Справа № 127/11572/23
Провадження 2/127/1379/23
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 липня 2024 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді Борисюк І.Е.,
за участю: секретаря судового засідання Остапенко І.В.,
адвокатів позивача Арустамян А.Е. та Слишинського І.В.,
представника відповідача Федчук Т.М ,
представника співвідповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом адвоката Арустамян Анаїт Едвардівни, діючої в інтересах ОСОБА_3 , до Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» та Міністерства економіки України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - ОСОБА_4 про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та премій, -
ВСТАНОВИВ:
До Вінницького районного суду Вінницької області звернулась адвоката Арустамян Анаїт Едвардівни, діючи в інтересах ОСОБА_3 , до Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» та Міністерства економіки України про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та премій.
Позовні вимоги мотивовані тим, що з 02.08.2010 ОСОБА_3 працював на посаді генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації», зокрема на підставі контракту № 13 від 25.03.2019. 24.03.2023 позивача було звільнено з роботи на підставі наказу № 19-п від 03.03.2023 у зв`язку із закінченням дії контракту. Однак, станом на 24.03.2023 та в подальшому до 06.04.2023 трудові відносини між сторонами фактично тривали і жодна із сторін не вимагала їх припинення. Станом на 24.03.2023 самого ОСОБА_3 про звільнення у зв`язку припиненням строку дії контракту не повідомлено, а станом на 25.03.2023 жодної особи, призначеної Міністерством економіки України на посаду керівника ДП «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» не було призначено, то ОСОБА_3 продовжив виконувати свої трудові обов`язки керівника в повному обсязі. ОСОБА_3 здійснювалось керівництво підприємством, організовувалось його виробничо-господарську, соціально-побутову та іншу діяльність, забезпечувалось виконання інших завдань, передбачених законодавством, Статутом підприємства та контрактом. 06.04.2023 в адміністративну будівлю ДП «Вінницястандартметрологія» прибув ОСОБА_4 , який повідомив про призначення його в.о. генерального директора ДП «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» до призначення керівника цього підприємства в установленому законом порядку або до прийняття рішення про виконання обов`язків іншою особою. 07.04.2023 у витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань було відображено державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, 07.04.2023 08:27:13, 1001741070018002095, а саме : «Зміна керівника або відомостей про керівника юридичної особи. Зміна фізичних осіб або зміну відомостей про фізичних осіб - платників податків, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо». Зокрема, з 07.04.2023 керівником ДП «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» вже визначений ОСОБА_4 . Листом від 10.04.2023 № 329/004 «Щодо надання інформації», який 11.04.2023 було вручено представнику Слишинському І.В. , повідомлено, що відповідно до наказу Мінекономіки від 03.03.2023 № 19-П «Про звільнення ОСОБА_3 », останнього звільнено з посади генерального директора ДП «Вінницястандартмерологія» у зв`язку із закінченням строку дії контракту 24.03.2023. Одночасно надано копії платіжних доручень щодо виплати суми заробітної плати та компенсації невикористаних днів щорічної відпустки. Таким чином, про існування наказу Мінекономіки від 03.03.2023 № 19-П позивач дізнався лише із листа від 10.04.2023 № 329/004, а самого наказу до цього часу не отримував. Станом на день подання позовної заяви до суду з боку Міністерства економіки України у жоден спосіб не повідомлено про припинення трудових відносин та звільнення самого ОСОБА_3 із займаної посади, не ознайомлено з наказом про звільнення, відповідний запис до трудової книжки не внесено, остаточний розрахунок належних виплат не проведено. Позивач вважає, що оскільки заперечень з боку Міністерства економіки України стосовно продовження ним виконання своїх трудових обов`язків не надходило, останнє не вимагало і до цього часу не вимагає їх припинення, то в силу приписів ст. 391 КЗпП України, контракт, як різновид трудового договору, № 13 від 25.03.2019 є продовженим на невизначений строк. Оскільки позивач фактично продовжував виконувати свої трудові обов`язки, то у нього виникло право на отримання заробітної плати за виконання своїх трудових обов`язків. Крім того, позивач, внаслідок незаконного призначенння на посаду в.о. генерального директора ОСОБА_4 , оскільки цю посаду обіймав позивач, враховуючи, що станом на 04.04.2023 контракт із ним був продовжений, позбавлений можливості виконувати свої трудові обов`язки і перебуває в вимушеному прогулі з вини відповідача, у зв`язку із чим позивач вказує на виникнення у нього права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Відповідно до п. 3.1. контракту № 13 від 25.03.2019 року за виконання обов`язків, передбачених цим контрактом, генеральному директору нараховується заробітна плата за рахунок частки доходу, одержаного підприємством у результаті його господарської діяльності виходячи з установлених йому: посадового окладу і фактично відпрацьованого часу; премії за підсумками роботи за квартал за виконання умов і диференційованих показників, установлених розпорядчими документами Мінекономрозвитку; премій за результатами роботи за рік за виконання умов і диференційованих показників, установлених додатком 2 до цього контракту відповідно до розпорядчих документів Мінекономрозвитку. Випадки коли премія за підсумками роботи за рік генеральному директору не нараховується чітко визначені контрактом. Позивачем вказано, що ним було виконано умови і диференційовані показники за підсумками роботи за 2020-2022 роки, а відтак у Мінекономіки виникає обов`язок виплатити йому премію.
Вищевикладене й стало підставою для звернення до суду адвоката позивача із вимогами про визнання контракту № 13 від 25.03.2019 укладеним між ОСОБА_3 та Міністерством економічного розвитку і торгівлі України на невизначений строк; про скасування наказу Міністерства економіки України від 03.03.2023 № 19-п «Про звільнення ОСОБА_3 »; про поновлення ОСОБА_3 на посаді генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації»; про скасування наказу Міністерства економіки України від 04.04.2023 № 24-п «Про призначення ОСОБА_4 »; про стягнення з Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» заробітної плати ОСОБА_3 за період з 25.03.2023 по 06.04.2023; про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 07.04.2023 по дату ухвалення судового рішення; про визнання права ОСОБА_3 на виплату премії за підсумками роботи за 2020, 2021 і 2022 роки за виконання умов і диференційованих показників, установлених контрактом № 13 від 25.03.2019, укладеним між ОСОБА_3 та Міністерством економічного розвитку і торгівлі України; про стягнення на користь ОСОБА_3 за рахунок Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» премії за підсумками роботи за 2020 рік в розмірі 351 436, 08 гривень, за 2021 рік в розмірі 375 398, 40 гривень і за 2022 рік в розмірі 364 216, 32 гривень.
Ухвалою суду від 25.04.2023 вищевказану заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Також, даною ухвалою до участі у справі залучено ОСОБА_4 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів; запропоновано учасникам справи надати суду заяви по суті справи та докази у строк, встановлений судом.
На підтвердження виконання вимог ухвали суду від 25.04.2023 в частині направлення третій особі копії позовної заяви із доданими до неї документами, адвокатом позивача було надано суду інформацію про відправлення та опис вкладення у цінний лист. (т. 2 а.с. 82зв.)
У строк, визначений судом ухвалою від 25.04.2023, від відповідачів надійшли відзиви із запереченнями щодо задоволення позовних вимог, які на думку представників відповідачів є безпідставними і необґрунтованими.
Також у строк, визначений судом ухвалою від 25.04.2023, від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, пояснення щодо позову та/або відзивів не надійшли. Також й від позивача не надійшли відповіді на відзиви. Водночас, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, у поданих своїх клопотаннях про розгляд справи у його відсутність, неодноразово висловлював заперечення щодо задоволення позовних вимог у повному обсязі з підстав, викладених відповідачами у відзивах.
Ухвалою суду від 10.07.2023 було задоволено клопотання адвокатів позивача про витребування доказів, а також клопотання адвоката позивача та адвоката відповідача - Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» про виклик в судове засідання свідків. Клопотання представника Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» про огляд доказів за їх місцезнаходженням- залишено без розгляду.
На виконання вимог вищевказаного судового рішення 17.08.2023 та 22.08.2023 від Національного агентства з акредитації України та 25.07.2023 від регіонального відділення м. Вінниці АТ «Креді Агріколь Банк» судом було одержано витребувану інформацію та докази.
Ухвалою суду від 30.10.2023 у задоволенні клопотання адвокатів позивача про витребування з Міністерства економіки України доказів по справі, а саме відомостей щодо погодження Міністерством економіки України нарахування премій керівникам ряду державних підприємств за підсумками роботи за 2020-2022 роки було відмовлено.
Ухвалою суду від 16.11.2023 відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_6 про участь у судовому засіданні, призначеному на 28.11.2023 о 14 год. 00 хв., в режимі відеоконференції.
19.01.2024 судом одержано додаткові письмові пояснення по справі від Міністерства економіки України із доданими до них доказами.
29.02.2024 судом було відмовлено у прийнятті до розгляду вищевказаних додаткових письмових пояснень Міністерства економіки України із доданими до них доказами, про що постановлено відповідну ухвалу не виходячи до нарадчої кімнати, яка занесена до протоколу судового засідання.
29.03.2024 судом одержано додаткові письмові пояснення по справі від Міністерства економіки України від 26.03.2024 із доданими до них доказами.
Ухвалою суду від 01.04.2024 було відмовлено у прийнятті до розгляду вищевказаних додаткових письмових пояснень Міністерства економіки України із доданими до них доказами.
03.04.2024 судом одержано додаткові письмові пояснення по справі від Міністерства економіки України із доданими до них доказами.
02.05.2024 судом було прийнятті до розгляду вищевказані додаткові письмові пояснення Міністерства економіки України із доданими до них доказами, про що постановлено відповідну ухвалу не виходячи до нарадчої кімнати, яка занесена до протоколу судового засідання.
04.06.2024 судом було прийнятті до розгляду поданий адвокатом позивача 02.05.2024 висновок експертного дослідження від 20.09.2021, надану адвокатом відповідача - Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» 03.06.2024 на виконання вимог суду довідку № 855/1004 від 24.05.2024, про що постановлено відповідну ухвалу не виходячи до нарадчої кімнати, яка занесена до протоколу судового засідання.
В судовому засіданні адвокати позивача позовні вимоги підтримали в повному обсязі, аргументуючи мотивами викладеними у позові, та просили такі вимоги задовольнити.
Представники відповідачів заперечували щодо задоволення позовних вимог, аргументуючи мотивами викладеними у відзивах.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - ОСОБА_4 в судове засідання не з`явився, хоча у відповідності до ст. 223 ЦПК України, був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи. Причини неявки суду не повідомлено. Водночас в матеріалах справи містяться заяви третьої особи про розгляд справи у його відсутність.
Учасники справи не заперечували проти проведення судового засідання у відсутність третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів.
Враховуючи вищевикладене, думку учасників справи та положення ст. 223 ЦПК України, суд ухвалив провести судове засідання у відсутність третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - ОСОБА_4 (ухвала суду постановлена не виходячи до нарадчої кімнати та занесена до протоколу засідання).
При розгляді справи судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
02.08.2010 між Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики та ОСОБА_3 було укладено контракт № 11 про призначення його на посаду генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» і одночасно за посадою головним державним інспектором Вінницької області з державного нагляду за якістю продукції, додержанням стандартів, норм і правил та державного метрологічного нагляду строком з 02.08.2010 по 02.08.2015. (т. 1 а.с. 41-47)
24.07.2015 між Міністерством економічного розвитку і торгівлі України та ОСОБА_3 було укладено контракт № 19 про призначення його на посаду генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» строком з 03.08.2015 по 03.08.2018. (т. 1 а.с. 9-18)
Додатковою угодою № 1 від 17.07.2017 до вищевказаного контракту, п. 6.1. розділу 6 цього контракту викладено у новій редакції, тим самим змінено строк дії контракту. Так, у новій редакції контракту він дії з 03.08.2015 по 03.08.2020. (а.с. 13-14)
25.03.2019 між Міністерством економічного розвитку і торгівлі України та ОСОБА_3 було укладено контракт № 13 про призначення його на посаду генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» строком з 25.03.2019 по 24.03.2023. (т. 1 а.с. 26-40)
Так, наказом Міністерством економічного розвитку і торгівлі України № 43-п від 25.03.2019 було продовжено трудові правовідносини із ОСОБА_3 шляхом припинення контракту № 19 від 24.07.2015 і переукладенням з ним контракту (підстава: контракт № 13 від 25.03.2019). (т. 4 а.с. 6)
У вересні 2019 року постановою Верховної Ради України Міністерство економічного розвитку і торгівлі України перейменовано у Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, а у травні 2021 року останнє постановою Кабінету Міністрів України перейменовано у Міністерство економіки України.
03.03.2023 Міністерством економіки України було видано наказ № 19-п про звільнення ОСОБА_3 з посади генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» 24.03.2023 у зв`язку із закінченням строку дії контракту № 13 від 25.03.2019. (т. 1 а.с. 179)
04.04.2023 наказом Міністерства економіки України № 24-п на посаду в.о. генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» було призначено ОСОБА_4 до призначення керівника цього підприємства в установленому законодавством порядку або про прийняття рішення про виконання обов`язків іншою особою. (т. 1 а.с. 178)
Позивач вважає, що його трудові права порушені відповідачами.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно із ч. 1 та ч. 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч. 1 - ч. 3 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви, відповідач - разом з поданням відзиву, а третя особа - разом із письмовими поясненнями.
Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.
Також, судом в ухвалі суду від 25.04.2023 було роз`яснено сторонам по справі наслідки ненадання суду доказів по справі, дії в разі неможливості надання доказів, а також право і порядок звернення до суду із заявами та клопотаннями.
Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.
Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
В даному випадку, суд позбавлений права на збирання доказів по справі з власної ініціативи, що було б порушенням рівності прав учасників судового процесу.
Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Згідно із ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
В судовому засіданні в якості свідка було допитано ОСОБА_7 , яка повідомила, що працювала на посаді головного бухгалтера Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» до 31.03.2023; до її звільнення керівництво підприємством здійснював ОСОБА_3 : проводив наради, підписував накази і платіжні документи, контролював господарську діяльність. Також свідок зазначила, що їй було відомо, що контракт із ОСОБА_3 був укладений до 24.03.2023; про будь-які розпорядження Міністерства економіки України щодо керівництва підприємством їй не відомо. Крім того свідок зазначила, що премія за 2019 рік ОСОБА_3 була погоджена Міністерством і виплачена; нарахування заробітної плати ОСОБА_3 здійснювалось на підставі контракту.
Також в судовому засіданні в якості свідка було допитано ОСОБА_8 , який повідомив, що працював на посаді першого заступника генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» по 06.04.2023; керівництво підприємством здійснював ОСОБА_3 . Також свідок зазначив, що йому відомо про те, що із ОСОБА_3 було укладено контракт, який є строковим; питанням «чому ОСОБА_3 продовжує займати посаду керівника», не задавався, хоча було цікаво (дослівно). Свідок вказав, що доступ до електронної пошти підприємства він не мав, мала секретар Ковальська, яка отримувала пошту і передавала керівнику, а той, в свою чергу, розписував пошту.
Водночас, в судовому засіданні після допиту свідка ОСОБА_7 з`ясувалось, що свідок ОСОБА_6 в приміщення суду не з`явилась, однак перебувала в приміщенні відповідача під час проведення відеоконференції, про що суд повідомлено не було. Клопотання про свою участь в засіданні в режимі відеоконференції в порядку, визначеному ст. 212 ЦПК України, свідок не подавала. При цьому, у відповідності до ст. 69 ЦПК України свідок зобов`язаний з`явитися до суду за його викликом у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. За відсутності заперечень учасників справи свідок може брати участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції. Суд може дозволити свідку брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції незалежно від заперечень учасників справи, якщо свідок не може з`явитися до суду через хворобу, похилий вік, інвалідність або з інших поважних причин. У разі неможливості прибуття до суду та участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції за викликом суду свідок зобов`язаний завчасно повідомити про це суд. Участь свідка в судовому засіданні в режимі відеоконференції можлива виключно в приміщенні суду (ч. 7 ст. 212 ЦПК України).
Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи ( ч. 2 ст. 230 ЦПК України).
За даних обставин, показання свідка будуть отримані з порушенням вимог цивільного процесуального закону.
Доказами, у відповідності до ст. 76 ЦПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані, зокрема, встановлюються показаннями свідків.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (ч. 1 ст. 78 ЦПК України).
Таким чином, оскільки свідок ОСОБА_6 була ознайомлена з ходом судового засідання, що є неприпустимим, суд, з`ясувавши думку учасників справи, встановив неможливість проведення допиту цієї особи в якості свідка (ухвала суду постановлена не виходячи до нарадчої кімнати та занесена до протоколу засідання 30.10.2023, що також відображено в ухвалі від 16.11.2023).
Згідно із ч. 1 ст. 90 ЦПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.
Тому, при оцінці показань свідків судом проаналізовано процес формування, збереження і передачі відомостей свідками.
Судом прийнято до уваги, що свідки надавали покази, посилаючись на інформацію, якою володіють особисто. Покази свідків узгоджуються з поясненнями учасників справи і не суперечать матеріалам справи. Тому судом прийнято до уваги покази свідків ОСОБА_7 і ОСОБА_8 .
Суд, заслухавши пояснення учасників справи, показання свідків, дослідивши письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, та оцінивши, відповідно до ст. 89 ЦПК України, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, прийшов до переконання в тому, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою (ст. 2 КЗпП України).
Згідно із ст. 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
У відповідності до ст. 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.
Системний аналіз законодавства про працю дозволяє визначити особливості трудового контракту, серед яких: 1) виключно строковий характер; 2) наявність додаткових підстав для припинення контракту, передбачених у самому контракті; 3) можливість передбачити умови, що збільшують обсяг відповідальності працівника за невиконання трудових обов`язків; 4) обмежена сфера застосування, яка визначається законами України.
При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівниці з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи в зв`язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду (або виконанням певного обсягу робіт).
Отже, у тих випадках, коли трудовий договір укладався до настання певної події, такий договір вважається укладеним на певний строк.
Строковий трудовий договір може укладатися як під час прийняття на роботу, так і згодом, якщо є підстави для укладання (переукладання) строкового трудового договору, а саме: якщо трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви працівника.
Укладення трудового договору на визначений строк при відсутності умов, зазначених у ч. 2 ст. 23 КЗпП України, є підставою для визнання його недійсним у частині визначення строку. Тобто такі договори вважатимуться укладеними на невизначений строк від часу їх укладення.
Аналізуючи вказані норми матеріального права, можна дійти висновку про відсутність в законодавстві заборони щодо укладення строкового трудового договору, якщо на те є воля сторін.
У відповідності до положень статуту Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації», яке належить до сфери управління Міністерства економіки України, призначення на посаду та звільнення з посади генерального директора підприємства віднесено до компетенції Уповноваженого органу управління (п. 1.1., п. 12.2.3. Статуту, доступ до якого є публічним на офіційному веб-сайті https://sertifcentr.vinnica.ua).
Відповідно до Положення про Міністерство економіки України, затвердженого постановою Кабінетів Міністрів України від 29.08.2014 № 459 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17.02.2021 № 124, Мінекономіки відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, призначає на посаду і звільняє з посади керівника національного органу стандартизації (п. 148), функції якого, у відповідності до ст. 11 Закону України «Про стандартизацію», виконує державне підприємство, що реалізує державну політику у сфері стандартизації.
Судом встановлено, що укладений 25.03.2019 із ОСОБА_3 контракт № 13 є трудовим договором, укладеним на визначений строк - по 24.03.2023, встановлений за погодженням сторін.
Волевиявлення позивача на укладення строкового трудового договору підтверджується його підписом на самому строковому трудовому договорі - контракті № 13 від 25.03.2019 і додатках до нього. (т. 1 а.с. 26-40).
Строковість обіймання посади генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» обумовлена статутом цього підприємства, відповідно до якого контракт з генеральним директором укладається терміном до п`яти років (п. 9.3. Статуту).
Судом встановлено, що позивач не оспорював правомірність укладення з ним саме строкового трудового договору. Вказана умова трудового договору не визнана недійсною та презумпція її правомірності у встановленому порядку не спростована. Позивач був проінформований про умови укладеного з ним строкового трудового договору, зокрема, щодо терміну його дії, погодився з ними, про що свідчить його особистий підпис в контракті № 13 від 25.03.2019.
Як вбачається із наказу Міністерства економіки України № 19-п від 03.03.2023 позивача було звільнено 24.03.2023 з посади генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, у зв`язку із закінченням строку дії контракту № 13 від 25.03.2019. (т. 1 а.с. 179)
Так, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Чинним трудовим законодавством України не передбачено обов`язку власника повідомляти працівника про закінчення дії строкового трудового контракту.
Звільнення у зв`язку із завершенням дії контракту, по суті, не є розірванням трудового контракту, а є припиненням контракту у зв`язку із закінченням строку його дії.
З контракту № 13 від 25.03.2019 вбачається, що він містить положення про те, що за два місяці до закінчення дії контракту він може бути за згодою сторін продовжений або укладений на новий чи інший строк (п. 5.5. контракту). Цей контракт припиняється, зокрема, після закінчення строку його дії (п. 5.2. контракту).
Суд зауважує, що що за відсутності укладення між сторонами до дня закінчення строку дії контракту угоди щодо продовження його дії на новий строк роботодавець, на підставі умов контракту та у зв`язку з припиненням строку його дії, правомірно припинив трудові правовідносини з позивачем на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.
Щодо доводів адвокатів позивача про те, що ОСОБА_3 не було повідомлено про припинення із ним трудових відносин, то суд зауважує, що при укладенні контракту серед підстав його припинення сторони вказали закінчення строку його дії та, враховуючи, що працівник належним чином інформований про умови укладеного договору, зокрема щодо терміну його дії, погодився з ними, то у роботодавця не виникає обов`язок повідомляти працівника за строковим договором про його звільнення у зв`язку із закінченням строку дії контракту.
Закінчення терміну дії контракту і видання у зв`язку із цим наказу про звільнення не є ініціативою про розірвання трудового договору, а лише доводить відсутність ініціативи переукласти або продовжити трудовий контракт, тобто відсутність ініціативи встановити трудові відносини. У такому разі звільнення проводиться саме на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України - закінчення строку дії контракту.
Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна з сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.
В ході розгляду справи судом встановлено, що позивача, який займав посаду генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» було призначено на цю посаду на підставі строкового трудового договору - контракту № 13 від 25.03.2019 на строк по 24.03.2023; волевиявлення позивача на укладення контракту підтверджується його особистим підписом у цьому контракті, в якому зазначений строк його дії, а також наказом відповідача, де вказано, що із позивачем продовжено трудовий догвір шляхом переукладення з ним контракту на термін та на умовах, визначених цим контрактом, з яким позивач ознайомлений під підпис; протягом дії контракту позивач його умови не оскаржував та не ініціював унесення змін і доповнень до нього; належних і допустимих доказів на підтвердження того, що цей контракт він підписував під тиском посадових осіб відповідача, або його волевиявлення на момент укладення не відповідало внутрішній волі, або що він не усвідомлював значення договору чи перебував у хворобливому стані та адекватно не оцінював свої дії, позивач не надав. Отже, враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що звільнення позивача відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку дії строкового трудового договору є таким, що відповідає вимогам закону та умовам контракту.
Суд вважає безпідставними доводи адвокатів позивача про те, що після закінчення строку дії контракту № 13 від 25.03.2019 із позивачем були продовжені фактичні трудові відносини, виходячи з наступного.
Як вже суд зазначав вище, припинення трудового договору за закінченням строку не вимагає додаткової заяви або волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору працівник вже висловив під час його укладення, підписавши його. А от для продовження строкового трудового договору на новий строк - потрібно волевиявлення як працівника, так і роботодавця.
Міністерство економіки України, видавши наказ № 19-п від 03.03.2023, висловило своє волевиявлення не продовжувати трудовий контракт з позивачем.
Як встановлено судом, позивачу достеменно було відомо про строк дії укладеного із ним контракту.
Саме по собі виконання функцій керівника Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» позивачем поза межами дії контракту та без згоди Уповноваженого органу управління, яким є Міністерство економіки України, на продовження дії контракту на певний строк не свідчить про те, що трудові відносини продовжились.
Як вбачається із статуту Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації», генеральний директор здійснює керівництво підприємством виключно в разі укладення із ним контракту і, відповідно, лише до покладених на нього завдань.
Міністерство економіки України не уповноважувало позивача на управління Державним підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» з 25.03.2023.
Із звільненням позивача у зв`язку із припиненням дії контракту припинились і його повноваження як керівника, що в свою чергу спричинило припинення роботи такої посадової особи, оскільки без повноважень посадова особа не може здійснювати керівництво підприємством.
Відсутність трудових відносин між позивачем на роботодавцем в період з 25.03.2023 по 06.04.2023 вказує на відсутність підстав для стягнення з Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» на користь позивача заробітної плати за цей період, оскільки право на оплату праці у позивача за цей період, виходячи із положень чинного трудового законодавства, не виникло.
Твердження адвокатів позивача про те, що ОСОБА_3 не було відомо про видачу наказу про його звільнення до 06.04.2023, є безпідставними і спростовуються, зокрема, наявними в матеріалах справи доказами.
Так, 03.03.2023 на електронну адресу Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» [email protected] з електронної адреси Міністерством економіки України [email protected] директором департаменту управління персоналом Л.Семенець через систему електронного документообігу АСКОД було відправлено електронною поштою лист № 2202-15/9215-08 від 03.03.2023 з додатком на 1 аркуші, яким надіслано наказ Міністерства економіки України від 03.03.2023 № 19-п «Про звільнення ОСОБА_3 » для врахування в роботі. Електронний документ містить електронний підпис. (т. 1 а.с.178зв.-179, 181зв., 182зв.)
Вищезазначені документи були отримані Державним підприємством «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» 03.03.2023 о 15 год. 34 хв., що підтверджується матеріалами службового розслідування щодо можливого умисного знищення посадовими особами Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» кореспонденції Міністерства економіки України, а саме, вищезгаданого наказу, які містять пояснення відповідальної особи за прийняття кореспонденції Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» ОСОБА_9 , скриншотом про відправлення електронних листів, відповіддю Міністерства економіки України та Вінницької ТПП. (т. 1 а.с. 183-190)
Суд погоджується із твердженням відповідачів про те, що видалення електронного документа, що надійшов від Міністерства економіки України 03.03.2023 о 15 год. 34 хв. на електронну адресу Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації», не спростовує обставину його відправлення та надходження адресату.
Крім того, як вже суд зазначав вище, у роботодавця не виникає обов`язок повідомляти працівника за строковим договором про його звільнення у зв`язку із закінченням строку дії контракту.
Також судом враховано презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав. Незнання, як стверджує позивач, про видачу 03.03.2023 наказу про його звільнення, зважаючи на обізнаність про строковість контракту, вказує на неналежну реалізацію своїх прав або небажання дізнатися.
Посилання адвокатів позивача на те, що позивач продовжував здійснювати керівництво підприємством, зокрема через те, що станом на 25.03.2023 Міністерством економіки України не було призначено жодної особи на посаду керівника Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації», не заслуговують на увагу, адже установчими документами підприємства чітко визначено, що на період відсутності генерального директора тимчасове виконання обов`язків керівника підприємства покладається на одного із заступників генерального директора згідно з наказом підприємства (останній абзац п. 9.5. Статуту).
Також не заслуговують на увагу й посилання адвокатів позивача на те, що у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань по 07.04.2023 містились відомості про ОСОБА_3 як керівника Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації». Так, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» передбачено проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, у тому числі змін щодо відомостей про керівника юридичної особи. Водночас, якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не внесені до нього, вони не можуть бути використані у спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості (ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»).
Враховуючи вищевикладене, суд не погоджується із доводами адвокатів позивача про те, що контракт № 13 від 25.03.2019 є укладеним на невизначений строк. Тому вимоги позивача про визнання контракту № 13, укладеного між ним та Міністерством економічного розвитку і торгівлі України 25.03.2019, на невизначений строк задоволенню не підлягають.
Крім того, враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для скасування наказу Міністерства економіки України від 03.03.2023 № 19-п «Про звільнення ОСОБА_3 ».
З огляду на те, що підстав для визнання звільнення незаконним судом не встановлено, задоволеними не можуть бути й похідні вимоги, які перебувають у безпосередньому матеріально-правовому зв`язку між собою, - про поновлення позивача на посаді генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В ході розгляду справи судом не встановлено підстав для скасування наказу Міністерства економіки України від 04.04.2023 № 24-п «Про призначення ОСОБА_4 », а тому вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Суд вважає безпідставними доводи адвокатів позивача про те, що до трудової книжки ОСОБА_3 не внесено відповідний запис про його звільнення, оскільки як встановлено в судовому засіданні трудова книжка ОСОБА_3 не зберігалася на підприємстві, а знаходиться на руках у позивача, що підтверджується копією акту «Про приймання передавання справ (документів) у зв`язку із прийняттям на посаду начальника відділу кадрової політики ОСОБА_10 », який складено 31.08.2022 та затверджений безпосередньо ОСОБА_3 як генеральним директором. Так, в графі 1 згаданого акту щодо працівника ОСОБА_3 міститься запис: особова справа та особова картка працівника № НОМЕР_1 - наявні; трудова книжка - отримана працівником; підпис ОСОБА_3 міститься під реквізитами «Затверджую». (т. 1 а.с. 198)
Також судом прийнято до уваги, що з 10.06.2021 в Україні Законом від 05 лютого 2021 року № 1217-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі» введено електронну форму ведення трудових книжок, трудові книжки в паперовій формі можуть зберігатися як на підприємствах, так і безпосередньо у працівників.
Доказів того, що позивач заявляв вимогу внести належний запис про його звільнення до трудової книжки в паперовій формі, що зберігається у нього, як то передбачено ст. 47 КЗпП України, матеріали справи не містять. Крім того, слід прийняти до уваги, що для вчинення відповідного запису, крім самої вимоги працівника, необхідно пред`явлення й трудової книжки.
Проведення розрахунку із позивачем при звільненні в повному обсязі заперечується ним, як встановлено в ході розгляду справи, лише в частині премій за 2020-2022 роки, що є предметом спору у даній справі.
Вирішуючи вимоги позивача про визнання за ним права на виплату премій за підсумками роботи за 2020, 2021 і 2022 роки та про стягнення на його користь таких премій, суд прийшов до наступного висновку.
За нормами трудового права премії виплачуються працівникові як заохочувальна, а також як обов`язкова складова частини заробітної плати (виробнича премія).
Питання преміювання практично не входить до сфери державного регулювання оплати праці, постаючи як предмет локальної (положення про преміювання, інші локальні акти) та договірної (колективні договори та угоди, конкретні трудові договори) регламентації.
Будучи складовими структури заробітної плати, заохочувальні та виробничі премії відрізняються за підставами нарахування й виплати.
У тому разі, якщо премія виплачується як заохочення за плідну працю або інші досягнення працівника в роботі, тоді її нарахування і виплата повністю залежить від оцінки праці та волі роботодавця.
Заохочувальна виплата у виді премії може застосовуватися роботодавцем до працівника, а може і не застосовуватися, і тому за своєю правовою природою заохочувальна премія не є гарантованою для працівника і може йому не нараховуватися роботодавцем.
У тому ж випадку, якщо премія є фактично додатковою заробітною платою, тобто складовою оплати праці, розмір якої визначається роботодавцем на підставі певних критеріїв, визначених законом або трудовим договором (контрактом), тоді виплата такої премії не залежить виключно від волі роботодавця, оскільки він є пов`язаним умовами трудового договору або нормативно-правовим актом, який регулює питання оплати праці працівника на підприємстві (в організації).
Для надання правової визначеності і прогнозованості дій учасників трудових відносин умови нарахування і виплати виробничої премії визначаються заздалегідь. Тобто під час укладення трудового договору (контракту) працівник і роботодавець досягають угоди про умови отримання виробничої премії за встановленими показниками преміювання. Досягнення угоди між працівником і роботодавцем щодо показників виплати виробничої премії свідчить про те, що останній взяв на себе зобов`язання нарахувати і виплатити таку премію працівникові, якщо той виконає виробничі завдання і функції відповідно до умов трудового договору (контракту). Принциповим у питанні виплати виробничої премії є її розмір, який прямо залежить від конкретних результатів праці працівника, які оцінюються відповідно до раніше визначених показників преміювання.
Премія, яка відповідно до умов трудового договору (контракту) пов`язана з виконанням виробничих завдань і функцій працівника та має заздалегідь обумовлені працівником і роботодавцем критерії (показники) преміювання, є обов`язковою виплатою, розмір якої залежить від конкретних результатів роботи працівника.
Судом встановлено, що сторони погодили особливі умови та порядок оплати праці, врегулювавши ці питання в контракті № 13, укладеному із позивачем 25.03.2019. Роботодавець зобов`язався виплачувати заробітну плату позивачеві у розмірі та на умовах, визначених у цьому контракті (розділ 3 контракту). За умовами трудового контракту заробітна плата (трудова винагорода) позивача складається з посадового окладу та щоквартальних і річної премій (п. 3.1 контракту).
Аналіз змісту п. 3.1 контракту № 13 від 25.03.2019 дає підстави для висновку, що виплата премій за трудовим контрактом є обов`язковою, крім випадків, коли роботодавець не встановить існування підстав, передбачених цим контрактом, для ненарахування та невиплати таких премій.
Тож премії, передбачені у п. 3.1 контракту, є преміями, пов`язаними з виконанням виробничих завдань і функцій, і в розумінні ч. 2 ст. 2 Закону України «Про оплату праці» є елементом додаткової заробітної плати, адже відрізняються регулярністю нарахування та виплати з можливістю їх зменшення чи ненарахування лише за певних умов.
На контракт, як особливу форму трудового договору, поширюються норми законодавчих, інших нормативно-правових актів, які стосуються трудового договору, в тому числі принцип обов`язковості умов укладеного договору для його сторін. Зміни та доповнення до контракту вносяться тільки за домовленістю сторін, складеною у письмовій формі.
У спірних правовідносинах, зокрема річна премія, не є винагородою, що має разовий характер і застосовується як захід заохочення працівника на підставі ст.ст. 140, 143-146 КЗпП України. За своєю правовою природою встановлена контрактом з позивачем річна премія передбачена системою оплати праці та є складовою структури заробітної плати, закріпленої у ст. 2 Закону України «Про оплату праці», а саме додаткової заробітної плати.
Виплата премій як заходу заохочення є правом роботодавця, вона не може мати обов`язкового характеру, тобто не може бути передбачена контрактом як обов`язок роботодавця.
Натомість виплата премій, передбачених системою оплатою праці, що є складовою структури заробітної плати, є обов`язком роботодавця, передбаченим укладеним з працівником контрактом.
Водночас річна премія, передбачена контрактом, про яку йдеться у спірних правовідносинах, як і інші премії, передбачені системою оплати праці, не нараховуються і не виплачуються автоматично, їх виплата залежить від результатів праці працівника, а саме досягнення умов і показників преміювання, визначених у додатку 2 до контракту. (т. 1 а.с. 34, 36, 38зв.-39)
В ході розгляду справи судом встановлено, що прийняття рішення щодо преміювання позивача, належить до виключної компетенції Міністерства економіки України.
З додатків 2 до контракту № 13 від 25.03.2019, які у відповідності до додаткових угод до цього контракту викладались у новій редакції, вбачається, що умови та розміри виплати річної премії визначаються нормативно-розпорядчими документами Міністерства.
Наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України 17.07.2017 № 1024, зареєстрованим в міністерстві юстиції України 04.10.2017 за № 1229/31097, затверджено Положення про умови, критерії, диференційовані показники та розміри преміювання керівників підприємств, заснованих на державній власності, та об`єднань державних підприємств, що належать до сфери управління Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, яким визначано умови, критерії, диференційовані показники та механізм визначення розміру преміювання керівників цих підприємств (надалі - Положення).
Пунктом 5 Положення визначено, що розмір премії керівника підприємства за відповідний період установлюється за виконання умов, диференційованих показників преміювання керівників підприємств за підсумками роботи за квартал і рік згідно з додатками 1 і 2 до цього Положення, що в свою чергу узгоджується із умовами контракту № 13 від 25.03.2019.
Розмір премії розраховується на підставі бухгалтерської та статистичної звітності, а також інших офіційних вільно простежуваних даних за відповідний період (п. 12 Положення).
Керівник підприємства за результатами відповідних звітних періодів у терміни, передбачені для подання фінансової звітності, надає Мінекономрозвитку звіт про виконання умов та диференційованих показників преміювання за квартал і рік згідно з додатками 3 і 4 до цього Положення (п. 13 Положення).
Премія за підсумками роботи за рік нараховується за погодженням з Мінекономрозвитку (п. 14 Положення).
Максимальний розмір премії за підсумками роботи за рік не може перевищувати розміру 24 посадових окладів керівника підприємства. У разі наявності заборгованості підприємства з виплати заробітної плати у відповідному квартальному або річному звітному періоді розмір премії за такий період не може перевищувати 20 відсотків максимально дозволеного розміру премії згідно з цим Положенням (п. 7 і п. 15 Положення).
Пунктом 17 Положення визначено, що премія за підсумками роботи за рік керівнику підприємства не нараховується в разі:
-наявності узгоджених штрафних санкцій до підприємства з боку контролюючих органів за період перебування на посаді;
-незабезпечення виконання вимог законодавства з питань охорони праці, протипожежної безпеки та дотримання режиму секретності;
-невиконання керівником підприємства умов контракту;
-отримання чистого збитку, крім випадків, коли керівнику підприємства встановлено коефіцієнт ефективності у вигляді зниження рівня збитковості суб`єкта господарювання;
-збільшення розміру заборгованості підприємства з виплати заробітної плати у звітному періоді, за який нараховується премія, порівняно з попереднім звітним періодом;
-несвоєчасної сплати податків, зборів та інших обов`язкових платежів,
що в свою чергу узгоджується із умовами контракту № 13 від 25.03.2019.
Таким чином, для нарахування річних премій, що є предметом спору у даній справі, необхідно погодження Міністерства економіки України.
Як вбачається з умов контракту, рішення про виплату премії приймає Міністерство економіки України на підставі виконаних працівником умов і досягнутих показників преміювання.
Таким чином, при встановленні досягнутих результатів праці (умов і диференційованих показників преміювання, які визначені додатком 2 до контракту № 13 від 25.03.2019) виплата річної премії роботодавцем є обов`язковою. В свою чергу, в разі недосягнення встановлених показників преміювання, така премія не виплачуються або зменшуються в розмірі (за наявності підстав), і це не може розглядатися як порушення роботодавцем умов контракту з позивачем.
Встановлення наявності умов нарахування керівнику премії за рік, що залежить від результатів його праці, а саме досягнення умов і показників преміювання, визначення розміру такої премії і погодження її нарахування законодавством та положеннями цього контракту визначено як дискреційні повноваження Міністерства економіки України.
Посилання адвокатів позивача на те, що керівникам інших державних підприємств, які входять до сфери управління Міністерства економіки України, було погоджено нарахування річних премій за цей же період - за підсумками роботи за 2020-2022 роки, є необґрунтованими та безпідставними, адже оплата праці роботодавцем здійснюється індивідуально, з урахуванням диференційованих показників преміювання, а відтак не може мати узагальненого підходу. Крім того, відомості щодо преміювання керівників інших державних підприємств, які входять до сфери управління Міністерства економіки України, не мають значення для розгляду даної справи, адже диференційовані показники, які враховуються при визначенні розміру преміювання керівника підприємства за підсумками роботи за рік включають показники, які визначаються для кожного окремого підприємства залежно від специфіки його господарювання, мети діяльності тощо.
В ході розгляду справи судом встановлено відмову Міністерства економіки України у погодженні нарахування і виплати ОСОБА_3 річних премій за 2020-2022 роки на підставі п. 3.1. контракту № 13 від 25.03.2019. Таким чином, позивач не набув права на виплату річних премій за підсумками роботи за 2020, 2021 і 2022 роки.
З урахуванням наведеного, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для стягнення на користь позивача за рахунок Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» премій за підсумками роботи за 2020 рік в розмірі 351 436, 08 гривень, за 2021 рік в розмірі 375 398, 40 гривень і за 2022 рік в розмірі 364 216, 32 гривень.
Суд не погоджується із твердженнями представників відповідачів про те, що позивачем пропущено тримісячний строк строк звернення до суду, визначений ст. 233 КЗпП України, із вимогами в частині визнання права на премії за 2020-2022 року і їх стягнення, виходячи з наступного.
Перевіряючи дотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом в частині визнання права на премії за 2020-2022 року і їх стягнення, суд виходить з того, що спір в цій частині є спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці, адже, як встановлено судом, річні премії, що є предметом спору у даній справі, входять до структури заробітної плати.
Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, ч. 1 і ч. 2 ст. 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення ст. 58 Конституції України у рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим закономабо іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що ч. 1 ст. 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005).
Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у ч. 3 ст. 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
З огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, суд дійшов висновку про поширення дії ч. 1 ст. 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Наведене дає суду підстави для висновку, що до 19 липня 2022 року строк звернення позивача із позовом до суду про визнання права на річні премії за 2020 - 2021 роки і про їх стягнення, не був обмежений будь-яким строком, а у правовідносинах, що виникли після цієї дати - щодо річної премії за 2022 рік, позивач, приймаючи до уваги порядок розгляду питання про преміювання (Положення), не пропустив тримісячного строку, звернувшись до суду 21 квітня 2023 року.
В ході розгляду справи судом не встановлено порушення прав та інтересів позивача відповідачами.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що в даному випадку, відсутні підстави та необхідність для захисту прав позивача шляхом: визнання контракту № 13 від 25.03.2019 укладеним між ним та Міністерством економічного розвитку і торгівлі України на невизначений строк; скасування наказу Міністерства економіки України від 03.03.2023 № 19-п «Про звільнення ОСОБА_3 »; поновлення позивача на посаді генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації»; скасування наказу Міністерства економіки України від 04.04.2023 № 24-п «Про призначення ОСОБА_4 »; стягнення з Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» на користь позивача заробітної плати за період з 25.03.2023 по 06.04.2023; стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 07.04.2023 по дату ухвалення судового рішення; визнання права позивача на виплату премій за підсумками роботи за 2020, 2021 і 2022 роки за виконання умов і диференційованих показників, установлених контрактом № 13 від 25.03.2019; стягнення на користь позивача за рахунок Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» премій за підсумками роботи за 2020 рік в розмірі 351 436, 08 гривень, за 2021 рік в розмірі 375 398, 40 гривень і за 2022 рік в розмірі 364 216, 32 гривень, оскільки такі вимоги є необґрунтованими і недоведеними належними, допустимими та достовірними доказами в розумінні ст.ст. 77-79 ЦПК України, які б були достатніми, в розумінні ст. 80 ЦПК України, для задоволення позову.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, суд прийшов до наступного висновку.
Згідно із ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач на момент звернення до суду був звільнений від сплати судового збору.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Судом встановлено, що 26.04.2023 між Державним підприємством «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» та адвокатом Федчук Т.М. було укладено договір б/н, предметом якого є надання юридичних послуг у справі № 127/11572/23, на підставі якого було видано ордер. (т. 1 а.с. 174, т. 3 а.с. 128)
Згідно Єдиного реєстру адвокатів України, Федчук Т.М. є адвокатом, здійснює адвокатську діяльність на підставі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії № 267 від 19.02.2003.
Судом прийнято до уваги, що розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
За змістом п. 1 ч. 2 ст. 137 та ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
На виконання умов договору б/н від 26.04.2023 відповідачем - Державним підприємством «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» було сплачено адвокату гонорар в сумі 25 000, 00 гривень, що підтверджується платіжними інструкціями від 26.04.2023, від 12.05.2023 і від 19.06.2023. (т. 3 а.с. 126-127)
Судом встановлено, що договором б/н від 26.04.2023 чітко визначено обсяг послуг і розмір гонорару, який є фіксованим.
Судом прийнято до уваги, що у разі встановлення сторонами договору про надання правової допомоги гонорару у фіксованому розмірі, надання детального опису робіт на виконання положень ч. 3 ст. 137 ЦПК України, не є необхідним, оскільки розмір гонорару, в такому випадку, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником, а отже є визначеним.
Крім цього, подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
Однак, адвокатом відповідача було надано акт/звіт від 25.01.2024 виконаних нею робіт по вищевказаному договору. (т. 3 а.с. 129)
Водночас, за змістом ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 і ч. 6 ст. 137 ЦПК України).
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 2 ст. 141 ЦПК України. Разом із тим, у частині 3 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 2 ст. 141 ЦПК України, визначені також положеннями частин 4, 5, 9 статті 141 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
В судовому засіданні адвокатами позивача було заявлено клопотання про зменшення витрат Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» на оплату правничої допомоги, які підлягають розподілу між сторонами, оскільки на їх думку розмір таких витрат є неспівмірним.
Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях ч. 5 і ч. 6 ст. 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Крім того, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Вказані положення процесуального закону дають підстави для висновку, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок позивача, має бути встановлено не тільки, що у задоволенні позовних вимог до сторони, яка користувалася послугами адвоката, відмовлено, а також, що за цих обставин справи такі витрати сторони були необхідними, а розмір є розумний та виправданий.
Надання адвокатських послуг Державному підприємству «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» підтверджується матеріалами справи. Судом прийнято до уваги, що беручи на себе обов`язок щодо здійснення представництва інтересів клієнта в суді, адвокат бере на себе відповідальність не лише за якусь одну дію, наприклад написання процесуального документу чи виступ у суді, а бере на себе обов`язок по вчиненню комплексу дій, метою яких є забезпечення реалізації і захисту прав та інтересів клієнта. Також судом враховано, що участь у судових засіданнях являє собою не формальну присутність на них, а підготовку адвоката до цих засідань та безпосередню участь у судових засіданнях.
Суд прийшов до висновку, що зазначена сума витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 25 000, 00 гривень, є неспівмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи зважаючи на її складності. Крім того, оцінка дій адвоката Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації», вказує на їх невідповідність критеріям обґрунтованості, розумності та пропорційності до предмета спору у розумінні приписів ч. 3 ст. 141 ЦПК України з огляду на те, що такі дії не вимагали значного обсягу юридичної і технічної роботи, не потребували вивчення великого обсягу фактичних даних, а обсяг і складність складених процесуальних документів не є занадто значними.
Отже, враховуючи вищевикладене, суд погоджується з доводами адвокатів позивача про неспівмірність заявленої до стягнення суми витрат Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» на професійну правову допомогу з реальним обсягом такої допомоги, складністю справи та виконаних робіт (наданих послуг), критерію реальності таких витрат. Суд прийшов до висновку, що відповідачем не дотримано вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України.
При цьому суд звертає увагу учасників справи на те, що суд не втручається у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару, а лише виконує свій обов`язок щодо розподілу судових витрат.
Зважаючи на викладене вище, приймаючи до уваги заперечення адвокатів позивача щодо розміру судових витрат відповідача - Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації», суд, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, дійшов висновку, що розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, який підлягає відшкодуванню за рахунок позивача на підставі п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, підлягає зменшенню та відшкодуванню у сумі 15 000, 00 гривень. Решту витрат на професійну правничу допомогу слід залишити за відповідачем.
Щодо понесених позивачем інших судових витрат, то його адвокати в судовому засіданні заявили про неможливість подання доказів, що підтверджують розмір понесених позивачем судових витрат на професійну правничу допомогу з поважних причин, а тому просили суд вирішити дане питання після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Згідно із ч. 1 ст. 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
При цьому, судом враховано, що вимога ч. 8 ст. 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні. Така позиція узгоджується із правовим висновком здійсненим Великою Палатою Верховного Суду 19.02.2020 у постанові по справі № 755/9215/15-ц.
Згідно із ч. 2 і ч. 3 ст. 246 ЦПК України для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог, у зв`язку із чим, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому ст. 270 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 3 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі і в тому самому порядку, що й судове рішення.
Таким чином, враховуючи вищезазначене, суд вважає за необхідне встановити позивачу п`ятиденний термін після ухвалення рішення по суті позовних вимог для надання суду доказів щодо розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу і призначає судове засідання для вирішення питання про судові витрати, проведення якого здійснити в режимі відеоконференції, враховуючи ухвалу суду від 30.05.2023.
До ухвалення рішення у справі ні позивач та/або його адвокати, ні відповідачі, ні третя особа не повідомили суд про неможливість надання доказів, що підтверджують розмір понесених інших витрат, крім витрат позивача та відповідача - Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» на професійну правничу допомогу; про причини неможливості надання таких доказів. Отже, доказів понесення учасниками справи інших судових витрат суду не надано.
Керуючись Конституцією України, Законом України «Про оплату праці», Кодексом законів про працю України, ст.ст. 3, 12, 15, 16 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 10-13, 76-83, 89, 133, 137, 141, 229, 258, 259, 263-266, 273, 279, 354, 355 ЦПК України, суд, -
УХВАЛИВ:
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» та Міністерства економіки України про визнання контракту № 13 від 25.03.2019 укладеним між ОСОБА_3 та Міністерством економічного розвитку і торгівлі України на невизначений строк; про скасування наказу Міністерства економіки України від 03.03.2023 № 19-п «Про звільнення ОСОБА_3 »; про поновлення ОСОБА_3 на посаді генерального директора Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації»; про скасування наказу Міністерства економіки України від 04.04.2023 № 24-п «Про призначення ОСОБА_4 »; про стягнення з Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» заробітної плати ОСОБА_3 за період з 25.03.2023 по 06.04.2023; про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 07.04.2023 по дату ухвалення судового рішення; про визнання права ОСОБА_3 на виплату премій за підсумками роботи за 2020, 2021 і 2022 роки за виконання умов і диференційованих показників, установлених контрактом № 13 від 25.03.2019, укладеним між ОСОБА_3 та Міністерством економічного розвитку і торгівлі України; про стягнення на користь ОСОБА_3 за рахунок Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» премій за підсумками роботи за 2020 рік в розмірі 351 436, 08 гривень, за 2021 рік в розмірі 375 398, 40 гривень і за 2022 рік в розмірі 364 216, 32 гривень - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь Державного підприємства «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» витрати на професійну правничу допомогу в сумі 13 542, 50 гривень.
ОСОБА_3 протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду (до 15.07.2024) надати суду докази щодо розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу.
Призначити судове засідання для вирішення питання про судові витрати на 29 липня 2024 року о 16 год. 30 хв. в приміщенні Вінницького міського суду Вінницької області за адресою: 21050, м. Вінниця, вул. Грушевського, 17 (зал судових засідань № 38), яке провести в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою «системи відеоконференцзв`язку» за веб-посиланням https://vkz.court.gov.ua/.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку заява залишається без розгляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його складення до Вінницького апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
ОСОБА_3 : ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ; місце проживання: АДРЕСА_1 .
Державне підприємство «Вінницький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації»: код ЄДРПОУ 04725929; місцезнаходження: м. Вінниця, вул. Левка Лук`яненка, буд. 23/2.
Міністерство економіки України: код ЄДРПОУ 37508596; місцезнаходження: м. Київ, вул. Грушевського, буд. 12/2.
ОСОБА_4 : ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП НОМЕР_3 ; місце проживання: АДРЕСА_2 .
Рішення суду складено 11.07.2024.
Суддя:
