Єдиний державний реєстр судових рішень
ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 11-кп/821/647/23
27 листопада 2023 року
м. Черкаси
ОКРЕМА ДУМКА
судді Черкаського апеляційного суд
ОСОБА_1
Вироком Черкаського апеляційного суду від 27.11.2023 р. задоволена апеляційна скарга прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_2 , скасувано вирок Маньківського райсуду Черкаської обл. від 14.09.2022 р. щодо ОСОБА_3 в частині призначення додаткового покарання, ухвалено новий вирок, яким ОСОБА_3 призначено покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
На підставі ст. ст. 75 та 104 КК звільнено ОСОБА_3 від відбування призначеного судом основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. На підставі ч. ч. 1 та 2 ст. 76 КК покладено на ОСОБА_3 такі обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання та не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
В іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без змін.
Не погоджуюсь з більшістю складу суду щодо можливості у цій справі призначити додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами особі, яка не отримувала такого права, з наступних підстав.
Суд першої інстанції не призначив неповнолітньому обвинуваченому ОСОБА_3 додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, з огляду на положення ч. 2 ст. 98 КК України, що безумовно є неправильним, підлягало скасуванню або зміні мотивів не призначення додаткового покарання, тому що ця норма закону не містить ніяких заборон або обмежень стосовно призначення неповнолітнім додаткових покарань.
В обґрунтування апеляційних вимог прокурор, посилаючись на правові позиції, викладені у постановах Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у справах №333/6785/19-к від 17.08.2021, №753/18479/16-к від 22.05.2018, №171/869/21 від 21.06.2022, вказав, що суд першої інстанції, не позбавляючи ОСОБА_3 права керування транспортними засобами, допустив неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме, не застосував закон, який підлягає застосуванню, тому що відповідно до ч. 2 ст. 286 КК України до неповнолітніх може бути застосоване додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Окрім того, не призначивши додаткове покарання, суд не позбавив ОСОБА_3 можливості реалізувати таке право надалі. Також, вважав, що призначене ОСОБА_3 покарання не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості, тому що ОСОБА_3 вчинив тяжкий злочин, внаслідок якого загинула одна особа, при цьому обвинувачений не мав посвідчення водія та керував автомобілем з порушенням ПДР України.
Вважаю, що доводи апеляційної скарги прокурора є необґрунтованими та не підлягали до задоволення.
Пленум Верховного Суду України у Постанові від 24.10.2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання (із змінами, внесеними згідно з Постановами Верховного Суду України № 18 від 10.12.2004 р., № 8 від 12.06.2009 р. та № 11 від 6.11.2009 р.) в п. 17 роз`яснив судам, що відповідно до ст. 55 КК України позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю застосовується як додаткове покарання лише в тих випадках, коли вчинення злочину було пов`язане з посадою підсудного або із заняттям ним певною діяльністю. А в п. 18 вказав, що позбавлення права керувати транспортними засобами може бути призначене судом як додаткове покарання незалежно від того, що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністративного стягнення. Однак суд не вправі призначити це покарання особі, яка не має права керувати транспортними засобами.
Такими роз`ясненнями Верховного Суду України керувалися суди на протязі тривалого часу та застосовували їх при ухваленні вироків, тому що не викликали ніяких непорозумінь через їх логічність і послідовність.
Відповідно до матеріалів кримінальної справи ОСОБА_3 вчинив злочин у неповнолітньому віці, на час скоєння злочину та і після цього він не мав права керування транспортними засобами, що відповідно до нашого законодавства підтверджується посвідченням водія та і не міг його отримати, тому що відповідно до українського законодавства посвідчення водія певної категорії може отримати особа, яка досягла віку 18 років.
В той же час, санкцією ч. 2 ст. 286 КК України передбачено не обов`язкове, а альтернативне призначення додаткового покарання у виді позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до 3 років.
Апеляційний суд у вироку послався на позицію ОП ККС Верховного Суду висловлену у постанові від 4.09.2023 р. у цьому кримінальному провадженні, якою була скасовано ухвала апеляційного суду про залишення без змін вироку, який оскаржується, та ОП вказала, що позбавляючи права керувати транспортними засобами навіть у випадках, коли особа на час вчинення кримінального правопорушення офіційно не отримала посвідчення водія, однак здійснювала керування транспортним засобом, законодавець таким чином позбавляє особу можливості реалізації такого права у законний спосіб на певний строк у подальшому, що, в даному випадку, узгоджується з положеннями ст. 55 та ч. 2 ст. 286 КК України та призначив ОСОБА_3 таке додаткове покарання строком на 3 роки.
Але це є неправильним тлумаченням закону, яке суперечить його точному змісту ( п. 3 ч. 1 ст. 413 КПК України).
Стаття 55 КК України визначає, що суд вироком повинен позбавити певну особу певного права, яке вона набула у законний спосіб. Таке позбавлення права має бути реальним, а не примарним.
Призначивши покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, якого особа не мала ні на час вчинення злочину, ні на час ухвалення вироку, суд фактично заборонив цій особі в наступному часі отримати таке право у передбачений законом спосіб (саме про таке вказала і ОП ККС ВС), але зміст «заборона отримати право» дуже істотно відрізняється від «позбавлення права», вони різні за своєю правовою природою та можливими юридичними наслідками.
Також, Пленум Верховного Суду України у Постанові від 24.10.2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання (із змінами, внесеними згідно з Постановами Верховного Суду України № 18 від 10.12.2004 р., № 8 від 12.06.2009 р. та № 11 від 6.11.2009 р.) в абз. 3 п. 17 роз`яснив судам, що рішення про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку, для того щоб не виникло жодних сумнівів під час виконання останнього.
Але Кримінально-виконавчий кодекс України не містить жодного розділу чи статті, які регулюють виконання вироку про позбавлення права керування транспортними засобами стосовно особи, яка не має (мала) такого права. Такого «покарання» законодавець не передбачав та не встановлював у відповідних законодавчих актах, що призведе до неможливості виконання вироку в цій частині.
На моє переконання у цій кримінальній справі покарання ОСОБА_3 суд повинен був призначити без додаткового покарання у виді позбавленням права керувати транспортними засобами, а доводи апеляційної скарги прокурора не мали бути прийняті до уваги більшістю суддів, оскільки не спростовують моїх вищенаведених висновків.
Суддя ОСОБА_1
