КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/9062/2024
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
28 травня 2024 року місто Київ
справа № 357/8695/23
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Левенця Б.Б., Ратнікової В.М.
за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 січня 2024 року та на додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 лютого 2024 року, ухвалені під головуванням судді Бондаренко О.В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: державний нотаріус Другої Білоцерківської державної нотаріальної контори Юрченко Інна Олександрівна про визнання договору дарування недійсним, скасування та поновлення державної реєстрації, -
В С Т А Н О В И В:
У липні 2023 року позивач звернулася до суду з позовом до відповідача, в якому просила:
визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 27 липня 2022 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Другої Білоцерківської державної нотаріальної контори Юрченко І.О. за реєстровим №2-688;
скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок
загальною площею 88,60 кв.м, житловою площею 59,90 кв.м, реєстраційний
номер об`єкта нерухомого майна 2615473332020, що розташований на
земельній ділянці площею 0,0806 га за адресою:
АДРЕСА_1 , з
цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового
будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий
номер земельної ділянки: 3210300000:05:002:0071 на ім`я ОСОБА_3 ;
поновити державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за ОСОБА_3 .
В обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що 27 липня 2022 року між нею та її онуком - ОСОБА_3 було укладено договір дарування житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , який належав їй на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом.
Позивач вважає, що даний договір має бути визнаний судом недійсним, так як під час його укладення вона помилилась щодо обставин, які мають істотне значення, а саме: на момент укладення даного договору вона не мала наміру укладати договір дарування, який було укладено внаслідок помилки, замість договору довічного утримання, помилившись стосовно правової природи правочину, прав і обов`язків сторін, оскільки потребувала стороннього догляду та допомоги.
Вказувала, що підтвердження зазначеного є те, що станом на сьогодні ключі від будинку знаходяться у неї, з будинку вона не виселялася, продовжує проживати у будинку, сплачувати комунальні послуги, утримувати господарство в належному стані.
Зазначала, що будь-якого іншого житла вона немає.
Посилалася на те, що на момент укладення оспорюваного договору вона мала незадовільний стан здоров`я та похилий вік (64 роки), що також вплинуло на правильність сприйняття нею фактів та обставин укладення оспорюваного правочину.
Вказувала, що відповідач після укладення договору, нічим не допомагав їй у вирішенні побутових питань та по господарству, а з часом взагалі припинив приходити до неї та надавати допомогу, згідно з попередньою домовленістю про пожиттєвий догляд та допомогу, матеріальне утримання.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 січня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 лютого 2024 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким позов задовольнити у повному обсязі, додаткове рішення скасувати та відмовити у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилалася на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги те, що між позивачем та відповідачем на момент укладення оспорюваного договору дарування існувала усна домовленість про отримання фізичної допомоги від відповідача. Між сторонами було досягнуто усної домовленості про те, що відповідач здійснюватиме догляд шляхом надання допомоги по господарству, виконуватиме всю важку фізичну роботу (рубання дров, тягання води з колодязя в літній період в ємності для забезпечення поливу території навколо будинку (будинок не забезпечений централізованим водопостачанням), обробіток земельної ділянки біля будинку (копання, косіння, прибирання сміття) така допомога мала надаватися по мірі необхідності.
Вказувала, що домовленостей про надання матеріальної допомоги у вигляді виплати грошових коштів не було, що чітко вказала позивач на уточнююче запитання від представника відповідача під час судового засідання.
Зазначала, що наявність укладеного договору про надання соціальних послуг станом на дату укладання оспорюваного договору дарування жодним чином не виключала можливість та бажання позивача укласти саме договір довічного утримання та в жодному разі не свідчить про те, що позивач не очікувала на фізичну допомогу від відповідача.
Посилалася на те, що допитані свідки у судовому засіданні повідомили суду, що позивач постійно жалілася їм на своє здоров'я, казала про біль у спині та про головні болі. Такі показання свідків вказують на те, що позивач потребувала фізичної допомоги по господарству та очікувала отримати її від відповідача після укладення оспорюваного правочину, вказане також свідчить про необґрунтованість висновків суду першої інстанції.
Вказувала, що фактичної передачі майна між сторонами не відбулося, оскільки позивач не вчинила жодної дії, що могла б свідчити про її небажання користуватись спірним майном. А отже, вказане свідчить, що позивач не мала волевиявлення на дарування спірного будинку, а укладала правочин, спрямований на те, що це житло залишається за нею і перейде відповідачу лише у майбутньому.
Зазначала, що судом першої інстанції не було враховано, що внаслідок майбутніх можливих недобросовісних дій відповідача позивач ризикує стати безхатченком незважаючи на те, що вона завжди проживала у спірному житловому будинку та користувалася ним на законних підставах.
Посилалася на те, що оскільки основне рішення підлягає скасуванню, оскільки є незаконним, а відтак підлягає скасуванню і додаткове рішення суду.
03 травня 2024 року від третьої особи державного нотаріуса Другої Білоцерківської державної нотаріальної контори Юрченко І.О. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання вказувала на те, що при укладенні договору дарування житлового будинку від 27 липня 2022 року нотаріусом було роз`яснено дарувальнику процедуру укладення та наслідки укладення такого договору. Під час укладення договору дарування ОСОБА_1 повністю розуміла свої дії та їх наслідки, жодним чином не висловлювала свого наміру щодо укладення договору довічного утримання.
07 травня 2024 року від представника відповідача до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.
В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача доводи апеляційної скарги підтримала, просила їх задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні апеляційного суду проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Третя особа: державний нотаріус Другої Білоцерківської державної нотаріальної контори Юрченко І.О. у судове засідання апеляційного суду не з`явилася, про день, час та місце розгляду справи була належним чином повідомлена. Від Другої Білоцерківської державної нотаріальної контори на адресу суду апеляційної інстанції надійшов лист, в якому остання просила розглядати справу у відсутність її представника.
Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність третьої особи відповідно до положень ч.2 ст.372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для його задоволення.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 27 липня 2022 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровуваний) було укладено договір дарування житлового будинку, посвідчений державним нотаріусом Другої білоцерківської державної нотаріальної контори Юрченко І.О. та зареєстрований в реєстрі за №2-688.
Відповідно до п.1 вказаного договору дарувальник подарувала та безоплатно передала обдаровуваному, а обдаровуваний прийняв у дар від дарувальника житловий будинок з відповідними господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 .
Згідно з п.10 договору право власності у обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття. Сторони домовилися, що прийняття обдарованим примірника даного договору є прийняттям дарунка.
У п.15 договору сторони підтвердили, що цей договір відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається ними у відповідності зі справжньою їх волею, без будь якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для них умовах і не є результатом впливу тяжких обставин, договір укладається ними без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, вони однаково розуміють значення, умови договору, його природу і правові наслідки, бажають настання саме тих правових наслідків, що створюються даним договором, а також свідчать, що договором визначені всі істотні умови, про що свідчать особисті підписи на договорі.
Відповідно до п.19 вищевказаного договору сторони підтвердили, що домовилися і не мають жодних зауважень, доповнень або суперечностей відносно умов даного договору.
Як вбачається з матеріалі всправи, позивач ОСОБА_1 , якій на момент укладення оспорюваного договору було 64 роки, з 12 червня 1981 року зареєстрована та проживає по даний час в будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач є абонентом за договорами про надання послуг з газопостачання та постачання електричної енергії за вказаною адресою, що укладені між нею та АТ «Київоблгаз» і ПрАТ «ДТЕК КИЇВСЬКІ РЕГІОНАЛЬНІ ЕЛЕКТОРОМЕРЕЖІ», та не має заборгованості за сплати комунальних послуг.
ОСОБА_1 перебуває на обліку в Білоцерківському об'єднаному управлінні ПФУ в Київській області, отримує пенсію, яка станом на липень 2022 року становила 2760,00 грн., з 02 травня 2022 року по теперішній час перебуває на обліку у відділенні соціальної допомоги вдома Комунальної установи Білоцерківської міської ради «Територіальний центр надання соціальних послуг імені Петра Навотні» на безплатній основі згідно п.1(б) ч.2 ст. 28 Закону України «Про соціальні послуги», що підтверджено довідкою Комунальної установи Білоцерківської міської ради «Територіальний центр надання соціальних послуг імені Петра Навотні» від 06 липня 2023 року №114.
Відповідач ОСОБА_3 є онуком позивача, студентом 4 курсу Національного технічного університету України «Київській політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», денної форми навчання за держзамовленням, з 2021 року тимчасово проживає у гуртожитку КНТУ України «КПІ ім. Ігоря Сікорського» та сплатив за період з 16 серпня 2021 року по 30 вересня 2023 року за комунальні послуги з проживання у гуртожитку кошти в сумі 7351,00 грн., отримує стипендію, яка станом на липень 2023 року становила 2910,00 грн., що підтверджено матеріалами справи та не заперечується стороною позивача.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилалася на те, що договір дарування має бути визнаний судом недійсним, так як під час його укладення вона помилилась щодо обставин, які мають істотне значення, а саме: на момент укладення даного договору вона не мала наміру укладати договір дарування, який було укладено внаслідок помилки, замість договору довічного утримання, помилившись стосовно правової природи правочину, прав і обов'язків сторін, оскільки потребувала стороннього догляду та допомоги. Вказувала, що на момент укладення оспорюваного договору вона мала незадовільний стан здоров`я та похилий вік (64 роки), що також вплинуло на правильність сприйняття нею фактів та обставин укладення оспорюваного правочину.
Заперечуючи проти позову, представник відповідача вказував на те, що даний позов є надуманим, воля подарувати будинок онуку була об`єктивна. Позивач знала, що ОСОБА_3 є студентом, на момент укладення договору йому було 19 років, отримує підвищену стипендію. Зазначав, що договір дарування укладений з волі позивача, оскільки остання підтримувала спілкування лише з одним сином та його сім`єю, а з другим сином вона не спілкується, тому бажала, щоб будинок залишився в родині. ОСОБА_3 має ключі від будинку, залишає у ньому свої речі. Вважає, що позовна заява була скерована позивачем після того, як розладилися відносини із сім`єю відповідача, вона змінила свою позицію щодо дарунку, адже у її сина із дружиною матір`ю відповідача погіршилися відносини.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню (постанова Верховного Суду від 29 березня 2024 року у справі №523/13811/21).
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
На відміну від договору дарування за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами мала на увазі позивач, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України.
Згідно із статтями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
За змістом частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2024 року у справі №564/1067/22 викладено висновок про те, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд. Ураховуючи викладене, під час розгляду справ про оспорення правочинів із вказаних підстав судам слід ретельно та достеменно встановлювати не тільки обставини, на які посилається позивач як на обґрунтування свого позову (чи є він особою похилого віку, чи є відчужуване майно його єдиним житлом, чи отримував він кошти за нього, чи була обіцянка відповідача піклуватися про нього), а й обставини щодо посвідчення нотаріусом правочину. Зокрема, суди мають встановлювати, чи було прочитано текст правочину вголос нотаріусом зважаючи на похилий вік чи наявність певних хвороб у позивача, чи здійснювалось нотаріусом роз`яснення сторонам правочину його правових наслідків. Встановлення зазначених обставин може мати важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і якою мірою) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі №6-372цс16, постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справах №465/826/13-ц та №334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі №202/2578/19, від 24 травня 2023 року у справі №337/5653/19, від 29 березня 2024 року у справі №523/13811/21).
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному будинку після укладення договору дарування.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах (постанова Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22).
Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
В судовому засіданні суду першої інстанції були допитані свідки.
Свідок ОСОБА_4 у судовому засіданні пояснила, що вона одружена із сином позивача ОСОБА_5 25 років, відповідач є її сином. В кінці 2020 року на початку 2021 року чоловік приїхав додому і повідомив, що його мати хоче подарувати будинок ОСОБА_3, останній був не проти. Родинні відносини у них були добрі, ОСОБА_3 вітав бабусю зі святами і допомагав їй по господарству, коли мав час. Вона спілкувалася по телефону із позивачем щодо договору і запитувала: чому вона хоче подарувати саме ОСОБА_3 будинок, на що остання відповіла, що син ОСОБА_5 має борги по кредитам, а із сином ОСОБА_8 вона взагалі не спілкується. Вона разом із сином та позивачем були в нотаріальній конторі в день складення договору і остання її не запитувала чому в договорі відсутній пункт щодо утримання, ніяких умов та домовленостей з даного приводу не було. Позивач почуває себе добре, спокійно, є пенсіонеркою, отримує пенсію, вона сама зняла з реєстрації у будинку своїх дітей і оформила субсидію, ходила по комунальним установах з даного питання, сама порається на городі. У період з липня 2022 року по травень 2023 року у їх відносинах було усе добре. У травні 2023 року ОСОБА_5 поїхав до м. Києва і сказав, що йде із сім'ї. У червні 2023 року позивач їй повідомила, що хоче розірвати договір дарування, поверне кошти, які були витрачені на оформлення договору, сварила ОСОБА_3 за те, що він не спілкується із батьком і сказала, щоб він забирав свої речі із будинку. Також, позивач сказала ОСОБА_3 у червні 2023 року, щоб він забирав свої речі з будинку, після чого відповідач перестав ходити до бабусі. ОСОБА_3 навчається в КПІ на бюджетній основі, на денному відділенні, отримує стипендію. Вона спілкувалася по телефону із позивачем та повідомила їй про боргові зобов'язання її сина ОСОБА_5 та запитувала, що з цим робити, а про будинок, вселення до нього і реєстрацію її із дітьми у будинку нічого позивачка не казала. В нотаріальній конторі позивач із ОСОБА_3 читали примірник договору дарування і питання щодо відсутності у договорі пункту щодо надання їй допомоги остання не ставила. У кабінет нотаріуса вона зі сторонами договору не заходила, чекала їх у коридорі.
Свідок ОСОБА_9 у судовому засіданні пояснила, що вона знайома із позивачем з 1998 року, відповідача знає, він приходив до бабусі, але дуже рідко. Вона спілкується із позивачем через паркан їх будинків, по сусідські, щодня. Їй нічого не відомо про обставини укладення договору дарування. В літку 2022 року ОСОБА_3 у позивача не бачила. Позивач сама працює по господарству, копає, вручну носить воду і вона не бачила, щоб ОСОБА_3 їй допомагав. У позивача є сини: ОСОБА_5 , який спілкується із матір'ю і допомагає їй, та ОСОБА_8 , який близько 3 років не з'являється до матері. З липня 2022 року по даний час ніяких протиправних дій у користуванні будинком позивачу не чинилося. Позивач нормальна, освідчена, розумна людина, часто жаліється, що болить голова, у зв'язку з чим приймає ліки.
Свідок ОСОБА_11 у судовому засіданні пояснила, що знайома із позивачем з 1989 року, відповідач є її онуком. Обставини укладення договору дарування їй невідомі. Вже після його укладення позивач їй сказала, що подає до суду про його розірвання і запитувала, чи може вона бути свідком у справі. Відповідача вона давно не бачила, останній раз у літку 2021 року, він побув у бабусі близько 20 хв. і поїхав додому. Бачила лише ОСОБА_5 , який допомагає матері. Позивач протягом 3-4 років жаліється їй на своє здоров'я, казала про біль у спині та про головні болі, до лікарів вона звертається з даного приводу, приймає ліки. Позивач розумна жінка.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову обгрунтовано виходив з того, що ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилилася стосовно правової природи укладеного правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсними, оскільки, укладаючи договір, вона усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки укладення.
Доказів того, що сторони мали намір укласти договір довічного утримання та вони досягли згоди щодо істотних умов договору довічного утримання, стороною позивача надано не було.
З матеріалів справи та пояснень сторін, судом першої інстанції було вірно встановлено, що позивач отримує пенсію, станом на дату укладення договору дарування остання вже як три місяці отримувала допомогу, у вигляді усіх соціальних послуг.
Не знайшли свого підтвердження доводи позивача про те, що вона за своїм віком не правильно сприймала факти та обставини укладення оспорюваного правочину, оскільки як пояснила у судовому засіданні суду першої інстанції сама ОСОБА_1 , вона сама уклала кредитний договір, зняла з реєстраційного обліку синів та оформила субсидію, у нотаріальну контору ходила сама із невісткою та онуком, тобто без супроводу соціального працівника, а заявлені нею свідки вказали, що позивач є освідченою та розумною людиною.
Матеріали справи не містять даних про те, що вік (64 роки на день укладення договору) або стан здоров'я позивача викликали необхідність укладення саме договору довічного утримання, а не дарування.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що допитані свідки повідомили суду, що позивач постійно жалілася їм на своє здоров`я, казала про біль у спині та про головні болі, що вказує на те, що ОСОБА_1 потребувала фізичної допомоги по господарству та очікувала отримати її від відповідача після укладення оспорюваного правочину, колегія суддів відхиляє, оскільки доказів того, що позивач потребувала догляду чи сторонньої допомоги у зв`язку із незадовільним станом здоров`я чи матеріального забезпечення, остання не надала.
Судом першої інстанції встановлено, що в судовому засіданні позивач зазначила, що вона змінила свою думку щодо дарування будинку через деякий час після його укладення, у зв`язку з суперечками із невісткою та онуком, що узгоджується з показаннями свідків, однак наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків у результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваних правочинів (правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 24 травня 2023 року у справі справа № 337/5653/19).
Отже, суперечки позивача із невісткою та онуком не свідчить про наявність помилки зі сторони дарувальника під час укладення нею оспорюваного правочину.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не було враховано, що внаслідок майбутніх можливих недобросовісних дій відповідача позивач ризикує стати безхатченком незважаючи на те, що вона завжди проживала у спірному житловому будинку та користувалася ним на законних підставах, колегія суддів відхиляє, оскільки стороною позивача не надано доказів того, що відповідач чинить перешкоди ОСОБА_1 у можливості користування будинком та вчиняє протиправні дії, що свідчить про відсутність порушених прав у позивача.
Крім того, представник відповідача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції зазначив про те, що відповідач направляв на адресу позивача гарантію-запевнення, в якій вказував на те, що ним не вчинялися та не вчинятимуться жодні дії щодо примусового виселення ОСОБА_1 з будинку АДРЕСА_1 та надав їй дозвіл на проживання у вказаному будинку.
Колегія суддів враховує, що позивач зареєстрована у спірному будинку, сплачує комунальні послуги та не позбавлена права в подальшому проживати у даному житловому приміщенні.
Таким чином, встановивши, що ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування вона мала намір укласти інший договір - договір довічного утримання, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним.
Доводи апеляційної скарги зводяться лише до переоцінки доказів, яким суд надав відповідну правову оцінку.
Ухвалюючи додаткове рішення та стягуючи з позивача на користь відповідача судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн., суд першої інстанції керувався принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, враховуючи заперечення позивача, обставини даної справи, майновий стан позивача, співмірність заявлених витрат зі складністю справи та розумності їх розміру.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, оскільки при визначенні суми відшкодування суд першої інстанці вірно виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені ст.376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалення додаткового рішення є законними і обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.
Отже, суд першої інстанції всебічно і об`єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідають вимогам закону, тому підстав для їх скасування колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 січня 2024 року та додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 лютого 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 07 червня 2024 року.
Головуючий:
Судді:
