Єдиний державний реєстр судових рішень
ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Кривенди О. В., Ступак О. В.
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2025 року
у справі № 990/262/24 (провадження № 11-224заі24)
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Верховного Суду колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 вересня 2024 року у складі: Рибачук А. І., Кравчук В. М., Стародуб О. П., Стрелець Т. Г., Тацій Л. В.,
в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про скасування рішення, зобов`язання вчинити дії
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позовних вимог позивачки
Позивачка 14 серпня 2024 року подала до суду позовнузаяву, у якій просила:
- скасувати рішення ВРП від 12 березня 2024 року № 718/0/15-24 «Про відмову у звільненні ОСОБА_1 з посади судді Київського районного суду міста Одеси у зв`язку з поданням заяви про відставку»;
- зобов`язати ВРП розглянути її заяву, ОСОБА_1 , про звільнення з посади судді Київського районного суду міста Одеси у зв`язку з поданням заяви про відставку.
Стислий виклад змісту судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою від 20 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду залишив без руху позовну заяву та надав позивачці десятиденний строк для усунення її недоліків шляхом надання заяви із зазначенням інших підстав для поновлення строку звернення до адміністративного суду й доказів поважності причин пропуску такого строку, а також наданням письмового підтвердження про те, що вона не подала іншого позову (позовів) до цього самого відповідача з тим самим предметом і з тих самих підстав.
Залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції виснував, що така не відповідає вимогам частин першої та другої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки позивачка у клопотанні про поновлення строку на звернення до суду у цій справі не зазначила об`єктивних причин, які унеможливлювали подання позовної заяви у визначений законом строк (з дня прийняття оскаржуваного рішення ВРП від 12 березня 2024 року та до дня подання позовної заяви 14 серпня 2024 року минуло більше п`яти місяців).
Суд першої інстанції зазначив, що всупереч пункту 11 частини п`ятої статті 160 КАС України ОСОБА_1 у позовній заяві не зазначила письмове підтвердження позивачки про те, що вона не подала іншого позову (позовів) до цього самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав.
Електронну копію цієї ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду надіслано позивачці через підсистему Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі - ЄСІТС) «Електронний суд», оскільки вона зареєстрована у підсистемі ЄСІТС «Електронний суд» та є користувачем підсистеми ЄСІТС «Електронний кабінет».
Ухвалою від 09 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відповідно до пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України повернув позовну заяву особі, яка її подала.
На думку суду першої інстанції, за встановленими у статті 120 КАС України правилами обрахування процесуальних строків ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного судувід 20 серпня 2024 року вважається врученою позивачці 22 серпня 2024 року, а тому вона повинна була усунути недоліки в строк до 02 вересня 2024 року (наступний за вихідним днем день). У межах встановленого судом строку на усунення недоліку позовної заяви позивачка не надала до Верховного Суду заяви із зазначенням інших підстав для поновлення строку звернення до адміністративного суду, доказів поважності причин пропуску такого строку та письмового підтвердження про те, що вона не подала іншого позову (позовів) до цього самого відповідача з тим самим предметом і з тих самих підстав.
Стислий виклад вимог апеляційної скарги
Позивачка 23 вересня 2024 року подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, в якій просить скасувати ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 вересня 2024 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 стверджує, що наказом від 01 березня 2024 року № 5-ос Київський районний суд міста Одеси припинив трудові відносини із нею, суддею Київського районного суду міста Одеси ОСОБА_1 , у зв`язку з досягненням суддею 65-річного віку з 14 березня 2024 року, відрахував суддю зі штату цього суду. Тож після 14 березня 2024 року позивачка не мала доступу до підсистеми ЄСІТС «Електронний суд» та підсистеми ЄСІТС «Електронний кабінет», не мала можливості отримати електронну копію ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 серпня 2024 року. Також звертає увагу на те, що у позовній заяві зазначила особисту електронну пошту.
ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕЛИКІЙ ПАЛАТІ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Постановою від 06 лютого 2025 року Велика Палата Верховного Суду:
- залишила без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 ;
- залишила без змін ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 вересня 2024 року.
Велика Палата Верховного Суду навела такі аргументи на обґрунтування зазначеної постанови.
Ухвалою від 20 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду залишив без руху позовну заяву ОСОБА_1 та визначив позивачці строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення зазначених у ній недоліків.
Наведену ухвалу надіслано позивачці через підсистему ЄСІТС «Електронний суд», оскільки вона зареєстрована у цій підсистемі та є користувачем підсистеми ЄСІТС «Електронний кабінет». Електронну копію ухвали доставлено до електронного кабінету позивачки 21 серпня 2024 року о 20:56.
Згідно із частиною шостою статті 251 КАС України якщо судове рішення надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, то воно вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.
З аналізу частин п`ятої, шостої статті 251 КАС України можна зробити висновок, що учасникам справи (їхнім представникам), які мають офіційні електронні адреси, судові рішення надсилаються (вручаються) в електронній формі.
Частиною одинадцятою статті 251 КАС України передбачено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, то суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі винятково за допомогою ЄСІТС чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом із повідомленням про вручення.
Згідно з пунктом 17 розділу ІІІ Положення про порядок функціонування окремих підсистем ЄСІТС, затвердженого рішенням ВРП від 17 серпня 2021 року № 1845/0/15-21 (далі - Положення про ЄСІТС), особам, які зареєстрували Електронний кабінет, суд надсилає документи у справах, у яких такі особи беруть участь, в електронній формі шляхом їх надсилання до Електронного кабінету таких осіб або в інший спосіб, передбачений процесуальним законодавством, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
Засобами ЄСІТС в автоматичному режимі здійснюється перевірка наявності в особи зареєстрованого Електронного кабінету. У разі наявності в особи Електронного кабінету засобами ЄСІТС забезпечується надсилання до автоматизованої системи діловодства підтвердження доставлення до Електронного кабінету користувача документа у справі. В іншому разі до автоматизованої системи діловодства надходить повідомлення про відсутність в особи зареєстрованого Електронного кабінету (пункт 42 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС).
Усі судді, які мають повноваження (встановлені відповідні відмітки в автоматизованій системі документообігу суду та зазначено РНОКПП співробітника суду), отримують доступ до своїх проваджень та документів щодо цих проваджень з початку роботи кабінету «Електронний суд» (кінець 2018 року). Для входу до кабінету судді користувач має увійти до системи «Електронний суд» за своїм кваліфікаційним електронним підписом. Перейти до меню користувача в правому верхньому куті та обрати пункт «Суддя». В Кабінеті судді у навігаційній панелі доступний тільки розділ «Справи судді» у формі таблиці з такими колонками: прапорець; номер справи; суд; мій процесуальний статус; дата реєстрації; дата надходження; розділ, доступний тільки у режимі «читання».
Позивачка пройшла процедуру реєстрації в ЄСІТС (реєстрація Електронного кабінету, реєстрація офіційної електронної адреси) шляхом проходження запропонованої засобами Електронного кабінету процедури реєстрації з використанням кваліфікованого електронного підпису та внесенням контактних даних, зокрема адреси електронної пошти, номера телефону (в тому числі мобільного), зазначенням інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику. Оскільки позивачка на час реєстрації Електронного кабінету обіймала посаду судді Київського районного суду міста Одеси, тому також отримала доступ до своїх проваджень та документів щодо цих проваджень з початку роботи Кабінету ЕС (кінець 2018 року) на підставі встановлених відповідних відміток в автоматизованій системі документообігу суду та зазначення РНОКПП співробітника суду. Позивачка могла змінювати користувача в правому верхньому куті, обиравши пункт «Суддя» або «Фізична особа».
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не мала змоги отримати електронну копію ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 серпня 2024 року через Електронний кабінет ЄСІТС, є безпідставними, оскільки після припинення трудових відносин із Київським районним судом міста Одеси у зв`язку з досягненням нею віку у 65 років (з 14 березня 2024 року) доступ до зазначеного кабінету у неї залишився, вона є користувачем підсистеми ЄСІТС «Електронний кабінет» як фізична особа.
Зважаючи на те, що 01 вересня 2024 року було вихідним днем, останнім днем для усунення недоліків, наведених в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 серпня 2024 року про залишення позовної заяви без руху, було 02 вересня 2024 року.
Оскільки ОСОБА_1 не усунула недоліків позовної заяви, яку залишено без руху, у визначений судом строк, суд першої інстанції обґрунтовано повернув позовну заяву позивачці.
Також суд першої інстанції роз`яснив позивачці, що відповідно до частини восьмої статті 169 КАС України повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Інші міркування і твердження позивачки в апеляційній скарзі не спростовують правильності правових висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладених в оскаржуваній ухвалі.
ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІ
З висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося.
Тому відповідно до частини третьої статті 34 КАС України викладаємо окрему думку.
Основне питання, яке мав вирішити суд у цій справі, стосувалося належного повідомлення позивачки про ухвалу суду першої інстанції та оцінки її можливості усунути недоліки позовної заяви. Зокрема, суди першої та апеляційної інстанцій повинні були з`ясувати, чи мала позивачка доступ до свого Електронного кабінету в ЄСІТС після припинення трудових відносин із судом, чи отримала вона копію ухвали суду в належний спосіб. Відповідно суди вирішували питання про правомірність повернення її позовної заяви у зв`язку з невиконанням вимог суду щодо усунення недоліків такої заяви.
Позивачка наполягала на тому, що з 14 березня 2024 року вона не мала доступу до ЄСІТС «Електронний суд» як суддя, оскільки наказом від 01 березня 2024 року № 5-ос Київський районний суд міста Одеси припинив трудові відносини із нею як суддею Київського районного суду міста Одеси у зв`язку з досягненням віку в 65 років з 14 березня 2024 року, а також відрахував її зі штату цього суду.
Проте, Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, відхилила цей довід і зазначила, що доступ до Електронного кабінету у неї залишився, вона є користувачем підсистеми ЄСІТС «Електронний кабінет» як фізична особа.
Вважаємо цей висновок помилковим з огляду на таке.
Суд повинен реалізовувати своє основне завдання, а саме справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів на засадах правовладдя (верховенства права) з метою ефективного забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (далі - Конвенція) кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом
(рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» від 01 березня 2002 року (Kutic v. Croatia, заява № 48778/99).
Оскільки процесуальні правила щодо повернення позовної заяви безпосередньо стосуються права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду під час тлумачення приписів КАС України враховує відповідну практику ЄСПЛ.
Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи правила Конвенції, потрібно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм під час вирішення питання щодо повернення позовної заяви є порушенням права на справедливий судовий захист.
Застосування судом правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, повинно відбуватися із урахуванням обставин конкретної справи та забезпеченням ефективного захисту прав, свобод та законних інтересів. Формальний підхід суду до здійснення своїх повноважень вже на стадії звернення особи до суду може призвести до порушення права на справедливий судовий розгляд.
Так, у рішенні ЄСПЛ у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року
(Bellet v. France, заява № 23805/94) Суд зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві.
У рішеннях ЄСПЛ у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року (Miragall Escolano and Others v. Spain, заява № 38366/97) та у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року (Perez de Rada Cavanilles v. Spain, заява № 28090/95) Суд визначив, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Суд визнав це порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.
У рішенні у справі «ТОВ «Фріда» проти України» від 08 грудня 2016 року
(Frida, LLC v. Ukraine, заява № 24003/07) ЄСПЛ нагадав, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням. Проте, встановлені обмеження не повинні обмежувати доступ, наданий особам, у такий спосіб або такою мірою, що підриватимуть саму суть цього права. До того ж обмеження буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законної мети, та у разі відсутності розумного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі «Станев проти Болгарії» від 17 січня 2012 року (Stanev v. Bulgaria, заява № 36760/06)).
У рішенні у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 та 23654/08) ЄСПЛ виснував, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом.
У рішенні у справі «Дос Сантос Каладо та інші проти Португалії» від 31 березня 2020 року (Dos Santos Calado and Others v. Portugal, заяви № 55997/14, 68143/16, 78841/16 та 3706/17) ЄСПЛ зауважив, що у його практиці добре відомо, що «надмірний формалізм» може підірвати гарантію «практичного та ефективного» права на доступ до суду відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. Такий формалізм може бути наслідком особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду справи заявника по суті і є елементом, здатним спричинити порушення права на ефективний захист з боку судів і трибуналів. Хоча право на оскарження, безумовно, залежить від визначених законом умов, суди повинні, застосовуючи процесуальні норми, уникати як надмірного формалізму, що підриває справедливість судового розгляду, так і надмірної гнучкості, що призводить до невиконання встановлених законом процесуальних умов. Сутність права на доступ до суду підривається, коли його регулювання перестає служити цілям правової визначеності та належного відправлення правосуддя і є своєрідним бар`єром, який перешкоджає стороні у справі отримати рішення по суті від компетентного суду.
У рішенні у справі «Зубац проти Хорватії» від 05 квітня 2018 року («Zubac v. Croatia», заява № 40160/12) ЄСПЛ зазначив, що право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним». Проте, право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Однак застосовні обмеження не повинні обмежувати доступ, який залишається для особи, у такий спосіб або в такій мірі, щоб сама суть права була порушена. До того ж обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо відсутнє розумне співвідношення пропорційності між засобами, що використовуються, і метою, яка має бути досягнута. У практиці Суду закріплено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у разі особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист. Суд часто наголошував на питаннях «юридичної визначеності» та «належного здійснення правосуддя» як на двох основних елементах для проведення розмежування між надмірним формалізмом та прийнятним застосуванням процесуальних формальностей. Зокрема, Суд постановляв, що є порушення права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі юридичної визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом.
Отже, відповідно до практики ЄСПЛ потрібно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм під час вирішення питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, зробила висновок, що позивачка мала доступ до свого Електронного кабінету в ЄСІТС навіть після припинення трудових відносин із судом, оскільки залишалася користувачем цієї системи як фізична особа, втім таке тлумачення не враховує реальних обставин справи. Позивачка тривалий період часу була в статусі судді місцевого суду, саме у зв`язку з виконанням нею таких функцій й було зареєстровано її в системі ЄСІТС, створено її Електронний кабінет, яким позивачка користувалася під час її професійної діяльності. У зв`язку з досягненням позивачкою граничного віку перебування на посаді судді та її звільненням вона втратила статус судді та, відповідно, доступ до професійних інструментів у рамках ЄСІТС саме у такому статусі.
Позивачка формально могла зберегти можливість використання того самого Електронного кабінету за умови зміни нею налаштування у програмному продукті, проте такі маніпуляції для неї не були очевидними та передбачуваними. Враховуючи, що позивачка у позовній заяві зазначила про власну електронну пошту, цілком очевидно, що для неї передбачуваним було отримання судових рішень саме на зазначену нею електронну пошту, а не у її Електронний кабінет, відкритий для використання у зв`язку з її минулою професійною діяльністю, а не у зв`язку з її зверненням до суду з цим позовом або іншою діяльністю, не пов`язаною з виконанням функцій судді, адже, як зазначено, усі судді в Україні за посадою отримали доступ до створених для виконання ними їх професійних обов`язків Електронні кабінети.
Інший підхід унаочнюватиме надміру формальний підхід до оцінки можливості забезпечення доступу до правосуддя для позивачки. Тож застосований до неї надмірний формалізм поставив під сумнів належність повідомлення позивачки про ухвалу суду першої інстанції та її можливість усунути недоліки позовної заяви.
ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово підкреслював, що право на доступ до суду має бути не лише формальним, а й реальним та ефективним. У справах «Белле проти Франції» та «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» Суд зазначав, що надмірний формалізм та суворе тлумачення процесуальних норм можуть позбавити особу можливості реалізувати своє право на судовий захист, що є порушенням статті 6 Конвенції. Аналогічний підхід простежується і в рішенні у справі «Дос Сантос Каладо та інші проти Португалії», де Суд вказав, що формалізм не повинен створювати перешкоди для розгляду справи по суті.
У цій справі формальне тлумачення можливості доступу до ЄСІТС призвело до того, що позивачку фактично позбавили можливості усунути недоліки позовної заяви. Велика Палата Верховного Суду не врахувала того, що доступ до судової системи ОСОБА_1 був первинно забезпечений у зв`язку з виконанням нею її професійних обов`язків судді, а після звільнення - міг бути для неї неочевидним і передбаченим та навіть обмеженим, що унеможливило належне повідомлення про ухвалу. Таке розуміння застосованого судом першої інстанції процесуального закону суперечить позиції ЄСПЛ, сформульованій, зокрема, у справі «ТОВ «Фріда» проти України», де наголошувалося на неодмінності пропорційного підходу у застосуванні процесуальних обмежень.
Надмірний формалізм у цій справі поставив під загрозу фундаментальне право особи на судовий розгляд. Як зазначено у рішеннях ЄСПЛ, зокрема у справі «Зубац проти Хорватії», будь-які обмеження доступу до суду мають відповідати легітимній меті та бути пропорційними. Втім, у цій справі формальне посилання на можливість використання ЄСІТС не врахувало реального стану справи, що фактично позбавило позивачку права на судовий захист.
Суд повинен реалізовувати своє основне завдання, як-от: справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів на засадах верховенства права з метою ефективного забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Для суду першої інстанції мало б бути очевидним, що створення і використання електронного кабінету судді у ЄСІТС пов`язано із попередньою діяльність позивачки як судді, а не у зв`язку із особистими проблемами і міркуваннями. Тож суд першої інстанції мав врахувати, що застосування до ОСОБА_1 обмежень, пов`язаних із використанням електронного кабінету у ЄСІТС, є проявом надмірного формалізму, що врешті-решт позбавило її права на доступ до правосуддя.
Заслуговує на увагу також досвід Федеративної Республіки Німеччина щодо правових підходів до належного повідомлення громадян у судових і адміністративних процедурах.
Другий Сенат Федерального Конституційного Суду Федеративної Республіки Німеччина у рішенні від 10 червня 1975 року зазначив:
«Громадянин, який має постійне місце проживання (квартиру) і відсутній у ньому тільки під час відпустки, не повинен вживати на зазначений період відсутності жодних заходів щодо прийняття адресованої йому кореспонденції. Ба більше, він може розраховувати на відновлення свого статусу, якщо в період його відсутності на його ім`я буде надіслано судовий наказ про накладення штрафу (або повідомлення про штраф), який вважатимуть врученим адресату, якщо він залишить його на пошті, а адресат пропустить строки оскарження через те, що він не знав про вручення документа не йому особисто».
Федеральний Конституційний Суд Німеччини у цьому рішенні наголосив, що особа, яка тимчасово відсутня за місцем проживання, не зобов`язана вживати спеціальних заходів для прийняття кореспонденції, і відсутність такої можливості не може призводити до втрати її прав. Тобто незважаючи на те, що з погляду дотримання формальних вимог процесуального закону приватна особа мала вважатися повідомленою про відповідне судове рішення, проте застосування надмірного формалізму до оцінки статусу такої особи могло б призвести до втрати такою особою належних їй прав, що є неприпустимим.
Так само й у цій справі аналогічний підхід мав бути застосований судом: позивачка після припинення трудових відносин втратила доступ до ЄСІТС як суддя, таким кабінетом як фізична особа не користувалася, тому мала об`єктивні підстави очікувати, що отримуватиме копії судових рішень на її особисту електронну пошту (повідомлену суду в позовній заяві) або у паперовій формі за адресою її місця проживання. Для неї таке отримування було передбачуваним та очікуваним. Неспроможність ОСОБА_1 усунути недоліки позовної заяви була об`єктивною і не може слугувати підставою для повернення позовної заяви.
Враховуючи усі обставини цієї справи помилковим також є й висновок судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі про те, що відповідно до частини восьмої статті 169 КАС України повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом, оскільки за час вирішення цього спору ОСОБА_1 втратила право на повторне звернення до адміністративного суду у зв`язку з тривалим пропуском процесуальних строків.
ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
Переконані, що висновок Великої Палати Верховного Суду є помилковим, оскільки він не відповідає стандартам доступу до суду, встановленим ЄСПЛ. Повернення позовної заяви через недоліки, які позивачка не мала можливості усунути через обмежений доступ до ЄСІТС, є порушенням її права на справедливий судовий розгляд і доступу до суду, що суперечить статті 6 Конвенції.
На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду повинна була задовольнити апеляційну скаргу позивачки, скасувати ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 вересня 2024 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Судді: С. О. Погрібний
Ю. Л. Власов
М. І. Гриців
О. В. Кривенда
О. В. Ступак
