Єдиний державний реєстр судових рішень
Справа №127/2609/25
Провадження №1-кп/127/69/25
ВИРОК
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 липня 2025 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,
сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 ,
інших учасників судового провадження:
представника потерпілої адвоката ОСОБА_6 , потерпілої ОСОБА_7 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 у місті Вінниці кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 24.10.2024 за № 12024020000000754, за обвинуваченням:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця селища міського типу Стрижавка Вінницької області, громадянина України, з середньою спеціальною освітою, непрацюючого, пенсіонера, інваліда ІІІ групи, неодруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше несудимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України,
ВСТАНОВИВ:
24.10.2024 біля 05.55 год ОСОБА_5 , керуючи технічно справним автомобілем марки Mazda, д.н. НОМЕР_1 , рухаючись лівою смугою автодороги Житомир Могилів-Подільський в напрямку м. Вінниці, неподалік автозаправки «Авантаж 7», розташованої на 118 км цієї дороги, не був уважним, не стежив за дорожньою обстановкою, не реагував на її зміну та в момент виникнення небезпеки для руху, а саме в момент об`єктивної появі в полі зору велосипедиста ОСОБА_8 , який на велосипеді Ardis рухався у попутному напрямку, не вжив своєчасних заходів до зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, внаслідок чого допустив наїзд на велосипедиста ОСОБА_8 .
У діях водія автомобіля Mazda, д.н. НОМЕР_1 , ОСОБА_5 наявні ознаки порушення вимог пунктів 2.3 «б», 12.3 Правил дорожнього руху України (далі ПДР), які з технічної точки зору перебувають у причинному зв`язку з виникненням події цієї дорожньо-транспортної пригоди (далі ДТП).
Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі ДТП) ОСОБА_8 отримав тілесні ушкодження у вигляді сполучної травми тіла, а саме відкритої черепно-мозкової травми, закритої тупої травми грудної клітки, закритої тупої травми живота, закритої тупої хребетно-спинно-мозкової травми, чисельних синців, саден тулуба, кінцівок, множинних переломів кісток правої гомілки, які належать до тяжких тілесних ушкоджень, як небезпечних у момент спричинення та внаслідок яких настала його смерть. Між сполучною травмою тіла та смертю ОСОБА_8 є причинний зв`язок.
Порушення ОСОБА_5 вимог пунктів 2.3 «б», 12.3 ПДР перебуває у причинному зв`язку з виникненням події цієї ДТП та її наслідками настанням смерті ОСОБА_8 .
Обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав та суду пояснив, що він виїхав з дому та їхав зі Стрижавки у Вінницю. Попереду їхав автомобіль, тому він увімкнув поворот, перестроївся з правої смуги у ліву і почав її випереджати і перед ним з`явилась людина, він відчув удар. Було темно, він відразу загальмував. Вийшовши з машини, він побачив людину, а через відбійник велосипед. Він одразу ж викликав поліцію та швидку.
Наїзд здійснив у момент випередження. Вуличного освітлення не було. Швидкість керованого ним автомобіля складала 65-70 км/год. Освітлювальних приладів на велосипеді не було. Праворуч їхав інший велосипедист у світловідбивному жилеті, тому того велосипедиста він бачив. Велосипедист, на якого він здійснив наїзд, був у темному одязі. На місці зіткнення місце для розвороту відсутнє, з лівої сторони вздовж дороги установлений відбійник.
Потерпіла ОСОБА_7 у судовому засіданні пояснила, що її батько їхав на роботу і потрапив у ДТП. Обставини ДТП їй не відомі їй зателефонували і повідомили про трагедію. Обвинувачений навіть не попросив вибачення, не компенсував понесені витрати. Вона розуміє, що злочин був вчинений не навмисно, однак вважає, що обвинуваченого слід покарати суворо, призначивши йому максимально дозволене покарання.
Суд відповідно до частини третьої статті 26 та частини третьої статті 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК) вважає за недоцільне досліджувати докази стосовно тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються і клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження. Згідно з приписами речення другого частини третьої статті 349 КПК суд з`ясував, чи правильно розуміють учасники судового процесу зміст зазначених вище обставин, переконався у відсутності сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснив, що у такому випадку учасники судового процесу будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Крім того, суд роз`яснив учасникам судового процесу принципи змагальності та диспозитивності, зміст яких розкритий у статтях 22, 26 КПК.
З урахуванням наведених вище норм кримінально-процесуального закону, суд за клопотанням сторін кримінального провадження дослідив відомості, які характеризують обвинуваченого, а також:
-висновок експерта № СЕ-19/102-24/22280-ІТ від 28.11.2024, відповідно до якого в заданій дорожній ситуації водій автомобіля Mazda, д.н. НОМЕР_1 , ОСОБА_5 повинен був діяти відповідно до вимог пунктів 12.2, 12.3 ПДР; в заданій дорожній ситуації велосипедист ОСОБА_8 , за умови якщо на момент початку розвитку даної ДТП на велосипеді були наявні світловідбивачі, повинен був діяти відповідно до вимог пункту 11.14 ПДР, а за умови, якщо на момент розвитку події даної ДТП на велосипеді були відсутні світловідбивачі, пунктів 6.2, 6.6 (а), 11.14 ПДР; в заданій дорожній ситуації при вказаних в постанові про призначення експертизи комплексі вихідних даних водій автомобіля Mazda ОСОБА_5 мав технічну можливість попередити наїзд на велосипедиста шляхом екстреного гальмування зі зниженням швидкості руху автомобіля до швидкості руху велосипеда для того, щоб не відбулося контактування, тобто шляхом виконання вимог пункту 12.3 ПДР; в заданій дорожній ситуації при обставинах, вказаних у постанові про призначення експертизи вихідних даних, в діях водія автомобіля Mazda ОСОБА_5 вбачається невідповідність вимогам пункту 12.3 ПДР, які з технічної точки зору знаходяться в причинному зв`язку з виникненням події даної ДТП;
-витяги з Армор;
-висновок медичного огляду з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції № 0962 від 24.102.2024, згідно з яким ОСОБА_5 перебував у тверезому стані;
-висновок експерта № 3517 від 28.10.2024, відповідно до якого при судово-медичній експертизі крові ОСОБА_5 методом газово-рідинної хроматографії наявність метилового, етилового спиртів, а також пропілового, бутилового, амілового спиртів та їх ізомерів не виявлено;
-висновок експерта № 3518 від 01.11.2024, згідно з яким при судово-медичній експертизі крові ОСОБА_5 наявність в крові похідних барбітурової кислоти, алкалоїдів групи опію, похідних 1,4-бензодіазепіну, фенотіазіну та фенілалкіламіну, а також тетрагідроканабінолу не виявлено.
Аналізуючи показання обвинуваченого, надані суду стороною обвинувачення докази у їх сукупності, суд дійшов до такого висновку.
Згідно з пред`явленим ОСОБА_5 обвинуваченням, останній порушив вимоги пунктів 2.3 «б», 12.3 ПДР.
Зі змісту пункту 2.3 «б» ПДР випливає, що для забезпечення безпеки дорожнього руху водій зобов`язаний, зокрема, бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою, відповідно реагувати на її зміну, стежити за правильністю розміщення та кріплення вантажу, технічним станом транспортного засобу і не відволікатися від керування цим засобом у дорозі.
Відповідно до пункту 12.3 ПДР у разі виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку водій о'єктивно спроможний виявити, він повинен негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об`їзду перешкоди.
Обвинувачений у судовому засіданні факту порушення вимог наведених пунктів ПДР не заперечував. Разом з тим, обвинувачений у судовому засіданні зауважував, що він не бачив велосипедиста у зв`язку з тим, що той їхав у лівій смузі, а також був без світловідбивачів. Суд звертає увагу на ту обставину, що за клопотанням сторін відповідно до приписів частини третьої статті 26 КПК суд дослідив лише наведені вище докази. Клопотання про дослідження протоколу огляду місця події та слідчих експериментів, на які здійснив посилання у судових дебатах захисник обвинуваченого, суд не досліджував. Суд враховує, що реченням першим частини п`ятої статті 364 КПК визначено, що учасники судового провадження мають право в судових дебатах посилатися лише на ті докази, які були досліджені в судовому засіданні. Ні захисник, ні обвинувачений в судовому засіданні, а також у судових дебатах та при зверненні до суду з останнім словом обвинуваченого не зазначали про наявність обставин, визначених реченням другим частини п`ятої статті 364 КПК, натомість обвинувачений зазначив, що винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнає. При цьому прокурор надав суду висновок від 28.11.2024, зі змісту якого випливає, що водій автомобіля Mazda ОСОБА_5 мав технічну можливість попередити наїзд на велосипедиста шляхом екстреного гальмування зі зниженням швидкості руху автомобіля до швидкості руху велосипеда для того, щоб не відбулося контактування, тобто шляхом виконання вимог пункту 12.3 ПДР, в його діях вбачається невідповідність вимогам пункту 12.3 ПДР, які з технічної точки зору знаходяться в причинному зв`язку з виникненням події даної ДТП. З огляду на викладене, суд дійшов до переконання, що в судовому засіданні підтверджений факт порушення водієм обвинуваченим ОСОБА_5 пунктів 2.3 «б», 12.3 ПДР.
Вирішуючи питання щодо кваліфікації діяння обвинуваченого, суд вважає за доцільне зауважити таке.
У ході судового розгляду відповідні медичні документи щодо виявлених у велосипедиста ОСОБА_8 тілесних ушкоджень суду надані не були. Разом з тим, у пред`явленому ОСОБА_5 обвинуваченні наявний опис виявлених у трупа тілесних ушкоджень. Зазначені обставини сторони в судовому засіданні не заперечували. Також ні обвинувачений, ні його захисник, в судовому засіданні не заперечували тієї обставини, що смерть ОСОБА_8 настала саме внаслідок здійсненого ОСОБА_5 наїзду на нього. Як суд зазначив вище, згідно з пред`явленим ОСОБА_5 обвинуваченням ОСОБА_8 отримав тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настала його смерть.
Суд враховує, що у постанові від 26.05.2020 (справа № 523/12810/15-к) Верховний Суд (далі ВС) зауважив, що у випадку, коли ПДР порушені кількома учасниками ДТП (зокрема, водієм та пішоходом), до кримінальної відповідальності притягається лише та особа, протиправні дії якої перебували у причинному зв`язку з наслідками, що настали. Протиправна поведінка іншого учасника ДТП у цьому випадку є умовою спричинення відповідних наслідків та не впливає на підставу кримінальної відповідальності особи, у діях якої встановлено причинний зв`язок з наслідками, що настали.
У постанові від 14.05.2020 (справа № 668/2604/15-к) ВС зазначив, що порушення ПДР пішоходом не виключає кримінальну відповідальність водія транспортного засобу, який порушив ПДР, при цьому мав технічну можливість уникнути ДТП та спричинив пішоходу тілесні ушкодження.
За результатами судового розгляду суд встановив, що саме порушення обвинуваченим вимог ПДР перебувають у причинному зв`язку з наслідками смертю ОСОБА_8 .
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що діяння ОСОБА_5 охоплюються складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі КК), за ознаками порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, якщо вони спричинили смерть потерпілого.
Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд бере до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі ВСУ) № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.
У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (далі ЄСПЛ) (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, як зазначив ВС, означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання», як зауважив ВС, означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).
Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Щире каяття це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.
Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).
Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.
Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.
У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що ОСОБА_5 вчинив тяжкий злочин з необережності. Суд враховує, що ОСОБА_5 на обліках в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває, за місцем проживання характеризується позитивно, відповідно до наданих суду матеріалів раніше до кримінальної відповідальності притягнутий не був. При цьому суд також бере до уваги, що ОСОБА_5 є інвалідом дитинства.
Вирішуючи питання щодо наявності ознак каяття, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Вище суд навів роз`яснення, надані ВС щодо наявності чи відсутності ознак щирого каяття. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що у постанові від 23.01.2024 (справа № 283/2169/19) ВС зауважив, що щире каяття можливе на будь-якій стадії кримінального процесу, як до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (наприклад, при з`явленні із зізнанням), так і після їх внесення, на досудовому розслідуванні або під час розгляду справи у суді. Вирішальним є встановлення факторів, які б свідчили про справжність, щирість визнання вини, шляхом відповідного ставлення до скоєного, що передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, і має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації.
За результатами судового розгляду суд встановив, що ОСОБА_5 фактичні обставини справи не заперечував, винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав. Прокурор, потерпіла та її представник в судових дебатах як на обставину, що свідчить про відсутність ознак щирого каяття, здійснювали посилання на те, що ОСОБА_5 у своїх поясненнях зауважив, що ДТП сталась у зв`язку з тим, що велосипедист був без світловідбивачів.
Оцінюючи доводи прокурора, потерпілої та її представника в цій частині, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Під час допиту в судовому засіданні відповідно до приписів статті 351 КПК обвинувачений надавав чіткі та послідовні показання з приводу подій, які є предметом судового дослідження. Зокрема, обвинувачений, як під час його допиту в судовому засіданні підтвердив факт порушення ним вимог ПДР, а як на одну з умов, які сприяли такому порушенню, здійснив посилання на те, що велосипедист був у темному одязі та без світловідбивачів. Натомість твердження про порушення вимог ПДР саме потерпілим як передумову виникнення події ДТП були озвучені захисником обвинуваченого під час виступу в судових дебатах. Ототожнення показань обвинуваченого та обґрунтування правової позиції захисником обвинуваченого не ґрунтується на приписах кримінально-процесуального закону. Також суд вважає некоректним посилання потерпілої, її представника та прокурора на відсутність ознак добровільного відшкодування обвинуваченим завданої шкоди, що на їх думку, свідчить про відсутність ознак щирого каяття. Вище суд наводив висновки ВС щодо обставин, які свідчать про щире каяття. Зокрема, ВС зазначав, що відшкодування шкоди може бути ознакою щирого каяття, але не є єдиним фактором, який визначає це. ВС зауважував, що щире каяття включає в себе не лише визнання вини та відшкодування шкоди, а й почуття жалю, осуд своїх дій та намір уникнути повторення злочинів у майбутньому.
Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити, що під час звернення до суду з останнім словом обвинувачений підтримав твердження свого захисника і зауважив, що передумовою ДТП, яка є предметом судового дослідження, стало саме порушення вимог ПДР потерпілим.
Зі змісту речення першого частини п`ятої статті 364 КПК випливає, що учасники судового провадження мають право в судових дебатах посилатися лише на ті докази, які були досліджені в судовому засіданні.
Відомості, які б свідчили про те, що обвинувачений висловив щирий жаль з приводу вчиненого, засудив свої дії та у вчиненому розкаявся, за результатами судового розгляду встановлені не були. Посилання на наявність такої обставини, як щире каяття у обвинувальному акті, на переконання суду, не є вирішальним для суду. Зокрема, приписи статті 92 КПК зобов`язують сторону обвинувачення довести обставини, передбачені статтею 91 КПК. Однак оцінку доказів на підтвердження обставини, передбачених статтею 91 КПК суд здійснює з урахуванням приписів статті 94 КПК, тобто у сукупності з іншими доказами, які надані суду. Вище суд наводив висновки ВС щодо того, які критерії та обставини свідчать про наявність щирого каяття. Тому суд вважає, що за результатами судового розгляду наявність такої обставини, що пом`якшує покарання обвинуваченого, як щире каяття встановлена на була.
Разом з тим, в обвинувальному акті з-поміж обставин, які пом`якшують покарання обвинуваченого, зазначена така, як активне сприяння розкриттю злочину. Відомості, які б свідчили про оспорення такої обставини, в судовому засіданні встановлені не були.
Отже, суд вважає, що обставиною, яка пом`якшує покарання обвинуваченого, є активне сприяння розкриттю злочину.
Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлені.
Прокурор, окрім наведених матеріалів, в якості характеристики особи обвинуваченого надав суду витяги Армор.
Оцінюючи надані прокурором відомості, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження.
Згідно з частиною першою статті 92 КПК обов`язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.
Відповідно до пункту 1 розділу І Інструкції з формування та ведення інформаційної підсистеми «Адміністративна практика» інформаційно-комунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України», затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України 13.03.2023 за № 180, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02.05.2023 за № 727/39783 (далі Інструкція) ця Інструкція визначає порядок формування та ведення в центральному органі управління поліції, територіальних (у тому числі міжрегіональних) органах поліції (далі - орган (підрозділ) поліції) інформаційної підсистеми «Адміністративна практика» (далі - ІП «Адмінпрактика») інформаційно-комунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» (далі - система ІПНП), призначеної для забезпечення формування поліцією інформаційних ресурсів щодо автоматизованого обліку адміністративних правопорушень, крім адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі, та порушень правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, у тому числі зафіксованих у режимі фотозйомки (відеозапису) (далі - адміністративні правопорушення), та осіб, які їх вчинили.
Згідно з абзацом першим пункту 2 розділу ІІ Інструкції інформаційними ресурсами ІП «Адмінпрактика» системи ІПНП є інформація, що отримана в межах компетенції органами (підрозділами) поліції, про вчинені адміністративні правопорушення та осіб, які їх вчинили, відповідно до кодів, що містяться в системі ІПНП.
Зі змісту абзацу третього пункту 3 розділу ІІ Інструкції випливає, що реєстрація інформації про вчинені адміністративні правопорушення та осіб, які їх вчинили, в ІП «Адмінпрактика» системи ІПНП здійснюється на підставі протоколів про адміністративні правопорушення, постанов у справах про адміністративні правопорушення, тимчасових дозволів на право керування транспортними засобами, протоколів про адміністративне затримання, оформлених відповідно до законодавства України.
Наведене вище свідчить, що користувачами ІП «Адмінпрактика» є уповноважені підрозділи органів поліції, до яких органи прокуратури та суд не належать. Крім того, ця база є похідною від процесуальних документів, отриманих відповідно до чинного законодавства. Також суд вважає за доцільне зауважити, що статтею 24 Кодексу України про адміністративні правопорушенні (далі КпАП) визначено види адміністративних стягнень, статтею 33 КпАП загальні правила накладення стягнення за адміністративне правопорушення, а пунктом 1 частини першої статті 284 КпАП що адміністративне стягнення накладається виключно постановою.
У постанові від 09.09.2020 (справа № 761/28347/15-к) ВС зазначив, що витяг з реєстр досудових розслідувань є лише електронною базою даних, відповідно до якої здійснюється збирання, зберігання, захист, облік, пошук, узагальнення даних, зазначених у пункті 1 Глави 2 Розділу І Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженого наказом Генерального прокурора України № 69 від 17.07.2012, які використовуються для формування звітності, а також надання інформації про відомості, внесені до реєстру та, згідно з частиною 2 статті 84 КПК України, витяг з ЄРДР не є процесуальним джерелом доказів.
Аналогічні висновки щодо використати відомостей з ЄРДР ВС були зроблені й у постанові від 26.01.2024 (справа № 466/9158/14-к), 04.10.2021 (справа № 724/86/20) тощо.
Хоча ці висновки ВС були зроблені щодо використання в якості доказу відомостей, що внесені до ЄРДР, однак суд вважає, що ці висновки можуть бути застосовані у цьому випадку, оскільки прокурор на підтвердження обставин, які підлягають доказуванню відповідно до пункту 4 частини першої статті 91 КПК, здійснив посилання на витяги з бази даних, які мають бути використані під час діяльності органів поліції. При цьому надані суду витяги не містять посилання на уповноважену особу, якою вони були сформовані. Саме тому суд вважає, що посилання прокурора на наявність у матеріалах справи відповідних витягів «Армор» не може бути розцінене в якості доказів, оскільки підтвердженням факту притягнення особи до юридичної відповідальності, зокрема адміністративної, може бути лише процесуальний документ, а саме належним чином завірена копія постанови. Такі відомості суду надані не були, тому суд вважає, що за результатами судового розгляду не був підтверджений належними та допустимими доказами факт притягнення ОСОБА_5 до адміністративної відповідальності за порушення ПДР.
Потерпіла під час дачі показань, а також у судових дебатах зауважила, що вважає, що обвинуваченому слід призначити максимально суворе покарання, яке передбачене санкцією кримінального закону.
Оцінюючи такі доводи потерпілої та її представника, суд вважає за доцільне зауважити таке.
У постанові від 02.10.2018 (справа № 752/8309/16-к) ВС зауважив, що думка потерпілого може враховуватись судом при призначенні покарання, однак не є вирішальною. Натомість ВС звертав увагу на закріплення у статті 65 КК презумпції призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання (постанова від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к).
З огляду на викладене, враховуючи надані суду матеріали, відомості, що характеризують особу обвинуваченого, обставини, що пом`якшують покарання та відсутність обставин, що його обтяжують, думку потерпілої, приписи статей 50, 65 КК, роз`яснення ВС, викладені у постанові від 17.04.2018, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.
Санкцією кримінального закону тривалість такого виду кримінального покарання як позбавлення волі визначена в межах від 3 до 8 років.
Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.
Як суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлена презумпція призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. При цьому суд також звернув увагу на висновки ВС, викладені у постанові від 02.10.2018 (справа № 752/8309/16-к), згідно з якими думка потерпілого може враховуватись судом при призначенні покарання, однак не є вирішальною.
У ході судового розгляду кримінального провадження не доведено, що призначення обвинуваченому менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченому максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді позбавлення волі відсутні. Натомість, враховуючи обставини справи, зважаючи на настання тяжких наслідків внаслідок вчиненого обвинуваченим діяння у вигляді смерті потерпілого, суд вважає, що правові підстави для призначення мінімально допустимого строку кримінального покарання, визначеного санкцією кримінального закону, також відсутні.
Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності правових підстав для застосування до обвинуваченого додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Згідно з роз`ясненнями, викладеними в пункті 20 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» (далі Постанова № 14), при призначенні покарання за відповідною частиною статті 286 КК суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення кримінального правопорушення, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання, та особу винного.
Відповідно до пункту 21 вищезазначеної Постанови № 14 у кожному випадку призначення покарання за частиною першою та частиною другою статті 286 КК необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання - позбавлення права керувати транспортними засобами. Додаткове покарання, передбачене статтею 286 КК, суд може не призначати за наявності декількох обставин, які пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, і з урахуванням особи винного.
Суд враховує, що у постанові від 08.02.2018 (справа № 361/2704/16-к) ВС звернув увагу на те, що санкція частини другої статті 286 КК, з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження надає можливість суду як призначити додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, так і не застосовувати таке покарання до особи. Вказане положення закону України про кримінальну відповідальність носить альтернативний характер застосування і не є обов`язковим для суду.
Суд вважає за доцільне звернути увагу на висновки ВС, зроблені у постанові від 12.03.2019 у справі №495/9188/16-к. У зазначеній постанові ВС вказав, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов`язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу. Існування такої обставини потребує лише більш виваженого та обережного підходу при обранні заходу примусу, виходячи із загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації. Крім того, у зазначеній постанові ВС вказав на те, що кримінальне правопорушення, передбачене статтею 286 КК, законодавець відніс до злочинів проти безпеки руху, тому в цьому питанні думка потерпілого щодо виду та розміру покарання не є вирішальною.
За результатами судового розгляду суд встановив, що ОСОБА_5 допустив грубе порушення вимог ПДР, яке призвело до ДТП з тяжкими наслідками, а саме смерті потерпілого. Тому суд вважає за доцільне з метою попередження вчинення обвинуваченим нових порушень вимог ПДР, призначити останньому додаткове покарання, передбачене санкцією кримінального закону у виді позбавлення права керування транспортним засобом.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням, суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, надані суду матеріали у їх сукупності, суд враховує, що обвинувачений раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав, під час досудового розслідування активно сприяв розкриттю злочину, прокурор за результатами судового розгляду не довів, що призначення обвинуваченому покарання лише у виді реального позбавлення волі здатне забезпечити виконання мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК.
Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_5 вчинив тяжкий злочин з необережності. Враховуючи встановлені в судовому засіданні обставини, суд вважає за доцільне з метою виконання приписів статей 50 та 65 КК та забезпечення виправлення обвинуваченого встановити йому іспитовий строк тривалістю 3 роки.
Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Суд також приймає до уваги, що частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому для реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на ОСОБА_5 додаткові обов`язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема початок строку відбування покарання.
Слід зауважити, що частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі КВК) визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду. Тому, зважаючи на те, що ОСОБА_5 підлягає звільненню від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з іспитовим строком, суд вважає, що іспитовий строк слід рахувати саме за правилами, встановленими частиною першою статті 165 КВК, тобто з момент проголошення вироку суду.
Разом з тим, суд вважає за доцільне звернути увагу на те, що ОСОБА_5 судом окрім основного покарання у виді позбавлення волі призначене і додаткове покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Зі змісту пункту 4 підрозділу 1 розділу VI Порядку здійснення нагляду та проведення соціально-виховної роботи із засудженими до покарань, не пов`язаних з позбавленням волі, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.01.2019 за № 272/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 31.01.2019 за № 120/33091, строк покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі або позбавлення волі на певний строк поширюється на весь час відбування основного покарання і на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 КК України з дня набрання законної сили судовим рішенням.
Відповідно до приписів статті 77 КК у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Отже, зважаючи на ту обставину, що ОСОБА_5 судом звільнений від відбування основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, суд дійшов до переконання, що строк відбування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами слід рахувати з дня набрання вироком законної сили.
Згідно з пунктом 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили.
Процесуальні рішення щодо застосування до обвинуваченого під час досудового розслідування запобіжного заходу суду не надані. Тому суд позбавлений можливості вирішити питання щодо запобіжного заходу, якщо такий був застосований до обвинуваченого.
Питання стосовноречових доказівслід вирішитивідповідно достатті 100КПК. Разом з тим, згідно з наданою представником сторони обвинувачення ухвалою слідчого судді від 28.10.2024 на речові докази у кримінальному провадженні був накладений арешт, який доцільно скасувати.
Згідно з частиною першою статті 124 КПК процесуальні витрати слід покласти на обвинуваченого.
Потерпілою був поданий цивільний позов, згідно з яким остання просила стягнути з обвинуваченого на її користь 400 тис. грн моральної шкоди. Позовні вимоги мотивовані тим, що внаслідок вчинення інкримінованого ОСОБА_5 діяння настала смерть її батька, внаслідок чого вона зазнала моральних страждань, які оцінює у наведеному вище розмірі.
У відзиві на позовну заяву захисник обвинуваченого здійснив посилання на те, що саме порушення вимог ПДР зі сторони велосипедиста призвело до настання наслідків.
У постанові від 02.06.2021 (справа № 175/4256/18) ВС звернув увагу на те, що задовольняючи цивільний позов у кримінальному провадженні за статтею 286 КК, суди повинні враховувати вимоги статті 1197 Цивільного кодексу України (далі ЦК) та визначати розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню з обвинуваченого на користь потерпілого, зважаючи на те, чи порушив потерпілий внаслідок грубої необережності чинні на транспорті правила. Якщо таке порушення мало місце, то розмір відшкодування моральної шкоди, заявлений у цивільному позові потерпілим, підлягає зменшенню.
Відповідно до частини першої статті 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Зі змісту частини п`ятої статті 1187 ЦК випливає, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
За результатами судового розгляду обставини, передбачені частиною п`ятою статті 1187 ЦК, встановлені не були. Зокрема, доводи захисника обвинуваченого в частині того, що саме порушення вимог ПДР велосипедистом сприяли виникненню події ДТП, суд оцінював під час вирішення питання щодо доведення чи не доведення винуватості обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому діяння. За результатами судового розгляду такі доводи захисника обвинуваченого суд визнав неспроможними. Тому доводи захисника обвинуваченого щодо відсутності правових підстав для відшкодування його підзахисним шкоди, завданої потерпілій, суд оцінює критично. Разом з тим, вирішуючи питання щодо заявлених позовних вимоги, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Згідно з частиною п`ятою статті 124 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Суд враховує, що абзацом другим частини третьої статі 23 ЦК визначено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Крім того у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» надані роз`яснення, згідно з якими розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних страждань, з урахуванням ступеня вини відповідача та інших обставин, до яких віднесено: характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість заподіяної травми, істотність вимушених змін у його життєвих стосунках, ступінь зниження престижу, який залежить від часу і зусиль, необхідних для відновлення первинного стану.
В якості обґрунтування заявлених позовних вимог потерпіла та її представник здійснювали посилання на те, що внаслідок вчинення ДТП настала смерть її батька.
Зі змісту частини першої статті 89 ЦПК випливає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. При цьому частиною третьою статті 89 ЦПК визначено, що суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Аналізуючи доводи потерпілої, викладені у позовній заяві та зазначені в судовому засіданні, суд враховує, що останньою відповідно до приписів частини першої статті 81 ЦПК, за правилами якої здійснюється розгляд цивільного позову, не мотивовано, з чого вона виходила оцінюючи завдану їй моральну шкоду в розмірі 400 тис. грн. При цьому суд враховує характер вчиненого злочину, глибину фізичних та моральних страждань потерпілої, ступінь винуватості обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, вимоги розумності та справедливості, а тому вважає, що заявлені потерпілою позовні вимоги в частині відшкодування завданої їй моральної шкоди підлягають частковому задоволенню.
Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд
УХВАЛИВ:
Визнати ОСОБА_5 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком 3 (три) роки.
Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_5 від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 3 (три) роки.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пункту 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України зобов`язати ОСОБА_5 періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.
Іспитовий строк обчислювати з моменту проголошення вироку суду.
Строк відбування додаткового покарання у виді позбавленням права керувати транспортними засобами рахувати з дня набрання вироком законної сили.
Речові докази:
- автомобіль марки Mazda, д.н. НОМЕР_1 , який поміщений на спеціальний майданчик ГУНП у Вінницькій області (вулиця Генерала Арабея, 17 в місті Вінниці), - повернути власнику або іншій уповноваженій особі;
- велосипед марки Ardis, який поміщений на спеціальний майданчик ГУНП у Вінницькій області (вулиця Генерала Арабея, 17 в місті Вінниці), - повернути власнику або іншій уповноваженій особі.
Арешт, накладений на речові докази на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 28.10.2024, скасувати.
Стягнути зі ОСОБА_5 на користь:
- держави 9550 (дев`ять тисяч п`ятсот п`ятдесят) гривень 80 (вісімдесят) копійок витрат на залучення експерта;
- ОСОБА_7 200000 (двісті тисяч) гривень моральної шкоди.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.
Суддя:
