АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 22-ц/793/1046/18
Головуючий по 1 інстанції - ОСОБА_1
Категорія: 69
Доповідач в апеляційній інстанції - ОСОБА_2
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 червня 2018 року Апеляційний суд Черкаської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Головуючого Нерушак Л.В. ( судді – доповідача )
Суддів Василенко Л.І., Карпенко О.В.
за участю секретаря Наконечної М.М
учасники справи:
заявник – ОСОБА_3
особа, що подає апеляційну скаргу – ОСОБА_3
розглянувши у судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 05 квітня 2018 року, ухваленого під головуванням судді Колоди Л.Д. у залі судових засідань Придніпровського районного суду м. Черкаси області 05 квітня 2018 року об 11 годині 36 хвилин, у справі за заявою ОСОБА_3, зацікавлені особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення, - :
в с т а н о в и в :
У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Придніпровського районного суду м. Черкаси із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
ОСОБА_3 заяву обґрунтовує тим, що її син ОСОБА_4 загинув у с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області 23 серпня 2014 року в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією. Заявник вказує, що саме внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України на території Донецької області було порушено невід’ємне право на життя її сина, передбачене статтею 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
ОСОБА_3, посилаючись як на загальновідомий факт, у заяві зазначає, що наприкінці лютого –початку березня 2014 року перекинуті з Росії війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. Пунктом 2 статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 року № 1207 - 20 лютого 2014 року визначено датою тимчасової окупації території України. Цим законом визначено статус частини території України, як тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації та встановлено особливий правовий режим на цій території, визначено особливості діяльності державних органів, органів державного самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
14 серпня 2014 року з метою правової протидії агресору був прийнятий Закон України «Про санкції» № 1644-VII та видано розпорядження Кабінету міністрів України розпорядження від 11 вересня 2015 року № 829-р «Про пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів».
Прийняті нормативно-правові акти у хронологічній послідовності відтворюють обставини, що відбувалися на частині території України, та вказують на військову агресію Російської Федерації по відношенню до України, наслідком якої стала повна окупація та подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим, засуджена міжнародними інстанціями.
Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької Народної Республіки» 07 квітня 2014 року та «Луганської Народної Республіки» 27 квітня 2014 року.
У постанові Верховної ОСОБА_5 України «Про заяву Верховної ОСОБА_5 України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року викладені обставини подій на сході України, зокрема, проведення протягом травня 2014 року фіктивних референдумів щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з погано прихованою метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної Республіки» та «Донецької Народної Республіки».
Внаслідок збройної агресії Російської Федерації прийнято постанову Верховної ОСОБА_5 України від 17 березня 2015 року № 254-VIII «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджено особливий порядок місцевого самоврядування до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
Постановою Верховної ОСОБА_5 України від 27 січня 2015 року № 129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської ОСОБА_5 Європи, Парламентської ОСОБА_5 НАТО, Парламентської ОСОБА_5 ОБСЄ, Парламентської ОСОБА_5 ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
Результатом такого звернення стало визнання міжнародним співтовариством через схвалення 08 липня 2015 року переважною більшістю членів Парламентської ОСОБА_5 ОБСЄ двох резолюцій, зокрема Резолюції «Продовження очевидних грубих і невиправлених порушень Російською Федерацією міжнародних норм і принципів ОБСЄ» та Резолюції «Викрадені і незаконно утримувані громадяни України на території Російської Федерації», які засвідчили факт здійснення Російською Федерацією збройної агресії проти держави України та факт протиправності і утримання українських політичних в’язнів з Російської Федерації.
Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.
Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 2 ст. 61 ЦПК України.
Наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території України, яка засуджена як на національному рівні, так і міжнародними інстанціями.
Стосовно порушених прав, пов’язаних з російською агресією по відношенню до України, заявник ОСОБА_3 вказує у заяві, що її син, ОСОБА_4, 23 серпня 2014 року приблизно 10:00 год., під час виконання бойового завдання в с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області в результаті мінометного обстрілу проросійських бойовиків був смертельно поранений.
Згідно з лікарським свідоцтвом про смерть № 170 від 24 серпня 2014 року, довідкою про причину смерті (до форми № 106о №170), свідоцтвом про смерть серії І-ФП № 206438 від 28 серпня 2014 року, постановою ВЛК УМВС України в Миколаївській області № 83 від 12 вересня 2014 року отримане під час виконання службових обов’язків поранення ОСОБА_4 послужило причиною його смерті 23 серпня 2014 року.
Заявник ОСОБА_3, посилаючись, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією, її син ОСОБА_4 був поранений та загинув у с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області 23 серпня 2014 року, та внаслідок саме військової агресії Російської Федерації проти України на території Донецької області було порушено невід’ємне право на життя її сина, передбачене статтею 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ОСОБА_3 обумовлює своє звернення до суду про встановлення юридичного факту з метою визначення статусу ОСОБА_4, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, тобто – жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов’язків, передбачених цією конвенцією та іншими нормами міжнародного права.
За вказаних вище обставин, заявник ОСОБА_3 просила суд в порядку окремого провадження встановити юридичний факт загибелі її сина, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, при виконанні обов'язку військової служби 23 серпня 2014 року в с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 05 квітня 2018 року задоволено заяву ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення.
Встановлено юридичний факт поранення та загибелі ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 при виконанні обов'язку військової служби 23 серпня 2014 року в с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області, що сталося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, з метою визначення статусу ОСОБА_4 як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов’язків, передбачених цією конвенцією, іншими нормами міжнародного права.
Судовий збір в сумі 352 грн. 40 коп. віднесено за рахунок держави.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, вважаючи рішення ухваленим з порушенням норм процесуального права, ОСОБА_3 оскаржила рішення суду в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу.
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням принципу диспозитивності, передбаченого статтею 13 ЦПК України, оскільки у його резолютивній частині крім заявленої нею вимоги суд додав: «з метою визначення статусу ОСОБА_4 як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов’язків, передбачених цією конвенцією, іншими нормами міжнародного права», що не було предметом звернення до суду, і такої вимоги вона не вказувала. Тому ОСОБА_3 просить скасувати рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 05 квітня 2018 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву ОСОБА_3, встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, при виконанні обов'язку військової служби 23 серпня 2014 року в с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Учасники справи в суд апеляційної інстанції не викликались, а повідомлялись про дату розгляду справи , яка розглядається судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для судів апеляційної інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів поданої апеляційної скарги, та вимог, заявлених заявником про встановлення факту , що має юридичне значення, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга ОСОБА_3 підлягає до часткового задоволення, виходячи із таких підстав.
Задовольняючи вимоги заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суд першої інстанції виходив із того, що відповідальність за порушення, визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію, як на державу-окупанта, відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», що, у свою чергу підтверджує факт того, що поранення та загибель ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, при виконанні обов'язку військової служби 23.08.2014 в с. Лисиче Амвросіївського району Донецької області, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області. Крім того, суд зазначив, що цей факт є загальновідомим, що додатково підтверджує обґрунтованість заяви у справі.
Проте з правильністю таких висновків суду першої інстанції апеляційний суд погодитися не може, оскільки суд дійшов помилкового висновку про задоволення заяви про встановлення вказаного факту, чим допустив порушення вимог процесуального права щодо розгляду заяв про встановлення фактів, що мають юридичне значення, виходячи з такого.
Відповідно до положень ч.1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно п.5 ч.2 ст.293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до положень п.8 ч.1, ч.2 ст.315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час, у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
З наведеного вище, а також з роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Отже, у судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки, і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника, та в судовому порядку встановлення таких фактів можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.
Обґрунтовуючи необхідність встановлення юридичного факту смерті сина внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, заявник ОСОБА_3 посилалася на те, що це забезпечить реалізацію її прав, визначених нормами законодавства України та, зокрема, Загальною декларацією прав людини, при цьому, не вказавши, яких саме прав.
Апеляційний суд, приймаючи до уваги, що Постановою ВР України від 27.01.2015 року № 129-УІІІ затверджено Звернення Верховної ОСОБА_5 України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської ОСОБА_5 Європи, Парламентської ОСОБА_5 НАТО, Парламентської ОСОБА_5 ОБСЄ, Парламентської ОСОБА_5 ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна ОСОБА_5 України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність ОСОБА_5 Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані "ДНР" і "ЛНР" визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).
Також, ВР України Постановою від 21.04.2015 року № 337-VІІІ схвалила текст Заяви ВР України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20.02.2014 році. У вказаній Заяві Парламенту також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов'язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявник ОСОБА_3І, в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.
Президент України своїм Указом від 24.09.2015 року № 555 ввів у дію рішення ОСОБА_5 національної безпеки і оборони України від 02.09.2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано, та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
Таким чином, факт збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації встановлено наведеними вище актами ВРУ та Президента України та є загальновідомим, про що вірно зазначив суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні і встановлення даного факту рішенням суду не потребує.
Апеляційний суд вважає, що заявник ОСОБА_3 має достатньо переконливі докази того, що її син загинув під час проведення антитерористичної операції 23.08.2014 у зоні її проведення, що підтверджується, зокрема, постановою ВЛК УМВС України в Миколаївській області № 83 від 12.09.2014 року (а. с.13), довідкою № 836 від 03.09.2014 року першого заступника командира ВЧ3039, свідоцтвом про смерть серії І-ФП № 206438 (а.с.18 на звороті), актом № 10 про нещасний випадок (загибель) від 30.08.2014 року (а.с.20-21), актом розслідування нещасного випадку, що стався 23.08.2014 року від 30.08.2014 року (а.с.22-23).
Отже, за таких обставин, вважати , що є підстави для висновку про те, що у заявника наявні перепони для підтвердження факту загибелі її сина ОСОБА_4 внаслідок проведення антитерористичної операції через збройну агресію проти України зі сторони Російської Федерації у апеляційного суду немає.
З огляду на вище викладене, з урахуванням положень ч.1 ст. 293 ЦПК України, юридичний факт, про встановлення якого порушує у даній справі питання заявник ОСОБА_3І.(наявність збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації), є загальновідомим та встановлено в порядку окремого провадження бути не може, чого не врахував суд першої інстанції, вирішуючи вимоги заяви, тому дійшов невірного висновку, оскільки відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_3 про встановлення юридичного факту за вказаних нею обставин.
Апеляційні доводи є безпідставними в цій частині та не підлягають задоволенню, оскільки правильності висновків апеляційного суду не спростовують, так як не доводять існування перешкод для підтвердження юридичного факту, який просить заявник встановити у порядку окремого провадження саме в судовому порядку.
Апеляційний суд стверджує, що за наявності підтверджуючих документів, на які посилається заявник ОСОБА_3, в тому числі свідоцтва про смерть сина, акту № 10 про нещасний випадок (загибель) від 30.08.2014 року (а.с.20-21), акту розслідування нещасного випадку, що стався 23.08.2014 року від 30.08.2014 року (а.с.22-23) у суду першої інстанції відсутні підстави для задоволення відповідної заяви в порядку окремого провадження щодо встановлення факту.
З огляду на вищевикладене, апеляційний суд звертає увагу, що згідно до положень ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Однак, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення 05.04.2018 року, застосував положення цивільного процесуального законодавства у редакції, яка на вказану дату була не чинною, чим також допустив порушення вимог процесуального законодавства.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Доводи апеляційної скарги підлягають частковому задоволенню лише в частині щодо задоволення вимог про скасування рішення суду першої інстанції, оскільки відповідно до вимог ч. 5 ст. 367 ЦПК України , якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, то суд апеляційної інстанції переглядає справу в повному обсязі.
Апеляційний суд дійшов висновку про незаконність рішення суду першої інстанції , тому оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню , з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні заяви про встановлення юридичного факту.
Таким чином, рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 05 квітня 2018 року в даній справі слід скасувати у зв‘язку з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, та порушенням норм процесуального права ч.3 ст.3 ЦПК України та прийняти постанову про відмову у задоволенні вимог заяви про встановлення юридичного факту, про який просить заявник ОСОБА_3 у даній справі.
Судові витрати згідно до ст. 141 ЦПК України за розгляд справи в суді апеляційної інстанції віднести за рахунок державного бюджету.
Керуючись ст. ст. 293, 317, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 – задовольнити частково.
Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 05 квітня 2018 року у справі за заявою ОСОБА_3, зацікавлені особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення – скасувати.
Заяву ОСОБА_3, зацікавлені особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення, - залишити без задоволення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку та за умов, визначених цивільно – процесуальним законом.
Головуючий Нерушак Л.В.
Судді Карпенко О.В.
ОСОБА_6
