Справа №521/8565/15-ц
Провадження №2/521/1155/18
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 листопада 2018 року місто Одеса
Малиновський районний суд міста Одеси в складі:
головуючий суддя – Плавич І.В.,
секретар судового засідання – Коваль Т.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визначення між співвласниками часток на квартиру та припинення права на частку у спільному майні,
ВСТАНОВИВ:
У провадженні суду знаходиться на розгляді цивільна справа за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визначення між співвласниками часток на квартиру та припинення права на частку у спільному майні.
У обґрунтування власної правової позиції та пояснюючи підстави звернення до суду, позивачі пояснювали, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 були співвласниками квартири АДРЕСА_1. Частки співвласників були рівними та становили по 1/5 на кожного.
13 травня 1995 року ОСОБА_6 померла, після чого належну співвласникові частку у названій квартирі по 1/10 успадкували ОСОБА_2 та ОСОБА_5
У зв’язку із неможливістю в позасудовому порядку дійти порозуміння стосовно спільного користування квартирою, позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулись з цим позовом до суду, в якому, уточнивши первісні вимоги, просили припинити право власності ОСОБА_7 на 1/10 частку спірної квартири та визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/10 частку вказаної квартири.
Правом подачі відзиву на позовну заяву відповідач ОСОБА_7 не скористалась, відзив на позовну заяву до суду не надходив, але сторона відповідача заперечувала проти заявленого позову.
Ухвалою Малиновського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2015 року, постановленою за заявою представника відповідача ОСОБА_7, провадження у справі було зупинене до розгляду іншої цивільної справи №521/17097/15-ц за позовом ОСОБА_7 до суб’єкта оціночної діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_8 про визнання недійсним звіту про оцінку майна, треті особи – ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, що знаходилась в провадженні Малиновського районного суду міста Одеси
Ухвалою Малиновського районного суду міста Одеси від 15 листопада 2016 року провадження у справі відновлене.
Ухвалою Малиновського районного суду міста Одеси від 12 грудня 2016 року, постановленою за заявою представника позивача ОСОБА_1, було призначено судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення якої поставлено низку питань стосовно можливості виділу в натурі та вартості 1/10 ідеальної частки квартири АДРЕСА_1.
Згідно з листом директора Одеського НДІСЕ від 06 квітня 2018 року, на адресу суду направлено експертний висновок від 29 березня 2018 року.
Позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 у відкрите судове засідання не з’явились, але від представника особи надходила заява про підтримання заявлених вимог з клопотанням про розгляд справи за відсутності сторони в порядку ст. 211 ч.3 ЦПК України.
Відповідач ОСОБА_7 та представник особи у відкрите судове засідання не з’явились, представник відповідача брав участь у засіданнях по справі, заперечував проти заявленого позову, від представника особи надходила заява про підтримання заявлених вимог з клопотанням про розгляд справи за відсутності сторони в порядку ст. 211 ч.3 ЦПК України.
Вивчивши наявні матеріали справи, установивши фактичні обставини спору, дослідивши зібрані докази у їх сукупності, надавши правовідносинам, що виникли між сторонами у справі належну правову оцінку, суд доходить наступного висновку.
Під час судового розгляду справи було встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 03 лютого 1993 року, виданим Управлінням ЖКГ виконкому Одеської міської ради народних депутатів, квартира АДРЕСА_1, загальною площею 49,74кв.м. належить на праві власності ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3
13 травня 1995 року ОСОБА_6 померла, про що свідчить свідоцтво про смерті серії І-ЖД №056816, видане Відділом РАГС виконкому Жовтневої райради народних депутатів міста Одеси від 15 травня 1995 року.
Як свідчить свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 10 червня 2015 року, посвідчене державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_9, належну ОСОБА_6 1/5 ідеальну частку квартири успадкували ОСОБА_5 та ОСОБА_2 в рівних частках, що становить відповідно по 1/10 ідеальній частці на кожного співвласника.
Оскільки сторона позивачів вважає неможливим спільне користування названою квартирою та незначною частку ОСОБА_7, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 ініціювали питання про припинення права власності відповідача на відповідну частку із сплатою грошової компенсації.
Перевіряючи обґрунтованість заявлених вимог судом за заявою сторони позивачів призначалась судова будівельно-технічна експертиза, на вирішення якої були поставлені питання стосовно можливості виділу в натурі та вартості 1/10 ідеальної частки квартири АДРЕСА_1.
Згідно з висновком судового експерта Одеського НДІСЕ ОСОБА_10 №17-400/6184 від 29 березня 2018 року, ринкова вартість 1/10 ідеальної частки вказаної квартири складає 64350,00 гривень, провести виділ 1/10 ідеальної частки або розділити вказану квартиру на дві самостійні частини в частках 1/10 та 9/10 не є технічно можливим. З приводу вирішення питання чи є вказана частка ОСОБА_7 незначною, експертом зазначено, що це питання не входить до переліку питань, що вирішуються експертом.
Як регламентує ст. 355 ч.ч.1,2 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Згідно ст. 356 ч.1 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
У силу ст. 358 ч.ч.1,2,3 ЦК України, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Відповідно до ст. 365 ЦК України, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
Ухвалою Малиновського районного суду міста Одеси від 29 травня 2018 року за клопотанням сторони позивачів судом було надано дозвіл на внесення вартості наведеної 1/10 частки спільного майна в розмірі 64350,00 гривень на депозитний рахунок суду.
Проте, за невстановлених обставин позивачі заявлену суму на депозитний рахунок суду не внесли.
Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо суб’єкта №136565963 від 05 вересня 2018 року та №139106104 від 26 вересня 2018 року, на праві власності за ОСОБА_7 не зареєстровано нерухомого майна.
Згідно із ст. 317 ч.ч.1,2 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Відповідно до ст. 319 ч.ч.1,2 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а також має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
За положеннями ст. 321 ч.ч.1,2 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948) та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950).
Стаття 17 Загальної декларації прав людини проголошує право приватної власності як основне і невідчужуване право людини.
Як регламентує стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Згідно з параграфами 47, 49, 55 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Україна-Тюмень проти України» («Ukraine-Tyumen v. Ukraine», заява №22603/02 (щодо суті), стаття 1 Першого протоколу містить три чітких норми: «перша норма, викладена в першому реченні першого пункту, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого пункту, стосується позбавлення власності та містить умови такого позбавлення; третя норма, викладена в другому пункті, визнає право Договірних держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Ці норми не є окремими, а є пов’язаними між собою. Друга та третя норми стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном, та, отже, їх слід тлумачити в світлі загального принципу, викладеного в першій нормі» (див., наприклад, рішення у справі «Ян та інші проти Німеччини» («Jahn and Others v. Germany», заяви №46720/99, 72203/01 та 72552/01, п. 78).
Суд нагадує, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом всіх статей Конвенції (див. рішення у справах «Амюр проти Франції» («Amuur v. France», від 25 червня 1996 року, п. 50; «ОСОБА_11 Греції та інші проти Греції» («Former King of Greece and Others v. Greece», заява №25701/94, п. 79) та «Малама проти Греції» («Malama v. Greece»), заява №43622/98, п. 43).
Суд нагадує, що втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших, рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» («Sporrong and Lonnroth v. Sweden», від 23 вересня 1982 року, п. 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення у справі «Прессос Компанія ОСОБА_12 та інші проти Бельгії» («Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium», від 20 листопада 1995 року, п. 38).
Європейський суд з прав людини у рішення у справі «ОСОБА_13 проти України» («Andriy Rudenko v. Ukraine», заява №35041/05) чітко визначив, що припинення права власності особи в порядку статті 365 ЦК України становить втручання у право на мирне володіння майном та таке втручання є «позбавленням власності» у значенні другого речення першого пункту статті 1 Першого протоколу. Відтак розгляд такого питання має відбуватись із чітким, послідовним дотриманням вимог національного закону та забезпеченням гарантій захисту основоположних прав особи.
Перевіряючи обґрунтованість заявленого позову суд звертає увагу, що стороною позивачів не було внесено вартості частки ОСОБА_7 на депозитний рахунок суду.
Як вбачається з матеріалів справи, у власності ОСОБА_7 відсутнє інше нерухоме майно.
Зважаючи на викладене суд зазначає, що припинення права власності особи на відповідну частку в спільному майні завдасть істотної шкоди інтересам ОСОБА_7 в розумінні вимог статті 365 ч.1 п.4 ЦК України. Відповідний висновок суду відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом у постанові від 15 березня 2018 року у справі №345/2723/17.
Перевіривши факти і обставини, якими сторони обґрунтовували свої вимоги та заперечення, дослідивши та оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв’язку, встановивши характер правовідносин, що виникли між сторонами, і надавши їм належну правову оцінку, – суд доходить висновку про відмову в заявленому позові.
Згідно зі ст. 141 ч.ч.1,2 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову – на відповідача; 2) у разі відмови в позові – на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв’язку із висновком суду про відмову в позові, понесені судові витрати покладаються на позивачів та відшкодуванню за рахунок відповідача не підлягають.
Керуючись ст.ст. 10, 11, 12, 13, 19, 76, 81, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268, п.п. 8, 15.5 розділу ХІІІ ЦПК України, –
УХВАЛИВ:
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визначення між співвласниками часток на квартиру та припинення права на частку у спільному майні – відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Апеляційного суду Одеської області або через Малиновський районний суд міста Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Дату складення повного судового рішення 26 листопада 2018 року.
Повні відомості про учасників справи згідно зі ст. 265 ч.5 п.4 ЦПК України:
Позивач: ОСОБА_1 – 65000, місто Одеса, вулиця Ільфа і Петрова, 55АДРЕСА_2, РНОКПП 21919000141.
Позивач: ОСОБА_3 – 65000, місто Одеса, вулиця Ільфа і Петрова, 55АДРЕСА_2, інші відомості відсутні.
Позивач: ОСОБА_2 – 65000, місто Одеса, вулиця Ільфа і Петрова, 55АДРЕСА_2, інші відомості відсутні.
Позивач: ОСОБА_4 – 65000, місто Одеса, вулиця Ільфа і Петрова, 55АДРЕСА_2, інші відомості відсутні.
Відповідач: ОСОБА_7 – 65000, місто Одеса, вулиця Єліна, 33, РНОКПП НОМЕР_1.
Суддя: І.В. Плавич
