Постанова
Іменем України
04 жовтня 2023 року
м. Київ
справа № 755/19631/21
провадження № 61-6586св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітніх дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 вересня 2022 року у складі судді Чех Н. А. та постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Таргоній Д. О., Приходька К. П.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітніх дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення.
Позовна заява мотивована тим, що 13 лютого 2020 року в порядку примусового виконання виконавчого листа № 2604/29397/12 від 19 червня 2013 року, виданого Дніпровським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_7 боргу за кредитним договором № 0426/07/01-СL від 08 листопада 2007 року в розмірі 84 142,29 доларів США, що еквівалентно 672 549,32 грн, та пені у розмірі 3 306,66 грн, ДП «Сетам» проведено електронні торги, під час яких було реалізовано квартиру АДРЕСА_1 .
Його було визнано переможцем вказаних торгів.
30 квітня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пономарьова Д. В. видала йому свідоцтво про право власності на вказану квартиру. Право власності на квартиру зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за № 1078.
В спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_3 (колишній власник), ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та її неповнолітні діти - ОСОБА_5 і ОСОБА_6 .
Відповідно довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_4 володіє на праві власності 1/3 частиною квартири АДРЕСА_2 .
Неповнолітні діти були зареєстровані в спірній квартирі в 2019 році (після ухвалення рішення про стягнення боргу), що підтверджено судовим рішення Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року.
ОСОБА_3 та ОСОБА_2 мають у власності квартиру АДРЕСА_3 .
Незважаючи на вищевикладене, відповідачі відмовляються в добровільному порядку звільнити належну йому квартиру, що порушує його права, а отже змусило звернутись до суду з даним позовом.
Враховуючи вищевикладене просив задовольнити позовні вимоги.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 29 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року, позов задоволено.
Зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та її дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не чинити ОСОБА_8 перешкод в користуванні житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та її дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1 .
Вирішено питання щодо судових витрат.
Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, виходили із того, що позивач є власником спірної квартири, придбавши її на прилюдних торгах, а тому колишня власниця спірної квартири ОСОБА_3 та інші відповідачі, які користувались майном з дозволу колишнього власника, підлягають виселенню.
Судами під час розгляду справи враховано, що ОСОБА_4 та ОСОБА_9 зареєстровані в спірній квартирі з 11 липня 2019 року, а ОСОБА_5 - з 15 липня 2019 року, тобто у період, коли рішенням суду з ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_3 стягнуто борг та відбувалось примусове виконання рішення суду і виконавцем 15 липня 2019 року передано документи до ДП «Сетам».
Крім того, під час розгляду справи судами також встановлено, що ОСОБА_4 є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 02 грудня 2011 року.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справи в апеляційному порядку, зазначив, що рішення місцевого суду оскаржувалось лише ОСОБА_3 , інші відповідачі апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції не подавали, матеріали справи не містять доказів щодо права ОСОБА_3 представляти інтереси неповнолітніх відповідачів.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У травні 2023 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 .
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 16 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 25 червня 2020 року у справі № 924/233/18, від 20 серпня 2020 року у справі№ 147/1316/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами не враховано, що вона та ОСОБА_2 не мають іншої нерухомості, доказів протилежного матеріали справи не містять.
Також зазначають, що судами проігноровано приписи статті 109 ЖК України, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.
Судами попередніх інстанцій не оцінено пропорційність втручання у житлові права, а саме інтересів двох пенсіонерів та двох малолітніх дітей.
Відзиву на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
08 листопада 2007 року між АКБ «Форум» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 0426/07/01-CL, згідно якого банк відкрив позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі з лімітом кредитування 70 000,00 доларів США, строком по 08 листопада 2012 року під 13 % річних.
08 листопада 2007 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , які є майновими поручителями ОСОБА_2 , ОСОБА_2 та АКБ «Форум» був укладений договір іпотеки щодо забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором № 0426/07/01-CL від 08 листопада 2007 року, предметом іпотеки є нерухоме майно - квартира АДРЕСА_3 , загальною площею 43,60 кв. м.
21 березня 2012 року Дніпровським районним судом м. Києва розглянуто справу № 2604/29397/12 за позовом ПАТ «Банк Форум» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за результатом чого ухвалено рішення, яким в солідарному порядку з відповідачів на користь позивача стягнуто заборгованість за кредитним договором № 0426/07/01-CL від 08 листопада 2007 року у розмірі 84 142,29 доларів США, що згідно курсу НБУ станом на 28 листопада 2012 року становить 672 549,32 грн, пеню у розмірі 79 555,61 грн, а також судові витрати по 1 609,50 грн з кожного. Заборгованість виникла з травня 2010 року. Рішення набуло законної сили 04 червня 2013 року.
19 червня 2013 року Дніпровським районним судом м. Києва видано виконавчий лист № 2604/29397/12.
22 січня 2018 року між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_7 було укладено договір № 954-Ф про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, згідно якого ОСОБА_7 передано права вимоги до позичальників, іпотекодавців та поручителів, зокрема, до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , за результатами відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом № UA-EA-2017-12-21-000292-b від 28 грудня 2017 року.
На підставі виконавчого листа Дніпровського районного суду м. Києва № 2604/29397/12 від 19 червня 2013 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1, в межах якого на прилюдних торгах була реалізована квартира АДРЕСА_1 .
Дана квартира належала на праві власності ОСОБА_3 , що підтверджено договором купівлі-продажу від 25 лютого 2010 року. Право власності зареєстровано в державних органах в березні 2010 року.
30 квітня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономарьовою Д. В. видано на ім`я ОСОБА_8 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , право власності на квартиру зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Не погодившись із діями виконавця, ОСОБА_3 оскаржила їх в судовому порядку пославшись на те, що порушено порядок проведення оцінки майна, яке передається на торги; порушено житлові права її онуків за відсутності дозволу органу опіки і піклування на реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають її онуки.
За результатами розгляду скарги (справа № 755/12052/19) Дніпровський районний суд м. Києва 14 лютого 2020 року ухвалив судове рішення, яким задовольнив вимоги частково, визнав неправомірними дії державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві про передачу нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , на реалізацію з прилюдних торгів ДП «Сетам». В іншій частині відмовив.
15 вересня 2020 року Київський апеляційний суд ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 14 лютого 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив в задоволенні скарги.
26 жовтня 2021 року Верховний Суд розглянув касаційну скаргу ОСОБА_3 та виніс постанову, якою скасував постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, змінивши мотивувальну частину ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 14 лютого 2020 року, виклавши її в редакції постанови.
В постанові Верховний Суд дійшов до висновку, що державний виконавець не виконав належним чином вимог частини 1 статті 18, частини 5 статті 57 Закону України «Про виконавче провадження», абзацу першого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації майна, тому його відповідні дії не відповідають вимогам закону - є неправомірними, оскільки руйнують визначений порядок дій, який має забезпечити дотримання прав сторін виконавчого провадження, зокрема щодо перегляду результатів оцінки вартості арештованого майна. В той же час Верховний Суд вказав, що чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні діти, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх.
Також в процесі розгляду справи № 755/12052/19 судами було встановлено, що державний виконавець подав документи до ДП «Сетам» 15 липня 2019 року, у цей же день у спірній квартирі було зареєстроване місце проживання ОСОБА_5 . Місце проживання ОСОБА_6 було зареєстроване у спірній квартирі за 4 дні до передачі документів виконавцем до ДП «Сетам» - 11 липня 2019 року.
05 липня 2022 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив рішення у справі № 755/20258/20, яким визнав ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
20 вересня 2022 року у вказаній справі було відкрите апеляційне провадження.
З довідок Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Дніпровської РДА про реєстрацію місця проживання особи від 07 грудня 2021 року встановлено, що в квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_2 з 20 квітня 2010 року, ОСОБА_3 з 20 квітня 2010 року, ОСОБА_4 з 11 липня 2019 року, ОСОБА_5 з 15 липня 2019 року та ОСОБА_6 з 11 липня 2019 року.
З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 18 листопада 2020 року слідує, що ОСОБА_4 являється власницею 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 02 грудня 2011 року. Хто є власниками 2/3 частин даної квартири ОСОБА_4 та відповідачі суд не повідомили.
Інформація про те, що право власності ОСОБА_8 на спірну квартиру скасоване або визнано недійсним, в матеріалах справи відсутня, як і відсутні судові спори з цього питання.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
З матеріалів касаційної скарги вбачається, що ОСОБА_3 вказує про порушення судами попередніх інстанцій її прав та прав ОСОБА_2 , а також порушення прав двох дітей ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , проте матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 уповноважував заявника діяти в своїх інтересах, як і не містять доказів, що ОСОБА_3 може представляти інтереси ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , тому рішення судів попередніх інстанцій, якими вирішено питання про права та обов`язки вказаних осіб не переглядаються. При цьому колегією суддів також враховано, що рішення суду першої інстанції оскаржувалось лише ОСОБА_3 , інші відповідачі своїм правом на оскарження рішення місцевого суду не скористались, а отже стосовно таких рішення місцевого суду в апеляційному порядку не переглядалось.
У зв`язку з наведеним, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 вересня 2022 року та постанова Київського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року переглядаються лише в частині вимог щодо усунення перешкод шляхом виселення ОСОБА_3 .
Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, виходили із того, що позивач є власником спірної квартири, придбавши її на прилюдних торгах, а тому колишня власниця спірної квартири ОСОБА_3 підлягає виселенню. При цьому вони керувалися статтею 41 Конституції України, статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (надалі - Конвенції), статтею 150 ЖК УРСР, статтями 317, 319, 321, 383, 391, 403, 406 ЦК України.
У касаційній скарзі заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій під час розгляду справи помилкового не застосували положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) зазначила наступне:
Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК УРСР відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадківвиселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Врахувавши вказаний висновок Великої Палати Верховного Суду та те, що спірна квартира не була придбана за кредитні кошти, не передавалась в іпотеку, колегія суддів відхиляє посилання ОСОБА_3 на незастосування судами попередніх інстанцій положень статті 109 ЖК УРСР.
Погоджуючись з тим, що судами попередніх інстанцій було правильно визначено норми матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні цієї справи, колегія суддів не може погодитись із висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Щодо норм права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Предметом позову у справі, яка переглядається, є усунення позивачу, який є власником квартири, набутої в ході примусового виконання рішення суду про стягнення з відповідачки грошових коштів у зв`язку із невиконання зобов`язань за кредитним договором, перешкод в користуванні власністю шляхом виселення відповідачки, яка є попередньою власницею спірної квартири.
Права позивача у спірних правовідносинах врегульовані статтями 317, 319, 383, 391 ЦК України.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Крім того, у спірних правовідносинах права позивача як власника квартири захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
В свою чергу права відповідача у справах про виселення захищені статтею 8 Конвенції, яка встановлює, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Вказана правова позиція сформульована в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)
Таким чином, враховуючи позиції, висловлені ЄСПЛ, а також Великою Палатою Верховного Суду, при розгляді справ, в яких піднімається питання щодо необхідності захисту прав власника майна шляхом виселення осіб з цього майна, з метою недопущення порушення права на мирне володіння майном та права на повагу до приватного життя, які в розумінні Конвенції є рівнозначними правами, слід завжди оцінювати пропорційність втручання.
Обставини, які мають бути враховані при оцінці пропорційності втручання
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 25 лютого 2010 року. Право власності зареєстровано в державних органах в березні 2010 року.
Вказаною квартирою не було забезпечено виконання ОСОБА_3 та ОСОБА_10 зобов`язань за кредитним договором від 08 листопада 2007 року.
13 лютого 2020 року в порядку примусового виконання виконавчого листа № 2604/29397/12 від 19 червня 2013 року, виданого Дніпровським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_7 боргу за кредитним договором № 0426/07/01-СL від 08 листопада 2007 року в розмірі 84 142,29 доларів США, що еквівалентно 672 549,32 грн, та пені у розмірі 3 306,66 грн, ДП «Сетам» проведено електронні торги, під час яких було реалізовано квартиру АДРЕСА_1 .
ОСОБА_8 було визнано переможцем вказаних торгів.
30 квітня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пономарьова Д. В. видала ОСОБА_8 свідоцтво про право власності на спірну квартиру. Право власності на квартиру зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за № 1078.
Матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_3 іншого житла.
У пунктах 39, 40 постанови Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі 608/1823/17 містяться висновки про те, що зважаючи на те, що набуття позивачем у власність спірної квартири відбулось в ході примусового виконання рішення суду, то державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді реєстрації та проживання попереднього власника у ній.
Отже набувач за певної обачності мала реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування колишнього власника.
Разом з тим, судами попередніх інстанцій не було з`ясовано, чи міг позивач передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості та чи проявив він належну обачність.
У справі № 755/12052/19 за скаргою ОСОБА_3 на дії Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві, стягувач ОСОБА_7 , розгляд якої закінчився ухваленням постанови Верховного суду від 26 жовтня 2021 року (провадження № 14-113цс21) дії державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві про передачу нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , на реалізацію з прилюдних торгів ДП «Сетам» визнані неправомірними судовими рішення.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 28 вересня 2020 року та постановою Київського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 755/5143/20 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_8 , Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції, треті особи: Державне підприємство «СЕТАМ», ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , про визнання недійсним електронних торгів з реалізації квартири, визнання недійсними та скасування свідоцтва і акту про проведені електронні торги було відмовлено у задоволені позову. При цьому суди виходили з того, що ухвала Дніпровського районного суду м. Києва від 14 лютого 2020 року у справі № 755/12052/19 скасована постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року.
Разом з тим, вказана постанова суду апеляційної інстанції скасована постановою Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року й змінена мотивувальна частина ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 14 лютого 2020 року.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, не прийняв до уваги посилання на те, що зобов`язання за кредитним договором виконано шляхом передачі стягувачу в позасудовому порядку предмету іпотеки, оскільки право власності на предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_3 , за ОСОБА_7 зареєстровано 27 березня 2018 року, тоді як право власності за ОСОБА_8 зареєстровано 30 квітня 2019 року, та набуто ним в ході примусового виконання рішення суду. Як і передача майна - частини садового будинку в Київській області згідно постанови виконавця від 09 липня 2019 року. Жодного документу на підтвердження даної обставини суду не було надано. Суд не враховує посилання на справу № 369/12902/12 щодо визнання зобов`язання припиненим, оскільки рішення суду ухвалено лише 14 червня 2022 року, та в позові відмовлено.
Однак 30 травня 2023 року постановою Київського апеляційного суду рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 червня 2022 року було скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_10 до ОСОБА_7 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Дніпровський районний відділ державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_11 . Визнано зобов`язання, що виникли на підставі Кредитного договору № 0426/07/01-CL, укладеного між Акціонерним комерційним банком «Форум» та ОСОБА_2 припиненим з 27 березня 2018 року.
Колегія суддів враховує, що зазначені судові рішення були ухвалені по справам, в яких предмет доказування охоплював обставини як виконання зобов`язань за кредитним договором № 0426/07/01-CL, так і виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 березня 2012 року у справі № 2604/29397/12.
Разом з тим, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
В пунктах 25-28 рішення ЄСПЛ від 31 травня 2012 року у справі «Езертас проти Литви» (заява № 50208/06) неврахування національними судами обставин, встановлених рішенням, яке набрало законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, однак яке стосувалося іншого проміжку часу, визначено як надмірний формалізм. ЄСПЛ виходить з того, що така ситуація схожа з подальшим скасуванням остаточного рішення суду, тому тягне за собою порушення принципу правової визначеності.
З наведеного вбачається, що з метою забезпечення ефективного захисту прав, враховуючи, що виконання зобов`язань за кредитним договором № 0426/07/01-CL, обставини, пов`язані з виконанням рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 березня 2012 року у справі № 2604/29397/12 вплинули на відчуженням спірної квартири та подальше виселення відповідачки, що може призвести до порушення її права на приватне життя, обставини, встановлені такими, що набули законної сили, судовими рішеннями у справах № 755/12052/19, 755/5143/20, 369/12902/12, враховуючи особливості цієї справи, мають враховуватися при оцінці пропорційності втручання.
Верховний Суд зауважує, що як суд касаційної інстанції, він не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
За правилом пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції необхідно надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо, із урахуванням висновків, викладених у цій постанові.
Керуючись статтями 402, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом виселення скасувати, справу в указаній частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович
