровано цей акт до Корецького районного суду Рівненської області, який наразі розглядає кримінальну справу № 563/1481/21.
Однак суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали жодної оцінки наведеним вище фактам.
15. Окрім цього, Скаржник вважає, що суди не дослідили й інших зібраних у справі доказів. Так, суди вказали, що в матеріалах справи відсутні докази погодження Ліцеєм зобов`язань за Договором з Генеральним державним замовником, а тому дійшли висновку про те, що Позивач не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення зазначеного правочину.
Разом з тим за змістом пункту 13 Положення погодження з Генеральним державним замовником потребують проєкти, вартість яких дорівнює або перевищує 500 тисяч гривень, а в разі закупівель послуг з підключення закладів соціальної інфраструктури до інтернету за кошти субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам - коли їх вартість перевищує 1 тисячу гривень.
Натомість ціна Договору не дорівнює та не перевищує 500 тисяч гривень, предметом цього правочину є поставка товару, а не надання послуг. Суд першої інстанції цієї обставини не дослідив узагалі, а суд апеляційної інстанції поставився до неї критично та вказав, що Ліцей уклав з Підприємством два договори: на поставку мережевого обладнання та на виконання робіт із забезпечення доступу до інтернету, які взаємопов`язані та спрямовані на досягнення однієї мети. Однак апеляційний суд не дослідив та не оцінив тієї обставини, що договір на виконання робіт із забезпечення доступу до мережі «Інтернет» повністю виконано сторонами, його результати прийняті і цей правочин не оскаржувався.
Крім цього, суди не дослідили і не надали оцінки положенням Договору, зокрема пунктам 11.1.3, 11.1.4, за змістом яких сторони гарантували одна одній, що вони мають право підписувати та виконувати Договір, а також пункту 6.2.6, відповідно до якого замовник мав право отримувати необхідні пояснення та консультації щодо предмета Договору, його виконання тощо (в тому числі щодо формування ціни), однак таким правом не скористався. Не було досліджено також наявності або відсутності претензій від Генерального державного замовника щодо Договору.
16. Ухвалою від 13.10.2022 колегія суддів КГС ВС відкрила касаційне провадження за скаргою Підприємства, а ухвалою від 13.06.2023 передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин четвертої та п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
17. Обґрунтовуючи підстави передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів КГС ВС вказує на наявність виключної правової проблеми у застосуванні частини третьої статті 228 ЦК України з урахуванням статей 203, 216 цього Кодексу та статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України), вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, а також вказує необхідність відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, щодо застосування односторонньої реституції замість двосторонньої (частина третя статті 216 ЦК України).
18. На думку колегії суддів КГС ВС, у цій справі існує виключна правова проблема, пов`язана із застосуванням статті 216 і частини третьої статті 228 ЦК України, які містять різні наслідки недійсності договору за умови, що Позивач у позові, посилаючись на невідповідність Договору інтересам держави і суспільства, просив застосувати наслідки недійсності договору, встановлені саме частиною першою статті 216 ЦК України.
19. Колегія суддів КГС ВС здійснила аналіз статей 216, 228 ЦК України та дійшла висновку про те, що стаття 203 цього Кодексу встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема що зміст правочину не може суперечити інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Водночас приписами статті 228 ЦК України визначено цивільно-правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, а не підстави недійсності оспорюваного договору.
20. Колегія суддів вважає, що за буквального тлумачення частини третьої статті 228 ЦК України такий критерій, як умисел у однієї зі сторін чи в обох на вчинення правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства (встановивши наявність умислу лише у Підприємства, суди у цій справі визнали Договір недійсним) має значення не для підстав визнання договору недійсним, а є критерієм, який застосовується для визначення наслідків недійсності зазначеного правочину.
21. Колегія суддів звертає увагу на те, що загальні правові наслідки недійсності договору визначені статтею 216 ЦК України, за змістом частини першої якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю; у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Водночас частина третя статті 228 ЦК України визначає інший правовий наслідок недійсності договору, який суперечить інтересам держави і суспільства та застосування якого ставиться в залежність від наявності умислу у сторін, зокрема: 1) при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного; 2) при наявності умислу лише в однієї зі сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
22. На переконання колегії суддів, закріплення в частині третій статті 216 ЦК України норми про те, що правові наслідки, передбачені частинами першою і другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування, не може беззаперечно свідчити, що у випадку визнання договору недійсним з підстав невідповідності його інтересам держави і суспільства мають застосовуватись лише наслідки його недійсності, встановлені частиною третьою статті 228 ЦК України, якщо у позові Позивач підставою для стягнення цих коштів зазначив саме частину першу статтю 216 ЦК України, а не частину третю статті 228 цього Кодексу.
23. Крім того, колегія суддів звертає увагу на частину першу статті 208 ГК України, яка визначає наслідки визнання господарського зобов`язання недійсним, вчиненого з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
24. Колегія суддів зазначає, що у цій справі Ліцей просив суд стягнути з Підприємства на свою користь кошти на підставі частини першої статті 216 ЦК України, а суди попередніх інстанцій, визнавши недійсним Договір, стягнули з Підприємства кошти згідно із частиною третьою статті 228 цього Кодексу. При цьому, встановивши умисел на вчинення такого правочину лише у Відповідача, суди не звернули уваги на те, що за вказаною нормою суд не лише повинен повернути Позивачу все одержане Відповідачем за Договором, а й одержане Позивачем або належне йому на відшкодування виконаного за рішенням суду стягнути в дохід держави (фактично в частині третій статті 228 ЦК України закріплено двосторонню реституцію, але на користь держави), і таке стягнення в дохід держави відбувається в силу закону, а не залежить від наявності чи відсутності заявлення такої вимоги.
25. Вказане вище, на думку колегії суддів, свідчить про те, що суди попередніх інстанцій, незважаючи на обґрунтування Ліцеєм позову статтею 216 ЦК України, яка передбачає двосторонню реституцію, фактично застосували односторонню, пославшись на частину третю статті 228 цього Кодексу, яка теж містить норму про «двосторонню реституцію на користь держави».
26. Колегія суддів вважає, що наразі відсутня стала судова практика щодо застосування статті 203, частини третьої статті 228 та частини першої статті 216 ЦК України, а також частини першої статті 208 ГК України. При цьому на розгляді в судах першої та апеляційної інстанцій перебуває значна кількість справ з ідентичними до цієї справи предметом і підставами позову, а також Відповідачем, зокрема: № 918/1004/21, № 918/1063/21, № 918/1064/21, № 918/1016/21, № 918/1058/21 та інші.
27. Обґрунтовуючи необхідність відступлення від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, щодо можливості застосування односторонньої реституції замість двосторонньої у випадку визнання договору недійсним або якщо він є нікчемним, колегія суддів КГС ВС виходила з такого.
28. У згаданій вище постанові Велика Палата Верховного Суду, дійшовши висновку про нікчемність відповідного договору, замість двосторонньої реституції, тобто приведення обох сторін у попередній стан, задовольнила вимогу про повернення спірних земельних ділянок до комунальної власності, обґрунтувавши своє рішення тим, що вимогу про повернення коштів, сплачених за спірним договором купівлі-продажу позивачеві, відповідач не заявив (див. пункт 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).
29. На думку колегії суддів КГС ВС, як у справі № 923/196/20, так і у цій справі, спірним є питання про застосування наслідків недійсності / нікчемності договору. Стаття 215 ЦК України розрізняє нікчемні та оспорювані правочини виходячи з того, чи їх недійсність прямо встановлена законом (нікчемний правочин) чи прямо не встановлена, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує дійсність правочину на підставах, визначених законом (оспорюваний правочин). При цьому визначені статтею 216 ЦК України правові наслідки недійсності правочину є загальними як для нікчемних, так і для оспорюваних правочинів.
30. Колегія суддів посилається на те, що ЦК України визначає такі загальні наслідки недійсності правочину: 1) основний - двостороння реституція (абзац 2 частини першої статті 216 ЦК України); 2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга вказаної статті). Ці наслідки застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя статті 216 ЦК України).
31. На думку колегії суддів КГС ВС, закріплена в абзаці 2 частини першої статті 216 ЦК України реституція спрямована на відновлення status quo у фактичному та юридичному становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які вони вчинили на його виконання. Саме тому за загальним правилом кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину. Таке взаємне повернення сторонами одержаного ними (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та факту недійсності правочину і забезпечує поновлення попереднього становища сторін за наслідками недійсності відповідного правочину. Таке поновлення можливе тоді, коли майно, передане за вказаним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості повернення сторонами одна одній того, що вони одержали, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони правочину зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. При цьому позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи саме двосторонню реституцію. Стаття 216 ЦК України не передбачає односторонньої реституції.
32. На переконання колегії суддів, установивши недійсність Договору згідно з частиною першою статті 216 ЦК України, суд повинен не тільки зобов`язати Відповідача повернути Позивачеві майно, але й стягнути з останнього (в тому числі за рахунок бюджету) на користь Відповідача сплачені за майно кошти. Інше застосування частини першої статті 216 ЦК України не можна вважати справедливим стосовно обох його сторін.
33. Колегія суддів вважає, що підхід, запроваджений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, фактично нівелює інститут двосторонньої реституції, закріплений у статті 216 ЦК України, а також не відповідає принципу процесуальної економії, оскільки орієнтує відповідачів у такій категорії справ на те, що їм належить ініціювати окреме провадження для розгляду їх вимоги, яка ґрунтуватиметься на обставинах, вже встановлених у розглянутій справі.
34. Фундаментальне значення цього питання, на думку колегії суддів, полягає і в тому, що при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними із застосуванням наслідків їх недійсності суди, дотримуючись висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, неправильно застосовуватимуть статтю 216 ЦК України та порушуватимуть права іншої сторони в отриманні того, що вона передала на виконання правочину, визнаного недійсним, що є недопустимим.
35. Окрім наведеного, колегія суддів КГС ВС вважає, що існує необхідність у викладенні однозначного висновку Великої Палати Верховного Суду щодо того, хто може звертатися з позовом про визнання правочину недійсним, якщо підставою його недійсності зазначається порушення інтересів держави і суспільства, - органи державної влади, місцевого самоврядування, інші суб`єкти владних повноважень, до компетенції яких віднесені відповідні повноваження, а в разі відсутності такого органу - прокурор, чи таке право мають й інші суб`єкти цивільних правовідносин, якщо, зокрема, обґрунтують наявність порушених прав / інтересів шляхом вчинення правочину, який порушує інтереси держави і суспільства.
36. Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
37. Лише за наявності умов, визначених наведеним положенням, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
38. Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, ще вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
39. Пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
40. Отже, з наведеної норми права, а також частини п`ятої статті 302 ГПК України слідує, що справа з указаної підстави може бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду за наявності двох ознак: 1) справа містить виключну правову проблему; 2) вирішення такої виключної правової проблеми Великою Палатою Верховного Суду необхідне для забезпечення розвитку права та формування судами єдиної правозастосовної практики.
41. Виходячи з наведених критеріїв, КГС ВС, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми, має обґрунтувати її наявність за кількісним та якісним вимірами, наприклад, навести інші справи різних юрисдикцій у яких існувала зазначена правова проблема, наявність різної судової практики її вирішення тощо.
42. Втім, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів КГС ВС не виклала проблему, яка б потребувала узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами. КГС ВС констатував, що наразі відсутня стала судова практика щодо застосування статті 203, частини третьої статті 228, частини першої статті 216 ЦК України та частини першої статті 208 ГК України, а на розгляді в судах першої та апеляційної інстанцій перебуває значна кількість справ з ідентичними до цієї справи предметом і підставами позову, зокрема: № 918/1004/21, № 918/1063/21, № 918/1064/21, № 918/1016/21, № 918/1058/21 та інші.
43. Однак, за даними Єдиного державного реєстру судових рішень перелічені КГС ВС справи розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій, рішення судів набрали законної сили та видані відповідні судові накази, а відомості щодо перегляду зазначених судових рішень станом на час передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відсутні.
При цьому колегія суддів КГС ВС не робить посилання на інші конкретні справи з подібних правовідносин, їх кількісні та якісні показники, в яких судами було б сформовано різну практику, у зв`язку із чим передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду була б необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
44. Судом касаційної інстанції в господарських справах відповідно до статті 286 ГПК України є Верховний Суд, у складі якого за змістом статей 36, 37 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» діє, зокрема, Касаційний господарський суд. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права.
45. Отже, на розгляд Великої Палати Верховного Суду в цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені КГС ВС як належним судом, а тому підстава для передання цієї справи, передбачена частиною п`ятою статті 302 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.
46. Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими мотиви колегії суддів КГС ВС в частині наявності підстави для передання справи на її розгляд, передбаченої частиною четвертою статті 302 ГПК України.
Водночас слід звернути увагу на те, що колегія суддів КГС ВС, обґрунтовуючи необхідність відступлення від висновку щодо застосування односторонньої реституції замість двосторонньої (частина третя статті 216 ЦК України), викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, посилалась на пункт 72 зазначеної постанови, в якому вказано, зокрема, що вимогу про повернення коштів, сплачених за спірним договором позивачеві, відповідач не заявив. Натомість висновок про те, що приписи статей 216 і 228 ЦК України забезпечують справедливий баланс між інтересами позивача та відповідача, який вимогу про повернення сплачених коштів не заявив, міститься в останньому реченні пункту 81.2 згаданої постанови Великої Палати Верховного Суду.
47. Відповідно до частини четвертої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
48. Згідно із частиною першою статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження. Частиною третьою цієї ж статті встановлено, що розгляд справ у суді касаційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
49. Відповідно до частини другої статті 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання, якщо їх явка є не обов`язковою. При цьому в частині другій статті 121 цього Кодексу зазначено, що ухвала, якою суд повідомляє про призначення судового засідання, повинна містити, зокрема, вказівку про те, що участь особи не є обов`язковою.
50. Наведені у пунктах 27-34 цієї ухвали підстави, які стосуються необхідності відступлення від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, є достатніми для прийняття та призначення цієї справи до розгляду Великою Палатою в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи про те, що їх явка не є обов`язковою.
Керуючись статтями 120, 121, 233-235, 301, частиною четвертою статті 302 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
УХВАЛИЛА:
1.Прийняти до розгляду справу № 918/1043/21 (провадження № 12-35гс23) за касаційною скаргою Приватного підприємства «Фірма «ДАН» на рішення Господарського суду Рівненської області від 26.04.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.08.2022 у справі за позовом Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради до Приватного підприємства «Фірма «ДАН» про визнання недійсним договору та стягнення 199 850,40 грн.
2.Призначити справу № 918/1043/21 (провадження № 12-35гс23) до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження на 18 жовтня 2023 року о 10 годині 00 хвилин у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.
3. Повідомити учасників справи № 918/1043/21 (провадження № 12-35гс23), що їх явка не є обов`язковою.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач К. М. ПільковСудді:Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко М. І. ГрицівС. Ю. Мартєв Ж. М. ЄленінаІ. В. Ткач І. В. ЖелєзнийО. С. Ткачук Л. Й. КатеринчукВ. Ю. Уркевич С. І. КравченкоЄ. А. Усенко Г. Р. КретН. В. Шевцова
