Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 686/20911/22
провадження № 51-2828 км 25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,
розглянув у спеціальному відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 22022240000000108 від 05 травня 2022 року за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки рф, уродженки м. Москви СРСР, депутата Державної Думи Федеральних Зборів рф,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 110 КК України,
за касаційною скаргою захисника ОСОБА_6 , яка діє в інтересах засудженої ОСОБА_7 , на вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 березня 2025 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 29 травня 2025 року.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 березня 2025 року ОСОБА_7 було засуджено за ч. 3 ст. 110 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років із конфіскацією майна.
Строк відбуття покарання обвинуваченій ОСОБА_7 ухвалено рахувати з моменту виконання вироку, тобто з моменту її фактичного затримання.
За обставин, детально наведених у вироку, ОСОБА_7 було визнано винуватою у скоєнні умисних дій, вчинених представником влади, за попередньою змовою групою осіб, з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, які призвели до загибелі людей та інших тяжких наслідків (ч. 3 ст. 110 КК України), з огляду на таке.
ОСОБА_7 , будучи депутатом Державної Думи Федеральних Зборів рф восьмого скликання, представником влади рф, уповноваженою брати участь у засіданнях палати й голосувати за прийняття поставлених на голосування актів та інших питань, серед яких питання ратифікації міжнародних договорів рф, діючи умисно, за попередньою змовою групою осіб з іншими депутатами та представниками влади і збройних сил рф, усвідомлюючи явну злочинність власних дій та передбачаючи можливість настання тяжких наслідків, у тому числі загибелі людей, зокрема й цивільного населення, розуміючи, що вона порушує встановлений статтями 1-3, 68 Конституції України державний устрій та порядок, посягає на суверенітет і територіальну цілісність України, з метою зміни меж її території та розширення впливу рф, з мотивів перешкоджання Євроінтеграційному курсу розвитку України, відновлення контролю рф над політичними й економічними процесами в Україні, усвідомлюючи, що інші співучасники - депутати Державної Думи Федеральних Зборів рф діють всупереч вимогам пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, порушують принципи міжнародного законодавства, перебуваючи за адресою: вул. Охотний ряд, 1, м. Москва, рф, узяла участь у засіданні Державної Думи Федеральних Зборів рф, де підтримала постанову зі зверненням до Президента рф з проханням розглянути питання про визнання рф самопроголошених Донецької та Луганської народних республік як самостійних, суверенних і незалежних держав, чим вчинила умисні дії з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, які призвели до загибелі людей, у тому числі дітей, отримання ними тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості та заподіяння матеріальних збитків у вигляді знищення будівель, майна та інфраструктури.
Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 29 травня 2025 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без зміни.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій і закрити кримінальне провадження стосовно ОСОБА_7 на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпанням можливості їх отримання.
Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник вказує про:
1). порушення судами попередніх інстанцій права обвинуваченої на захист у частині її повідомлення про здійснення кримінального провадження, які, на думку сторони захисту, полягали в тому, що:
- місцевий суд обмежився лише констатацією здійснення публікацій на сайтах суду та Офісу Генерального прокурора, а також у газеті «Урядовий кур`єр», при цьому висловив припущення про обізнаність ОСОБА_7 щодо кримінального провадження стосовно неї та його розгляду саме в Хмельницькому міськрайонному суді Хмельницької області;
- у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обізнаності обвинуваченої про наявність відносно неї кримінального провадження;
- суди попередніх інстанцій не урахували положень ст. 20 КПК України щодо необхідності надання особі можливості на реалізацію її права на захист та доступ до правосуддя, а також практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у частині обов`язку сторони обвинувачення стосовно реального повідомлення особи про обвинувачення у вчиненні злочину;
- чинне національне законодавство не передбачає можливості перегляду вироку, ухваленого в порядку спеціального судового провадження;
2). неврахування судами попередніх інстанцій норм КПК України в частині порушень правил підслідності та підсудності кримінального провадження, оскільки:
- постанова Генерального прокурора від 14 березня 2022 року про доручення здійснення досудового розслідування слідчому відділу управління Служби безпеки України (далі - СВ УСБУ) у Хмельницькій області була винесена з порушенням ч. 5 ст. 36 КПК України, зокрема не мотивовано неефективності досудового розслідування;
- висновки місцевого суду про те, що доручення проведення досудового розслідування іншому органу, а саме СБУ, здійснено з дотриманням вимог КПК України, у зв`язку з наявністю обставин, обумовлених воєнним станом, на думку захисника, суперечать практиці Верховного Суду щодо необхідності викладення у відповідній постанові Генерального прокурора мотивів неефективності досудового розслідування.
Разом з тим, посилаючись на вказане, захисник стверджує, що зміна органу досудового розслідування без установлення його неефективності, а отже недотримання положень ч. 5 ст. 36 КПК України, свідчать про недопустимість зібраних у справі доказів. При цьому зауважує, що місцевий суд не узяв до уваги клопотання сторони захисту про недопустимість доказів із цих підстав;
3). недоведеність наявності в діях засудженої складу інкримінованого злочину, оскільки:
- у вироку не обґрунтовано, що передбачена ч. 3 ст. 110 КК України кваліфікуюча ознака - вчинення злочину представником влади - може бути застосована до ОСОБА_7 , а також не встановлено, чи можна віднести обвинувачену до спеціального суб`єкта злочину - представника влади іншої держави;
- суд першої інстанції не мотивував наявності в діях ОСОБА_7 кваліфікуючої ознаки - вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, оскільки не установив, з якими саме особами була попередня змова та в чому полягав її зміст;
- обвинувачена, голосуючи за постанову зі зверненням до Президента рф, лише висловила свою політичну позицію, за яку вона не може нести кримінальну відповідальність, а тому наявний факт недоведеності в її діях зазначених вище кваліфікуючих ознак;
- сторона обвинувачення не довела, а місцевий суд не встановив наявності причинно-наслідкового зв`язку між конкретними діями обвинуваченої та наслідками у вигляді загибелі людей чи настанням інших тяжких наслідків, передбачених ч. 3 ст. 110 КК України;
- з огляду на зміст обвинувального акта, у якому вказано про відсутність у справі потерпілих і невстановлення факту заподіяння моральної, фізичної та майнової шкоди, суди попередніх інстанцій, висновуючи, зокрема, щодо наслідків скоєного ОСОБА_7 злочину, фактично вийшли за межі пред`явленого обвинувачення;
4). недоведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення належними й допустимими доказами, що, на думку захисника, виразилося в такому:
- суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки клопотанню сторони захисту про неналежність і недопустимість як доказів протоколів огляду інтернет-ресурсів;
- долучений до справи протокол огляду вебсайту є неналежним доказом, оскільки посвідчує лише процедуру розгляду законопроєкту, однак не свідчить про скоєння ОСОБА_7 умисних дій, вчинених представником влади, за попередньою змовою групою осіб, з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, які призвели до загибелі людей чи інших тяжких наслідків.
На касаційну скаргу захисника заперечень від учасників касаційного провадження не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 підтримала свою касаційну скаргу та просила її задовольнити.
Прокурор ОСОБА_5 заперечував щодо задоволення касаційної скарги захисника, просив оскаржувані судові рішення залишити без зміни, а подану касаційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та наведені в касаційній скарзі захисника доводи, колегія суддів дійшла висновку, що ця скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.
Щодо порушення правил підслідності кримінального провадження
Відповідно до ч. 5 ст. 36 КПК України Генеральний прокурор (особа, яка виконує його обов`язки), керівник обласної прокуратури, їх перші заступники та заступники своєю вмотивованою постановою мають право доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування, у тому числі слідчому підрозділу вищого рівня в межах одного органу, у разі неефективного досудового розслідування або за наявності об`єктивних обставин, що унеможливлюють функціонування відповідного органу досудового розслідування чи здійснення ним досудового розслідування в умовах воєнного стану.
Законодавець, розподіливши кримінальні правопорушення в межах підслідності різних органів досудового розслідування, виходив із презумпції, що саме цей орган здатний здійснити належне досудове розслідування кримінальних проваджень щодо зазначеного переліку кримінальних правопорушень: у силу характеристик кримінального правопорушення, організаційних можливостей органу, звичаїв, потреб у спеціалізації тощо. Законом резюмується, що досудове розслідування має здійснюватися з дотриманням правил підслідності. Адже стратегічна мета інституту підслідності полягає в забезпеченні права особи на об`єктивне й неупереджене розслідування і, як результат, - гарантування передбаченого Конвенцією права особи на справедливий суд.
Під час оцінки ефективності досудового розслідування слід виходити з того, що ефективність досудового розслідування є співвідношенням процесуальних дій, процесуальних рішень, реалізованих учасниками кримінального провадження, а також їх результатів із положеннями КПК України, що визначають підстави, умови і порядок їх проведення чи прийняття, з урахуванням оптимальних затрат часу та зусиль на це.
Аналогічна позиція була викладена в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 24 травня 2021 року у справі № 640/5023/19, на яку в касаційній скарзі посилається і захисник.
Водночас у цьому рішенні Суд зробив правовий висновок про застосування норм права, а саме зазначив, що обов`язковою передумовою реалізації Генеральним прокурором, керівником обласної прокуратури, їх першими заступниками та заступниками повноважень, передбачених ч. 5 ст. 36 КПК України, є оцінка досудового розслідування органом досудового розслідування, встановленим ст. 216 КПК України, як неефективного та відображення такої оцінки в постанові з наведенням відповідного мотивування.
Як видно з матеріалів справи, питання порушення правил підслідності кримінального провадження було предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який, спростовуючи доводи апеляційної скарги сторони захисту в цій частині та посилаючись на зміст постанови Генерального прокурора ОСОБА_8 від 14 березня 2022 року про доручення здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 22022000000000083 СВ УСБУ у Хмельницькій області, вказав, що:
- першим слідчим відділом (з дислокацією в м. Хмельницькому) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Хмельницькому, здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22022000000000083 за підозрою ОСОБА_9 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 110 КК України;
- ураховуючи кількість осіб у кримінальному провадженні (65 депутатів Державної Думи рф), введення в Україні воєнного стану (Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022), прокурор зазначила, що Територіальне управління Державного бюро розслідувань у м. Хмельницькому не забезпечить повною мірою виконання завдань кримінального провадження та ефективного досудове розслідування;
- з метою досягнення цілей кримінального провадження та забезпечення ефективного досудового розслідування, проведення всіх необхідних слідчих (розшукових) дій для встановлення обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, виникла необхідність у зміні органу досудового розслідування.
Беручи до уваги наведене, суд апеляційної інстанції дійшов переконання, що постанова прокурора про зміну підслідності кримінального провадження є обґрунтованою, оскільки в ній зазначено оцінку досудового розслідування органом досудового розслідування, мотиви, які стали підставою для зміни підслідності кримінального провадження, зокрема, неефективність проведення досудового розслідування попереднім органом.
Ці висновки апеляційного суду, на думку колегії суддів, у цілому є обґрунтованими та такими, що узгоджуються з положеннями ст. 36 КПК України та постанови об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 24 травня 2021 року у справі № 640/5023/19, а тому доводи касаційної скарги про те, що:
- постанова Генерального прокурора від 14 березня 2022 року про доручення здійснення досудового розслідування СВ УСБУ в Хмельницькій області, була винесена з порушенням ч. 5 ст. 36 КПК України, зокрема, не мотивовано неефективності досудового розслідування;
- висновки місцевого суду про дотримання правил підслідності суперечать практиці Верховного Суду щодо необхідності викладення у відповідній постанові Генерального прокурора мотивів неефективності досудового розслідування,
є безпідставними, адже не спростовують зазначеної позиції суду апеляційної інстанції та фактично зводяться до надання стороною захисту власної оцінки змісту постанови Генерального прокурора від 14 березня 2022 року, а також власного тлумачення норм процесуального закону й наведеної вище практики Верховного Суду.
Разом з тим, з огляду на зазначене, колегія суддів уважає безпідставними доводи касаційної скарги про порушення правил підслідності у кримінальному провадженні (як такі, що могли перешкодити судам попередніх інстанцій ухвалити законні й обґрунтовані рішення) та, як наслідок, висновує про непереконливість тверджень захисника щодо:
- допущення порушень правил підсудності кримінального провадження;
- ігнорування її клопотання про визнання доказів недопустимими із цих підстав;
- недопустимості наявних у справі доказів як таких, що були зібрані неуповноваженим органом.
Щодо порушення права ОСОБА_7 на захист під час здійснення спеціального провадження (in absentia)
Відповідно до ч. 8 ст. 135 КПК України повістка про виклик особи, стосовно якої існують достатні підстави вважати, що така особа виїхала та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, у випадку обґрунтованої неможливості вручення їй такої повістки згідно із частинами 1, 2, 4-7 цієї статті, публікується в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора.
Особа, зазначена в абз. 1 цієї частини, вважається такою, яка належним чином повідомлена про виклик, з моменту опублікування повістки про її виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора.
Згідно з положеннями ст. 297-5 КПК України повістки про виклик підозрюваного в разі здійснення спеціального досудового розслідування надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування та обов`язково публікуються в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора.
З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора підозрюваний вважається належним чином ознайомленим з її змістом.
За статтею 323 КПК України судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів, зазначених у ч. 2 ст. 297-1 цього Кодексу, може здійснюватися за відсутності обвинуваченого (in absentia), крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності (спеціальне судове провадження) та/або оголошений в міжнародний розшук.
Повістки про виклик обвинуваченого в разі здійснення спеціального судового провадження надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування, а процесуальні документи, що підлягають врученню обвинуваченому, надсилаються захиснику. Інформація про такі документи та повістки про виклик обвинуваченого обов`язково публікуються в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження згідно з положеннями ст. 297-5 цього Кодексу та на офіційному вебсайті суду. З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті суду обвинувачений уважається належним чином ознайомленим з її змістом.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04 червня 2024 року у справі № 759/3950/18 та від 02 квітня 2026 року у справі № 334/4071/23.
Як видно з матеріалів справи, досудове розслідування і судовий розгляд кримінального провадження за відсутності обвинуваченої ОСОБА_7 здійснювалися на підставі постановлених судових рішень про спеціальне судове провадження відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
Разом з тим спеціальне провадження у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 проведено відповідно до вимог зазначених вище норм процесуального права, оскільки було вжито всіх заходів для повідомлення обвинуваченої про здійснення стосовно неї кримінального провадження, про дату, час і місце розгляду справи шляхом публікування оголошень на офіційних сайтах Генеральної прокуратури, судової влади України та в газеті «Урядовий кур`єр» і направлення всіх документів її захиснику.
Крім того, як видно з матеріалів справи:
- інтереси ОСОБА_7 представляла професійний адвокат ОСОБА_6 , яка ефективно здійснювала захист інтересів засудженої;
- суди попередніх інстанцій, перевіряючи дотримання норм закону під час здійснення спеціального кримінального провадження, встановили, що ОСОБА_7 про виклики до органів досудового розслідування, день, час та місце проведення судових засідань повідомлялася шляхом публікації повісток про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження - газеті «Урядовий кур`єр», на офіційних вебсайтах Офісу Генерального прокурора та суду.
Також Суд зважає і на позицію ЄСПЛ, висловлену:
- у справі «Санадер проти Хорватії» (рішення від 12 лютого 2015 року), про те, що судовий розгляд за відсутності обвинуваченого сам собою не суперечить Конвенції, оскільки той факт, що особа проживає на території, непідконтрольній органам влади, виправдовує неможливість повідомлення обвинуваченого про провадження або забезпечити його присутність з боку органів влади;
- у справах «Колоцца проти Італії», «Меденіца проти Швейцарії», «Шомоді проти Італії», щодо можливості проведення заочного кримінального провадження.
Отже, органом досудового розслідування і судами попередніх інстанцій були виконані вимоги КПК України щодо повідомлення ОСОБА_7 про здійснення стосовно неї спеціального досудового розслідування та судового розгляду.
За таких обставин, а також ураховуючи те, що Верховний Суд здійснює перевірку рішень судів попередніх інстанцій у межах касаційної скарги, колегія суддів уважає необґрунтованими доводи захисника про те, що:
- місцевий суд обмежився лише констатацією здійснення публікацій на сайтах суду та Офісу Генерального прокурора, а також у газеті «Урядовий кур`єр», при цьому висловив припущення про обізнаність ОСОБА_7 щодо кримінального провадження стосовно неї та його розгляду саме в Хмельницькому міськрайонному суді Хмельницької області;
- у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обізнаності обвинуваченої про наявність стосовно неї кримінального провадження;
- суди попередніх інстанцій не урахували положень ст. 20 КПК України щодо необхідності надання особі можливості на реалізацію її права на захист і доступ до правосуддя,
адже така позиція сторони захисту не узгоджується з наведеними вище положеннями кримінального процесуального закону та практикою Верховного Суду і ЄСПЛ щодо можливості здійснення спеціального судового провадження (in absentia) за відсутності обвинуваченої.
Крім того, Верховний Суд не бере до уваги твердження захисника про те, що чинне національне законодавство не передбачає можливості перегляду вироку, ухваленого в порядку спеціального судового провадження, оскільки такі доводи не узгоджуються з положеннями:
- статей 392, 424 КПК України (судові рішення, які можуть бути оскаржені в апеляційному та касаційному порядку), що не містять заборони на апеляційне чи касаційне оскарження вироку, ухваленого в порядку спеціального судового провадження (in absentia);
- ч. 3 ст. 400 КПК України, якою визначено, що в разі, якщо апеляційну скаргу подано обвинуваченим, щодо якого судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, суд поновлює строк за умови надання обвинуваченим підтвердження наявності поважних причин, передбачених ст. 138 цього Кодексу, та надсилає апеляційну скаргу разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції з дотриманням правил, передбачених ст. 399 цього Кодексу.
Щодо врахування судами попередніх інстанцій наявних у справі доказів
За приписами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Статтею 94 КПК України передбачено, що суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.
Як убачається з матеріалів провадження, висновок суду першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 110 КК України, зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до положень ст. 94 цього Кодексу.
Так, ухвалюючи стосовно ОСОБА_7 обвинувальний вирок, суд першої інстанції, з-поміж іншого, послався на зміст наданих стороною обвинувачення доказів, а саме:
- відеозаписів, за результатом перегляду яких місцевий суд установив, що на них зафіксовано засідання Державної Думи Федеральних Зборів рф, яке відбулося 15 лютого 2022 року, в ході якого здійснювалося голосування депутатами Державної Думи, зокрема і депутатом ОСОБА_7 , які одноголосно підтримали постанову зі зверненням до Президента рф з проханням розглянути питання про визнання рф самопроголошених ДНР та ЛНР як самостійних, суверенних і незалежних держав;
- протоколу огляду від 15 вересня 2022 року, згідно з яким суд установив, що предметом огляду була публікація на офіційному вебсайті ООН в Україні, де містилася інформація щодо втрат серед цивільних осіб станом на 21 червня 2022 року внаслідок збройного нападу рф на Україну, зокрема із 04:00 ранку 24 лютого до 21 червня 2022 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини зафіксувало 10 403 випадки загибелі або поранення цивільних осіб в Україні.
Крім того, суд першої інстанції в основу свого рішення також поклав:
- протокол огляду від 10 березня 2022 року та додатки до нього, відповідно до якого суд установив, що предметом огляду були публікації на офіційній інтернет-сторінці Державної Думи Федеральних Зборів рф, де наявна інформація щодо голосування 15 лютого 2022 року депутата Державної Думи ОСОБА_7 разом з іншими депутатами Державної Думи за звернення до Президента рф з проханням розглянути питання про визнання самопроголошених ДНР та ЛНР як самостійних, суверенних і незалежних держав;
- протокол огляду від 27 березня 2022 року та додатки до нього, згідно з яким суд установив, що предметом огляду були офіційна інтернет-сторінка Державної Думи Федеральних Зборів рф та інтернет-сторінка «Wikipedia», де наявна інформація про депутата восьмого скликання Державної Думи ОСОБА_7 , її автобіографія, повноваження, інформація про її голосування за законопроєкти за період 22-25 лютого 2022 року;
- протокол огляду від 29 березня 2022 року і додатки до нього, відповідно до якого суд установив, що предметом огляду була офіційна інтернет-сторінка Державної Думи Федеральних Зборів рф, де наявна інформація про голосування депутата восьмого скликання Державної Думи ОСОБА_7 за законопроєкти за період 15-25 лютого 2022 року, зокрема голосування 15 лютого 2022 року за постанову зі зверненням до Президента рф з проханням розглянути питання про визнання рф самопроголошених ДНР та ЛНР як самостійних, суверенних і незалежних держав;
- копію протоколу огляду від 07 квітня 2022 року та додатки до нього, згідно з яким суд установив, що предметом огляду була офіційна інтернет-сторінка Державної Думи Федеральних Зборів рф, де наявна інформація, зокрема, про подані на розгляд проєкти постанов про звернення до Президента рф про визнання рф самопроголошених ДНР та ЛНР як самостійних, суверенних і незалежних держав, електронні файли документів, відеозаписи із засіданнями Державної Думи від 15 лютого 2022 року, під час яких відбувалося голосування за вказаний вище проєкт постанови.
Щодо належності та допустимості зазначених доказів
У касаційній скарзі захисник стверджує, що суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки клопотанню сторони захисту про неналежність і недопустимість як доказів протоколів огляду інтернет-ресурсів.
Однак ці доводи, на переконання колегії суддів, є необґрунтованими з огляду на таке.
Як видно зі змісту оскаржуваних судових рішень, питання належності й допустимості вказаних вище письмових доказів було предметом перевірки судів попередніх інстанцій, які, з наведенням відповідних мотивів, спростували доводи сторони захисту в цій частині.
Так, місцевий суд зазначив, що протоколи огляду електронних документів (інтернет-сторінок) та матеріалів інших кримінальних проваджень фіксують проведення слідчим слідчої дії у вигляді огляду документів і відповідають вимогам статей 104, 237 КПК України, а досудове розслідування проведено з дотриманням належної правової процедури, правил підслідності, передбачених статтями 214, 216, 218 КПК України, а тому відповідно до положень статей 84, 85, 86 КПК України зібрані стороною обвинувачення та досліджені судом докази є належними, допустимими, достовірними.
Суд апеляційної інстанції, погоджуючись із наведеними висновками суду першої інстанції, зауважив, що:
- з протоколів огляду інтернет-публікацій на офіційному сайті Державної Думи рф від 10, 29 березня та 07 квітня 2022 року видно, що обвинувачена ОСОБА_7 , будучи депутатом Державної Думи Федеральних Зборів рф, під час засідань палати 15 лютого 2022 року підтримала постанову зі зверненням до Президента рф з проханням розглянути питання про визнання рф самопроголошених ДНР та ЛНР як самостійних, суверенних і незалежних держав, проголосувавши «за», чим вчинила умисні дії з метою зміни меж території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України, які призвели до тяжких наслідків, що охоплюється складом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 110 КК України;
- інформація, зазначена у вказаних вище протоколах оглядів сайту Державної Думи рф, є офіційною, адже розміщена на порталі «государственная Дума Федерального Собрания российской федерации».
Беручи до уваги наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що протоколи огляду інтернет-ресурсу, за якими був здійснений огляд публікацій на офіційному сайті Державної Думи Федеральних Зборів рф, є належними та допустимими доказами і були обґрунтовано покладені в основу доведеності вини обвинуваченої ОСОБА_7 .
Такі висновки оскаржуваних судових рішень, на переконання колегії суддів, у цілому є законними й обґрунтованими, а тому посилання в касаційній скарзі захисника на те, що суди попередніх інстанцій не перевірили версії сторони захисту (проігнорували клопотання) щодо неналежності та недопустимості як доказів протоколів огляду інтернет-ресурсів, є безпідставними.
Водночас Верховний Суд зауважує, що згідно з приписами ст. 264 КПК України пошук, виявлення і фіксація відомостей, що містяться в електронній інформаційній системі або їх частин, доступ до електронної інформаційної системи або її частини, а також отримання таких відомостей без відома її власника, володільця або утримувача може здійснюватися на підставі ухвали слідчого судді, якщо є відомості про наявність інформації в електронній інформаційній системі або її частині, що має значення для певного досудового розслідування (ч. 1 цієї статті).
Не потребує дозволу слідчого судді здобуття відомостей з електронних інформаційних систем або її частини, доступ до яких не обмежується її власником, володільцем або утримувачем або не пов`язаний з подоланням системи логічного захисту (ч. 2 цієї статті).
Отже, ураховуючи те, що:
- проведений слідчим огляд офіційної інтернет-сторінки Державної Думи Федеральних Зборів рф фактично є здобуттям відомостей з електронної інформаційної системи, доступ до якої не обмежується;
- у касаційній скарзі захисник лише посилається на зміст ст. 264 КПК України, проте не наводить жодних аргументів на підтвердження своєї позиції щодо недопустимості як доказів протоколів оглядів інтернет-ресурсів,
колегія суддів не убачає підстав для висновку про те, що в основу оскаржуваних судових рішень було покладено недопустимі докази.
Крім того, у касаційній скарзі захисник стверджує про неналежність як доказів протоколів огляду вебсайту Державної Думи Федеральних Зборів рф, вказуючи, що, на її думку, ці докази лише посвідчують процедуру розгляду законопроєкту, однак не підтверджують скоєння ОСОБА_7 інкримінованого їй злочину.
Однак, беручи до уваги наведений вище зміст рішень судів попередніх інстанцій у частині дослідження наявних у справі письмових доказів та можливості узяття їх до уваги під час ухвалення обвинувального вироку стосовно ОСОБА_7 , Верховний Суд уважає непереконливими наведені твердження касаційної скарги, оскільки така позиція захисника не спростовує висновків судів у цій частині, не свідчить про допущення судами істотних порушень вимог КПК України та фактично зводиться до надання стороною захисту власної оцінки наявним у справі доказам, що з огляду на ст. 433 КПК України не може бути предметом касаційного перегляду.
Висновки судів попередніх інстанцій за результатом дослідження та перевірки наявних у справі доказів
Як видно з матеріалів кримінального провадження, проаналізувавши перелічені вище докази в їх сукупності, провівши судовий розгляд у межах висунутого обвинувачення, відповідно до обвинувального акта, суд першої інстанції за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтувалося на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку, а також у сукупності з показаннями свідків, дійшов висновку, що вказані докази належні, оскільки підтверджують існування обставин, які підлягають доказуванню, допустимі, оскільки отримані в порядку, встановленому КПК України, достовірні, оскільки фактичні дані, отримані із цих доказів, не спростовані жодним іншим доказом, наданим сторонами кримінального провадження.
За таких обставин місцевий суд дійшов переконання про те, що стороною обвинувачення було доведено поза розумним сумнівом вину ОСОБА_7 у посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України, тобто умисні дії, вчинені представником влади, за попередньою змовою групою осіб, з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, які призвели до загибелі людей та інших тяжких наслідків (ч. 3 ст. 110 КК України).
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок за апеляційною скаргою сторони захисту, погодився з наведеними вище висновками суду першої інстанції та зазначив, що ці докази відповідають вимогам щодо належності, допустимості й достовірності, а їх сукупність - достатності та взаємозв`язку, що підтверджують вину ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення за наведених у вироку обставин, яка доведена поза розумним сумнівом та засвідчена сукупністю зібраних у кримінальному провадженні доказів.
Щодо кваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 110 КК України
Об`єктивна сторона інкримінованого засудженій злочину, серед іншого, характеризується активними діями, вчиненими з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України.
Зміна території - це будь-які дії, спрямовані на передачу частини території України під юрисдикцію іншої держави або зменшення території України шляхом утворення на території іншої суверенної держави. Питання про зміну території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом, який може бути призначений тільки Верховною Радою України (ст. 73 Конституції України, п. 3 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про всеукраїнський референдум»).
Тобто об`єктивна сторона цього злочину виявляється у конкретній формі - дії, вчиненій з метою зміни меж території або державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України.
Суб`єкт вказаного злочину є загальним, суб`єктивна сторона характеризується виною у виді прямого умислу.
Сукупністю міжнародних актів беззаперечно підтверджено, що Україна є суверенною державою з міжнародно визнаними кордонами. Суверенітет України визнаний всіма країнами світу, в тому числі і рф. Міжнародні кордони України визначені та визнані всіма країнами світу. Демаркація кордонів України і рф здійснена.
Відповідно до опису й карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та рф про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований рф 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької і Луганської областей належить до території України.
Аналогічна позиція знайшла своє відображення в постанові Верховного Суду від 15 липня 2025 року у справі № 686/13251/22.
Як видно з матеріалів кримінального провадження, суди попередніх інстанцій, визнаючи ОСОБА_7 винуватою у скоєнні інкримінованого їй злочину, передбаченого ч. 3 ст. 110 КК України, зазначили, що вона, будучи депутатом Державної Думи Федеральних Зборів рф, тобто представником влади рф:
- повинна була знати і достовірно знала про ратифікацію рф зазначеного вище договору про українсько-російський державний кордон;
- достовірно знала про незаконність і протиправність зміни меж території та державного кордону України;
- під час засідань палати 15 лютого 2022 року підтримала постанову зі зверненням до Президента рф з проханням розглянути питання про визнання рф самопроголошених Донецької та Луганської народних республік як самостійних, суверенних і незалежних держав, проголосувавши «за»;
- маючи можливість голосувати з указаних питань проти чи утриматися від голосування, адже такі варіанти волевиявлення наявні в інших депутатів, ОСОБА_7 проголосувала за, здійснивши усвідомлений вольовий вибір, і під час голосування розуміла, що діє всупереч встановленим національним та міжнародним правовим актам.
Крім того, мотивуючи свої рішення, суди зауважили, що:
- визнання інших державних утворень - «Луганської народної республіки» та «Донецької народної республіки» у межах міжнародно визнаних кордонів України на її території є діями, спрямованими на зміну меж території та державного кордону України;
- внаслідок ухвалення постанови про звернення до Президента рф з проханням розглянути питання про визнання рф самопроголошених Донецької та Луганської народних республік як самостійних, суверенних і незалежних держав рф під приводом допомоги так званим «Донецькій народній республіці» і «Луганській народній республіці» 24 лютого 2022 року здійснила повномасштабне військове вторгнення на територію України, розпочала бойові дії на території України з метою зміни меж території та державного кордону України, що мало наслідком загибель значної кількості людей, значні руйнування та інші тяжкі наслідки.
Таким чином, беручи до уваги наведені вище обставини, які згідно зі змістом оскаржуваних судових рішень підтверджуються наявними у справі доказами, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що ОСОБА_7 вчинила умисні дії з метою зміни меж території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України, які призвели до загибелі людей та інших тяжких наслідків, що охоплюється складом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 110 КК України.
Щодо наявності в діях ОСОБА_7 передбаченої ч. 3 ст. 110 КК України кваліфікуючої ознаки - вчинення злочину представником влади
За приписами ст. 8 КК України іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили кримінальні правопорушення за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.
Водночас колегія суддів зважує і на практику Верховного Суду про те, що Україна може поширювати свою кримінальну юрисдикцію на громадян рф, зокрема депутатів Державної Думи Федеральних Зборів рф, серед іншого, у частині притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, передбачені розд. І «Злочини проти основ національної безпеки України» і розд. XX «Кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» КК України (постанова від 11 грудня 2025 року у справі № 686/6637/23, ухвали від 29 травня 2025 року у справі № 686/22916/22, від 26 травня 2025 року у справі № 686/22462/22, від 28 липня 2025 року у справі № 607/6056/23, від 22 вересня 2025 року у справі № 686/20908/22).
Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає обґрунтованими висновки оскаржуваних судових рішень про наявність у діях ОСОБА_7 передбаченої ч. 3 ст. 110 КК України кваліфікуючої ознаки - вчинення злочину представником влади, а тому посилання захисника на невмотивованість вироку щодо можливості застосування до обвинуваченої цієї кваліфікуючої ознаки є безпідставними та з огляду на положення ст. 8 КК України і зазначену практику Верховного Суду не свідчать про допущення судами попередніх інстанцій таких істотних порушень вимог КПК України, які би перешкодили їм ухвалити законні й обґрунтовані рішення.
Крім того, за приписами ст. 18 КК України суб`єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 цієї статті). Спеціальним суб`єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, кримінальне правопорушення, суб`єктом якого може бути лише певна особа (ч. 2 цієї статті).
Таким чином, Суд не бере до уваги тверджень сторони захисту про те, що місцевий суд не установив, чи можна віднести обвинувачену до спеціального суб`єкта злочину - представника влади іншої держави, оскільки з огляду на складові ознаки злочину, передбаченого ст. 110 КК України, суб`єкт цього кримінального правопорушення - загальний, а диспозиція вказаної норми кримінального закону в системному тлумаченні із ч. 2 ст. 18 КК України, не містить посилань на те, що таке кримінально каране діяння може бути вчинене лише певною особою.
Щодо наявності в діях ОСОБА_7 передбаченої ч. 3 ст. 110 КК України кваліфікуючої ознаки - вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб
Положеннями ч. 2 ст. 28 КК України встановлено, що кримінальне правопорушення визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку кримінального правопорушення, домовилися про спільне його вчинення.
Домовленість про спільне вчинення кримінального правопорушення заздалегідь означає наявність згоди щодо його вчинення до моменту виконання його об`єктивної сторони. Домовленість на спільне вчинення кримінального правопорушення не обов`язково має відбуватися в усній чи письмовій формі, а визначається і за допомогою конклюдентних дій поведінки, що свідчить про намір діяти для досягнення спільної злочинної мети (постанова Верховного Суду від 17 лютого 2026 року у справі № 686/27031/22).
Як видно з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції (з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції), дослідивши наявні у справі докази, встановив, що ОСОБА_7 , будучи депутатом Державної Думи Федеральних Зборів рф, 15 лютого 2022 року взяла участь у засіданні, де спільно з іншими депутатами підтримала постанову зі зверненням до Президента рф з проханням розглянути питання про визнання рф самопроголошених Донецької та Луганської народних республік як самостійних, суверенних і незалежних держав та проголосувала «за».
Разом з тим, висновуючи про наявність у діях обвинуваченої складу інкримінованого їй злочину, суди попередніх інстанцій зазначили, що з 368 депутатів, які взяли участь у голосуванні 15 лютого 2022 року, 351 депутат (у тому числі й ОСОБА_7 ) проголосував за постанову, тобто депутати майже одноголосно підтримали постанову зі зверненням до Президента рф з проханням розглянути питання про визнання рф самопроголошених Донецької та Луганської народних республік як самостійних, суверенних і незалежних держав, що підтверджує попередню змову групи осіб на здійснення узгодженого голосування.
За таких обставин, а також ураховуючи положення ч. 2 ст. 28 КК України та зміст наведеної практики суду касаційної інстанції, колегія суддів уважає непереконливими доводи касаційної скарги захисника про те, що суд першої інстанції не мотивував наявності в діях ОСОБА_7 кваліфікуючої ознаки - вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, оскільки не установив, з якими саме особами була попередня змова та в чому полягав її зміст.
Крім того, на спростування доводів захисника про те, що засуджена ОСОБА_7 не мала попередньої змови з іншими особами та, голосуючи за постанову зі зверненням до Президента рф, лише висловила свою політичну позицію, за яку не може нести кримінальну відповідальність, Верховний Суд, з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, зазначає, що, будучи представником влади рф, унаслідок займаної нею посади депутата Державної Думи Федеральних Зборів рф, яка є вищим законодавчим органом цієї країни, ОСОБА_7 повинна була знати і достовірно знала про міжнародні акти та договори, сторонами яких є Україна й рф, якими, зокрема, визначено неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, та про захист їх незалежності і суверенітету, а також обов`язок держав утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності, не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави. Також вона була обізнана про незалежність України як держави, з урахуванням преамбули Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Факт усвідомлення представниками влади рф того, що Україна є суверенною державою з міжнародно визнаними кордонами, підтверджений ратифікацією рф 22 квітня 2004 року Договору між Україною та рф про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року, яким визнано й демарковано кордон між Україною і рф.
Щодо наслідків скоєного ОСОБА_7 інкримінованого їй злочину і встановлення факту заподіяння моральної, фізичної та майнової шкоди
Кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 3 ст. 110 КК України, є настання в результаті його вчинення таких суспільно небезпечних наслідків, як загибель людей (під загибеллю людей необхідно розуміти загибель хоча б однієї людини) або інших тяжких наслідків. Під іншими тяжкими наслідками у злочині, передбаченому ст. 110 КК України, треба розуміти настання великої матеріальної шкоди, зруйнування або пошкодження прикордонних інженерних споруд чи інших важливих об`єктів, виникнення масових безпорядків, розрив чи суттєве погіршення дипломатичних стосунків з іншою державою, заподіяння потерпілим тяжких тілесних ушкоджень тощо.
Як видно з матеріалів кримінального провадження, суди попередніх інстанцій, за результатом дослідження наданих стороною обвинувачення доказів, установили, що, внаслідокухвалення постанови (за яку майже одноголосно проголосували усі депутати Державної Думи Федеральних Зборів рф, у тому числі й ОСОБА_7 ) про звернення до Президента рф з проханням розглянути питання про визнання рф самопроголошених Донецької та Луганської народних республік як самостійних, суверенних і незалежних держав 15 лютого 2022 року, рф під приводом допомоги так званим «Донецькій народній республіці» і «Луганській народній республіці» здійснила 24 лютого 2022 року повномасштабне військове вторгнення на територію України, розпочала бойові дії на території України з метою зміни меж території та державного кордону України, що мало наслідком загибель значної кількості людей, значні руйнування та інші тяжкі наслідки.
Разом з тим факт широкомасштабного військового вторгнення рф на територію України 24 лютого 2022 року встановлено рішеннями міжнародних організацій (резолюцією Генеральної Асамблеї ООН ЕБ-П/І від 02 березня 2022 року «Про агресію проти України», пунктами 1, 3 Висновку 300 (2022) Парламентської Асамблеї Ради Європи «Наслідки агресії Російської Федерації проти України», пунктами 17, 18 Наказу від 16 березня 2022 року за клопотанням про вжиття тимчасових заходів у справі «Звинувачення в геноциді відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (Україна проти рф).
Крім того, мотивуючи свої рішення в частині наслідків дій обвинуваченої:
- місцевий суд установив, що настання тяжких наслідків у вигляді матеріальної шкоди, руйнування або пошкодження будинків, споруд чи інших важливих об`єктів, заподіяння потерпілим шкоди їхньому життю та здоров`ю підтверджується змістом протоколу огляду від 15 вересня 2022 року (огляд публікації на офіційному вебсайті ООН в Україні, де містилася інформація щодо втрат серед цивільних осіб станом на 21 червня 2022 року внаслідок збройного нападу рф на Україну, зокрема із 04:00 ранку 24 лютого до 21 червня 2022 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини зафіксувало 10 403 випадки загибелі або поранення цивільних осіб в Україні);
- суд апеляційної інстанції зазначив, що дії обвинуваченої ОСОБА_7 призвели до тяжких наслідків, які, крім того, що є загальновідомими, підтверджуються й вироками судів України, які є в Єдиному державному реєстрі судових рішень, тобто в загальному доступі, зокрема: вироком Деснянського районного суду м. Чернігова від 13 червня 2024 року, справа № 748/2095/23 (дата набрання законної сили 11 жовтня 2024 року), вироком Чернігівського районного суду Чернігівської області від 31 травня 2024 року, справа № 748/1469/24 (дата набрання законної сили 02 липня 2024 року), вироком Тростянецького районного суду Сумської області від 03 червня 2024 року, справа № 588/156/24 (дата набрання законної сили 04 липня 2024 року), вироком Херсонського міського суду Херсонської області від 05 серпня 2024 року, справа № 766/1560/24 (дата набрання законної сили 05 вересня 2024 року). При цьому суд зауважив, що із цих вироків вбачаються факти воєнних злочинів, вчинених військовослужбовцями збройних сил рф на території України, наслідком яких є загибель великої кількості людей, у тому числі цивільних осіб.
Ураховуючи наведене, колегія суддів висновує, що оскаржувані судові рішення, з огляду на їх зміст у частині дослідження доказів та встановлення обставин справи, спростовують доводи захисника про те, що стороною обвинувачення і судами не доведено наявності причинно-наслідкового зв`язку між конкретними діями ОСОБА_7 , а саме відповідного голосування, та загибеллю людей, а також настанням інших тяжких наслідків, передбачених ч. 3 ст. 110 КК України.
До того ж, з огляду на практику Верховного Суду, викладену в постановах від 15 липня 2025 року (справа № 686/13251/22) та від 17 лютого 2026 року (справа № 686/27031/22), відсутність в обвинувальному акті конкретних даних про потерпілих осіб у цьому кримінальному провадженні та інформації про заподіяння моральної, фізичної і майнової шкоди, не виключає та не спростовує встановлених судами попередніх інстанцій обставин щодо наслідків від дій обвинуваченої, а також, на переконання Суду, не впливає на кваліфікацію дій засудженої і доведеність її вини та не свідчить про вихід судами попередніх інстанцій за межі пред`явленого обвинувачення, оскільки, установлюючи фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення, з огляду на наявні у справі докази та інформацію із загально доступних джерел (зокрема і щодо вироків національних судів, якими зафіксовано факти скоєння військовослужбовцями рф воєнних злочинів під час повномасштабного вторгнення на територію України), суди попередніх інстанцій чітко зазначили про наслідки протиправних дій ОСОБА_7 (загибель людей, у тому числі дітей, отримання ними тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості та заподіяння матеріальних збитків у вигляді знищення будівель, майна та інфраструктури).
Беручи до уваги вказане, касаційна скарга захисника в цій частині задоволенню не підлягає.
Висновки Верховного Суду щодо кваліфікації дій засудженої
Ураховуючи зазначене вище, колегія суддів уважає, що кваліфікація дій ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 110 КК України, з урахуванням обсягу висунутого обвинувачення, досліджених місцевим судом доказів та встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи, є правильною, а її вина у вчиненні цього кримінального правопорушення - доведеною поза розумним сумнівом, тому касаційна скарга захисника в частині необхідності закриття кримінального провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України задоволенню не підлягає.
Щодо допущення судом апеляційної інстанції істотних порушень вимог КПК України під час перевірки вироку суду першої інстанції за апеляційною скаргою захисника
Відповідно до ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Як видно з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок місцевого суду в порядку апеляційної процедури, оцінив викладені стороною захисту доводи, ретельно їх перевірив та обґрунтовано залишив апеляційну скаргу без задоволення, у цілому належним чином мотивувавши своє рішення. При цьому підстав, які би свідчили про недоведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого їй злочину, передбаченого ч. 3 ст. 110 КК України, чи будь-яких інших порушень, передбачених ст. 412 КПК України, про що захисник указував в апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції не встановив.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зауважив, що суд не мусить надавати відповіді на кожне порушене питання, проте з рішення має бути ясно зрозуміло, що були вивчені головні проблеми, порушені в цій справі, і надана конкретна чітка відповідь на аргументи, які є вирішальними для вирішення справи (справи «Ван де Хурк проти Нідерландів», «Болдеа проти Румунії», «Морейра Феррейра проти Португалії»).
Ураховуючи наведене вище, а також з огляду на зміст матеріалів кримінального провадження та доводів касаційної скарги сторони захисту, колегія суддів не установила підстав, які би свідчили про те, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок, проігнорував ключові моменти цієї справи, які могли би вплинути на прийняття цим судом законного й обґрунтованого рішення.
Висновки Верховного Суду за результатом касаційного розгляду
Оскільки закон України про кримінальну відповідальність застосовано правильно, а тих істотних порушень вимог КПК України, які перешкодили або могли перешкодити суду першої інстанції та за результатом судового перегляду в апеляційному порядку суду апеляційної інстанції (зокрема, і в частині неусунення порушень, які, на думку сторони захисту, були допущені місцевим судом) ухвалити законні й обґрунтовані рішення, у ході касаційного розгляду не встановлено, колегія суддів уважає, що касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції - без зміни.
Водночас колегія суддів касаційного суду, враховуючи як практику Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Колоцца проти Італії», «Меденіца проти Швейцарії», «Шомоді проти Італії» та інші) щодо можливості проведення заочного кримінального провадження, так і вимоги ч. 3 ст. 400 КПК України, яка передбачає умови подання апеляційної скарги обвинуваченою, стосовно якої судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, уважає за необхідне зазначити про те, що засуджена навіть після закінчення строків на апеляційне чи касаційне оскарження не позбавлена права подати скаргу разом із клопотанням про поновлення строку на оскарження, якщо причини її неявки дійсно виявляться поважними, та вона не буде позбавлена можливості ставити питання про усунення порушень, які, на її думку, були допущені під час спеціального досудового розслідування та судового розгляду.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 , яка діє в інтересах засудженої ОСОБА_7 , залишити без задоволення, а вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 березня 2025 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 29 травня 2025 року - без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
