У Х В А Л А
10 липня 2024 року
м. Київ
Справа № 466/3398/21
Провадження № 14-80цс24
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Мартєва С. Ю.,
суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,
перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Преміум Лігал Колекшн», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», за участю третьої особи - приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Тишківської Роксоляни Іванівни, про визнання недійсним договору іпотеки та скасування заборон відчуження
за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Преміум Лігал Колекшн» на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року у складі судді Едер П. Т. та постанову Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року у складі колегії суддів Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
УСТАНОВИЛА:
1. У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра», банк), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО), ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Преміум Лігал Колекшн» (далі - ТОВ «Преміум Лігал Колекшн»), за участю третьої особи - приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Тишківської Р. І., про визнання недійсним договору іпотеки та скасування заборон відчуження.
2. Позов мотивував тим, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 08 квітня 2013 року, ухваленого у справі № 2-743/11, яким підтверджено незаконність вибуття квартири з його володіння та витребувано цю квартиру із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 , яка передала спірне житло в іпотеку банку за оспорюваним договором іпотеки.
3. При цьому ОСОБА_2 уклала з ВАТ «КБ «Надра» договір іпотеки в день придбання нею (іпотекодавцем) спірної квартири, а саме 27 лютого 2008 року, і цього ж дня приватним нотаріусом Тишківською Р. І., у зв`язку з посвідченням вказаного правочину, було накладено заборону на відчуження квартири, про що вчинено відповідний запис в реєстрі за № 734.
4. Наявність заборони на відчуження квартири та іпотечного договору, стороною якого він не був, позбавляє його можливості належним чином користуватися та розпоряджатися своєю власністю.
5. ОСОБА_1 просив:
- поновити строк звернення до суду;
- визнати недійсним договір іпотеки від 27 лютого 2008 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , укладений між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тишківською Р. І. та зареєстрований в реєстрі за № 733;
- вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про обтяження № 31006129 та запис про іпотеку № 31006169;
- скасувати заборону та вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про обтяження № 31006129 (заборону) відчуження квартири АДРЕСА_1 , внесений на підставі вказаного договору іпотеки.
6. Ухвалою від 06 липня 2021 року Шевченківський районний суд міста Львова залучив до участі у справі як співвідповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (далі - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп»).
7. Рішенням від 14 грудня 2021 року Шевченківський районний суд міста Львова позов задовольнив.
Визнав недійсним договір іпотеки від 27 лютого 2008 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , укладений між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тишківською Р. І. та зареєстрований в реєстрі за № 733.
Вилучив (припинив) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про обтяження № 31006129 та запис про іпотеку № 31006169.
Скасував заборону та вилучив з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про обтяження № 31006129 (заборону) відчуження квартири АДРЕСА_1 , внесений на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тишківською Р. І.
Стягнув солідарно з ВАТ «КБ «Надра», ФГВФО, ОСОБА_2 , ТОВ «Преміум Лігал Колекшн», ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 1 816,00 грн.
8. Рішення мотивував тим, що іпотекодавець ОСОБА_2 не була власником спірної квартири, яка є предметом іпотеки, і не мала права на розпорядження цим майном та передачу його в іпотеку. ОСОБА_2 неправомірно уклала оспорюваний договір іпотеки, оскільки квартира вибула у власника без законних на це підстав. Договором іпотеки та забороною відчуження квартири позивачеві як законному власнику майна чиняться перешкоди у вільному користуванні та розпорядженні квартирою, а тому наявні підстави для визнання договору іпотеки недійсним і скасування заборони на відчуження майна, накладеної приватним нотаріусом у зв`язку з посвідченням вказаного правочину.
Строк звернення до суду із цим позовом для ОСОБА_1 обчислюється з моменту, коли його представник 27 листопада 2020 року ознайомився з матеріалами справи № 2-1427/10, в яких знаходився оспорюваний договір іпотеки. Про наявність заборони на відчуження спірної квартири позивач дізнався лише 15 квітня 2021 року, тому вказаний строк підлягає поновленню як такий, що пропущений з поважних причин.
9. Постановою від 06 грудня 2022 року Львівський апеляційний суд апеляційну скаргу ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» залишив без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року залишив без змін.
10. Постанову апеляційний суд мотивував тим, що у зв`язку з недійсністю первинного договору купівлі-продажу спірної квартири та підтвердженням незаконності набуття права власності на спірну квартиру відповідачкою ОСОБА_2 колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недійсність оспорюваного договору іпотеки, предметом якого є квартира, законним власником якої був позивач, що підтверджено рішенням суду, а не відповідачка ОСОБА_2 , відтак остання не мала правомочностей власника щодо розпорядження спірною квартирою.
Зазначив, що згідно із частинами другою та третьою статті 583 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника. Отже, право передачі майна в іпотеку належить його власнику. Це випливає із загального правила, встановленого частиною першою статті 317 ЦК України, про те, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Виходив з того, що згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Отже, за встановлених обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання недійсним договору іпотеки від 27 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 .
Мотивував тим, що відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Таким чином, у зв`язку з визнанням недійсним договору іпотеки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог і в частині скасування державної реєстрації іпотеки та обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, заборони відчуження вказаного вище нерухомого майна на підставі цього договору іпотеки.
Дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Посилання ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» на необхідність застосування наслідків спливу позовної давності не заслуговують на увагу, оскільки законність права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру, що є предметом іпотеки, підтверджена ухваленим 08 квітня 2013 року рішенням суду, на підставі якого він зареєстрував 28 березня 2019 року право власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, а відтак саме із цього часу позивач, будучи законним власником квартири, міг ставити питання про захист свого порушеного права. Доказів, які свідчили б про те, що ОСОБА_1 раніше було відомо про існування заборони на відчуження спірного майна у зв`язку з укладення договору іпотеки, матеріали справи не містять.
11. У лютому 2023 року ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» подало касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року; ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
12. Доводи касаційної скарги містять підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Зазначено, що апеляційний суд в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 09 грудня 2020 року у справі № 715/32/18, від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17, від 24 лютого 2021 року у справі № 367/4613/18-ц, від 11 серпня 2021 року у справах № 523/7609/17, № 329/253/20, від 17 листопада 2021 року у справі № 200/4037/19, від 19 жовтня 2022 року у справі № 354/397/17, від 12 січня 2023 року у справі № 940/1275/20, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19.
13. Касаційну скаргу мотивувало тим, що на момент укладення договору іпотеки 27 лютого 2008 року ОСОБА_2 була власником переданої в іпотеку квартири, договір купівлі-продажу про придбання нею спірного об`єкта нерухомості був правомірний, а право власності зареєстроване в державному реєстрі речових прав. Укладаючи договір іпотеки, ВАТ «КБ «Надра» діяло добросовісно та вжило всіх залежних від нього заходів задля перевірки наявності в іпотекодавця повноважень на відчуження спірної квартири. Лише заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 08 квітня 2013 року у справі № 2-743/11 витребувано спірну квартиру з володіння ОСОБА_2 та визнано за ОСОБА_1 право власності на неї. Отже, на момент вчинення оспорюваного правочину банк не знав і не міг знати, що договір іпотеки укладено нібито з порушенням прав та інтересів позивача. Оскільки суди в цій справі не встановили обставин щодо недобросовісності іпотекодержателя, то відсутні підстави для визнання недійсним договору іпотеки та скасування реєстраційних записів і обтяжень. Крім того, суди безпідставно не застосували інститут позовної давності. Доведення факту, через який ОСОБА_1 не знав про порушення свого цивільного права і саме із цієї причини звернувся за його захистом до суду, недостатньо, оскільки позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про таке порушення.
14. Зазначає, що ОСОБА_1 був учасником справи № 2-1427/10, а тому ще у 2010 році він мав можливість ознайомитися з оспорюваним договором іпотеки, який містився в матеріалах цієї справи. Посилання апеляційного суду на те, що позивач зареєстрував право власності на спірну квартиру 28 березня 2019 року, а тому саме з цього часу він, будучи законним власником майна, міг ставити питання про захист свого порушеного права, є безпідставним, оскільки державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а лише засвідчує вже набуте особою право. Крім того, закон не передбачає такого способу захисту порушених речових прав, як скасування запису про державну реєстрацію права.
15. У квітні 2023 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення.
16. Відзив мотивований тим, що у матеріалах справи № 2-1427/10 немає жодної заяви позивача про ознайомлення з матеріалами справи, жодних доказів у справі, що позивачу було вручено оспорюваний договір іпотеки, а також що цей договір іпотеки не був предметом судового розгляду у справі та дослідження, немає жодного посилання на вказаний договір іпотеки у рішеннях судів у справі, а тому строк звернення до суду із цим позовом для позивача обчислюється з моменту, коли особа довідалася про порушення свого права, а позивачу стало відомо про оспорюваний іпотечний договір лише 27 листопада 2020 року, коли представник позивача ознайомився з матеріалами цивільної справи № 2-1427/10.
17. У квітні 2023 року ФГВФО через представника ОСОБА_4 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просив її задовольнити, скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
18. Відзив мотивований тим, що позивач не надав доказів на підтвердження недійсності договору іпотеки, тому суди безпідставно задовольнили позов.
Розгляд у Верховному Суді
19. Ухвалою від 20 березня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі, клопотання ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» про зупинення дії судових рішень задовольнив частково; зупинив дію рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
20. Ухвалою від 20 березня 2023 року Верховний Суд відмовив у задоволенні клопотання ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» про зупинення провадження у справі.
21. Ухвалою від 24 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначив до судового розгляду.
22. Ухвалою від 24 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу № 466/3398/21 на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
23. Ухвалою від 03 червня 2024 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду передав справу № 466/3398/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
24. Ухвалу мотивував тим, що як принцип доброї совісті взагалі, так і його прояви (добросовісного іпотекодержателя) не можуть бути обмежені певною сферою (наприклад, не поширюватися при вирішенні спору про визнання недійсним договору іпотеки).
25. Зазначив, що Законом України «Про іпотеку» не передбачено таких підстав припинення іпотеки, як витребування майна від добросовісного набувача або відсутність згоди власника на передачу нерухомого майна в іпотеку. Витребування майна від добросовісного набувача не припиняє основного зобов`язання та не є самостійною підставою для припинення іпотеки, якщо інше не передбачене договором. Закон не встановлює недійсність такого правочину (його нікчемність).
26. Об`єднана палата виходила з того, що в практиці касаційного суду неодноразово застосовувалася конструкція «добросовісний іпотекодержатель» і вказувалося про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року в справі № 718/2468/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року в справі № 715/32/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі 509/1157/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2022 року в справі № 707/807/21).
27. Обґрунтовувала тим, що конструкція «добросовісний іпотекодержатель» (тобто той, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки з «невласником»), хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки також має допускатися правопорядком.
28. Зазначила, що до обставин, які можуть свідчити, що іпотекодержатель міг знати, що іпотекодавець не є власником відносяться, зокрема: момент вчинення правочину; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісний іпотекодержатель», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння.
29. Виходила з того, що власник який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця, «займає» місце останнього у відносинах іпотеки. Очевидно, що до власника, який задовольнив вимоги іпотекодержателя, переходить у порядку суброгації (частина третя статті 528 ЦК України) право вимагати з боржника виконання зобов`язання, яке було забезпечене іпотекою.
30. Разом з тим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) зазначено:
«8.27. Оскільки ОСОБА_1 з 25.07.1995 набув право власності на Земельну ділянку і з того часу вона не вибувала з його володіння, Велика Палата Верховного Суду висновує, що позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах, а тому погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод, є негаторним, та відхиляє доводи Товариства, викладені у підпункті 4.2 цієї постанови, про те, що ОСОБА_1 мав захищати свої права шляхом звернення до суду з віндикаційним позовом.
8.28. У практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно (див., зокрема, пункт 98 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (підпункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.13) та інші).
8.29. Отже, державна реєстрація права іпотеки на Земельну ділянку за Товариством - це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття ним такого права, а відповідні записи в Реєстрі створюють для ОСОБА_1 перешкоди у реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном (див. пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 711/4556/16-ц).
8.30. Відповідно до частини другої статті 26 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на момент подання позовної заяви, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
8.31. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 17 Закону № 898-IV)».
31. Об`єднана палата звернула увагу на те, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) також вказано:
«8.35. Отже, якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача було порушено незаконною реєстрацією права іпотеки на його нерухоме майно за відповідачем, з яким він не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права іпотеки, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права іпотеки відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.
При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції, відомості про право іпотеки відповідача не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Реєстру відомостей про припинення права іпотеки відповідача на підставі судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 132, 133 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
8.36. Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 ЦК України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34). При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.
8.37. У подальшому Велика Палата Верховного Суду поширила цей підхід та вказала, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту в тому випадку, коли особа відступила право вимоги, яке їй не належить (у правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб`єкт), а також коли відбулось відступлення припиненого права вимоги (тобто майнового права вимоги, якого не існує на момент укладення відповідного договору в будь-якого суб`єкта), що не створює жодних правових наслідків для особи - власника майна, яке було обтяжено іпотекою (див. пункти 139-141 постанови від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).
8.38. Велика Палата Верховного Суду вважає такий підхід застосовним і до спірних правовідносин, які склались у цій справі, адже укладення Договору між ОСОБА_2 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», а також відступлення останнім на користь Товариства права вимоги за вказаним правочином не створило для ОСОБА_1 як дійсного власника Земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому сам Договір, на відміну від внесених до Реєстру на його підставі Записів, не створює для позивача перешкоди в розпорядженні Земельною ділянкою, а тому визнання його недійсним не призведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості.
Оскільки вимога про визнання недійсним Договору не є ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 , суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для її задоволення, а доводи Товариства, викладені в підпункті 4.2 цієї постанови, про обрання позивачем неефективного способу захисту знайшли підтвердження в частині цієї вимоги.
8.39. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне конкретизувати висновки об`єднаної палати КГС ВС, викладені в постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, та зазначити, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи.
Судове рішення про задоволення такого позову, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном.
При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення».
32. Об`єднана палата вважала, що такий висновок Великої Палати Верховного Суду не сприяє передбачуваності судової практики та стабільності цивільного обороту з декількох міркувань.
33. Зазначила, що, по-перше, він нівелює та не враховує конструкцію «добросовісний іпотекодержатель», тобто прав та інтересів тієї особи, яка набула право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником.
34. Виходила з того, що практика Великої Палати Верховного Суду в інших справах свідчить про цілеспрямоване поширення засади добросовісності на вирішення багатьох спорів. Зокрема, зміна практики у спорах щодо недійсності правочинів, вчинених одним із подружжя без згоди іншого та необхідності врахування доброї совісті [див. пункти 8.64-8.67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20)].
35. Мотивувала тим, що в одній з останніх постанов Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість [див. пункт 220 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 917/1212/21 (провадження № 12-24гс23)].
36. Вважала, що принцип доброї совісті не може обмежуватися певною сферою (наприклад, не поширюватися при вирішенні спору про визнання недійсним договору іпотеки). Законом України «Про іпотеку» не передбачено таких підстав припинення іпотеки, як витребування майна від добросовісного набувача або відсутність згоди власника на передачу нерухомого майна в іпотеку. Витребування майна від добросовісного набувача не припиняє основного зобов`язання та не є самостійною підставою для припинення іпотеки, якщо інше не передбачено договором. Закон не встановлює недійсність такого правочину (його нікчемність). Конструкція «добросовісний іпотекодержатель» (тобто той, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча прямо й не передбачена в приватному праві, є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України).
37. Зазначила, що при вирішенні спорів щодо недійсності договорів іпотеки по суті існує три допустимі варіанти для кваліфікації вчинення договору іпотеки іпотекодавцем-невласником (зокрема, у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу, на підставі якого іпотекодавець набув права власності чи визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та недійсним державного акта):
1) оскільки в момент вчинення договору іпотеки іпотекодавець був власником, а підстави недійсності мають існувати в момент вчинення правочину, то підстав для визнання такого правочину недійсним немає;
2) недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки, як укладення договору невласником;
3) при визнанні недійсним договору іпотеки має враховуватися добросовісність іпотекодержателя. У разі відсутності підстав для кваліфікації іпотекодержателя як недобросовісного добра совість «лікує» таку ваду договору, як укладення договору невласником.
38. Очевидно, що банк при укладенні договору іпотеки із невласником покладався на дані реєстру прав на нерухомість, в яких власником зазначалася особа, яка, як з`ясувалося пізніше, у дійсності є невласником (причому відбувається це доволі штучно, як правило внаслідок застосування конструкції недійсності правочину).
39. Об`єднана палата акцентувала увагу, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зазначено:
«7.21. З огляду на наведені у постанові в справі № 922/2416/17 мотиви, для забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити шляхом конкретизації від її висновку, викладеного у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, а також від аналогічного висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15, і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц та від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц.
7.22. Означена конкретизація висновків полягає у такому:
- скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення;
- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення;
- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;
- запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя;
- за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню;
- при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження».
40. Тобто у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) Велика Палата Верховного Суду доволі чітко наголосила, що добра совість враховується при набутті права на майно. І відсутність у реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень зумовлює такий негативний наслідок для іпотекодержателя, як припинення права іпотеки.
41. Натомість у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21), тобто за ситуації зворотної (коли б варто вести мову про збереження права іпотеки), Велика Палата робить протилежний по суті висновок.
42. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначила, що практика вирішення спорів за позовом власника про захист його прав як власника нерухомого майна, обтяженого іпотекою на користь особи, з якою він не перебуває у зобов`язальних відносинах, має, як мінімум, враховувати добросовісність іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість. Необхідність врахування конструкції «добросовісний іпотекодержатель» зумовлюється тим, що у протилежному випадку існують очевидні ризики непропорційного втручання у права добросовісного іпотекодержателя.
Підхід Великої Палати Верховного Суду, який викладено у постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21), жодним чином не враховує конструкцію «добросовісний іпотекодержатель» та суперечить по суті висновкам, які зроблені у пункті 7.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20).
43. По-друге, вважала, що висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс210) нівелює та не враховує позовної давності.
44. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, параграфи 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).
45. В українському правопорядку усталеним є те, що позов про оспорювання договору іпотеки (ресцисорний позов) не може кваліфікуватися як негаторний і до нього застосовується позовна давність.
46. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) констатувала, що позовна вимога про визнання недійсним договору іпотеки є неефективною та є перекваліфікацією вимоги про скасування державної реєстрації обтяження як негаторного позову.
47. Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, навряд чи є прийнятним використання кваліфікації вимоги як неефективної (позов про визнання недійсним договору іпотеки) та перекваліфікації вимоги (про скасування державної реєстрації обтяження) як негаторного позову для нівелювання конструкції позовної давності. Такий підхід є очевидним «сюрпризом» для учасників справи, особливо на стадії касаційного провадження, та не додає стабільності цивільному обороту.
48. Виходила з того, що без відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21), об`єднана палата позбавлена можливості ухвалити остаточне рішення у цій справі.
49. Вважала за необхідне відступити від висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21), про те, що: «для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України) з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення», та зробити такі висновки:
«Конструкція «добросовісний іпотекодержатель» (тобто той, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки, також має допускатися правопорядком.
До обставин, які можуть свідчити, що іпотекодержатель міг знати, що іпотекодавець не є власником відносяться, зокрема: момент вчинення правочину; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісний іпотекодержатель», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння.
Власник, який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця «займає» місце останнього у відносинах іпотеки. Очевидно, що до власника, який задовольнив вимоги іпотекодержателя, переходить у порядку суброгації (частина третя статті 528 ЦК України) право вимагати з боржника виконання зобов`язання, яке було забезпечене іпотекою.
Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання кваліфікації вимоги як неефективної та/або перекваліфікації вимоги як негаторного позову для нівелювання конструкції позовної давності. Такий підхід є очевидним «сюрпризом» для учасників справи, особливо на стадії касаційного провадження, та не додає стабільності цивільному обороту».
50. Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
51. Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з таких підстав.
52. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (правовладдя).
53. Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
54. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
55. Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
56. ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи [рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11}.
57. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
58. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
59. В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках потреби та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти Росії», заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти Росії», заява № 8269/02, пункт 38).
60. У пунктах 34, 39 остаточного рішення від 07 жовтня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці [рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65]; у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права [рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37]; неспроможність вищого суду впоратися із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції [див. рішення у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99]; Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким потрібно керуватися; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі потреби може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції [рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104].
61. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, потрібно пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
62. Судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте якщо суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
63. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності у вирішенні спірних ситуацій для учасників справи.
64. Водночас принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це б унеможливлювало виправлення судом своєї позиції або ж гальмувало б динамічний розвиток права та суспільних відносин.
65. В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIII та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
66. Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
67. Щоб гарантувати юридичну визначеність, Велика Палата Верховного Суду має відступати від своїх попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41)].
68. Тож Велика Палата Верховного Суду може відступати від своїх попередніх висновків лише за наявності для цього належних підстав. Такі підстави мають бути належно мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
69. Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
70. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що з часу формування правових висновків у справі № 496/1059/18, від якого бажає відступити Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, пройшло лише три місяці. Відповідно ні суспільні відносини, ні їх правове регулювання в державі не змінилися. Жодних свідчень того, що рішення Великої Палати призвело до вад правозастосування, які б зумовлювали потребу відступити від сформульованого Великою Палатою Верховного Суду висновку - немає.
71. Отже, з урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що в ухвалі від 03 травня 2024 року у справі № 466/3398/21 об`єднана палата Касаційного цивільного суду не навела підстав, які б зумовили необхідність відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульованих у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21).
72. Виходячи із викладеного немає підстав для відступу від наведеного висновку Великої Палати.
73. Крім того, відповідно до пунктів 25-27, 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовним, суб`єктним та об`єктним критеріями.
74. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
75. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
76. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
77. З урахуванням наведених правових висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що висновки суду касаційної інстанції, від яких пропонується відступити, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справах № 466/3398/21 та № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) за різних фактичних обставин, тому правове регулювання правовідносин у цих справах не є подібним з огляду на таке.
78. Так, у справі № 466/3398/21 законність права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру, що є предметом іпотеки, підтверджена ухваленим 08 квітня 2013 року рішенням суду, на підставі якого він зареєстрував 28 березня 2019 року право власності, а відтак спірне нерухоме майно вибуло із законного володіння позивача та відновлено рішенням суду, саме із цього часу позивач, будучи законним власником квартири, міг ставити питання про захист свого порушеного права.
79. Таким чином, у зв`язку з укладенням представником позивача спірного договору у 1997 році та подальшими відчуженнями у 2007-2008 роках спірної квартири мав місце спір про право власності на квартиру.
80. Станом на день укладення спірного договору іпотеки, предметом якого була спірна квартира, остання належала відповідачці.
81. У той час за обставинами справи № 496/1059/18 позивач є законним власником земельної ділянки з 25 липня 1995 року, з того часу безперешкодно володіє та користується нею. Нерухоме майно не вибувало із власності позивача.
82. Велика Палата Верховного Суду в цій справі виснувала, що позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах.
83. Станом на день укладення спірного договору іпотеки, предмет іпотеки (земельна ділянка) належав на праві власності позивачеві.
84. Отже, на відміну від справи, переданої об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду, у справі № 496/1059/18, яку розглянула Велика Палата Верховного Суду, право власності на предмет іпотеки - земельну ділянку, не було предметом спору між сторонами, а усунення судом порушення права власності полягало в усуненні перешкод у праві розпорядження майном (стаття 391 ЦК України).
85. Крім того, об`єднана палата у справі № 466/3398/21 посилається на «добросовісність іпотекодержателя» і вказує про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість. Суди попередніх інстанцій у цій справі встановили, що на момент укладення договору іпотеки 27 лютого 2008 року ОСОБА_2 була власником переданої в іпотеку квартири, договір купівлі-продажу про придбання нею спірного об`єкта нерухомості був правомірний, а право власності зареєстроване в державному реєстрі речових прав. Укладаючи договір іпотеки, ВАТ «КБ «Надра» діяло добросовісно та вжило всіх залежних від нього заходів задля перевірки наявності в іпотекодавця повноважень на відчуження спірної квартири. Лише заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 08 квітня 2013 року у справі № 2-743/11 витребувано спірну квартиру з володіння ОСОБА_2 та визнано за ОСОБА_1 право власності на неї. Отже, на момент вчинення оспорюваного правочину банк не знав і не міг знати, що договір іпотеки укладено нібито з порушенням прав та інтересів позивача. Тобто суди в цій справі не встановили обставин щодо недобросовісності іпотекодержателя.
86. Проте у справі № 496/1059/18, від висновку у якій об`єднана палата просить відступити, відповідач, передаючи майно в іпотеку, усвідомлював протиправність своїх дій, оскільки був достеменно обізнаний з тим, що його правовстановлюючі документи на чуже майно підроблені, видані незаконно.
87. Рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого відповідачу передано у приватну власність спірну земельну ділянку та видано державний акт на право приватної власності на землю, скасоване судовим рішенням, а державний акт на право приватної власності - визнано недійсним.
88. Тобто первісний іпотекодержатель за договором іпотеки, правонаступником якого у вказаному зобов`язані є товариство, був безумовно обізнаний про ухвалення вказаного судового рішення від 25 травня 2008 року, оскільки безпосередньо приймав участь у розгляді справи. Незважаючи на це, іпотекодержатель з 2008 року не вчинив жодних дій на захист своїх майнових прав, вимог до боржника у зв`язку з неможливістю звернення стягнення на предмет іпотеки не заявив.
89. Знаючи про відсутність в іпотекодавця прав на предмет іпотеки, що унеможливлює задоволення майнових вимог, банк відступив право вимоги за іпотечним договором товариству, тобто діяв очевидно недобросовісно, адже протиправні наслідки таких дій направлені на звернення стягнення на майно особи, яка не пов`язана з банком зобов`язальними відносинами.
90. Товариство, набуваючи право вимоги за іпотечним кредитом, за розумної обачності, могло затребувати у банку повний пакет документів щодо спірної земельної ділянки.
91. Також Товариство, зокрема дізнавшись, що земельна ділянка належить позивачу, який не є майновим поручителем відповідача у договорі іпотеки, не пред`явило претензії щодо відшкодування збитків банку, який свідомо уступив право вимоги за дефектним договором, а почало оспорювати в апеляційній та касаційній скаргах право позивача на звільнення земельної ділянки від обтяження іпотекою.
92. Отже, у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) дії іпотекодержателей із загальними засадами цивільних відносин розумності, добросовісності і справедливості не узгоджуються.
93. На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду виснує, що обставини наведеної об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду справи № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) не є подібними, а тому Велика Палата Верховного Суду не може вирішувати питання відступу від висновку, викладеного у цій постанові.
94. Велика Палата Верховного Суду не встановила об`єктивних причин відступу від правового висновку, якими, за її усталеною практикою, можуть бути очевидні вади попереднього рішення (неефективність, неясність, неузгодженість) чи зміна суспільного контексту.
95. Відповідно до статті 36 Закону № 1402-VIII сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, а також вирішення проблем правозастосування забезпечують усі касаційні суди Верховного Суду.
96. Вказані в ухвалі про передачу на розгляд Великої Палати Верховного Суду питання цілком у компетенції об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду як найвищої судової інстанції у системі судоустрою України і можуть бути вирішеними у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права, e тому числі з прийняттям власного висновку щодо застосування відповідних норм права у спірних правовідносинах.
97. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.
98. Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
УХВАЛИЛА:
1. Справу № 466/3398/21 за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Преміум Лігал Колекшн», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», за участю третьої особи - приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Тишківської Роксоляни Іванівни, про визнання недійсним договору іпотеки та скасування заборон відчуження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Преміум Лігал Колекшн» на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року - повернути на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
2. Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв
Судді О. О. Банасько О. В. Кривенда
О. Л. Булейко М. В. Мазур
Ю. Л. Власов С. О. Погрібний
І. А. Воробйова О. В. Ступак
М. І. Гриців І. В. Ткач
Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
І. В. Желєзний В. Ю. Уркевич
Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко
В. В. Король Н. В. Шевцова
С. І. Кравченко
