Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 травня 2026 року
м. Київ
справа № 127/23718/22
провадження № 51-3479 км 24
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
засудженої ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженої ОСОБА_6 та прокурора в кримінальному провадженні ОСОБА_7 на вирок Вінницького апеляційного суду від 15 грудня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22022020000000063 від 21 квітня 2022 року, за обвинуваченням
ОСОБА_6 ,ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки смт Донське Приморського району Калінінградської області Російської Федерації (далі - рф), жительки АДРЕСА_1 , раніше не судимої,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами другою, третьою статті 436-2 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вінницький міський суд Вінницької області вироком від 26 січня 2024 року ОСОБА_6 визнав винуватою та засудив до покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 436-2 КК - на строк 1 рік без конфіскації майна; частиною третьою статті 436-2 КК - на строк 5 років без конфіскації майна.
На підставі частини першої статті 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_6 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без конфіскації майна.
Відповідно до статті 75 КК ОСОБА_6 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат, заходів забезпечення кримінального провадження та долі речових доказів.
За обставин, установлених судом і детально викладених у його вироку, ОСОБА_6 визнано винуватою в тому, що вона, маючи проросійськи налаштовану позицію, яка випливала з розміщеного, вподобаного та поширеного нею в період з 12 по 24 квітня 2022 року у всесвітній мережі «Інтернет» інформаційного контенту зазначеної спрямованості, вчиняла дії з поширення матеріалів антиукраїнського характеру, у тому числі таких, що містять виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України, розпочатої у 2014 році, а також глорифікацію осіб, які здійснювали цю збройну агресію.
Так, ОСОБА_6 , перебуваючи за місцем свого проживання, а саме у квартирі АДРЕСА_2 , точного часу в ході досудового розслідування не встановлено, послуговуючись для ідентифікації користувача власним абонентським номером оператора мобільного зв`язку, створила особисту сторінку в соціальній мережі «Одноклассники» під іменем « ОСОБА_8 », яку використовувала з особистою, зокрема протиправною метою, також застосовуючи власний смартфон з установленим додатком під назвою «Ок», що забезпечувало доступ до зазначеної соціальної мережі.
Водночас ОСОБА_6 , достовірно знаючи про блокування доступу до російської соціальної мережі «Одноклассники», використовуючи спеціалізовані програми для обходу блокування - VPN, умисно, цілеспрямовано, переслідуючи антиукраїнські ідеологічні мотиви, достовірно знаючи про публічно-комунікативний характер соціальної мережі щодо можливості поширення інформації через всесвітню мережу «Інтернет» серед невизначеного кола осіб, на постійній основі використовувала власну сторінку в соціальній мережі «Одноклассники», у тому числі з метою вчинення кримінального правопорушення.
Тож ОСОБА_6 , маючи проросійську позицію, перебуваючи у своєму помешканні, умисно, за вказаних неправомірних мотивів, усвідомлюючи протиправність своїх дій, з метою виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України, розпочатої у 2014 році, а також глорифікацїї осіб, які здійснювали цю збройну агресію, підтримала проросійські наративи щодо збройного конфлікту на території України шляхом поширення відповідних публікацій і фотоматеріалів серед невизначеного кола осіб - користувачів соціальної мережі «Одноклассники» за таких обставин.
Зокрема, 12 квітня 2022 року ОСОБА_6 , використовуючи власний мобільний телефон та обліковий запис у соціальній мережі «Одноклассники», здійснила вхід на власну сторінку в цій мережі, власноручно опублікувала й поділилася темою, а саме спільнотою проросійської спрямованості під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_5)» із публікацією.
Указана публікація, опублікована й поширена ІНФОРМАЦІЯ_2 від імені користувача « ОСОБА_8 », отримала в ході ознайомлення з нею невизначеного кола осіб, у тому числі за сприяння ОСОБА_6 , вподобання - відмітки «Класс!», тим самим поширюючись далі, а також коментарі та відмітки «Поделиться».
Відповідно до висновку експерта Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз Служби безпеки України від 21 вересня 2022 року № 441/1 (далі - висновок № 441/1) у матеріалі (публікації), поширеному ОСОБА_6 , міститься глорифікація осіб, які здійснювали збройну агресію рф проти України, розпочату у 2014 році.
Водночас зазначений матеріал (публікацію) ОСОБА_6 розмістила на особистій інтернет-сторінці облікового запису в соціально орієнтованій мережі «Однокласники» у мережі « Інтернет», а отже він є публічно поширеним.
Надалі ОСОБА_6 , діючи повторно, використовуючи власний мобільний телефон та облікований запис в соціальній мережі «Одноклассники», здійснила вхід на свою сторінку в цій мережі, відшукала у спільнотах проросійської спрямованості, у тому числі під назвами (мовою оригіналу): «ІНФОРМАЦІЯ_6)», публікації антиукраїнського змісту, розміщені з 15 по 24 квітня 2022 року, і скористалася функцією «Класс!», що далі призвело згідно із запрограмованим цієї соціальної мережі алгоритмом до закріплення публікацій на сторінці акаунту. Тим самим ОСОБА_6 розмістила й поширила публікації відповідно до алгоритму роботи інтернет-ресурсу «Одноклассники» у вільний доступ для перегляду іншими користувачами.
За висновком № 441/1 у текстах згаданих публікацій містяться виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України, розпочатої у 2014 році, а також глорифікація осіб, які здійснюють цю збройну агресію.
Публікації, уподобані та поширені від імені користувача « ОСОБА_8 », отримали в ході ознайомлення з ними невизначеного кола осіб, у тому числі за сприяння ОСОБА_6 , вподобання - відмітки «Класс!», таким чином поширилися далі, а також коментарі й відмітки «Поделиться».
Разом з тим указані матеріали (публікації) ОСОБА_6 розмістила на особистій інтернет-сторінці облікового запису соціально орієнтованої мережі «Одноклассники» під іменем « ОСОБА_8 ) у мережі «Інтернет», а отже вони є публічно поширеними.
При цьому ОСОБА_6 , умисно та цілеспрямовано виражаючи в соціально орієнтованій мережі «Одноклассники» антиукраїнські погляди, підтверджувала проросійські наративи й окреслювала про правильність ворожої пропаганди щодо агресії рф проти України.
На цей вирок прокурор у кримінальному провадженні ОСОБА_7 та обвинувачена ОСОБА_6 подали апеляційні скарги.
Вінницький апеляційний суд ухвалою від 17 квітня 2024 року ці скарги залишив без задоволення, а вирок місцевого суду від 26 січня 2024 року - без змін.
Верховний Суд постановою від 29 травня 2025 року частково задовольнив касаційну скаргу прокурора ОСОБА_7 , скасував ухвалу Вінницького апеляційного суду від 17 квітня 2024 року й призначив новий розгляд кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.
Апеляційний суд 09 липня 2025 року скасував вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та ухвалив новий вирок, яким визнав ОСОБА_6 винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень і призначив їй покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 436-2 КК - на строк 1 рік без конфіскації майна; частиною третьою статті 436-2 цього Кодексу - на строк 5 років без конфіскації майна. На підставі частини першої статті 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначив ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без конфіскації майна. У решті вирок суду першої інстанції залишив без змін.
Верховний Суд, переглянувши вирок апеляційного суду від 09 липня 2025 року за касаційною скаргою ОСОБА_6 , постановою від 06 листопада 2025 року скасував вказане судове рішення і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Вінницький апеляційний суд 15 грудня 2025 року скасував вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 26 січня 2024 року щодо ОСОБА_6 в частині призначення їй покарання через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і ухвалив у цій частині новий вирок, яким визнав її винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами другою, третьою статті 436-2 КК, та призначив їй покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 436-2 КК - на строк 1 рік без конфіскації майна; частиною третьою статті 436-2 КК - на строк 5 років без конфіскації майна. На підставі частини першої статті 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначив ОСОБА_6 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без конфіскації майна.
Відповідно до частини п`ятої статті 72 КК зарахував ОСОБА_6 у строк покарання 2 місяці 4 дні відбутого нею покарання у виді позбавлення волі згідно з вироком Вінницького апеляційного суду від 09 липня 2025 року в цій справі. У решті вирок суду залишив без змін.
Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог та узагальнені доводи осіб, які їх подали.
Засуджена ОСОБА_6 у касаційній скарзі, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить змінити вирок апеляційного суду в частині призначеного покарання, звільнивши її на підставі статті 75 КК від його відбування з випробуванням з установленням іспитового строку.
На обґрунтування заявлених вимог стверджує, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки її доводам, викладеним в апеляційній скарзі з доповненнями, щодо нечіткості терміна глорифікація і відсутності його легального визначення в кримінальному законі попри наявність відповідних зауважень органів державної влади. Вважає, що твердження апеляційного суду про зрозумілість і поширеність терміна глорифікація не має належного правового підґрунтя та суперечить принципу правової визначеності. Переконана, що стаття 436-2 КК спрямована на захист українського інформаційного простору від російської пропаганди, а не на переслідування будь-яких дій, які відбуваються на іноземних ресурсах без впливу на Україну. Наголошує, що дії, вчинені в російській соціальній мережі «Однокласники.ru», яка функціонує поза межами території України, не входить до національного інформаційного простору України та є забороненою на її території, не можна кваліфікувати як злочин, вчинений «на території України», у розумінні статті 6 КК.
Зазначає, що апеляційний суд, перелічивши загальні підстави для обмеження свободи вираження поглядів, передбачені частиною другою статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), не встановив, яка саме з них має безпосередній зв`язок з діями обвинуваченої. Суд, як стверджує ОСОБА_6 , не довів, що вподобання чужих публікацій у забороненій соціальній мережі становило реальну загрозу національній безпеці чи інформаційному простору України, з огляду на що відсутній аналіз необхідності та пропорційності втручання, як того вимагає Конвенція. Вважає, що апеляційний суд, відхиляючи її посилання на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Melike v. Turkey, неправильно витлумачив його зміст і не врахував ключового висновку цього Суду про те, що встановлення вподобання (like) щодо чужих публікацій не є рівнозначним їх поширенню; не довів публічності відповідних дій, реального охоплення аудиторії, фактичного впливу на український інформаційний простір, а також необхідності застосування саме кримінального переслідування як крайнього заходу втручання у свободу вираження поглядів. Також засуджена не погоджується з рішенням суду про необхідність призначення їй покарання з реальним його відбуванням. Вказує на те, що суд не пояснив, чому ті самі дані про її особу, які раніше виправдовували застосування статті 75 КК, тепер втратили значення. Зауважує, що законодавець не встановив прямої заборони застосування статті 75 КК, у разі вчинення злочинів, передбачених статтею 436-2 КК, а посилання апеляційного суду на окремі постанови Верховного Суду не може вважатися належним правовим обґрунтуванням неможливості застосування статті 75 КК.
Вважає, що апеляційний суд ухвалив вирок без належного мотивування, без аналізу особи засудженої та її поведінки, без врахування соціальних обставин, які мають істотне значення для призначення покарання, і без дотримання принципу індивідуалізації.
Прокурор у касаційній скарзі, вказуючи на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить змінити вирок апеляційного суду, виключивши з резолютивної його частини посилання на застосування частини п`ятої статті 72 КК щодо зарахування ОСОБА_6 у строк покарання 2 місяців 4 днів відбування нею покарання у виді позбавлення волі відповідно до вироку Вінницького апеляційного суду від 15 грудня 2025 року.
Стверджує на те, що перебування ОСОБА_6 в установі виконання покарань до скасування судом касаційної інстанції 06 листопада 2025 року вироку апеляційного суду є періодом відбування покарання за вироком суду апеляційної інстанції від 09 липня 2025 року, на виконання якого ОСОБА_6 і було взято під варту та направлено до відповідної установи виконання покарань, який не потребує окремого зарахування в порядку частини п`ятої статті 72 КК. На обґрунтування своєї позиції посилається на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 03 липня 2025 року у справі № 289/2107/20.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні засуджена ОСОБА_6 підтримала свою касаційну скаргу, просила її задовольнити; стосовно задоволення касаційної скарги прокурора заперечила.
Прокурор, вказавши на необґрунтованість касаційної скарги засудженої, заперечив щодо її задоволення; водночас підтримав касаційну скаргу сторони обвинувачення та просив її задовольнити.
Оцінка Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження і доводи, викладені в касаційних скаргах, Суд дійшов такого висновку.
За змістом статей 433, 438 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, а тому перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.
Зазначені обставини дослідили суди першої та апеляційної інстанцій і вони не підлягають перегляду в касаційному порядку згідно з вимогами згаданих статей, а отже під час касаційного розгляду кримінального провадження колегія суддів керується фактичними обставинами справи, установленими судом.
Відповідно до положень частини другої статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Правилами статті 370 КПК визначено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, встановлених цим Кодексом, а обґрунтованим - рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.
Як видно з вироку Вінницького міського суду Вінницької області від 26 січня 2024 року, суд першої інстанції, мотивуючи висновок про винуватість ОСОБА_6 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами другою, третьою статті 436-2 КК, послався на докази, які було зібрано в установленому законом порядку, досліджено під час судового розгляду та оцінено судом згідно з приписами статті 94 КПК.
Допитана в судовому засіданні обвинувачена ОСОБА_6 вину в учиненні інкримінованих діянь не визнала, суду повідомила, що жодної інформації антиукраїнської спрямованості на своїй сторінці у вказаній соціальній мережі вона не публікувала, а відмітка «лайк» під постом у соціальній мережі не є тотожною з позначкою «поділитися» розповсюдженням інформації.
Як установив суд першої інстанції, заперечення обвинуваченою своєї вини повністю спростовуються сукупністю наявних у провадженні доказів, які узгоджуються між собою та зміст яких докладно наведено у вироку.
Зокрема, винуватість ОСОБА_6 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами другою, третьою статті 436-2 КК, підтверджується, крім іншого, поясненнями самої обвинуваченої, яка в судовому засіданні повідомила, що дійсно поширювала зазначені в обвинувальному акті публікації проросійського характеру через соціальну мережу «Однокласники» в особистому профілі « ok.ru » за допомогою функції «Клас!», що узгоджується з даними протоколів огляду її сторінки від 25 квітня та 25 серпня 2022 року й висновком експерта від 21 вересня 2022 року № 441/1, відповідно до якого в наданих на дослідження матеріалах (публікаціях), поширених ОСОБА_6 на своїй особистій інтернет-сторінці облікового запису соціально орієнтованої мережі «Однокласники» під іменем « ОСОБА_8 » за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 містяться виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України, розпочатої у 2014 році, а також глорифікація осіб, які здійснювали цю збройну агресію; вказані матеріали (публікації), ОСОБА_6 розмістила на особистій сторінці інтернет-сторінці облікового запису соціально-орієнтованої мережі «Однокласники» під іменем « ОСОБА_8 » (за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 ) у мережі «Інтернет», а отже вони є публічно поширеними.
Погоджуючись із висновками місцевого суду в частині доведеності вини ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції у вироку зазначив, що винуватість останньої у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами другою, третьою статті 436-2 КК, за обставин, установлених судом, відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, підтверджується сукупністю зібраних у кримінальному провадженні та досліджених у судовому засіданні доказів, які суд оцінив у сукупності з іншими доказами й на підставі яких ухвалив законне та обґрунтоване рішення.
Щодо доводів засудженої про вчинення дій у російській соціальній мережі «Однокласники.ru», яка функціонує поза межами території України, не входить до національного інформаційного простору України та є забороненою на її території, і неможливість їх кваліфікації як злочину, вчиненого «на території України», у розумінні статті 6 КК.
Згідно зі статтею 3 КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Кримінальна протиправність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.
Законом України від 03 березня 2022 року № 2110-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення кримінальної відповідальності за виготовлення та поширення забороненої інформаційної продукції», який набрав чинності 16 березня 2022 року, було доповнено Кримінальний кодекс України статтею 436-2.
Відповідно до матеріалів кримінального провадження інкриміновані ОСОБА_6 діяння вона вчинила в період з 12 по 24 квітня 2022 року, тобто після набрання чинності зазначеним вище Законом, а отже вони є кримінально караними.
Як убачається з оскарженого вироку, апеляційний суд, спростовуючи посилання ОСОБА_6 на те, що якщо вона й учинила відповідні діяння, то зробила це в російській соціальній мережі «Одноклассники.ru», а не в її українській версії, а також на те, що соціальна мережа заборонена на території України, не має аудиторії в інформаційному просторі України й не може бути переслідуваною на території України, виходив з того, що згідно з КК відповідальності підлягають особи, які вчинили кримінальні правопорушення на території України (стаття 6 КК); при цьому кримінальне правопорушення визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України.
ОСОБА_6 , як установив суд першої інстанції, поширювала матеріали, у яких містяться виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України, розпочатої у 2014 році, а також глорифікувала осіб, які здійснювали таку агресію, перебуваючи за місцем свого проживання, а саме в м. Вінниці в Україні. Та обставина, що для вчинення відповідних дій вона використовувала іноземну (російську) й заборонену на території України соціальну мережу, здійснюючи віддалений доступ до своєї персональної сторінки в цій мережі, не впливає на визначення місця вчинення злочину й територіальну чинність закону про кримінальну відповідальність.
Колегія суддів касаційного суду погоджується з наведеними висновками та вважає за необхідне зазначити, що ОСОБА_6 хибно трактує поняття місця вчинення кримінального правопорушення, яким є не інформаційний простір, а територія, де воно було вчинене; у цьому кримінальному провадженні - це квартира за місцем її проживання в м. Вінниці.
Твердження засудженої про те, що стаття 436-2 КК спрямована на захист українського інформаційного простору від російської пропаганди, а не на переслідування будь-яких дій, що відбуваються в іноземних ресурсах без впливу на Україну, є її власними переконаннями, які також не ґрунтуються на вимогах закону.
Використання для поширення матеріалів заборонених російських соцмереж, у тому числі «Однокласники.ru», впливає на інформаційний простір України через пряме втручання в національну безпеку, створення масового доступу до дезінформації та застосування цих платформ як інструментів гібридної війни рф.
Користувач, який публікує контент у вказаній соціальній мережі, стає частиною російської інформаційної пропаганди, спрямованої проти України. Навіть якщо допис зроблено для аудиторії в рф, він працює на створення єдиного ворожого інформаційного поля, яке використовується для мотивації російських військових, виправдання війни та дестабілізації суспільно-політичної ситуації.
Стосовно доводів засудженої про відсутність у рішенні апеляційного суду аналізу необхідності та пропорційності втручання, як того вимагає Конвенція, у свободу вираження поглядів, оскільки не доведено, що вподобання чужих публікацій у забороненій соціальній мережі становило реальну загрозу національній безпеці чи інформаційному простору України, повідомляємо наведене нижче.
Статтею 34 Конституції України дійсно передбачено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Водночас згідно з частиною другою згаданої статті здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Отже, відповідне конституційне право не є абсолютним і може підлягати встановленим законом обмеженням з певною, визначеною в Конституції України, метою.
Відповідно до статті 10 Конвенції кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язано з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Таким чином, аналіз статті 10 Конвенції дає змогу зрозуміти, що, з одного боку, в положеннях частини першої цієї статті проголошено низку свобод. Зокрема, право на свободу вираження своїх поглядів включає не тільки свободу дотримуватися своєї думки, тобто не бути переслідуваним за свої переконання, але також можливість вільно отримувати й розповсюджувати інформацію та ідеї. Принциповий момент у реалізації права на свободу вираження поглядів полягає в тому, що таке право може мати транскордонний характер. При цьому автори Конвенції не висували жодних умов щодо того, хто саме може брати участь у розповсюдженні інформації. Тож це може бути будь-який громадянин країни, яка є учасницею Конвенції.
З іншого боку, норми частини другої статті 10 Конвенції встановлюють певні обмеження стосовно свободи вираження поглядів. Але такі обмеження можуть бути пов`язані лише з шістьма моментами, а саме: 1) захист інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки; 2) запобігання заворушенням чи злочинам; 3) охорона здоров`я або моралі; 4) захист репутації чи прав інших осіб; 5) запобігання розголошенню конфіденційної інформації; 6) підтримання авторитету та безсторонності суду.
Твердження засудженої про те, що апеляційний суд, перелічивши загальні підстави для обмеження свободи вираження поглядів, передбачені частиною другою статті 10 Конвенції, не встановив, яка саме з них має безпосередній зв`язок з діями обвинуваченої, є неспроможним з огляду на таке.
Апеляційний суд, ухвалюючи вирок, у своєму рішенні зазначив, що згідно з пояснювальною запискою до проєкту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення кримінальної відповідальності за виготовлення та поширення забороненої інформаційної продукції)» його метою є протидія засобами кримінально-правового впливу ворожим інформаційним впливам в умовах триваючої гібридної війни рф з Україною. Також в цій записці йдеться про те, що внаслідок неналежного правового регулювання в національному інформаційному просторі України останніми роками спостерігається низка негативних явищ, які створюють реальні та потенційні загрози інформаційній безпеці людини й громадянина, суспільства та держави. Ці загрози стали істотним фактором, що безпосередньо підриває інформаційну безпеку держави в умовах триваючої з 2014 року збройної агресії рф проти України.
З плином часу росія посилює свою агресивну політику, зокрема, ведучи широкомасштабну глибинну інформаційну війну проти нашої держави. Вагомою складовою такої гібридної інформаційної війни проти України були й залишаються прояви ворожої пропаганди, що негативно впливають на суспільну свідомість в Україні. Особливу небезпеку являють собою виготовлення та поширення в Україні інформаційних матеріалів, спрямованих на пряме чи опосередковане виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України, розпочатої у 2014 році у тому числі шляхом представлення збройної агресії рф проти України як «внутрішнього конфлікту», «громадянського конфлікту», «громадянської війни»,і заперечення тимчасової окупації частини території України.
Так само елементом цієї пропаганди є глорифікація осіб, які здійснювали збройну агресію рф проти України, розпочату у 2014 році, представників як збройних формувань рф, так і іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих і фінансованих рф, а також представників окупаційної адміністрації рф, яку складають її державні органи й структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та представників підконтрольних рф самопроголошених органів, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України, зокрема, шляхом їх визначення як «повстанці», «ополченці», «ввічливі військові люди».
Гібридний характер агресії, яка здійснюється росією в інформаційній сфері, несе загрозу державному суверенітетові та територіальній цілісності України.
Апеляційний суд звернув увагу на те, що відповідний законопроєкт було розроблено й зареєстровано в лютому 2021 року за умов, коли агресія росії проти України здебільшого мала гібридний (прихований) характер, і прийнятий лише тоді, коли така агресія стала відкритою, повномасштабною, починаючи із неспровокованого та віроломного нападу рф на Україну 24 лютого 2022 року.
Тож мета, яку переслідував зазначений законопроєкт, що став законом, відповідає частині другій статті 10 Конвенції, а відповідні загрози для територіальної цілісності нашої Держави та її національної безпеки перейшли з категорії потенційних у реальні.
ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що висловлювання, які в умовах збройного конфлікту можуть бути сприйняті як підтримка насильства або схвалення дій агресора, не підпадають під захист статті 10 Конвенції. У контексті збройних конфліктів, протистояння або загрози територіальній цілісності ЄСПЛ проводить чітку межу між свободою вираження поглядів та висловлюваннями, які становлять загрозу національній безпеці чи громадському порядку.
Стаття 436-2 КК через установлення кримінальної відповідальності за визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України, глорифікацію її учасників фактично захищає історичну правду, об`єктивний і неупереджений погляд цивілізованого суспільства від брехливої пропаганди та шкідливих наративів російської пропаганди. В умовах розпочатого 22 лютого 2022 року неспровокованого й віроломного повномасштабного вторгнення рф в Україну такий підхід законодавця не можна вважати непропорційним, про що ствердив і апеляційний суд у вироку.
Отже, кримінальна відповідальність за статтею 436-2 КК є інструментом захисту національної безпеки в умовах війни, що відповідає міжнародним стандартам.
В умовах війни вподобання ворожого контенту в заборонених мережах переходить межу між вільним вираженням поглядів та участю в інформаційній війні проти України. Як наслідок, втручання держави є необхідним для безпеки, а обмеження права - пропорційним.
З огляду на наведене, доводи засудженої про відсутність у рішенні апеляційного суду аналізу необхідності та пропорційності втручання, як того вимагає Конвенція, у свободу вираження поглядів є безпідставними.
Стосовно тверджень засудженої про неправильне тлумачення апеляційним судом змісту рішення ЄСПЛ у справі Melike v. Turkey та залишення поза увагою ключового висновку цього Суду про те, що встановлення відмітки «Подобається» (like) під чужими публікаціями не є рівнозначним їх поширенню.
Як видно з оскарженого вироку, апеляційний суд зауважив, що ЄСПЛ, оцінюючи зазначену вище справу на предмет порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів), дійсно, серед іншого, вказав на те, що заявниця (пані ОСОБА_11 ) не була тією особою, яка створила та опублікувала спірний контент у відповідній соціальній мережі, а її дія обмежувалася натисканням кнопки «Подобається» під цим контентом. При цьому ЄСПЛ вказав, що акт додавання «Подобається» до контенту не може розглядатися як такий, що має таку ж вагу, як і поширення контенту в соціальних мережах, оскільки реакція «Подобається» просто виражає симпатію до опублікованого контенту, а не активне бажання його розповсюджувати.
Водночас, на думку апеляційного суду, наведений вище висновок ЄСПЛ зробив з урахуванням специфіки алгоритму оброблення позначки «Подобається» саме в соціальній мережі «Фейсбук», де заявниця натискала відповідну кнопку щодо різних публікацій, розміщених третьою особою.
Разом з тим, на що безпосередньо вказав апеляційний суд у вироку, між мережею «Фейсбук» і мережею «Однокласники» існує принципова відмінність, зокрема в частині алгоритмів обробки позначок «Подобається» - «Like» і «Класс!» відповідно.
Так, натискання кнопки «Подобається» у мережі «Фейсбук» є способом повідомити про те, що людині сподобалася публікація без залишення коментаря про це. Наприклад, якщо особа натисне «Подобається» під відео друга, інші користувачі, які також можуть бачити це відео, зможуть побачити, кому воно сподобалося, а особа, яка його поширила, отримає повідомлення, що хтось його (відео) вподобав.
Натомість суд установив, що в іноземній (російській) соціальній мережі «Одноклассники» діє інший алгоритм обробки позначок «Класс!», відповідно до якого натискання цієї кнопки не лише свідчить про те, що певний користувач вподобав допис, що видно іншим особам, які його переглядають, та автору допису, а призводить до закріплення цього допису (публікації) на сторінці акаунту користувача, тобто його поширення серед невизначеного кола осіб.
ОСОБА_6 , як ствердив суд, не могла не знати про таку особливість цієї мережі, оскільки користувалася нею і щоразу поширювала вподобані нею публікації певного змісту, тобто вчиняла активні дії для розповсюдження інформації, яка, зокрема, містить заперечення, виправдовування збройної агресії рф проти України та глорифікацію осіб, які її здійснювали.
Протиправну діяльність ОСОБА_6 власне було виявлено й припинено саме у зв`язку з тим, що відповідні публікації відображалися на її сторінці в соціальній мережі «Одноклассники», вона поширювала їх шляхом публікавання на власній сторінці за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Як убачається з матеріалів провадження, зокрема з даних, що містяться в протоколі огляду від 25 квітня 2020 року, об`єктом якого була сторінка користувача під іменем « ОСОБА_8 » у соціально орієнтованій мережі «Одноклассники», зміст цієї сторінки доступний усім зареєстрованим користувачам згаданої соціальної мережі й серед наявних на вказаній сторінці публікацій виявлено інформаційні матеріали, спрямовані на визнання правомірності збройної агресії рф проти України, суть яких викладено в обвинуваченні, на що звернув увагу як суд першої, так і апеляційної інстанцій.
Ураховуючи наведене, колегія суддів касаційного суду вважає безпідставними доводи засудженої стосовно залишення поза увагою апеляційним судом висновоку ЄСПЛ у справі Melike v. Turkey про те, що встановлення відмітки «Подобається» (like) під чужими публікаціями не є рівнозначним їх поширенню, а також про неправильне тлумачення рішення у вказаній справі.
Стосовно доводів засудженої про нечіткість терміна «глорифікація» та відсутність його легального визначення в кримінальному законі, а також щодо необґрунтованості оскарженого вироку з огляду на те, що апеляційний суд не надав належної оцінки вказаним доводам
Згідно з вироком суд апеляційної інстанції не залишив без уваги посилання засудженої на те, що вона нібито не розуміє терміна «глорифікація», який вжито у статті 436-2 КК та пред`явленому їй обвинуваченні, адже це слова іншомовного походження.
Дійсно, як указав суд, цей термін є поширеним і зрозумілим, та, зокрема, зустрічається в законодавстві, а саме - Закон України від 05 квітня 2001 року № 2365-ІІІ «Про політичні партії в Україні» визначає цей термін як вихваляння, звеличення, славлення, прославлення дій та/або бездіяльності осіб, вказаних у пункті 11 частини першої статті п`ятої.
Отже, під глорифікацією розуміється вихваляння, звеличення, славлення, прославлення дій та/або бездіяльності осіб, які здійснювали або здійснюють збройну агресію проти України, представників збройних формувань рф, незаконних збройних формувань, банд, найманців, створених та/або підпорядкованих, та/або керованих, та/або фінансованих рф, а також представників окупаційної адміністрації рф, яку складають її державні органи й інші структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та представників підконтрольних рф самопроголошених органів, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України, у тому числі шляхом їх визначення як «повстанці», «ополченці», «ввічливі люди» тощо.
Твердження засудженої про те, що визначення терміна «глорифікація» нечітке, з огляду на наведене вище є неспроможним.
До того ж цей термін використовується і в інших законах, наприклад у Законі України від 13 грудня 2022 року № 2849-IX «Про медіа».
Відсутність законодавчого визначення терміна «глорифікація» у КК не впливає на можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 436-2 цього Кодексу, оскільки самі дії (вихваляння, звеличення, прославлення) є очевидними з матеріалів (дописів, висловлювань). Відсутність дефініції безпосередньо в КК означає лише те, що правоохоронні органи та суди використовують буквальне, словникове значення слова, яке згадується в інших законах. Бланкетний характер диспозиції вказаної норми не може бути перешкодою до притягнення до кримінальної відповідальності, адже є звичайним засобом законодавчої техніки в КК.
Відповідно до Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України», оцінка конституційності законів належить до виключної компетенції Конституційного Суду України.
При цьому Суд нагадує про те, що суди загальної юрисдикції зобов`язані застосовувати норми кримінального закону доти, доки вони не визнані неконституційними у встановленому законом порядку, а свобода слова не може використовуватися як прикриття для поширення ідей, що загрожують національній безпеці держави.
Таким чином, застосування статті 436-2 КК є законним, пропорційним та таким, що відповідає європейським стандартам захисту прав людини.
Щодо доводів засудженої з приводу необґрунтованості рішення апеляційного суду в частині призначеного їй покарання з реальним його відбуванням
Відповідно до частини другої статті 439 КПК вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді.
Згідно з положеннями статті 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
При цьому каральна функція не є основною, а обраний захід примусу має максимально сприяти досягненню справедливого балансу між правами й свободами особи та захистом інтересів держави й суспільства. Покарання має бути співмірним злочину, що передбачає врахування способу та об`єкта посягання, тяжкості наслідків вчиненого й потенційної суспільної небезпеки. Така домірність є необхідним проявом справедливості кримінальної відповідальності.
Виправлення як мета покарання - це той наслідок, який прагне досягнути держава передбаченими законом заходами примусу, а виправлення засудженого - це певні зміни в його особистості, які утримають його надалі від вчинення нових злочинів. З погляду моралі виправлення засудженого і є кінцевою метою покарання.
З огляду на вказану мету й принципи справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності й даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню.
Визначені в статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Відповідно до статті 75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Водночас дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або вирішення питання про звільнення від його відбування мають межі, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати чи змінити судове рішення на підставі статті 414 КПК у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання хоч і не виходить за межі, установлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, проте за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.
Як убачається з оскаржуваного судового рішення, апеляційний суд указаних вимог дотримався.
Суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_6 покарання, на виконання наведених вимог закону України про кримінальну відповідальність врахував характер і ступінь суспільної небезпеки скоєних кримінальних правопорушень, які згідно зі статтею 12 КК є нетяжким (частина друга статті 436-2 КК) і тяжким (частина третя статті 436-2 КК) злочинами; дані про особу винної, яка вину у вчиненому не визнала, раніше не судима, позитивно характеризується за місцем проживання, на обліку у лікарів нарколога й психіатра не перебуває; а також взяв до уваги відсутність обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання.
За указаних обставин місцевий суд, призначивши ОСОБА_6 покарання за частинами другою, третьою статті 436-2 КК в межах санкцій статей та остаточне покарання на підставі частини першої статті 70 КК, дійшов висновку про можливість її звільнення від відбування покарання з випробуванням і застосував положення статті 75 КК, з чим погодився й суд апеляційної інстанції.
Ухвалу апеляційного суду було скасовано постановою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
Так, постановою Верховного Суду від 29 травня 2025 року за касаційною скаргою прокурора ухвалу Вінницького апеляційного суду від 17 квітня 2024 року стосовно ОСОБА_6 було скасовано з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції з огляду на те, що апеляційний суд, допустив порушення вимог пункту 2 частини першої статті 413 КПК та пункту 2 частини другої статті 419 КПК. Як видно зі змісту цієї постанови суд касаційної інстанції вже дійшов висновку про те, що суд першої інстанції застосовав закон України про кримінальну відповідальність, який не підлягав застосуванню. Також цей суд вказав суду апеляційної інстанції під час нового апеляційного розгляду на те, що за відсутності інших обставин, які відповідно до вимог закону можуть істотно вплинути на висновки суду в цій частині, застосування положень статті 75 КК слід вважати необґрунтованим.
Суд повторює, що відповідно до правил статті 439 КПК вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді.
Як убачається з оскаржуваного вироку, суд апеляційної інстанції при новому апеляційному розгляді на виконання постанови Верховного Суду дослідив наявні у провадженні докази та дійшов висновку, що звільняючи ОСОБА_6 від відбування призначеного покарання з випробуванням, місцевий суд повною мірою не врахував тяжкості скоєних кримінальних правопорушень, одне з яких відповідно до положень статті 12 КК є тяжким, та даних про особу обвинуваченої, а саме того, що вона не визнала вини, не дала критичної оцінки своїй злочинній діяльності, не усвідомила суспільної небезпеки вчинених кримінальних правопорушень, не бажала виправити ситуацію, що склалася, і стати на шлях виправлення. Поза увагою суду залишилися й обставини справи, адже ОСОБА_6 шляхом умисного та цілеспрямованого вираження в соціально орієнтованій мережі «Однокласники» антиукраїнських поглядів підтвердила проросійські наративи й окреслила правильність ворожої пропаганди агресії рф проти України.
Апеляційний суд, врахувавши наведене, а також обставини справи в їх сукупності, ствердив про відсутність можливості звільнення ОСОБА_6 від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі статті 75 КК, вважаючи, що навіть здійснення нагляду з боку органів пробації не забезпечить виправлення і перевиховання винної.
Водночас суд апеляційної інстанції не залишив поза увагою доводи ОСОБА_6 , яка, заперечуючи проти призначення їй реального покарання, посилалася на свій похилий вік і незадовільний стан здоров`я, і, навівши вичерпні обґрунтування, докладно відповів на вказане.
Призначаючи засудженій покарання у виді позбавлення волі в межах санкцій частин другої, третьої статті 436-2 КК та остаточне покарання на підставі частини першої статті 70 КК, яке належить відбувати реально, без конфіскації майна, апеляційний суд дотримався вимог статей 50, 65 КК.
Таке покарання є необхідним для досягнення його мети, тобто необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченої та запобігання вчиненню нових злочинів як нею, так і іншими особами.
Поряд із цим колегія суддів погоджується з твердженням ОСОБА_12 про те, що законодавець не встановив прямої заборони для застосування статті 75 КК в разі вчинення злочинів, передбачених статтею 436-2 КК. Водночас, Суд зауважує, що питання про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням належить до дискреційних повноважень суду і вирішується з урахуванням усіх обставин справи в їх сукупності в кожному конкретному випадку. Положення статті 75 КК застосовуються з огляду на можливість досягти мети покарання передбаченої в статтях 50, 65 цього Кодексу. Проте в цьому кримінальному провадженні відповідних підстав не вбачається.
З огляду на наведене, рішення апеляційного суду в частині призначеного покарання є законним та обґрунтованим, у ньому наведені докладні мотиви, з яких виходив суд, та положення закону, якими він керувався під час його постановлення.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які є безумовними підставами для скасування оскарженого вироку, Суд не встановив.
Таким чином, підстав для задоволення касаційної скарги засудженої ОСОБА_6 не встановлено.
Щодо тверджень прокурора в касаційній скарзі про неправильне застосування судом положень частини п`ятої статті 72 КК, то колегія суддів зазначає про таке.
ВирокомВінницького апеляційного суду від 15 грудня 2025 року ОСОБА_6 відповідно до частини п`ятої статті 72 КК зараховано ОСОБА_6 у строк покарання 2 місяці 4 дні відбутого нею покарання у виді позбавлення волі згідно з вироком Вінницького апеляційного суду від 09 липня 2025 року в цій справі.
Проте з таким рішенням апеляційного суду колегія суддів не погоджується.
Згідно з правилами частини п`ятої статті 72 КК попереднє ув`язнення зараховується судом у строк покарання в разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими в частині першій цієї статті.
Як убачається з матеріалів справи, запобіжний захід у виді тримання під вартою в цьому кримінальному провадженні ОСОБА_6 не обирався.
Відповідно до частини четвертої статті 532 КПК судові рішення суду апеляційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення і засуджені з цього моменту відбувають покарання.
Після проголошення вироку Вінницького апеляційного суду від 09 липня 2025 року ОСОБА_6 , згідно з протоколом затримання особи на виконання вказаного вироку затримано 02 вересня 2025 року, а звільнено 06 листопада 2025 року. Тобто перебування ОСОБА_6 в установі відбування покарання 2 місяці 4 дні є періодом відбування нею покарання, яке не потребує окремого зарахування в порядку статті 72 КК.
З огляду на наведене касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 441, 442 Кримінального процесуального кодексу України, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу засудженої ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Касаційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні ОСОБА_7 задовольнити.
Вирок Вінницького апеляційного суду від 15 грудня 2025 року щодо засудженої ОСОБА_6 змінити.
Виключити з мотивувальної та резолютивної частин даного вироку посилання на частину п`яту статті 72 КК про зарахування ОСОБА_6 у строк покарання 2 місяці 4 дні відбутого нею покарання у виді позбавлення волі відповідно до вироку Вінницького апеляційного суду від 09 липня 2025 року в цій справі.
У решті вирок апеляційного суду залишити без зміни.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
