СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"05" листопада 2018 р. Справа №922/1151/18
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Дучал Н.М., суддя Слободін М.М.,
при секретарі Новіковій Ю.В.,
за участю представників:
позивача - адвокат Альошин В.В., ордер серія ХВ№00094 від 05.11.2018 року, посвідчення №1070 від 14.10.2011 року;
відповідача - адвокат Надоля Є.В., ордер серія ХВ№900 від 05.06.2018 року, посвідчення №980 від 25.09.2015 року; Зьорнишкін С.Л. (особисто);
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - фізичної особи-підприємця Зьорнишкіна Сергія Леонідовича, м.Чугуїв, Харківська область, (вх.№23Х/1-40) на рішення Господарського суду Харківської області від 22.08.2018 року у справі №922/1151/18,
за позовом фізичної особи-підприємця Легенчука Олександра Миколайовича, м.Лубни, Полтавська область,
до фізичної особи-підприємця Зьорнишкіна Сергія Леонідовича, м.Чугуїв, Харківська область,
про стягнення 390887,72 грн.,-
ВСТАНОВИЛА:
У травні 2018 року фізична особа-підприємець Легенчук Олександр Миколайович звернувся до Господарського суду Харківської області із позовом до фізичної особи-підприємця Зьорнишкіна Сергія Леонідовича про стягнення 390887,72 грн., з яких 123000,00 грн. основного боргу, 124039,22 грн. проценти за користування коштами, 22447,50 грн. пені та 110331,00 грн. втрат від інфляції та 11070,00 грн. процентів річних. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором поставки №15 від 28.05.2013 року.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 22.08.2018 року у справі №922/1151/18 (суддя Шатерніков М.І., повний текст рішення складено та підписано 31.08.2018 року) позов задоволено частково.
Стягнуто з фізичної особи-підприємця Зьорнишкіна Сергія Леонідовича на користь фізичної особи-підприємця Легенчука Олександра Миколайовича 123000,00 грн. основного боргу, 11377,50 грн. пені, а також витрати зі сплати судового збору у розмір 2015,66 грн. В іншій частині в позові відмовлено.
Відповідач із даним рішенням суду першої інстанції не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить рішення Господарського суду Харківської області від 22.08.2018 року по справі №922/1151/18 скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про стягнення основного боргу, пені та судового збору - відмовити у повному обсязі, застосувавши наслідки спливу позовної давності до заявлених позовних вимог. Суму понесених судових витрат відповідач просить покласти на позивача.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції були проігноровані пояснення відповідача, зокрема, що причиною порушення умов договору стало не порушення зобов'язання з боку ФОП Зьорнишкіна С.Л., а зміна в односторонньому порядку умов договору з боку Легенчука О.М., який по суті самостійно в односторонньому порядку змінив умови договору і знайшов причину для вимоги повернення грошей - зміна параметрів установки, відмова від вивозу обладнання.
Скаржник зазначає, що до місцевого господарського суду ним було надано доказ - скрин-шот електронного листа від Зьорнишкіна С.Л. до Легенчука О.М. від 26.08.2013 року, який суд проігнорував зазначивши, що відповідач не спростував обставин повідомлених позивачем.
Апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що позивач у своїй вимозі від 23.10.2013 року не ставив питання про повернення грошових коштів, а зазначав щодо необхідності постачання обладнання та його введення в експлуатацію і можливе звернення до суду із позовом про розірвання договору та повернення грошей. Скаржник вказує, що порушення договору сталося у зв'язку з тим, що саме позивач не вивіз обладнання згідно умов п.3.4. договору.
Апелянт наполягає на тому, що позивач ФОП Легенчук О.М. звернувся до Господарського суду Харківської області лише 13.04.2018 року і це свідчить про пропущення строку позовної давності і суд першої інстанції мав застосувати наслідки пропуску строку позовної давності.
Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 13.09.2018 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця Зьорнишкіна Сергія Леонідовича на рішення Господарського суду Харківської області від 22.08.2018 року у справі №922/1151/18, а ухвалою суду від 25.09.2018 року призначено розгляд справи в судове засідання на 11.10.2018 року.
У подальшому, ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 10.10.2018 року прийнято справу №922/1151/18 до провадження та призначено її до розгляду.
03.10.2018 року від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№7644), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
У судовому засіданні 05.11.2018 року представник відповідача та відповідач особисто підтримали доводи та вимоги апеляційної скарги в повному обсязі та наполягали на її задоволенні.
Представник позивача проти позиції скаржника заперечував з підстав викладених у відзиві на скаргу.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, повторно розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
28.05.2013 року між фізичною особою-підприємцем Зьорнишкіним Сергієм Леонідовичем (продавець, відповідач у справі) та фізичною особою Легенчуком Олександром Миколайовичем (покупець, фізична особа-підприємець - позивач у справі) укладено договір поставки №15 відповідно до умов якого продавець зобов'язався продати, а покупець придбати на умовах часткової передплати обладнання - «трикамерну сортувальну установку для переробки пухопір'яної суміші в кількості 1 од. з комплектуючими та витратними матеріалами - три шафи вивантаження та вихлопний фільтр з фільтрувальними елементами».
У відповідності до вимог пункту 2.1 договору, загальна вартість обладнання становить 123000,00 грн., що еквівалентно 15000,00 дол. США.
Відповідно до пункту 3.1. вказаного договору, обладнання повинно бути надано покупцю для попереднього приймання та підписання акту на виробничій площі продавця протягом 90 днів після попередньої оплати.
Датою поставки вважається дата відвантаження обладнання на склад або уповноваженому представнику вантажоперевізнику (п. 3.3. договору).
Пунктом 6.1 договору сторонами узгоджено, що всі спори, протиріччя та розбіжності, які можуть виникнути між сторонами і/чи у зв'язку зі вказаним договором, підлягають остаточному врегулюванню господарським судом.
У пункті 9.5. договору сторони передбачили, що строк дії договору становить 4 місяці з моменту його підписання сторонами . Строк дії договору автоматично продовжується до тих пір, доки сторони (або одна із сторін) у повному обсязі не виконає свої зобов'язання по даному договору.
Матеріали справи свідчать, що договір поставки №15 від 28.05.2013 року підписано сторонами та з боку продавця скріплено печаткою, відомості про його неправомірність в силу приписів ст. 203 Цивільного кодексу України відсутні.
Щодо правомірності розгляду даної справи господарським судом, слід відмітити, що за приписами п. ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.
Наразі, договір поставки №15 укладено між фізичною особою-підприємцем Зьорнишкіним Сергієм Леонідовичем, як продавцем, та фізичною особою Легенчуком Олександром Миколайовичем, як покупцем, що не відповідає приписам п. ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.
Разом з тим, матеріали справи свідчать, що Легенчуком Олександром Миколайовичем було реалізовано право на судовий захист у спірних правовідносинах шляхом звернення 16.06.2014 року до Чугуївського міського суду Харківської області про стягнення грошових коштів за договором поставки №15 від 28.05.2013 року. Рішенням Чугуївського міського суду від 16.07.2014 року позов був задоволений у повному обсязі. Ухвалою судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 11.09.2014 року це рішення Чугуївського міського суду залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.02.2015 року заочне рішення Чугуївського міського суду від 16.07.2014 року та ухвала судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 11.09.2014 року були скасовані і справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції.
За результатами нового розгляду справи №636/2246/14 судом прийнято ухвалу від 14.04.2017 року про закриття провадження по цивільній справі про стягнення грошових коштів за договором поставки, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 19.06.2017 року ухвалу Чугуївського міського суду Харківської області від 10.04.2017 року залишено без змін. При цьому, Апеляційний суд Харківської області в ухвалі від 19.06.2017 року відзначив, що наявний між сторонами спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.
Таким чином, приймаючи вищевикладене, враховуючи, що за фактичними умовами договору поставки відповідач зобов'язався виготовити та поставити виробниче промислове обладнання, яке може використовуватися тільки у підприємницькій діяльності; розміри, властивості призначення цього обладнання прямо вказують на його промислове значення і воно не може використовуватися в особистих, сімейних, домашніх або подібних цілях, крім того сторонами у договорі (п.6.1 Договору) прямо узгоджено, що при виникненні між сторонами спору щодо його розгляду господарським судом, правомірним є звернення позивача за захистом свого порушеного права до суду господарської юрисдикції.
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
У відповідності зі ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язок.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст.174 Господарського кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За своєю правовою природою, договір по даній справі є договором поставки.
Статтею 712 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж; якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
У відповідності зі ст. 265 Господарського кодексу України, до відносин поставки, не врегульованим цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.
Згідно ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором - у строк, визначений відповідно до ст. 530 цього Кодексу.
Статтею 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Положення статті 525 Цивільного кодексу України визначають, що одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.
Згідно статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст.ст. 611, 612 Цивільного кодексу України).
Як встановлено судом першої інстанції, підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами, оплата вартості обладнання за договором поставки №15, укладеного між сторонами була здійснена наступним чином: 23.03.2013 року позивачем сплачено ФОП Зьорнишкіну С.Л. грошові кошти в розмірі 17000,00 грн. (сімнадцять тисяч гривень) через систему «Приват Банк», про що свідчить відповідна розписка; 28.05.2013 року позивачем було перераховано на рахунок ФОП Зьорнишкіна С.Л. грошові кошти у розмірі 106000,00 грн., що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордеру №10 від 28.05.2013 року.
Тобто, позивач фактично перерахував відповідачу попередню оплату за договором поставки №15 від 28.05.2013 року в загальному розмірі 123000,00 грн., що підтверджується розпискою Зьорнишкіна С.Л. від 23.03.2013 року та квитанцією до прибуткового касового ордеру №10 від 28.05.2013 року (а.с.20-21).
Отже, внаслідок оплати позивачем обладнання на загальну суму 123000,00 грн., у відповідача виник кореспондуючий обов'язок поставити його у строк обумовлений договором.
Проте, відповідач у свою чергу не виконав своїх зобов'язань, а саме не поставив обладнання в обумовлений сторонами строк, що передбачений договором поставки №15 від 28.05.2013 року, а саме до 25.08.2013 року та не передав його за актом приймання-передачі.
З метою досудового врегулювання спору позивачем на адресу відповідача було направлено вимогу від 23.10.2013 року про поставку обладнання належної якості, однак обладнання не було поставлене.
Колегія суддів Східного апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що матеріалами справи підтверджено факт невиконання відповідачем прийнятого на себе зобов'язання щодо поставки товару за договором №15 від 23.05.2013 року.
Щодо заперечень відповідача про зміну в односторонньому порядку умов договору з боку позивача та тверджень про порушення договору у зв'язку з тим, що саме позивач не вивіз обладнання згідно умов п.3.4. договору, колегія суддів зазначає наступне.
Так, у договорі поставки №15 від 28.05.2013 року відсутні відомості про місце встановлення обладнання, посилань на залежність між місцем експлуатації (встановлення) обладнання та обов'язками постачальника по договору не вбачається. З аналізу п. 3.3 договору можна зробити висновок, що відповідач повинен був поставити обладнання покупцю шляхом його відвантаження на склад або уповноваженому представнику вантажоперевізника. Пункт 3.4 договору передбачає обов'язок позивача оплатити за власний рахунок транспортування обладнання, а не обов'язок покупця самостійно транспортувати обладнання.
Відповідно до ст. 638 Цивільного Кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Стаття 654 Цивільного кодексу України визначає, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
У пункті 9.1 договору поставки №15 сторони погодили, що всі доповнення та додатки до договору мають силу, якщо вони вчинені в письмовому вигляді та підписані обома сторонами.
Колегія суддів відмічає, що предметом договору №15 є продаж (постачання) готового обладнання. Відомості, що позивач надавав будь-які індивідуальні замовлення - відсутні, як і відсутні обставини вважати, що позивач самостійно змінив умови договору (зміни та доповнення до договору №15 від 28.08.2013 року у належній формі не укладались).
Колегія суддів враховує ту обставину, що в матеріалах справи відсутні докази, а відповідачем не доведено того факту, що ним вчинялись будь-які дії направлені на передання обладнання, наприклад, чи направлялись акти приймання-передачі та повідомлення.
Щодо тверджень відповідача, що позивач не ставив питання про повернення грошових коштів і не направляв такої вимоги, колегія суддів зазначає наступне. Як вбачається з матеріалів справи, позивач вживав заходи щодо повернення грошових коштів ще в 2014 році, шляхом звернення з позовом до судів. Копії позовних заяв направлялися на адресу відповідача, з їх змістом він був ознайомлений, оскільки приймав участь у розгляді справи зазначеними судами. Таким чином, направлені на адресу відповідача копії позовної заяви в 2014 році можуть вважатися вимогами про повернення грошових коштів. Отже, твердження апелянта, що позивач не пред'являв йому вимоги про повернення грошових коштів є невірним.
Щодо належності і допустимості такого доказу як скрин-шот електронного листа від Зьорнишкіна С.Л. до Легенчука О.М. від 26.08.2013 року слід зазначити, що законодавством України передбачені спеціальні нормативно-правові акти, які регулюють листування електронною поштою, а саме Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» та Закон України «Про електронний цифровий підпис». Першим передбачено визначення електронного документа - це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа, а також те, що електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора. Другий безпосередньо, визначає правовий статус електронного цифрового підпису (ЕЦП) та регулює відносини, що виникають при використанні ЕЦП. Наданий лист - це роздруківка з сайту відповідача, яка не містить вказаних реквізитів. При цьому умовами договору №15 від 28.05.2013 року не визначено можливість використання електронного листування нарівні з паперовими носіями, а в реквізитах сторін договору не вказані електронні адреси, які для цього використовуються.
Таким чином, колегія суддів вважає доводи відповідача викладені в апеляційній скарзі необґрунтованими та непідтвердженими.
З огляду на викладене, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, що позовні вимоги про стягнення 123000,00 грн. є обґрунтованими, підлягають задоволенню, а вказана сума стягненню з відповідача на користь позивача.
У позові позивачем заявлена вимога про стягнення з відповідача пені в сумі 22447,50 грн. за непоставлений товар.
Так, правові наслідки порушення зобов'язання встановлені статтею 611 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 вказаної статті, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.
Крім того, частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлює, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з п. 8.1. договору поставки у разі прострочки відвантаження обладнання більше 30 днів від строку, вказаного в п. 3.1 договору, продавець сплачує покупцю пеню у розмірі 0,05 % від вартості обладнання за кожний день прострочення.
Частиною 6 ст. 231 Господарського кодексу України визначено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
При цьому, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано (ч.6 ст. 232 Господарського кодекс України). Вказаним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.
Отже, початком для нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано з урахування 30 днів узгоджених сторонами у п. 8.1 договору. Нарахування санкцій триває протягом шести місяців. Інший граничний строк нарахування пені (більший) сторонами не узгоджений.
Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Проте, з аналізу пункту 8.1 договору вбачається, що сторонами було реалізовано у договорі право на визначення іншого розміру пені, аніж із розрахунку подвійної облікової ставки НБУ, а саме у розмірі 0,05 % від вартості обладнання за кожний день прострочення, а відтак у даному випадку період нарахування пені обмежується шестимісячним строком, як то передбачено частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, проте розраховується у розмірі визначеному у п. 8.1 договору.
Таким чином, позивач має право на нарахування пені за період з 27.08.2013 року по 27.02.2014 року, в межах шестимісячного строку для нарахування пені з дня виникнення прострочення та виходячи з 0,05 % від вартості обладнання.
Суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів Східного апеляційного господарського суду, здійснивши розрахунок заявленої до стягнення пені, з урахуванням умов договору та норм чинного законодавства України, дійшов обґрунтованого та правомірного висновку про задоволення позовних вимог і стягнення з відповідача на користь позивача пені у розмірі 11126,17 грн.
Позивачем також було заявлено до стягнення з відповідача інфляційні втрати у розмірі 110331,00 грн. та 3% річних у розмірі 11070,00 грн.
Частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Визначаючи правову природу грошового зобов'язання, необхідно, перш за все виходити з правил ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України, відповідно до яких зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Системний аналіз норм матеріального права дає підстави для висновку, враховуючи правовідносини, що склались між сторонами - обов'язок відповідача поставити товар, а отже вимога про стягнення суми попередньої оплати не є наслідком порушення відповідачем грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар.
За своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як попередня оплата, не може розцінюватись як грошове зобов'язання в розумінні положень ч. 1 ст. 509 та ст. 625 Цивільного кодексу України.
Відповідно застосування позивачем до спірних правовідносин ст. 625 Цивільного кодексу України щодо стягнення з відповідача суми індексу інфляції та трьох процентів річних є помилковим.
За такі дії відповідач несе відповідальність, передбачену ч. 3 ст. 693 Цивільного кодексу України, коли на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Звертаючись до суду з позовом, позивач просив суд також стягнути з відповідача на свою користь 124039,22 грн. процентів за користування грошовими коштами (ст. 536 Цивільного кодексу України).
Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення дійшов висновку, що виходячи із наявних між сторонами правовідносин, ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України не застосовується, а отже підстави для стягнення інфляційних втрат та 3% річних відсутні. Крім того, місцевий господарський суд встановив, що сторонами у договорі поставки №15 не встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати і не визначений розмір таких відсотків, у зв'язку з чим правові підстави для задоволення таких позовних вимог також відсутні.
Колегія суддів Східного апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для стягнення інфляційних втрат та 3% річних, однак вважає необґрунтованим висновок щодо відмови в позові про стягнення процентів за користування грошовими коштами.
Так, відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Законодавцем чітко визначено, що покупець має право вимагати від продавця проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу. При цьому таке право не обмежується наявністю такої умови у договорі, а є чинним в силу приписів законодавства і таким правом учасник відносин може скористатися або не скористатися.
За загальним правилом, розмір і порядок одержання, процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.07.2018 року по справі №914/120/17.
Колегія суддів, перевіривши розрахунок позивача, вважає, що вимоги про стягнення 124039,22 грн. процентів за користування грошовими коштами є вірним, а вимоги обґрунтованими та доведеними.
Щодо доводів апелянта про сплив строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Положеннями ст. 267 Цивільного кодексу України закріплено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно приписів ст. 264 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Так, для захисту своїх інтересів позивач ще у 2014 році звертався до Господарською суду Харківської області з позовом про стягнення з ФОП Зьорнишкіна С.Л. сплачених йому грошових коштів. Ухвалою суду від 13.05.2014 року по справі №922/1824/14 Господарським судом Харківської області відмовлено у прийнятті позовної заяви Легенчука О.М. до ФОП Зьорнишкіна С.Л. про стягнення грошових кошів, керуючись п.1 ч.І ст. 62 Господарського процесуального Кодексу, оскільки Легенчук О.М. звернувся до вказаного суду як фізична особа. Після чого, 16.06.2014 року Позивач звернувся з позовом до Чугуївського міського суду Харківської області про стягнення грошових коштів за договором поставки № 15 від 28.05.2013 року у зв'язку з його невиконанням. Рішенням Чугуївського міського суду від 16.07.2014 року позов був задоволений у повному обсязі. Ухвалою судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційною суду Харківської області від 11.09.2014 року вказане рішення Чугуївського міського суду було залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.02.2015 року заочне рішення Чугуївського міського суду від 16.07.2014 року та ухвала судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 11.09.2014 року були скасовані і справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою суду від 10.04.2017 року по справі №636/2246/14-ц Чугуївський міський суд Харківської області провадження по цивільній справі за позовом Легенчука О.М. до фізичної особи-підприємця Зьорнишкіна С.Л. про стягнення грошових коштів за договором поставки закрив, оскільки, на справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 19.06.2017 року Апеляційний суд Харківської області ухвалу Чугуївського міського суду Харківської області від 10.04.2017 року залишив без змін.
Дійсно, не перериває строк позовної давності факт подання позову з порушенням вимог підвідомчості спорів, однак на думку колегії суддів факт розгляду судом справи, яка йому не підсудна є обставиною, яка перериває строк позовної давності. Так, у рамках цивільного судочинства спір розглядався в судах трьох інстанцій, були наявні судові рішення, якими вимоги позивача задоволені, у зв'язку з чим позивач вважав, що його право відновлено та захищено в судовому порядку. Таким чином, як вірно відзначив суд першої інстанції, підтверджений факт звернення позивача за захистом свого порушеного права ще у 2014 році та тривалий розгляд спірних правовідносин у цивільному судочинстві, свідчить про переривання позовної давності, а отже, позивачем строк позовної давності не пропущено.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Колегія суддів зазначає, що апелянтом всупереч приписів ст. 73 та ст. 74 Господарського процесуального кодексу України не доведено факту, а також не надано належних та допустимих доказів у підтвердження належного виконання умов договору поставки №15 від 28.05.2013 року і повернення грошових коштів.
Колегія суддів Східного апеляційного господарського суду вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог. У той час, у зв'язку з неповним з'ясуванням обставини, які мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права призвело до невірності висновку про відмову в позову в частині стягнення процентів за користування грошовими коштами. Таким чином, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, однак рішення Господарського суду Харківської області від 22.08.2018 року підлягає скасуванню у відповідній частині з прийняттям нового судового рішення про задоволення позову.
Враховуючи, що апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги, витрати апелянта по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню, однак з огляду на часткове скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового необхідно здійснити новий розподіл судових витрат пропорційно задоволеним вимогам.
Керуючись статтями 129, 240, 269, 270, п.2, ч.1 ст.275, п.1, 4 ст. 277, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, ч.6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», колегія суддів Східного апеляційного господарського суду,-
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Зьорнишкіна Сергія Леонідовича залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 22.08.2018 року по справі №922/1151/18 скасувати в частині відмови в позові щодо стягнення 124039,22 грн. процентів за користування грошовими коштами і судового збору.
Прийняти в цій частині нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Стягнути з фізичної особи-підприємця Зьорнишкіна Сергія Леонідовича (63503, АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1) на користь фізичної особи-підприємця Легенчука Олександра Миколайовича (37500, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_2) 124039,00 грн. процентів за користування грошима та 3876,23 грн. судового збору за подання позовної заяви.
Доручити Господарському суду Харківської області видати відповідний наказ.
В решті рішення Господарського суду Харківської області від 22.08.2018 року по справі №922/1151/18 залишити без змін.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 12 листопада 2018 року.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя Н.М. Дучал
Суддя М.М. Слободін
