Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 686/16418/22
провадження № 61-15176св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 квітня 2025 року у складі судді Козак О. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Костенка А. М., Спірідонової Т. В.
Історія справи
Короткий зміст позову
В серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його дід, ОСОБА_5 , якому на праві власності належав житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 . Його батько ОСОБА_6 після смерті діда був спадкоємцем першої черги, але не встиг прийняти спадщину і помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Він як спадкоємець першої черги після смерті батька в порядку правонаступництва мав право на успадкування частини житлового будинку діда, але на той час був неповнолітнім.
ОСОБА_2 є рідною сестрою батька. З метою переоформити весь будинок діда на себе вона запропонувала йому сплату частки в спадщині після смерті батька в сумі 20 000,00 дол. США, у зв`язку з чим необхідно було підписати договір про те, що він не буде претендувати на спадщину після смерті батька. При цьому пояснила, що весь будинок баба оформить на себе, а після її смерті ОСОБА_2 оформить спадщину на весь будинок на себе. Щоб на будинок не претендували мама та сестра позивача, відповідач запропонувала всім підписати письмовий договір, однак вказаних зобов`язань не дотрималась.
ОСОБА_1 просив стягнути на його користь з ОСОБА_2 борг в розмірі 20 000,00 дол. США.
Короткий зміст оскаржених судових рішень
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 квітня 2025 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 28 жовтня 2025 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
відносини, які виникають з приводу спадкування врегульовано нормами ЦК України, якими визначено порядок прийняття спадщини, відмови від спадщини, її оформлення. При цьому не передбачено можливості відмови від спадщини (спадкових прав) з отриманням компенсації у договірному порядку шляхом укладення між фізичними особами договору у простій письмовій формі. Частиною другою статті 1268 ЦК України передбачено, що не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. У зв`язку з наведеним позивачем не обґрунтовано та не доведено виникнення у відповідача зобов`язань перед ним відповідно до вимог закону та договору, який не регулює майнових правовідносин щодо спадкового майна;
позивачем не обґрунтовано та не доведено належними та допустимими доказами виникнення у відповідача зобов`язань перед ним відповідно до вимог закону, та що укладений між сторонами правочин є правомірним. Позивач, як на підставу своїх вимог посилається на положення статті 1212 ЦК України. Разом з тим, в цьому випадку кошти в сумі 20 000 дол. США, які позивач просить стягнути з відповідача, не є безпідставно набутим відповідачем майном. Оскільки, відповідачем у визначеному законом порядку спадкувалось по заповіту після смерті ОСОБА_7 нерухоме майно, а не грошові кошти. Належних та допустимих доказів на підтвердження безпідставного набуття майна відповідачем в порядку спадкування за заповітом, без достатньої правової підстави, позивачем суду не надано.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
між ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 укладено договір про поділ спадкового майна після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 . Вказаний договір нотаріально не посвідчено, у зв`язку з чим відповідно до законодавства він є нікчемним, відтак права і обов`язки сторін за таким договором не виникли;
твердження позивача щодо невиконання відповідачем взятих не себе зобов`язань за договором з посиланням на положення статті 1212 ЦК України є необґрунтованим, оскільки судом не встановлено обставин заволодіння відповідачем майна позивача без достатньої правової підстави, а саме 20 000,00 дол. США як плату за відмову позивача від претендування на частину спадкового майна, право власності на яке зареєстровано за відповідачем і на час розгляду справи в суді не оспорено у встановленому законом порядку.
Аргументи учасників справи
27 листопада 2025 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення судів скасувати і ухвалити нове про задоволення позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що відмова суду в позові з мотивів, що ЦК України не передбачено можливості відмови від спадщини з отриманням компенсації у договірному порядку шляхом укладення між фізичними особами договору у простій письмовій формі є неконституційною, судом неправильно застосовано положення статті 6 ЦК України. Зведення судом його відносин з ОСОБА_2 до спадкового законодавства є помилковим, адже між ними виникли договірні відносини щодо компенсації за відмову від подання заяви про спадкування після смерті його батька, але не діда та баби, як помилково зазначено судами, та укладений договір не є поділом спадщини після смерті баби. Станом на день укладання угоди 20 травня 2015 року ОСОБА_2 вже прийняла спадщину, вона була єдиною офіційною спадкоємицею за заповітом після смерті матері і його баби та не зобов`язана була підписувати договір, але саме вона запропонувала укласти договір і гарантувала йому, його матері та сестрі сплату суми, еквівалентної 20 000 дол. США, оскільки такою була воля діда і баби (батьків його батька). Тобто, ОСОБА_2 добровільно прийняла на себе зобов`язання. Договір підписаний особисто відповідачем, що підтверджено висновком експерта.
Вказівка, що він не обґрунтував та не довів належними та допустимими доказами виникнення у відповідача зобов`язань перед ним відповідно до вимог закону є помилковою, адже він посилався на виникнення зобов`язань в силу укладеного договору, який ні він, ні відповідач не оспорювали.
У лютому 2026 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_8 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржені судові рішення - залишити без змін.
Зазначає, що позивач намагається довести, що договір не відноситься до договорів про розділ спадкового майна, проте укладаючи договір вони мали на меті таким чином розділити спадщину. Тому посилання на статтю 1212 ЦК України як на підставу звернення до суду є безпідставним.
Позивач безпідставно вважає, що перебіг позовної давності необхідно визначати з моменту отримання ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом в 2019 році. Позивач посилається на договір, в якому казано, що грошові кошти будуть виплачені під час оформлення права на спадщину, а позивач та треті особи взяли зобов`язання не звертатись до суду щодо розподілу спадкового майна. Договір, на який посилається позивач, є нікчемним. Оскільки в договорі про розділ спадщини ОСОБА_7 проводився розподіл нерухомого майна, такий договір повинен бути нотаріально посвідчений. Із пояснень третьої особи ОСОБА_3 вбачається, що нотаріус ОСОБА_9 відмовилася свого часу посвідчити договір.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі.
В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містить підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (апеляційний суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 12 червня 2020 року у справі № 484/813/17, від 26 жовтня 2021 року у справі № 160/5982/19, від 21 березня 2018 року у справі № 761/11589/16-ц, від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18, від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19, від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17, від 23 листопада 2023 року у справі № 757/42452/20).
Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 20 травня 2015 року ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 підписали договір, згідно з яким ОСОБА_2 зобов`язалася сплатити спадкоємцям її брата ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , грошові кошти в сумі, еквівалентній 20 000,00 дол. США, а ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 зобов`язалися не звертатися до суду з питання розподілу спадкового майна, а саме будинку за адресою: АДРЕСА_1 . За гараж, який побудував її брат разом із дружиною ОСОБА_3 , зобов`язалася віддати земельну ділянку площею 0,66 га в СК «Буг». Грошові кошти повинні бути виплачені під час оформлення нею права на спадщину.Вказаний договір нотаріально не посвідчений.
Згідно з висновком експерта від 24 жовтня 2023 року № 1752/1753/23-26 підпис від імені ОСОБА_2 у договорі, укладеному між ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 виконано рукописним способом без попередньої технічної підготовки та технічних засобів самою ОСОБА_2 .
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 23 липня 2019 року ОСОБА_2 є спадкоємцем за заповітом майна ОСОБА_7 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , яке складається з житлового будинку АДРЕСА_1 . Зазначений будинок належав померлій на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданим Першою Хмельницькою державною нотаріальною конторою 14 травня 2004 року за реєстровим № 1-777, зареєстрованого Хмельницьким бюро технічної інвентаризації 26 травня 2004 року в реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним № 4911065. На земельній ділянці за цією адресою розташовані: цегляний житловий будинок за планом літера «А-1» загальною площею 78.4 кв. м, житловою площею 46.5 кв. м, цегляний хлів за планом літера «Б», дерев`яний хлів за планом літера «в», цегляний гараж за планом літера «Г».
В листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину від 14 травня 2004 року серія ВВС № 972149, видане Першою Хмельницькою державною нотаріальною конторою ОСОБА_7 , за померлим ОСОБА_5 щодо успадкування домоволодіння на АДРЕСА_1 .
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 грудня 2018 року у справі № 686/23049/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/78884532), яке залишено без змін постановами Хмельницького апеляційного суду від 25 квітня 2019 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/81456889) та Верховного Суду від 19 листопада 2020 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/93053473), в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
У справі № 686/23049/17встановлено, зокрема, що:
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , на момент його смерті йому належало домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 ;
ОСОБА_5 був дідусем ОСОБА_1 ;
після смерті ОСОБА_5 , заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини подала лише його дружина ОСОБА_7 ;
на момент смерті ОСОБА_5 у будинку була зареєстрована лише ОСОБА_7 ;
14 травня 2004 року державним нотаріусом Першої Хмельницької державної нотаріальної контори було видано свідоцтво про право на спадщину за законом ОСОБА_7 ;
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , - ОСОБА_6 ;
24 червня 2005 року ОСОБА_1 став повнолітнім;
22 листопада 2014 року помирає бабуся позивача ОСОБА_7 , яка 21 жовтня 2008 року склала заповіт, яким все своє майно, що належатиме їй на день смерті, заповідала ОСОБА_2 , 1959 року народження.
Суди у справі № 686/23049/17 відмовили у задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав спливу позовної давності, оскільки з досягненням повнолітнього віку 24 червня 2005 року позивач мав можливість довідатися про порушення своїх спадкових прав, однак з позовом звернулася лише 21 листопада 2017 року.
Позиція Верховного Суду
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18), пункт 82 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року в справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25)).
Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).
У частинах першій-третій статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Касаційний суд вже вказував, що свобода договору має декілька складових. Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:
наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно частини п`ятої статті 576 ЦК України предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);
якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов`язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини першої статті 739 ЦК України, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);
якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої статті 6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов`язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі № 559/1605/18).
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).
Касаційний суд вже зауважував, що:
під змістом правочину (договору) розуміється сукупність умов. У статті 217 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності окремих частин правочину. Окремою частиною правочину в контексті статті 217 ЦК України є окрема частина змісту правочину (договору), тобто його умова. При цьому, недійсність окремої частини договору не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними або є нікчемними. Слід враховувати, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з`ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 334/7687/21);
за загальним правилом обсяг договірної відповідальності регулюється в ЦК нормами, які мають диспозитивний характер. Тобто, сторони при укладанні конкретного виду договору можуть регулювати їх самостійно. Проте свобода у визначенні обсягу договірної відповідальності не безмежна, оскільки законодавець встановлює межі саморегулювання, гарантуючи охорону інтересів окремих учасників цивільного обороту (зокрема, споживачів) за допомогою встановлення імперативної заборони (ex ante). Тому правочин, яким скасовується або обмежується відповідальність за умисне невиконання або неналежне виконання зобов`язання, є нікчемним. З урахуванням правил, закріплених в статті 217 ЦК, нікчемною буде лише та частина договору (його пункти), в якій передбачено про скасування або обмеження відповідальності. При цьому, це не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов про скасування або обмеження відповідальності за умисне порушення зобов`язання (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року в справі № 337/5617/19).
Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства (частина третя статті 12 ЦК України).
Здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи (частина перша статті 25 ЦК України).
Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства (частини перша, четверта статті 26 ЦК України).
Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов`язки, є нікчемним (частина перша статті 27ЦК України).
Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною (частина третя статті 4 ЦПК України).
Обміркувавши викладене, касаційний суд підкреслює, що:
парламентом передбачена абсолютна заборона на обмеження правоздатності за допомогою правочину. Тобто цивільна правоздатність не може бути обмежена за волевиявленням особи, навіть якщо це воля самого суб`єкта правоздатності. По суті це є проявом невідчужуваності цивільної правоздатності, що виключає можливість її «звуження» за волевиявленням приватної особи, зокрема й самого суб`єкта права. Особа не може зобов`язатися не набувати прав у майбутньому, оскільки відмова від здатності до правонабуття виходить за межі її розпорядчих повноважень. Особа вправі вільно розпоряджатися (відчужувати, припиняти чи відмовлятися) своїми наявними суб`єктивними правами, як правило майновими. Будь-який правочин, який обмежує правоздатність особи, кваліфікується законодавцем як нікчемний;
окремі прояви абсолютної заборони на обмеження правоздатності можуть міститися й в інших нормах закону. Таким проявом є конструювання парламентом нікчемності умови про відмова від права на звернення до суду за захистом;
з урахуванням правил, закріплених в статті 217 ЦК України, нікчемною буде лише та частина договору (його пункти), в якій передбачено обмеження правоздатності. При цьому, це не має наслідком нікчемності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умови про обмеження правоздатності.
При застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року в справі № 146/1094/21).
Неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)). У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див. пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).)
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 22 червня 2023 року у справі № 910/5361/22 вказано, що «саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту».
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
при зверненні з позовом ОСОБА_1 зазначав, що у них із його тіткою ОСОБА_2 була домовленість, що він не претендує на частку у спадковому майні після його діда (яку не встиг прийняти його батько), спадщина після діда переходить до баби ОСОБА_1 - ОСОБА_7 , яку після її смерті успадкує ОСОБА_2 , а йому компенсує кошти за його частку у вказаному спадковому майні;
суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер дід позивача ? ОСОБА_5 , якому належало домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини подала лише його дружина ОСОБА_7 . ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько позивача - ОСОБА_6 , який не встиг прийняти спадщину після смерті ОСОБА_5 на 1/2 частку вказаного домоволодіння. Свідоцтво про право на спадщину за законом на зазначений будинок 14 травня 2004 року видане ОСОБА_7 . ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 померла, яка склала заповіт на все своє майно, що належатиме їй на день смерті, на користь ОСОБА_2 . 20 травня 2015 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 підписали договір у письмовій формі (т. 1, а. с. 5), за умовами якого: ОСОБА_2 зобов`язалася сплатити спадкоємцям її брата ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 грошові кошти в сумі, еквівалентній 20 000 дол. США, а вони, в свою чергу, не звертатись до суду щодо розподілу спадкового майна; грошові кошти повинні бути виплачені під час оформлення нею права на спадщину після ОСОБА_7 . Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 23 липня 2019 року ОСОБА_2 є спадкоємцем за заповітом майна ОСОБА_7 ;
суди відмовили у задоволенні позову, оскільки законом не передбачено можливості відмови від спадщини (спадкових прав) з отриманням компенсації за договором, кваліфікували договір від 20 травня 2015 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 як договір про поділ спадкового майна після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 , який підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню, тому він є нікчемним; кошти в сумі 20 000 дол. США, які позивач просить стягнути з відповідача, не є безпідставно набутим відповідачем майном. Оскільки, відповідачем у визначеному законом порядку спадкувалось по заповіту після смерті ОСОБА_7 нерухоме майно, а не грошові кошти;
суди не врахували, що парламентом передбачена абсолютна заборона на обмеження правоздатності за допомогою правочину. Тобто цивільна правоздатність не може бути обмежена за волевиявленням особи, навіть якщо це воля самого суб`єкта правоздатності. По суті це є проявом невідчужуваності цивільної правоздатності, що виключає можливість її «звуження» за волевиявленням приватної особи, зокрема й самого суб`єкта права. Особа не може зобов`язатися не набувати прав у майбутньому, оскільки відмова від здатності до правонабуття виходить за межі її розпорядчих повноважень. Особа вправі вільно розпоряджатися (відчужувати, припиняти чи відмовлятися) своїми наявними суб`єктивними правами, як правило майновими. Будь-який правочин, який обмежує правоздатність особи, кваліфікується законодавцем як нікчемний. Окремі прояви абсолютної заборони на обмеження правоздатності можуть міститися й в інших нормах закону. Таким проявом є конструювання парламентом нікчемності умови про відмова від права на звернення до суду за захистом. З урахуванням правил, закріплених в статті 217 ЦК України, нікчемною буде лише та частина договору (його пункти), в якій передбачено обмеження правоздатності. При цьому, це не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умови про обмеження правоздатності;
поза увагою судів залишилось те, що договір від 20 травня 2015 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 передбачає домовленість між спадкоємцями (їх правонаступниками) діда позивача ? ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та якому належало домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , про виплату компенсації ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 саме за відмову від права на звернення до суду за захистом у зв`язку з набуттям одним зі спадкоємців права власності в порядку спадкування на вказане домоволодіння. При цьому ОСОБА_1 в листопаді 2017 року звертався в суд з позовом про оспорювання набутого ОСОБА_7 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , права власності на вказане домоволодіння, який вирішений судами по суті у справі № 686/23049/17 та в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено;
суди не звернули уваги, що умова договору від 20 травня 2015 року про відмову від права на звернення до суду за захистом порушує передбачену парламентом абсолютну заборону на обмеження правоздатності за допомогою правочину. Тому така умова договору є нікчемною відповідно до частини першої статті 27 ЦК України, частини третьої статті 4 ЦПК України. З урахуванням встановлених обставин справи та правил, закріплених в статті 217 ЦК України, компенсація в договорі від 20 травня 2015 року за частку в спадковому майні була встановлена саме як наслідок відмови від права на звернення до суду за захистом. Тому умова про компенсацію за частку спадковому майні в договорі від 20 травня 2015 року не була би укладена сторонами без включення до нього умови про обмеження правоздатності (відмови від права на звернення до суду за захистом). Як наслідок це зумовлює висновок також і про нікчемність умови про компенсацію за частку в спадковому майні у договорі від 20 травня 2015 року. Нікчемність умови про компенсацію за частку в спадковому майні не «породжує» суб`єктивного цивільного права та кореспондуючого йому обов`язку про сплату компенсації. Тому саме з таких підстав судам належало відмовити в позові.
За таких обставин суди правильно відмовили у задоволені позову ОСОБА_1 , проте помилилися щодо мотивів такої відмови. Тому оскаржені судові рішення належить змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині залишити без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 квітня 2025 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 жовтня 2025 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко
