Єдиний державний реєстр судових рішень
ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Гімона М. М., Короля В. В., Стрелець Т. Г., Ступак О. В., Тітова М. Ю.
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 вересня 2026 року
у справі № 607/15144/20 (провадження № 14-29цс25)
за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням
за касаційною скаргою Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» (далі - РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», релігійна організація, УГКЦ відповідно) на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року.
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
1. РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» у вересні 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому, уточнивши позовні вимоги, просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .
Стислий виклад позиції позивачки за зустрічним позовом
2. ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернулася до суду із зустрічним позовом до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», у якому з урахуванням уточнень просила зобов`язати РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 8,40 кв. м, позначеним в інвентарній справі літерою «А» за № 30, розташованим на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 , шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і зазначеного приміщення.
3. Позивачка за зустрічним позовом обґрунтовувала його тим, що з 01 червня 2011 року вона як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці проживала разом з іншими членами цього чернечого інституту в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , у якому була зареєстрована та набула право користування ним.
4. Втім 05 травня 2017 року вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею - сестрою ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) та через незаконні дії владики ОСОБА_3 . Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися у спірному житлі. З 01 лютого 2018 року вона робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, однак через заміну замків не змогла пройти на територію монастиря. У розмові їй повідомили, що владика заборонив пускати її та сестер.
Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
5. Рішенням від 24 вересня 2021 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області відмовив у задоволенні вимог позову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» та частково задовольнив вимоги зустрічного позову ОСОБА_1 .
Суд зобов`язав РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та надання дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей цього житлового приміщення.
У задоволенні інших вимог зустрічного позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не втратила право на користування житлом, фактично на цей час у спірному будинку не проживає, оскільки не має об`єктивної можливості безперешкодного доступу до нього у зв`язку зі зміною замків у вхідних дверях та брамі, уповноважені власником особи не надають їй дозволу на проживання, що свідчить про перешкоди у користуванні житловим приміщенням.
6. Постановою від 13 квітня 2022 року Тернопільський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», скасував рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року, провадження у справі за позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» та за зустрічним позовом ОСОБА_1 закрив.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що до концепції «житла» не віднесено монастирські приміщення, призначені для культових потреб, та/або келію в монастирі. Питання надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само як його втрати особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом.
Апеляційний суд виснував, що спір виник між суб`єктами канонічного права, відносини між якими регулюються Кодексом канонів Східних церков (далі - ККСЦ), а не актами цивільного законодавства, тому юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями).
7. Постановою від 12 червня 2023 року Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасувала постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року, справу направила для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що келія є житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), адже тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Відтак спір підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
8. Під час нового розгляду ухвалою від 10 жовтня 2023 року Тернопільський апеляційний суд прийняв відмову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» від первісного позову в цій справі.
9. Постановою від 18 грудня 2023 року Хмельницький апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині задоволених вимог зустрічного позову ОСОБА_1 - без змін.
За висновками суду апеляційної інстанції, оскільки ОСОБА_1 протягом тривалого часу проживала в спірному приміщенні, то її право на проживання як особи, місце проживання якої зареєстроване у ньому, в межах цих правовідносин мають перевагу над правом власності РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», адже втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Додатково суд апеляційної інстанції виснував, що цей спір не є втручанням держави у внутрішні організаційні справи релігійної організації та ці правовідносини не регулюються нормами Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-XII «Про свободу совісті та релігійних організацій» (далі - Закон № 987-XII) і внутрішніми актами релігійної організації.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
10. Відповідно до статуту РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» від 19 червня 2017 року, який прийнято рішенням загальної ради монастиря Святого Теодора Студита, зареєстрованого в Міністерстві культури України згідно з наказом від 31 серпня 2017 року № 835, РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного чернецтва.
11. Згідно з додатком до рішення від 08 липня 1999 року № 133 Великобірківська селищна рада Тернопільського району Тернопільської області передала безоплатно монастирю Святого Теодора Студита нерухоме майно, розташоване за адресою: вул. Б. Хмельницького, 15, смт Великі Бірки, Тернопільський район, Тернопільська область, для культових потреб монастиря.
12. Згідно з будинковою книгою прописки громадян, що мешкають у будинку АДРЕСА_1 , місце проживання ОСОБА_1 у цьому будинку зареєстровано з 01 червня 2011 року.
13. Згідно з протоколом від 06 травня 2017 року № 6/2017 монахиня сестра ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ про те, що 05 травня 2017 року сестри, в тому числі ОСОБА_1 , взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир.
14. Листом від 09 травня 2017 року № 2017/27а сестра ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) повідомила архієпископу і митрополиту Тернопільсько-Зборівському високопреосвященному кир ОСОБА_3, що монахині, серед яких ОСОБА_1 , від самого початку призначення її ігуменею виражали непослух, бунтували проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували її і багато речей робили з власної волі. Це створювало у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені, а 05 травня 2017 року без дозволу сестри виїхали з монастиря, не погодилися на духовну віднову чи реабілітацію.
15. ОСОБА_1 разом з іншими сестрами 04 вересня 2017 року направили звернення № 6/2017 до синоду Єпископів УГКЦ, в якому висловлювали незгоду з діями високопреосвященного кир ОСОБА_3 , архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського, якими він іменував ігуменею сестру ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) без попереднього вибору.
16. Також ОСОБА_1 разом з іншими сестрами зверталася до владики ОСОБА_5 , протосинкела Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, з листом від 12 жовтня 2017 року № 12/2017, в якому повідомила, що вони не бажали жити у постійному з`ясуванні стосунків з незаконно призначеною ігуменею, коли за кожної нагоди їх звинувачували у непослусі, скаржилися на значний психологічний тиск у монастирі та ставлення до них як бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер.
17. Листом від 20 серпня 2020 року № 237/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_3 звернувся до монахині ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), у якому надав їй канонічне попередження на один місяць про те, що якщо вона не змінить поведінки, буде звільнена з монашого стану.
18. Декретом від 22 жовтня 2020 року № 459/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_3 постановив звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які із цього випливають, монахиню ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), члена колишнього монастиря Введення в храм Пресвятої Богородиці, який канонічно скасований декретом Блаженнішого патріарха Святослава від 27 квітня 2017 року.
ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ
19. РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» 16 січня 2024 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог зустрічного позову.
20. Заявник зазначив, що суди не врахували те, що не було цивільно-правових підстав для користування ОСОБА_1 спірною келією у монастирі. Підстави її перебування у келії монастиря були винятково церковно-канонічні та пов`язані саме з її перебуванням у монастирі як члена чернечого інституту монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці смт Великі Бірки. Вважав, що оскаржувані судові рішення є нічим іншим як втручанням сторонніх осіб у життя монастиря, його внутрішню дисципліну.
21. ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу просила відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення в частині задоволених вимог зустрічного позову залишити без змін.
22. Ухвалою від 05 лютого 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 ЦПК України передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми щодо визначення норм (канонічного чи національного права), якими повинно регулюватися питання права на проживання в монастирі особи, яка належить (належала) до чернечого стану, і відповідно щодо визначення суду (національного чи церковного), який має вирішувати це питання.
23. Ухвалою від 25 червня 2025 року Велика Палата Верховного Суду звернулася до ЄСПЛ з приводу надання консультативного висновку у контексті статей 6 (право на доступ до суду), 8 (право на повагу до житла), 9 (автономія релігійних організацій) Конвенції стосовно того:
- чи є приміщення культових споруд - монастирів (келії) житлом у розумінні статті 8 Конвенції;
- чи поширюється юрисдикція національного суду на спори щодо права колишньої монахині на користування приміщеннями монастиря, яке виникло на підставі усного договору з монастирем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря, а припинено внаслідок залишення монахинею спірного приміщення через конфлікт та розбіжності у поглядах з очільниками релігійної організації.
24. На запит Верховного Суду (вих. № Р16-2025-001) Велика Палата ЄСПЛ 05 березня 2026 року надала консультативний висновок щодо статусу приміщень монастиря та юрисдикції судів у спорах щодо таких приміщень.
25. Постановою від 09 вересня 2026 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» задовольнила частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року скасувала та ухвалила нове рішення, яким відмовила ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Вирішуючи питання юрисдикції суду Велика Палата Верховного Суду врахувала, що хоча описані фактичні обставини справи витікали з попереднього проживання ОСОБА_1 як монахині в монастирі, свій позов вона обґрунтувала переважно посиланням на норми не канонічного, а світського права. Позивачка просила захистити стверджуване нею право користування приміщенням, яке вона вважала своїм житлом шляхом усунення перешкод у доступі до нього, й ця позовна вимога цілком відповідає існуючому в національному цивільному праві способу захисту.
З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що ОСОБА_1 порушила перед судом спір про право, яке, принаймні на спірних підставах, може вважатися визнаним у національному законодавстві. Тож такий спір має достатню основу для розгляду національним судом у порядку цивільного судочинства.
Щодо вирішення спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду врахувала встановлені у справі обставини, положення Статуту Спасо-Преображенського монастиря, Кодексу канонів Східних церков (далі - ККСЦ), а також Типікону Спасо-Преображенського монастиря УГКЦ та виснувала, що спірне приміщення не є звичайним житловим приміщенням, переданим особі у користування на підставі цивільного договору, ордера, сервітуту чи іншого самостійного цивільно-правового титулу. Воно є келією у монастирі, функціональне призначення якої пов`язане не лише з фактичним проживанням, а й із забезпеченням монашого життя та релігійної діяльності відповідної спільноти.
Враховуючи, що спірне приміщення є частиною монастиря, його функціональне призначення пов`язане з монашим життям відповідної релігійної спільноти, а попереднє користування ним було похідним від обставин, з якими сторони пов`язували проживання ОСОБА_1 у монастирі, то задоволення заявлених вимог у цій справі фактично поклало б на монастир обов`язок надати особі, яка більше не перебуває у статусі, з яким сторони пов`язували її проживання у монастирі, постійний доступ до приміщення, розташованого у просторі монастирського життя, та передати їй ключі від воріт, вхідних дверей і келії.
Такий обов`язок без наявності самостійної матеріально-правової підстави користування спірним приміщенням становив би втручання держави через суд у внутрішній порядок життя монастиря, зокрема у визначення кола осіб, які можуть постійно перебувати на території з обмеженим доступом - у клявзурі, користуватися келіями та брати участь у просторі спільнотного монашого життя.
Крім того, перебування у просторі монастирського життя особи, яка не належить до відповідної монашої спільноти, може впливати не лише на права монастиря як релігійної організації та власника майна, а й на права інших монахів, які продовжують вести спільнотне монаше життя, дотримуватися правил клявзури, молитовного розпорядку, послуху та інших елементів релігійної практики.
Відтак судове рішення про надання такій особі постійного доступу до келії без доведеної цивільно-правової підстави порушувало б баланс між заявленим інтересом позивачки та автономією релігійної організації, правом власності монастиря і свободою релігії інших членів монашої спільноти. Це було б несумісним із конституційним принципом відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, законодавчою забороною втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, автономією релігійної організації, гарантованою статтею 9 Конвенції, а також із правом монастиря як власника визначати порядок користування майном, необхідним для здійснення його релігійної діяльності.
ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ
26. З наведеною правовою позицієюВеликої Палати Верховного Суду щодо юрисдикції спору з релігійним компонентом, а також з результатом вирішення спору по суті не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаємо окрему думку.
Щодо визначення юрисдикції національного суду у спорі з релігійним компонентом
27. Основним та першочерговим питанням, яке мали вирішити Велика Палата Верховного Суду у цій справі, було те, чи поширюється юрисдикція загальних судів (національних судів України) на спори щодо користування релігійним майном, а саме: культовою спорудою монастирів (келією).
28. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що цей спір має достатню основу для розгляду національним судом у порядку цивільного судочинства, адже ОСОБА_1 обґрунтовувала свій позов посиланням на норми світського, а не канонічного права, й сформульована нею позовна вимога цілком відповідає наявному в національному цивільному праві способу захисту.
29. З цими висновками категорично не погоджуємося, і якщо на початку тексту окремої думки коротко викласти наші міркування, то вони полягають у такому.
30. Юридична наука історично, починаючи з часів римського права, поділяє право як явище людської культури на кілька великих систем, надгалузей, серед яких фундаментальними є jus privatum(приватне право), jus publicum(публічне право), jus canonicum(канонічне право). Перші дві супергалузі права створюють світське право, третя - визначає, за якими правилами функціонують релігійні організації, які вибороли собі станом на нині автономію від держави в європейській традиції права.
31. Визначаючи джерело виникнення спірних у цій справі соціальних відносин, відзначимо, що чинне світське право не містить жодної правової підстави, яка б регулювала питання користування таким приміщенням християнського монастиря, як келією. Усі підстави виникнення такої можливості в особи знаходяться в jus canonicum (канонічному праві).
32. Відтак у національному законодавстві (праві) немає відповідної правової підстави на розгляд цього спору по суті національними судами та його вирішення як шляхом вселення колишньої монахині до монастиря УГКЦ, так і відмови у цьому.
33. Потрібно нагадати, що Верховний Суд звертався до ЄСПЛ, Велика Палата якогонадала консультативний висновок щодо статусу приміщень монастиря та юрисдикції судів у спорах щодо таких приміщень.
34. Основним у згаданому консультативному висновку в контексті статті 6 Конвенції (право на доступ до суду) є пункт 82, у якому зазначено, що вирішальним питанням є те, чи стосується провадження «права», яке визнається, принаймні на підставі спірних обставин, у національному законодавстві.
35. Згаданий пункт завершує головну думку консультативного висновку ЄСПЛ, яка зводиться до переваги права релігійних організацій на автономію над правом на доступ до суду. Всі наведені ЄСПЛ приклади розглянутих ним справ та ухвалених рішень зводяться до того, що внутрішньоцерковні спори не можуть вирішуватися національними судами по суті пред`явлених вимог з огляду на принцип автономності церкви та невтручання держави у внутрішню діяльність релігійної організації.
36. Якщо ж більш детально викласти наші аргументі незгоди з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо компетенції національних судів вирішувати такі спори по суті, то для того, щоб дати відповідь на юрисдикційне питання, потрібно визначити характер тих відносин, що виникли між сторонами, та визначити правила, якими вони врегульовані, з`ясувати підстави для проживання в монастирі, а також правовий режим спірного приміщення (келії).
Правове регулювання діяльності релігійних організацій
37. Стаття 35 Конституції України, як і стаття 5 Закону № 987-XII гарантує, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави.
38. Отже, в Україні діє принцип взаємного невтручання держави та церкви, який ґрунтується на конституційній нормі про відокремленість церкви від держави.
39. Конституційний Суд України в Рішенні від 27 грудня 2022 року № 4-р/2022 у справі № 1-13/2019(374/19) також звернув увагу на те, що релігійні організації (об`єднання) мають право самостійно вирішувати свої внутрішні справи. Така автономія релігійних організацій (об`єднань) гарантована законодавчою забороною державі втручатися в законну діяльність релігійних організацій (частина четверта статті 5 Закону № 987-XII).
40. У статті 18 Закону № 987-XIIзазначено, що релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації можуть бути обмежені у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, передбачених законом. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.
41. Правове становище релігійних організацій визначається не тільки нормами світського права, але й нормами канонічного права.
42. Внутрішні настанови діяльності УГКЦ врегульовані ККСЦ, Партикулярним правом, а також Типіконом Студійського уставу.
43. Наведеними нормами канонічного права врегульовано порядок створення, діяльності, ліквідації (скасування) монастирів, обсяг прав та обов`язків ченців як членів монашої спільноти, зокрема й з приводу використання майна монастиря, порядок набуття та позбавлення монашого стану. Також у межах канонічного права, зокрема в титулах XXIV-XXVI ККСЦ та титулі XVII Канонів партикулярного права УГКЦ врегульовано питання вирішення спорів шляхом звернення до церковного суду (трибуналу).
Щодо правового режиму спірного приміщення (келії)
44. Першим питанням, яке потребувало відповіді, було те, чи регулюються відносини з приводу майна культових споруд (келій) національним правом, а також чи є келія монастиря житлом у розумінні національного законодавства України, зокрема статті 379 ЦК України, а так само відповідно до статті 8 Конвенції.
45. Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
46. Втім не будь-яке помешкання, яке de facto може бути використано для проживання, може de jure вважатися житлом за українським національним законодавством.
47. У цій справі спір стосувався келії монастиря. Питання про можливість визнання «житлом» приміщення, призначеного для культових потреб релігійних організацій та сповідування релігійних поглядів монахів, не досліджувалося ЄСПЛ у справах «Саган проти України», «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03), «Баклі проти Сполученого Королівства» (заява № 20348/92) та інших, у яких зроблено висновок, що питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме: від існування достатнього та тривалого зв`язку із зазначеним місцем.
48. У консультативному висновку ЄСПЛ навів власні міркування, які є особливо важливими для визначення наявності «достатніх і постійних зв`язків» у конкретному контексті, порушеному у цій справі.
49. Першим міркуванням є підстава, на якій ОСОБА_1 займала монастирську келію, а саме, чи існувала цивільно-правова підстава для її проживання, чи вона займала її винятково на підставі свого статусу в відповідній релігійній громаді як черниця або послушниця. Якщо це було на останній підставі, то принцип автономії релігійних організацій, який лежить в основі захисту, передбаченого статтею 9 Конвенції, стане особливо актуальним.
50. РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» твердила, що відповідно до приписів канонічного права проживання черниці в приміщенні закритого монастиря нерозривно пов`язане з її членством у спільноті, яка там реалізує своє релігійне покликання.
51. ЄСПЛ щодо цього наголошував, що відповідно до принципу автономії релігійних організацій Держава не має права зобов`язувати релігійну громаду приймати нових членів або виключати існуючих («Сіндікатул «Песторул чел Бун» проти Румунії» (Sindicatul «Pastorul cel Bun» v. Romania), № 2330/09, § 136, 137, ЄСПЛ 2013). Релігійні громади повинні мати повну свободу на власний розсуд визначати порядок прийняття нових членів та виключення існуючих ( «Свято-Михайлівська парафія проти України» (Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine), № 77703/01, § 146, 150, 14червня 2007 року). Крім того, стаття 9 Конвенції не гарантує права на інакомислення всередині релігійного об`єднання (справу «Сіндікатул «Песторул чел Бун» проти Румунії», § 137). У разі розбіжностей з питань доктрини або організації між релігійною громадою та одним із її членів свобода релігії особи реалізується через свободу залишити громаду (справу «Міролюбовс та інші проти Латвії» (Mirolubovs and Others v. Latvia), № 798/05, § 80, 15 вересня 2009 року).
52. Наступне міркування ЄСПЛ полягає в тому, що монастирська келія не є самостійною або окремою житловою одиницею, а є невід`ємною частиною монастирської будівлі, в якій проживає закрита релігійна громада, члени якої реалізують своє релігійне покликання через спільне життя, відокремлене від світу.
53. ЄСПЛ наголосив, що для цілей статті 8 Конвенції можна вважати, що саме монастир потрібно розглядати як «житло», спільне для осіб, які наразі ведуть в ньому чернече життя. Під час визначення меж цього поняття в поточному провадженні варто враховувати можливість виникнення таких потенційно суперечливих претензій на «житло» стосовно одних і тих самих приміщень.
54. Третє міркування ЄСПЛ стосується того, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції захищає права релігійних організацій, включаючи монастирі, на мирне володіння своїм майном (справа «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), 09 грудня 1994 року, серія А № 301-А). У цій сфері питання, що стосуються статті 9 та статті 1 Першого протоколу, можуть бути тісно пов`язані (справи «Святий Синод Болгарської Православної Церкви (Митрополит Інокентій) та інші проти Болгарії» (Holy Synod of the Bulgarian Orthodox Church (Metropolitan Inokentiy) and Others v. Bulgaria), № 412/03 та 35677/04, § 173,174, 22 січня 2009 року, та «Фонд монастиря Мор Габріель у Мідьяті проти Туреччини» (Midyat Mor Gabriel Monastery Foundation v. Turkiye), № 13176/13, § 36-68, 03 жовтня 2023 року).
55. ЄСПЛ наголосив, що визнання певної частини будівлі, яка використовується релігійною громадою як місце відправлення культу, «житлом» особи, яка не є членом цієї громади, може заважати релігійній організації здійснювати права на управління та використання цього місця відправлення культу відповідно до статті 9 Конвенції та статті 1 Першого протоколу, про що зазначив монастир, який є стороною, безпосередньо зацікавленою у національному судовому провадженні, у своїх поданнях до ЄСПЛ.
56. З огляду на наведені міркування ЄСПЛ, основним фактором під час оцінки того, чи можна вважати, що особа зберегла «достатні» зв`язки зі спірним приміщенням є той факт, що особа раніше проживала в монастирських приміщеннях як член монастирської спільноти, втім більше не є її членом.
Щодо підстав для проживання в монастирі
57. Відповідно до канону 410 Глави І ККСЦ чернечий стан - це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою.
58. Монаший стан остаточно приймається через довічну професію, яка включає в собі три довічні обіти: послуху, чистоти і вбозтва (канон 462).
59. Набуття монашого стану включає декілька етапів: «Кандидатура», «Послушництво» (новіціат), «Рясофорат» (тимчасова професія/тимчасові обіти), «Мала схима» (довічна професія/довічні обіти), «Велика схима».
60. У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 отримала постриг у «Малу схиму».
61. Особи, які вступили до монастиря і прийняли монаший постриг, складають обіти послуху, чистоти та вбозтва.
62. Обіт вбозтва є відмовою від всіх благ, монахи живуть без власності, не мають нічого окремого, ані у власності, ані у користуванні.
63. Отже, свідомо приймаючи монаший стан, ОСОБА_1 склала обіт вбозтва, підтвердивши, що метою її перебування у монастирі було не набуття місця проживання в одній із келій монастиря, а сповідування нею релігійних поглядів.
Щодо статусу монастиря (келії) як «житла»
64. Відповідно до параграфа 1 канону 433 ККСЦ монастирем є чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя.
65. До чернечого інституту приписується як священнослужитель член цього інституту після довічних обітів на підставі дияконського свячення, а священнослужитель, уже приписаний до якоїсь єпархії, на підставі довічної професії (канон 428 ККСЦ).
66. Згідно з каноном 913 ККСЦ члени чернечих інститутів, а також товариств спільного життя на подобу чернечих, набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписані, і тимчасове місце проживання набувають у місці, де їх перебування продовжувалося принаймні до трьох місяців.
67. У пункті 187 розділу ІІ «Келійне правило» частини IV «Монаше діяння» Типікону Спасо-Преображенського монастиря УГКЦ зазначено, що келія - це особливе місце, в якому монах проводить години відпочинку та особливої молитви. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено (тобто відособлено) в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).
68. Тож келія, як і монастир загалом, підпадає під визначення культової споруди в розумінні частини шостої статті 17 Закону № 987-XII, відповідно до якої культова будівля, споруда - це будівля або споруда, що є об`єктом нерухомого майна, спеціально призначена для задоволення релігійних потреб шляхом проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, процесій, ритуалів, молитов, служінь, релігійних зібрань та забезпечення інших видів релігійної практики.
69. Розділ ІІІ «Перебування у келії» частини IV «Монаше діяння» Типікону Спасо-Преображенського монастиря УГКЦ визначає правила перебування у келії, за якими кожному монахові, по можливості, виділяється келія, що служить як молитовня, в якій монах проводить велику кількість дорогоцінного часу свого життя. Келійні заняття: келійне правило, за благословенням ігумена або духівника; читання духовної літератури; виписування корисних цитат з книжок, молитовників; вправляння у читанні і рецитуванні богослужбових книг; заняття, встановлені ігуменом, як келійні послушання; ручна робота на користь монастиря.
70. Відповідно до канону 495 ККСЦ член, який після складення професії, незаконно залишив монастир, повинен невідкладно вернутися у монастир. Настоятелі повинні його старанно розшукувати і, якщо він повернеться під впливом справжнього розкаяння, прийняти. У протилежному випадку його потрібно покарати згідно з приписами права або навіть відпустити.
71. Канон 917 ККСЦ визначає, що постійне або тимчасове місце проживання втрачається через вибуття з місця з наміром не повернутися, з дотриманням приписів канонів 913 і 915.
72. Враховуючи викладене, питання проживання в монастирі не є питанням користування житлом, а є питанням щодо релігійного (церковного, культового) майна, режим якого визначається приписами канонічного права відповідної конфесії.
73. Тож питання проживання в монастирі УГКЦ є винятково внутрішньоцерковною справою, оскільки воно пов`язано винятково із набуттям монашого стану та регулюється правилами відповідних Канонів, адже у разі втрати монашого стану така особа набуває статусу сторонньої особи і позбавляється права вступати на територію монастиря з огляду на клявзуру.
74. Саме канонічним правом УГКЦ врегульовано порядок та підстави проживання монахині в монастирі цієї конфесії, надання їй келії, яка може змінюватися і служить молитовнею, а не є особистою кімнатою для проживання, що притаманне «житлу» в розумінні національного законодавства.
75. Так само канонічним правом УГКЦ врегулювано наслідки вибуття монахині з місця її проживання з наміром не повернутися.
76. Приписи національного законодавства не регулюють відносини, які виникають з приводу перебування монахині у монастирі (келії), що є релігійним майном УГКЦ.
77. Відтак протилежний висновок Великої Палати Верховного Суду, який ґрунтується лише на тому, що в своєму позові ОСОБА_1 посилається також і на цивільне законодавство, є помилковим і недостатньо обґрунтованим.
78. З огляду на те, що метою використання монашої келії є дотримання правил монашого життя, тому це приміщення не може вважатися житлом у розумінні національного законодавства України, зокрема статті 379 ЦК України, оскільки у разі втрати монашого стану особа не може проживати поруч з іншими монахинями, які продовжують сповідувати релігійні погляди та нести обіти послуху, чистоти, вбозтва.
79. Протилежний підхід призведе до порушення статті 9 Конвенції в аспекті права інших членів релігійної організації сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів.
Загальні висновки щодо юрисдикції цього спору
80. Тож, на наше переконання, питання права на проживання в монастирі УГКЦ особи, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним правом відповідної конфесії, а не національним (цивільним) правом, адже Українська держава проголосила як засадничий принцип - невтручання у внутрішні справи релігійних організацій, які діють як самоврядні організації на основі автономності держави та церкви.
81. Отже, у спірних відносинах наріжним камінням у вирішенні питання юрисдикції спору є принцип автономності релігійної організації, бо наступним кроком у разі втручання в цю автономність буде з`ясування того, чи правомірно сторону позбавили чернечого стану, що очевидно призведе до порушення балансу інтересів держави та релігійної організації й неприпустимого втручання державою у ті відносини, що є суто канонічними.
82. Вважаємо, що такий баланс буде дотримано лише у разі взаємного невтручання цих інституцій у вирішення питань, що постали у цій справі.
83. Наведені міркування узгоджуються й з висновками ЄСПЛ, зробленими у рішенні від 14 вересня 2017 року у справі «Карой Надь проти Угорщини»(№ 56665/09) щодо того, чи порушили державні суди право заявника на доступ до правосуддя, припинивши провадження у справі з релігійним компонентом.
Так, у справі «Карой Надь проти Угорщини» встановлено, що заявник звернувся до національних судів з позовом до парафії про стягнення коштів за служіння пастором. Верховний Суд Угорщини скасував ухвалені по суті рішення судів першої й апеляційної інстанцій та припинив провадження у цивільній справі, зазначивши, що сторони встановили між собою відносини пастирського служіння, що регулюються церковним правом. Згідно з пунктом 15(1) Закону № IV від 1990 року про свободу совісті та віросповідання та про церкви, Церква є відокремленою від держави. Згідно з пунктом (2), жодний державний примус не може бути використаний для забезпечення дотримання внутрішніх законів та правил Церков. Спираючись на зазначені правила, Верховний Суд Угорщини виснував, що заявник може подати позов на підставі церковного права до відповідних органів Реформатської Церкви. Той факт, що угода, укладена відповідно до церковного права, нагадує договірну угоду згідно з Цивільним кодексом, не передбачає юрисдикції держави або можливості виконання позову в судовому порядку у значенні статті 7 Цивільного кодексу [Угорщини].
Звертаючись до ЄСПЛ із заявою (№ 56665/09), Карой Надь посилався на те, що відмова національних судів вирішити його позов порушила право на доступ до суду, гарантоване статтею 6 Конвенції.
ЄСПЛ наголосив, що вирішення проблем тлумачення національного законодавства належить насамперед до компетенції національних органів влади, зокрема судів. Роль ЄСПЛ обмежується перевіркою того, чи є наслідки такого тлумачення сумісними з Конвенцією. З огляду на це, за винятком випадків очевидної свавільності, ЄСПЛ не має права ставити під сумнів тлумачення національного законодавства національними судами (пункт 62 рішення).
Врахувавши внутрішнє законодавство держави, ЄСПЛ зауважив, що відповідно до статті 15(2) Закону про церкву 1990 року позови, що стосуються внутрішніх законів та правил церкви, не можуть бути задоволені державними органами. Також безперечним є те, що якщо національні суди встановлять, що поточний спір стосується церковної вимоги, яка не може бути задоволена національними органами, вони повинні припинити провадження відповідно до статті 130(1)f Цивільного процесуального кодексу. Тому головне питання, що виникло перед національними судами, стосувалося точного характеру стосунків заявника з Реформатською церквою (пункт 66 рішення).
У пунктах 69, 72 згаданого рішення ЄСПЛ звернув увагу на те, що замість того, щоб звернутися до церковних судів зі своїми грошовими вимогами, після звільнення з пастирської служби заявник спочатку порушив трудовий позов, а надалі звернувся до цивільних судів. ЄСПЛ зазначив, що у справі заявника всі національні суди - тобто суд з трудових спорів, цивільний суд та Верховний Суд - після детального розгляду питання юрисдикції державних судів та права доступу до суду осіб, які перебувають на церковній службі, припинили провадження, постановивши, що позов заявника не може бути розглянутий в національних судах, оскільки його пастирське служіння та лист про призначення, на якому воно ґрунтувалося, регулювалися церковним правом, а не державним законодавством. Такі висновки національних судів, на переконання ЄСПЛ, не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими, тому стаття 6 Конвенції не застосовується до фактів цієї справи, а заява є неприйнятною.
84. Також ЄСПЛ у консультативному висновку звернув увагу на справи «Дудова і Дуда проти Чеської Республіки» (Dudova and Duda v. the Czech Republic) (ухв.) (№ 40224/98, 30 червня 2001 року), «Ахтінен проти Фінляндії» (Ahtinen v. Finland, № 48907/99, 23 вересня 2008 року), «Цімпеу проти Румунії» (Timpau v. Romania, № 70267/17, 05 грудня 2023 року). Ці справи ілюструють, що вирішальним питанням у застосуванні статті 6 Конвенції є те, чи стосується спір «права», яке визнається, принаймні на підставах, зазначених у національному законодавстві. З`ясування цього питання, й відповідно, питання про те, чи є спір таким, до якого застосовується стаття 6 Конвенції належить до компетенції національних органів влади, зокрема судів.
85. Спірні у цій справі відносини, на наше переконання, регулюються канонічним правом, яким керується УГКЦ,та підпадають під юрисдикцію церковного суду, тому вирішення національними судами такого спору по суті суперечить принципам автономії та незалежності релігійних організацій в питаннях, які за своєю природою є внутрішньоцерковними. Тож цей спір не є таким, до якого застосовується стаття 6 Конвенції.
86. Також у контексті права на суд Велика Палата Верховного Суду не враховувала, що принцип відокремленості церкви і релігійних організацій в Україні від держави проголошений та визначений у розділі ІІ «Права, свободи та обов`язки людини і громадянина» Конституції України. Тоді як стаття 124 Конституції України, у якій зазначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір, розташована в розділі VIII «Правосуддя». Враховуючи, що в розділі ІІ Конституції України наведено основні, фундаментальні права, то гарантія відокремленості релігійних організацій від держави є більш вагомим правом, й у випадку співставлення з гарантією поширення юрисдикції національних судів на будь-який юридичний спір переважає останню. Право на свободу совісті і віросповідання неможливо реалізувати без гарантування права на автономію релігійної організації.
87. До того ж цей спір не є юридичним у розумінні частини третьої статті 124 Конституції України, а є внутрішньоцерковним і регулюється канонічним правом відповідної конфесії, у цьому випадку УГКЦ, оскільки, як вже зазначено раніше, заявниця не має «права», яке б існувало в національному законодавстві України.
88. Додатково акцентуємо увагу на тому, що у консультативному висновку ЄСПЛ зазначав про потребу урахування не лише національного законодавства, а й судової практики. Втім Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові цього не зробила.
89. Ми ж вважаємо за неодмінне навести висновки національного суду щодо вирішення спорів з релігійним компонентом, які хоч і не є релевантними через неподібність правовідносин, проте в них послідовно наголошується на автономії релігійних організацій.
90. Так, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 липня 2018 року у справі № 909/1012/17 за позовом Посічанського Монастиря Матері Божої Знамення Української Греко-Католицької Церкви (далі - Монастир) до Івано-Франківського Архієпархіального управління Української Греко-Католицької Церкви (далі - Церква) про визнання недійсним Декрету від 30 травня 2017 року № 262 Івано-Франківського Архієпархіального управління Української Греко-Католицької Церкви, яким було припинено Монастир шляхом ліквідації та створено ліквідаційну комісію, зроблено висновок про те, що цей спір є внутрішнім спором Церкви і не стосується господарської діяльності релігійних організацій, а тому потребує врегулювання відповідно до ККСЦ та повинен вирішуватися церковним судом, й зауважив, що вирішення цього спору по суті є втручанням у діяльність релігійних організацій, що фактично прямо суперечить статті 35 Конституції України та статті 5 Закону № 987-XII.
91. У постанові від 19 травня 2021 року у справі № 761/25084/20-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виснував, що правовідносини щодо прийняття найвищим органом влади релігійного об`єднання - Помісним Собором УПЦ КП - рішення від 15 грудня 2018 року, яким, зокрема, припинено діяльність релігійного об`єднання УПЦ КП шляхом об`єднання та приєднання до утворюваної ПЦУ, є правовідносинами, що виникли всередині церкви. Спори щодо оскарження рішення найвищого органу влади церкви не підлягають вирішенню в національних судах. Оскаржувані у цій справі рішення статутних органів релігійного об`єднання були прийняті на виконання рішення найвищого органу влади церкви, належать до рішень щодо внутрішньо організаційної діяльності церкви і її релігійної організації та є їх винятковою компетенцією, тому заявлені вимоги щодо їх оскарження не можуть бути предметом судового розгляду в національних судах. Верховний Суд підсумував, що здійснення державою в особі суду ревізії (перевірки) таких рішень свідчитиме про її втручання у діяльність церкви шляхом перебирання на себе функцій церковного суду, що є неприпустимим, позаяк порушує Конституцію України та закони України.
92. Подібні висновки зробив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 17 липня 2024 року у справі № 359/1964/23.
93. Резюмуємо наші міркування щодо юрисдикції цього спору тим, що з огляду на принцип автономності держави та церкви в України питання проживання в монастирі УГКЦ є винятково внутрішньо церковною справою. Відносини між колишньою монахинею і самим монастирем щодо використання релігійного майна монастиря (келії) не регулюються національним законодавством. Відповідно цей спір не підлягав розгляду у національних судах будь-якої юрисдикції й повинен був вирішуватися по суті саме церковним судом. Втім Велика Палата Верховного Суду цього не врахувала.
94. Отже, у цій справі бути підстави для відступу від правових висновків Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 12 червня 2023 року про те, що спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим в будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою - її членом, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.
Щодо суті спору
95. Як зазначено вище, Велика Палата Верховного Суду розглянула спір по суті та відмовила в задоволенні позову, хоча зробила суперечливі висновки, адже, виснувавши, що юрисдикція суду поширюється на цю категорію спорів, надалі відмовив у його задоволенні фактично, керуючись нормами канонічного права.
96. Будівля, у якій розташоване спірне приміщення келії, передано у власність РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» для забезпечення саме культових потреб монастиря, як-от: проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації.
97. Спір у цій справі виник між колишньою монахинею та РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» щодо використання релігійного майна - приміщення монастиря (келії), яке належить на праві власності релігійній організації.
98. Відповідно до обставин справи цей спір, як підтвердила сама позивачка, виник через конфлікт, зокрема, між нею та ігуменею цього монастиря, що призвело до подальшого добровільного залишення ОСОБА_1 монастиря. Надалі втрата позивачкою чернечого стану не змінила правової природи цього конфлікту, а навпаки додатково підтверджує, що цей конфлікт має внутрішньо церковний характер.
99. Чинне спеціальне законодавство щодо свободи совісті [Закон № 987-XII] не передбачає, що у особи, яка має монаший стан, виникає особисте право користування приміщеннями релігійної організації, зокрема й келією.
100. Правила цивільного законодавства про користування житлом носять загальних характер та з усією очевидністю не можуть бути застосовані до регулювання відносин між черницею та монастирем, у якому вона проживає.
101. У питанні проживання у монастирі УГКЦ очевидним є той факт, що особа не може отримати таку можливість без наявності в неї чернечого постригу, правила набуття якого визначаються нормами канонічного права. До того ж право на проживання в монастирі черниці не просто виникає зі статусу особи (постриг), але й тісно пов`язане з її служінням та виконанням обов`язків, що на неї покладаються, й відповідно припиняється з припиненням такого статусу.
102. Тож таке проживання (перебування) є похідним від статусу та регулюється канонічним правом.
103. Суди залишили поза увагою те, що спори щодо права проживати у монастирі (келії) є церковним спором, оскільки це право не може оцінюватися на предмет законності за національним законодавством з огляду на призначення келії.
104. Факт звільнення ОСОБА_1 з монашого стану також не перетворює цей спір на приватноправовий, оскільки правовідносини виникли саме під час перебування останньої в монашому стані, і саме на цій підставі їй була надана келія, яка не є житлом в розумінні національного законодавства України, зокрема статті 379 ЦК України, а також статті 8 Конвенції.
105. Самий лише факт пред`явлення позову до національного суду не свідчить про те, що будь-який спір, переданий на розгляд цього суду, має бути вирішений саме цим судом.
106. Той факт, що монастирі у правовий спосіб реєструють членів своїх спільнот відповідно до норм позитивного права, на виконання приписів національного законодавства, не свідчить про те, що внутрішньоцерковні справи мають вирішуватися у судовому порядку.
107. За добре усталеною в національній системі судовою практикою, реєстрація місця проживання (перебування) не підтверджує право користування приміщенням, а є скоріше публічно-правовим інститутом, який дозволяє здійснювати облік громадян на території України та реалізацією ними переважно (але не тільки) публічних правовідносин: отримання поштової кореспонденції, соціальних виплат, пенсій, є передумовою для реалізації багатьох прав, зокрема, права на звернення до різних державних органів та інституцій.
108. Реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 здійснено за адресою місцезнаходження монастиря, а не в конкретній келії, і це мало на меті реалізацію передовсім її права у сфері окреслених вище публічних відносин, тоді як мети досягнення приватно-правових цілей не було.
109. Звернення релігійної організації з первісним позовом у цій справі не перетворює спір, що виник за зустрічним позовом, у спір, що належить до юрисдикції національного суду, адже первісний позов не міг бути вирішений церковним судом, оскільки виконання рішення суду про скасування рішення щодо реєстрації місця проживання (перебування) мав здійснювати суб`єкт владних повноважень.
110. Питання ж щодо використання релігійного майна, а саме, з приводу проживання у монастирі УГКЦ, є винятковою справою релігійної організації, й первинними є саме відносини між особою та релігійною організацією, в основі яких лежать канонічні норми, тому таке питання перебуває поза межами судового контролю та державного регулювання.
111. Надзвичайно важливим у вирішенні цього спору є те, що цей спір виник як конфлікт усередині однієї релігійної спільноти, єдиної організації, передумовою виникнення цього конфлікту стали доводи фізичної особи про неправомірність - невідповідність нормам канонічного права - призначення ігумені цього монастиря і невідповідність її поведінки й рішень церковним правилам. Цей конфлікт усередині однієї церкви вирішувався відповідними церковними інституціями на підставі приписів канонічного права.
112. Для авторів окремої думки є цілком очевидним, що не усі відносини усередині релігійної організації є внутрішньо церковними, або залишаються такими: зокрема, у разі вчинення злочину - кримінально караного діяння - всередині однієї релігійної спільноти - такі відносини є предметом винятково світського права.
113. Будь-які дії держави щодо вселення осіб, які втратили чи позбавлені духовного сану в монастирі УГКЦ чи відмову в цьому, що підпадає під сферу дії канонічного, а не позитивного права, може бути оцінене не інакше як втручання держави у внутрішні справи церкви, яка відокремлена від держави.
114. Ще раз звертаємося до рішення ЄСПЛ у справі «Карой Надь проти Угорщини» та вважаємо його релевантним до спірних правовідносин, оскільки цей суд з`ясовував питання порушення чи непорушення статті 6 Конвенції саме в контексті того, чи поширюється юрисдикція національного суду на відносини, врегульовані канонічним правом.
115. Це рішення є показовим в оцінці підходів ЄСПЛ у ситуації, коли особа звертається у зв`язку з порушенням, на її думку, її певного матеріального інтересу, зокрема права на грошові кошти за служіння пастором.
116. Так само й у цій справі позивачка звертається до національного суду за захистом свого нібито матеріального інтересу. Втім і для неї самої як особи, яка з усією очевидністю знає внутрішні правила і настанови діяльності подібної монашої інституції, є зрозумілим, що повернення її чернечого стану і можливості проживати у монастирі тісно пов`язані і залежать винятково від рішення і волі відповідних церковних інституцій, позитивного рішення яких вона і домагалася із самого початку виникнення цього конфлікту.
117. Тож наведений приклад лише підтверджує, що у справі за позовом ОСОБА_1 : (1) національний суд не має своєї компетенції втручатися у відносини, врегульовані винятково канонічним правом, (2) що інакше це порушуватиме принцип автономії релігійної організації, а найголовніше, (3) закриття провадження у такому спорі, який виник винятково всередині однієї релігійної організації, не порушуватиме засади, закладені у статті 6 Конвенції, щодо доступу до національного суду.
118. Переконані, що національні суди не належать до органів, які можуть здійснювати контроль за внутрішньо церковною діяльністю, зокрема, щодо права проживання в монастирі (келії), який належить на праві власності релігійній організації, а відповідно сформульовані ОСОБА_1. позовні вимоги не могли бути предметом судового розгляду.
119. Приймаючи монаший стан, ОСОБА_1 склала ряд обітів перед Богом (тобто урочистих зобов`язань-обітниць морального характеру), що і стало підставою для надання їй можливості проживання в монастирі (келії).
120. Наведене підтверджує, що заявниця не має «права», яке, принаймні на спірних підставах, можна було б вважати таким, що існує в національному законодавстві, то стаття 6 Конвенції не застосовується до цих відносин.
121. Натомість ОСОБА_1 була наділена правом звернення до церковного суду для вирішення порушеного у цій справі питання, що відповідає приписам параграфа 1 канону 24 ККСЦ, за змістом яких вірні можуть законно відстоювати і боронити права, що їх вони мають у церкві, на компетентному церковному суду згідно з нормами права.
ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
122. Законодавець надав релігійним організаціям в Україні право самостійно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності, утворювати в своєму складі органи, для провадження діяльності і, зокрема, вирішувати відповідні спори, у випадку їх виникнення, відокремлено від держави.
123. Вважаємо, що розгляд цього спору по суті національними судами та його вирішення як шляхом вселення колишньої монахині до монастиря УГКЦ, так і відмови у цьому є неможливим, оскільки немає відповідної правової підстави в національному законодавстві.
124. Цей спір є внутрішньоцерковним спором, який регулюється ККСЦ та Типіконом УГКЦ, тому вінповинен вирішуватися саме церковним судом з огляду на принцип автономності церкви та невтручання держави у внутрішню діяльність релігійної організації.
125. Резюмуючи, висловлюємо своє переконання в тому, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, тому існували підстави для скасування оскаржуваних судових рішень та закриття провадження у справі.
Судді С. О. Погрібний
М. М. Гімон
В. В. Король
Т. Г. Стрелець
О. В. Ступак
М. Ю. Тітов
