Єдиний державний реєстр судових рішень
ОКРЕМА ДУМКА
суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у провадженні № 51-310 кмп25, справа № 583/2187/24, за касаційною скаргою представника Державної казначейської служби України ОСОБА_4 на вирок Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 16 грудня 2024 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від
24 березня 2025 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024200460000147, за обвинуваченням ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України.
Постановою Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 липня 2026 року касаційну скаргу представника Державної казначейської служби України ОСОБА_4 задоволено частково, вирок Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 16 грудня 2024 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 24 березня 2025 року стосовно ОСОБА_5 в частині вирішення цивільного позову до військової частини НОМЕР_1 про стягнення з Державного бюджету України на користь потерпілої ОСОБА_6 заподіяної кримінальним правопорушенням моральної шкоди скасовано і призначено в цій частині новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
При ухваленні постанови ми заперечували проти прийняття такого рішення, голосували проти та викладаємо окрему думку з огляду на таке.
Не погоджуємось із висновком більшості суддів щодо скасування судових рішень лише в частині вирішення цивільного позову потерпілої ОСОБА_6 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України.
На наше переконання, судові рішення підлягали скасуванню в повному обсязі в частині вирішення цивільного позову потерпілої, а не лише щодо вимог до військової частини НОМЕР_1 .
Такий висновок ґрунтується на положеннях ч. 2 ст. 433 КПК України, відповідно до яких суд касаційної інстанції не обмежений доводами касаційної скарги, якщо прийняття рішення не погіршує становища засудженого.
Вирішуючи цивільний позов у цій справі суд першої інстанції встановив, що старший стрілець-оператор військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_5 під час несення військової служби, перебуваючи у приміщенні житлового будинку, здійснив постріли із закріпленої за ОСОБА_7 вогнепальної зброї, що призвело до смерті
ОСОБА_8 .
Як убачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій при вирішенні цивільного позову потерпілої про стягнення моральної шкоди, з урахуванням, що вказана шкода ОСОБА_5 спричинена під час несення військової служби, встановили наявність підстав для застосування приписів ч. 1
ст. 1172 ЦК України.
Згідно даної норми права юридична або фізична особа відшкодовує шкоду,
завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.
Тлумачення норми ч. 1 ст. 1172 ЦК України свідчить, що у випадках, коли заподіювач шкоди перебуває з юридичною або фізичною особою в трудових відносинах або
у відносинах служби і спричинив відповідну шкоду під час виконання своїх трудових (службових) обов`язків, відповідальність покладається на юридичну або фізичну особу, з якою він перебував у таких відносинах.
Застосування положень ст. 1172 ЦК України означає, що обов`язок з відшкодування шкоди покладається на юридичну особу (роботодавця), якщо шкоду завдано працівником під час виконання ним трудових (службових) обов`язків. Відповідно така правова конструкція виключає одночасне покладення цивільно-правової відповідальності на працівника за тією ж самою шкодою в межах тих самих правовідносин.
При цьому, Третя судова палата звернула увагу, що за наявності для відшкодування шкоди підстав, передбачених приписами ч. 1 ст. 1172 ЦК України, належним відповідачем є юридична або фізична особа - роботодавець працівника (службовця), який заподіяв шкоду, а не держава. Разом із тим правові наслідки такого висновку були реалізовані лише частково.
Отже, дійшовши висновку про застосування ст. 1172 ЦК України, суд касаційної інстанції мав оцінити законність судових рішень не лише в частині позовних вимог до військової частини НОМЕР_1 , а й у частині покладення обов`язку з відшкодування моральної шкоди на самого засудженого.
Такий підхід повністю відповідав би положенням ч. 2 ст. 433 КПК України, оскільки скасування судових рішень у цій частині безумовно покращувало б становище засудженого та не виходило б за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Крім того, слід звернути увагу на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 травня 2026 року (справа № 754/1519/22, провадження № 13-69 кс25).
Так, у пункті 150 зазначеної постанови Велика Палата дійшла висновку, що одночасне покладення відповідальності як на посадову або службову особу, яка безпосередньо завдала шкоди при здійсненні своїх повноважень, так і на державу як цивільного відповідача, суперечить положенням статей 1174 та 1190 ЦК України.
Хоча зазначений висновок сформульований щодо застосування ст. 1174 ЦК України, його правова природа є релевантною й до спірних правовідносин у цьому кримінальному провадженні. Статті 1172, 1174 ЦК України встановлюють спеціальний суб`єкт цивільно-правової відповідальності, на якого законом покладається обов`язок відшкодування шкоди, заподіяної працівником або службовою особою під час виконання ними своїх обов`язків. Тому після встановлення судом необхідності застосування
ст. 1172 ЦК України, одночасне залишення в силі судових рішень у частині стягнення моральної шкоди із засудженого є безпідставним та не узгоджується з правовою природою відповідного деліктного зобов`язання.
За таких обставин вважаємо, що Третя судова палата мала скасувати судові рішення в частині вирішення цивільного позову потерпілої ОСОБА_6 , а не лише в частині її позовних вимог до військової частини НОМЕР_1 .
Зазначене рішення корелюється з висновком щодо застосування положень ч. 1 ст. 1172 ЦК України, який сформульований у постанові Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 липня 2026 року по даному провадженню.
Судді
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
