Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 липня 2026 року
м. Київ
справа № 583/2187/24
провадження № 51-310кмп25
Третя судова палата Касаційного кримінального суду
Верховного Суду в складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,
ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_10 ,
прокурора ОСОБА_11 ,
у режимі відеоконференції:
захисника ОСОБА_12 ,
засудженого ОСОБА_13 ,
представника потерпілої ОСОБА_14 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу представника Державної казначейської служби України ОСОБА_15 на вирок Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 16 грудня 2024 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 24 березня 2025 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за
№ 12024200460000147, за обвинуваченням
ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України(далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 16 грудня
2024 року ОСОБА_13 визнано винуватим у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років.
Цивільний позов задоволено частково та ухвалено стягнути відшкодування моральної шкоди, завданої потерпілій ОСОБА_16 : із ОСОБА_13 - 200 000 грн; із Державного бюджету України - 200 000 грн.
Вирішено питання щодо: запобіжного заходу; початку строку відбування покарання; зарахування строку попереднього ув`язнення у строк покарання; процесуальних витрат; речових доказів.
За вироком суду ОСОБА_13 визнано винуватим і засуджено за вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК) за вказаних нижче обставин.
16 лютого 2024 року приблизно о 23:00 старший стрілець-оператор 2 механізованого відділення 2 механізованого взводу механізованої роти військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_13 , під час розпивання спиртних напоїв у будинку
за адресою: АДРЕСА_2 , реалізуючи прямий умисел, направлений на позбавлення життя ОСОБА_17 , усвідомлюючи протиправний характер свого діяння, передбачаючи та бажаючи настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті потерпілого, взяв до рук нарізну бойову вогнепальну стрілецьку зброю АКМ (калібру 7,62 мм) та цілеспрямовано здійснив не менше 16 пострілів в сторону ОСОБА_17 , внаслідок чого потерпілому, крім іншого, спричинено наскрізне вогнепальне поранення голови, що супроводжувалося руйнуванням кісток склепіння, основи черепа й речовини головного мозку, та перебуває у прямому причинному зв`язку з настанням його смерті.
Полтавський апеляційний суд ухвалою від 24 березня 2025 року вирок міськрайонного суду щодо ОСОБА_13 залишив без змін.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, і заперечення інших учасників провадження
У касаційній скарзі представник третьої особи - Державної казначейської служби України, зокрема, посилаючись на порушення норм матеріального права, просить змінити оскаржувані судові рішення стосовно ОСОБА_13 в частині задоволення цивільного позову щодо стягнення з Державного бюджету України відшкодування моральної шкоди у розмірі 200 000 грн та ухвалити нове рішення, яким стягнути вказаний вище розмір відшкодування моральної шкоди з військової частини НОМЕР_1 .
Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції під час вирішення цивільного позову безпідставно застосував приписи статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК). Вважає, що у цій справі необхідно відшкодувати моральну шкоду саме за рахунок військової частини на підставі приписів ч. 1 ст. 1172 ЦК.
Водночас зауважує, що в мотивувальній частині вироку суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність відшкодування моральної шкоди, крім іншого, військовою частиною, однак у резолютивній частині помилково вказав про стягнення цих коштів з Державного бюджету України.
З огляду на викладене, касатор, посилаючись на практику Верховного Суду (постанова від 02 липня 2020 року у справі № 570/1531/17), стверджує, що моральну шкоду має відшкодовувати ОСОБА_13 та військова частина НОМЕР_1 , де засуджений проходив військову службу.
Представник військової частини ОСОБА_18 подав заперечення, у яких просив касаційну скаргу Державної казначейської служби України залишити без задоволення.
Також, заперечення на касаційну скаргу направила представник потерпілої ОСОБА_14 , у яких виклала свої аргументи щодо законності та обґрунтованості рішень судів попередніх інстанцій в частині стягнення відшкодування моральної шкоди, крім іншого, з Державного бюджету України.
Підстави розгляду кримінального провадження палатою
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ухвалою від 17 грудня 2025 року на підставі ч. 1 ст. 434-1 КПК передала кримінальне провадження стосовно ОСОБА_13 на розгляд Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
Таке рішення колегія суддів ухвалила у зв`язку з тим, що вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 17 квітня 2024 року (справа
№ 335/3675/22, провадження № 51-594км24), де зроблено висновок про законність стягнення відшкодування моральної шкоди на користь потерпілої за рахунок, зокрема, Державного бюджету України, оскільки засуджений під час події виконував військові обов`язки та перебував у службових відносинах з військовою частиною.
Проте колегія суддів під час касаційного розгляду кримінального провадження стосовно ОСОБА_13 , не погоджуючись з такою позицією, вважала, що норма
ч. 1 ст. 1172 ЦК не передбачає покладення обов`язку з відшкодування шкоди на державу (як це, наприклад, визначено приписами ч. 1 ст. 1174 ЦК), а також не передбачає підстави для стягнення відшкодування безпосередньо з Державного бюджету України. Отже, зважаючи на те, що згідно з приписами ч. 1 ст. 1172 ЦК, якими керувалися суди попередніх інстанцій під час вирішення цивільного позову, юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків, колегія суддів не погоджувалася із тим, що завдана потерпілій шкода, підлягає відшкодуванню з Державного бюджету України.
З огляду на викладене, для забезпечення додержання принципу правової (юридичної) визначеності касаційний розгляд кримінального провадження стосовно ОСОБА_13 має здійснити Верховний Суд у складі Третьої судової палати Касаційного кримінального суду, як це передбачено ч. 1 ст. 434-1 КПК.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор ОСОБА_11 просив відмовити у задоволенні касаційної скарги.
Захисник ОСОБА_12 та засуджений ОСОБА_13 вважали, що касаційна скарга
не підлягає задоволенню.
Представник потерпілої ОСОБА_14 заперечувала проти задоволення касаційної скарги, підтримала подані нею письмові заперечення.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги і пояснення учасників судового провадження, Суд вважає за необхідне відступити
від висновку, сформульованого в згаданій вище постанові від 17 квітня 2024 року,
а касаційну скаргу представника Державної казначейської служби України задовольнити частково.
Насамперед судова палата зауважує, що згідно з приписами ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновки судів щодо доведеності винуватості засудженого ОСОБА_13 , правильності кваліфікації його діяння та стосовно доведеності обставин спричинення військовослужбовцем ОСОБА_13 моральної шкоди під час несення військової служби, стягнення з нього 200 000 грн за цивільним позовом
про відшкодування моральної шкоди у цьому провадженні не оскаржено, тому згідно зі ст. 433 КПК, Суд не перевіряє у зазначеній частині оскаржувані судові рішення в касаційному порядку.
Водночас представник Державної казначейської служби України ОСОБА_15 стверджує у касаційній скарзі про необґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій щодо стягнення відшкодування моральної шкоди з Державного бюджету України, а не з військової частини НОМЕР_1 , де засуджений проходив військову службу.
Розглядаючи вказані доводи представника, Суд керується положеннями ч. 1
ст. 433 КПК, згідно з якими суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
З огляду на наведені положення процесуального закону суд касаційної інстанції
є судом права, а не факту. Тому під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд керується фактичними обставинами, установленими місцевим та апеляційним судами.
Так, під час судового провадження потерпіла ОСОБА_16 (співмешканка загиблого) заявила цивільний позов про стягнення на її користь з військової частини НОМЕР_1 та з ОСОБА_13 відшкодування моральної шкоди, завданої злочином, вчиненим ОСОБА_13 у період перебування на військовій службі.
Вирішуючи цивільний позов у цій справі суд першої інстанції встановив, що старший стрілець-оператор військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_13 під час несення військової служби, перебуваючи у приміщенні житлового будинку, де він у перерві між виконанням бойових розпоряджень був розміщений разом із солдатом цієї військової частини ОСОБА_19 , здійснив постріли із закріпленої за ОСОБА_19 вогнепальної зброї (АКМ, калібру 7,62 мм), що призвело до смерті ОСОБА_17 .
Частково задовольняючи цивільний позов потерпілої, місцевий суд у мотивувальній частині рішення, навів, зокрема, застосовну норму права, викладену у ч. 1
ст. 1172 ЦК і дійшов висновку, що шкода, завдана ОСОБА_16 винними діями ОСОБА_13 , має бути стягнута з Держави Україна в особі військової частини НОМЕР_1 та з ОСОБА_13 у рівних частках. Водночас у резолютивній частині вироку місцевий суд ухвалив стягнути відшкодування моральної шкоди по 200 000 грн із засудженого та з Державного бюджету України.
Суд апеляційної інстанції погодився з указаними вище висновками місцевого суду, зокрема, вказавши, що вони узгоджуються з правовою позицією Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 17 квітня 2024 року (справа № 335/3675/22).
Так, відповідно до ст. 2 КПК захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, зокрема і потерпілого, є одним із основних завдань кримінального провадження. А одним із найважливіших законних інтересів потерпілого, який є одночасно і його правом, є отримання відшкодування (компенсації) за шкоду, завдану кримінальним правопорушенням. І для реалізації цього права у кримінальному провадженні передбачений законний засіб - цивільний позов.
Частиною 1 ст. 128 КПК визначено, що особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Як убачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, суди, крім іншого, вирішуючи цивільний позов потерпілої про стягнення відшкодування моральної шкоди
з військової частини НОМЕР_1 , встановили наявність підстав для застосування приписів ч. 1 ст. 1172 ЦК.
Згідно з ч. 1 ст. 1172 ЦК юридична або фізична особа відшкодовує шкоду,
завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.
Тлумачення норми ч. 1 ст. 1172 ЦК свідчить, що у випадках, коли заподіювач шкоди перебуває з юридичною або фізичною особою в трудових відносинах або
у відносинах служби і спричинив відповідну шкоду під час виконання своїх трудових (службових) обов`язків, відповідальність покладається на юридичну або фізичну особу, з якою він перебував у таких відносинах.
Отже, норма ч. 1 ст. 1172 ЦК не передбачає покладення на державу обов`язку
з відшкодування шкоди, завданої працівником (службовцем) під час виконання своїх трудових (службових) обов`язків, а також не передбачає підстави для стягнення відшкодування безпосередньо з Державного бюджету України.
Водночас, згідно з приписами ч. 1 ст. 1174 ЦК шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, незалежно від вини цієї особи.
Варто зауважити, що у частинах 1 і 2 ст. 176 ЦК сформульовані норми про самостійність відповідальності, з одного боку, зокрема, держави, а з іншого - створених нею юридичних осіб (крім випадків, встановлених законом).
Тобто, цією нормою закріплено принцип майнової відокремленості публічних утворень і створених ними юридичних осіб, згідно з якимкожен суб`єкт цивільних правовідносин (у тому числі юридична особа публічного права) відповідає за своїми зобов`язаннями виключно в межах належного йому майна і не несе відповідальності за зобов`язання інших суб`єктів, навіть якщо ті створені або підпорядковані йому.
Однак, за встановленими судами попередніх інстанцій під час розгляду вимог цивільного позивача щодо стягнення відшкодування моральної шкоди з військової частини НОМЕР_1 фактичними обставинами не йдеться про наявність обставин спричинення оспорюваної шкоди діями чи бездіяльністю засудженого як посадової або службової особи органу державної влади, при здійсненні ним владних повноважень, що давало би підставу, згідно зі ст. 1174 ЦК, для відшкодування шкоди державою.
Отже, Суд звертає увагу, що за наявності для відшкодування шкоди підстав, передбачених приписами ч. 1 ст. 1172 ЦК, належним відповідачем є юридична
або фізична особа - роботодавець працівника (службовця), який заподіяв шкоду,
а не держава.
Таким чином, міськрайонний суд, за встановлених ним у цій справі обставин, розглянувши цивільний позов, крім іншого, щодо пред`явлених до військової частини НОМЕР_1 вимог, всупереч приписам ч. 1 ст. 1172 ЦК, дійшов безпідставного висновку про стягнення відшкодування моральної шкоди з Держави Україна та ухвалив стягнути гроші з Державного бюджету України, а не з відповідної юридичної особи за місцем служби безпосереднього заподіювача шкоди, що є неправильним застосуванням норм матеріального права.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи кримінальне провадження стосовно
ОСОБА_20 , зокрема за апеляційною скаргою представника Державної казначейської служби України, не звернув уваги на зазначене порушення та не усунув його.
Крім того, Суд зауважує, що за приписами ст. 48 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Так, відповідно до статей 46, 47 ЦПК цивільну процесуальну правоздатність та дієздатність мають фізичні, а також юридичні особи.
Згідно зі ст. 80 ЦК юридичною особою є організація, створена і зареєстрована
у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Однак, як було встановлено під час касаційного розгляду, військова частина
НОМЕР_1 , згідно з копією довідки від 25 липня 2019 року № 128/19, не має
статусу юридичної особи, а за організаційно-правовою формою є відокремленим підрозділом; головне підприємство - Міністерство оборони України (т. 3, а. с. 93).
Верховний Суд неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Згідно з ч. 6 ст. 22 КПК суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.
Проте місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції,
не встановив у цій справі належного відповідача щодо пред`явленої
в цивільному позові потерпілої вимоги про стягнення відшкодування моральної шкоди з військової частини НОМЕР_1 , не обговорив питання щодо можливості залучення до участі у справі співвідповідача або заміни неналежного відповідача
у порядку, передбаченому ст. 51 ЦПК, чим допустив істотне порушення
вимог кримінального процесуального закону (ч. 1 ст. 412 КПК), оскільки таке порушення перешкодило ухваленню законного та обґрунтованого судового рішення (ст. 370 КПК).
Водночас, з огляду на те, що вказані обставини не були предметом дослідження судів попередніх інстанцій, а їх встановлення потребує дослідження фактичних даних, це питання не може бути з`ясоване судом касаційної інстанції, оскільки за приписами ст. 433 КПК суд касаційної інстанції, зокрема,не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Отже, з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції, зазначені порушення, допущені судами першої та апеляційної інстанцій, не можуть бути усунені під час касаційного розгляду, тому касаційну скаргу представника Державної казначейської служби України ОСОБА_15 необхідно задовольнити частково, а ухвалені стосовно ОСОБА_13 судові рішення - скасувати в частині вирішення цивільного позову до військової частини НОМЕР_1 про стягнення з Державного бюджету України на користь потерпілої ОСОБА_16 заподіяної кримінальним правопорушенням моральної шкоди і призначити в цій частині новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
Висновок щодо застосування норми права
У разі, якщо суд встановив для відшкодування шкоди наявність підстав, передбачених приписами ч. 1 ст. 1172 ЦК, належним відповідачем є юридична або фізична особа - роботодавець працівника (службовця), який заподіяв шкоду, а не держава.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу представника Державної казначейської служби України ОСОБА_15 задовольнити частково.
Вирок Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 16 грудня 2024 року
та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 24 березня 2025 року стосовно ОСОБА_13 в частині вирішення цивільного позову до військової частини НОМЕР_1 про стягнення з Державного бюджету України на користь потерпілої ОСОБА_16 заподіяної кримінальним правопорушенням моральної шкоди скасувати і призначити в цій частині новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
У решті судові рішення залишити без зміни.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6
ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9
