Номер провадження: 22-ц/785/3753/16
Головуючий у першій інстанції Теренчук Н. С.
Доповідач Панасенков В. О.
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.05.2016 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого - судді Панасенкова В.О.
суддів: Парапана В.Ф.
Громіка Р.Д.,
при секретарі: Колмакові В.І.,
за участю: представника позивачки ОСОБА_3 - ОСОБА_4, відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_6,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на рішення Великомихайлівського районного суду Одеської області від 06 липня 2015 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення та заборони вчинення дій, які можуть порушити право,
в с т а н о в и л а:
12 лютого 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що вона є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, посвідченого секретарем Цебриковської селищної ради 05 січня 1989 року за реєстровим №35, право власності зареєстровано у Великомихайлівському бюро технічної інвентаризації 18 вересня 1996 року, запис у реєстровій книзі 3, номер 337. В цьому будинку після реєстрації шлюбу, 29 червня 1989 року з відповідачем ОСОБА_5 проживала її дочка ОСОБА_1 та двоє їх синів: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2. Шлюбні відносини між ними припинилися з 2009 року, що встановлено рішенням Великомихайлівського районного суду Одеської області від 24 травня 2011 року у справі №2-286/11, яким шлюб між дочкою та відповідачем був розірваний. Після розірвання шлюбу у цьому будинку залишився проживати відповідач з дітьми, що встановлено рішенням Великомихайлівського районного суду Одеської області від 24 січня 2013 року, яким їй було відмолено у позові до відповідача про виселення з підстави створення останнім умов неможливості спільного проживання у зв'язку з систематичним порушенням правил співжиття. У теперішній час у будинку проживає тільки відповідач; син ОСОБА_9 знятий з реєстраційного обліку 13 лютого 2013 року у зв'язку з переїздом на проживання у Вінницьку область, син ОСОБА_6 не знятий з реєстраційного обліку, але фактично проживає у м. Одеса. Вона проживає окремо в іншому будинку, відповідач ніколи не був членом її сім'ї, не проживав разом з нею та не вів спільне господарство. У січні 2015 року вона направила відповідачу письмову вимогу про звільнення будинку, яку він отримав 20 січня 2015 року, але будинок не звільнив. Тому відповідач перешкоджає їй здійсненні права власності на будинок, що порушує її права.
Посилаючись на ці обставини та на ст. ст. 383, 386, 391 ЦК України, позивачка ОСОБА_7 просила суд усунути перешкоди в здійсненні нею права користування та розпорядження житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення з нього відповідача ОСОБА_5 без надання іншого жилого приміщення та заборонити відповідачу перебувати у цьому будинку та на присадибній ділянці (а.с. 2-4).
Відповідач ОСОБА_5 проти позову заперечував й в своїх поясненнях зазначав, що він після вселення з колишньою дружиною у спірний будинок утримував його, добудовував його, здійснював ремонт, збудував літню кухню, сарай, гараж, прибудував до будинку кухню, ванну кімнату, у 2005-2006р.р. здійснив газифікацію, провів опалення, водопровід, каналізацію; що після розірвання шлюбу з дочкою позивача залишився проживати у будинку з двома синами, яких самостійно виховує і утримує, а мати аліменти дітям не сплачує, борг по аліментам складає 20606 грн.; та водночас громадського порядку він не порушує.
Рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_3 задоволено в повному обсязі. Суд усунув перешкоди в здійсненні ОСОБА_3 права користування та розпорядження житловим будинком за АДРЕСА_1 шляхом виселення з нього ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженця селища Кирнасівка Тульчинського району Вінницької області, без надання іншого жилого приміщення. Заборонено ОСОБА_5 перебування у будинку та на присадибній ділянці за вищевказаною адресою. Стягнуто з ОСОБА_5 судові витрати.
В апеляційних скаргах відповідач ОСОБА_5 та його син ОСОБА_6 просять рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове про відмову у позові, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, на недоведеність обставин, які суд вважав встановленими, та на порушення судом норм матеріального і процесуального права, а саме, суд помилково застосував до спірних правовідносин ст. 391 ЦК України та ст. 156 ЖК УРСР та не врахував, що наявність у позивача права власності на будинок не може служити підставою для виселення наймача (а.с. 110-113, 115-116).
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2015 року апеляційна скарга ОСОБА_6 відхилено, апеляційна скарга відповідача ОСОБА_5 задоволена, рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову (а.с. 141-144).
Позивачка ОСОБА_7 оскаржила рішення апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2015 року в касаційному порядку.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року касаційна скарга ОСОБА_7 задоволена, рішення апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Заслухавши доповідача, доводи апеляційних скарг відповідача ОСОБА_5 та його син ОСОБА_6, пояснення на апеляцію представника позивачки ОСОБА_3 - ОСОБА_4, відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_6, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
У статті 396 ЦК України зазначено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1 ст. 316 та ч. 1 ст. 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно д о ч. 1 ст. 383 Ц К України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
У статті 391 ЦК України зазначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_7 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, посвідченого секретарем Цебриковської селищної ради 05 січня 1989 року за реєстровим №35, право власності зареєстровано у Великомихайлівському бюро технічної інвентаризації 18 вересня 1996 року, запис у реєстровій книзі 3, за номером 337 (а.с. 5).
Відповідач ОСОБА_5 вселився у вказаний будинок після реєстрації шлюбу 29 червня 1989 року з дочкою позивачки - ОСОБА_1 (а.с. 6) та 09 квітня 1990 року був прописаний в ньому, в подальшому у них народились двоє синів: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 7,8).
Шлюбні відносини між відповідачем ОСОБА_5 та ОСОБА_1 припинилися з 2009 року, що встановлено рішенням Великомихайлівського районного суду Одеської області від 24 травня 2011 року у справі №2-286/11, яким шлюб між ними був розірваний. Після розірвання шлюбу у цьому будинку залишився проживати відповідач з дітьми, що встановлено рішенням Великомихайлівського районного суду Одеської області від 24 січня 2013 року, яким позивачці було відмолено у позові до відповідача про виселення з підстави створення останнім умов неможливості спільного проживання систематичним порушенням правил співжиття.
Відповідач ніколи не був членом сім'ї позивачки, не проживав з нею разом та не вів спільне господарство, що не оспорюється відповідачем. У січні 2015 року позивачка направила відповідачу письмову вимогу про звільнення будинку, яку останній отримав 20 січня 2015 року, але будинок не звільнив.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що відповідач не був членом сім'ї власника житлового будинку, тому положення ст. ст. 116, 157 ЖК УРСР щодо виселення членів сім'ї власника будинку та осіб, що припинили із ним сімейні відносини, на спірні правовідносини не розповсюджуються. Крім того, суд послався на те, що відповідач не довів наявність підстав постійного проживання у спірному житловому будинку.
Посилання відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в апеляційних скаргах на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки відповідач ОСОБА_5 вселився в спірний житловий будинок у зв'язку з реєстрацією шлюбу з дочкою позивачки та 09 квітня 1990 року був зареєстрований за вказаною адресою, тому розірвання шлюбу з дочкою власника будинку не є підставою для припинення права користування будинком, не приймається до уваги за таких підстав.
У пункті 33 постанови №5 Пленуму «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.
Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані (статті 57-59 ЦПК), на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.
Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Статтею 179 ЦПК України встановлено, що предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.
Таким чином, предметом доказування за вказаною справою є наявність законних підстав для користування відповідачем спірним будинком після розірвання шлюбу з ОСОБА_1
Частинами 1 та 4 ст. 156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування житловим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 64 Ж К У РСР визначено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може особи, членами сім'ї якого вони є; за відсутності родинних відносин з позивачкою відповідач міг стати членом її сім'ї лише у результаті постійного проживання та ведення з нею спільного господарства, оскільки одруження дочки позивачки із відповідачем саме по собі не породжує родинних відносин між сторонами у справі.
Таким чином, право користування житлом не є абсолютним, та може бути припинено у випадках встановлених законом.
Право на користування жилим приміщенням членів сім'ї власника будинку і наймачів регулюється різним и нормами. Зокрема, права і обов'язки членів сім'ї власника будинку регулюються ст. ст. 156, 157 ЖК УРС Р , а права і обов'язки наймачів - ст. ст. 158 - 170 ЖК УРСР, а також гл. 59 ЦК У країни.
Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-158цс14 від 5 листопада 2014 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.
Скасовуючи рішення апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2015 року суд касаційної інстанції в ухвалі від 10 лютого 2016 року зазначив, що апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України доводів сторін по суті позовних вимог не перевірив; фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору,належним чином не встановив; не визначив статус ОСОБА_5, у житловому будинку, не визначився, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Спірні правовідносини сторін виникли зі вселенням відповідача у спірний житловий будинок у 1990 році, а ЦК України набрав чинності з 01 січня 2004 року, тому до цих правовідносин слід застосовувати ст. ст. 158-160 ЖУ УРСР, якими регулюються користування житловим приміщенням наймачем за договором найма жилого приміщення.
Судом першої інстанції з достовірністю встановлено, що відповідач ОСОБА_5 не є членом сім'ї власника будинку й не є наймачем житла.
Згідно зі ст. ст. 98, 99 ЖК УРСР наймач жилого приміщення та члени його сім'ї, які проживають разом з ним, можуть за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), в тому числі опікуна чи піклувальника, який не є членом сім'ї наймача. Тимчасові жильці на вимогу наймача або членів сім'ї, які проживають разом з ним, зобов'язані негайно звільнити приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Піднаймачі і тимчасові жильці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання.
У п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду У країни від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» судам роз'яснено, що при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції У країни гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Отже, наявність реєстрації у житловому будинку не змінює правового статусу тимчасового мешканця незалежно від тривалості проживання у цьому будинку.
Таким чином, відповідач ОСОБА_5 не набув права постійного користування спірним будинку, незважаючи на тривалий час проживання в ньому та прописки за цією адресою і є тимчасовим мешканцем, добровільно залишити будинок не бажає.
За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).
За таких обставин, колегія суддів вважає, що відповідач порушує право власності позивачки на спірний будинку, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України її право підлягає захисту судом.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та з правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК Украйни під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Інших правових доводів апеляційні скарги не містять.
Таким чином, наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає.
Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,
у х в а л и л а:
Апеляційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_6 відхилити, рішення Великомихайлівського районного суду Одеської області від 06 липня 2015 року залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної силу з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з моменту набрання законної сили ухвалою.
Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков
В.Ф. Парапан
Р.Д. Громік
