У х в а л а
17 червня 2020 року
м. Київ
Справа № 753/22860/17
Провадження № 14-88цс20
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
ознайомилася з матеріалами справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - відповідачка)за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 та державного нотаріуса Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофеєвої Тетяни Михайлівни, - про встановлення факту родинних відносин, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визначення розміру частки у цьому майні члена подружжя, встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно, визнання недійсним заповіту
за касаційною скаргою відповідачки на постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року та
в с т а н о в и л а:
7 грудня 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив :
- визнати факт родинних відносин, а саме те, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , є сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі - матір);
- встановити факт родинних відносин ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (далі - батько), та ОСОБА_6 як чоловіка та дружини;
- визнати будинок за адресою: АДРЕСА_1 (далі - будинок) об`єктом спільної сумісної власності подружжя - батьків позивача - та визначити, що частка матері позивача у праві спільної сумісної власності на будинок становила Ѕ його частину;
- встановити факт прийняття позивачем спадщини у вигляді ј частини будинку після смерті матері та визнати право власності позивача на цю частину будинку в порядку спадкування за законом;
- визнати недійсним заповіт, складений 16 жовтня 2003 року батьком позивача та посвідчений державним нотаріусом Шістнадцятої київської нотаріальної контори Дорофеєвою Т. М. за реєстровим номером 4-2038.
Мотивував позовну заяву такими обставинами :
- позивач є сином ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , які перебували у шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати позивача, а ІНФОРМАЦІЯ_5 - його батько. Після смерті батьків залишилася спадщина у вигляді будинку, що належав батькові позивача на праві приватної власності згідно зі свідоцтвом про право приватної власності на домоволодіння, виданим 26 квітня 1974 року на підставі рішення виконавчого комітету Дарницької районної Ради депутатів трудящих від 25 березня 1974 року № 209;
- оскільки батьки позивача придбали будинок під час перебування у шлюбі, цей будинок був об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і матері позивача належала Ѕ частина цього будинку. Після смерті матері як її спадкоємці за законом першої черги батько позивача успадкував ѕ частини, а позивач - ј частину будинку;
- відповідачка, яка є сестрою позивача та спадкоємцем першої черги за законом, за адресою місця проживання померлої матері не проживала, до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті матері не зверталася, строк на прийняття спадщини не поновлювала;
- після смерті батька позивач звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, у відповідь на яку нотаріус повідомив, що 16 жовтня 2003 року батько позивача склав заповіт, згідно з яким заповів усе своє майно відповідачці;
- батько позивача за життя зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, мав проблеми із зором, а тому не міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними у момент складення заповіту від 16 жовтня 2003 року, що є підставою для визнання такого заповіту недійсним;
- замість заповіту від 16 жовтня 2003 року треба брати до уваги заповіт від 2 серпня 1999 року, згідно з яким батько позивача заповів усе належне йому майно в рівних частках позивачу та відповідачці;
- у свідоцтві про смерть матері позивача її прізвище зазначено як « ОСОБА_4 », тоді як прізвище позивача та його батька згідно з паспортами - « ОСОБА_1 ». Тому для оформлення спадщини необхідно встановити факти родинних відносин позивача з ОСОБА_4 , а також останньої з ОСОБА_5
15 червня 2018 року позивач звернувся до суду із заявою про забезпечення позову. Просив накласти арешт на будинок, що належить відповідачці на підставі свідоцтва про право на спадщину від 19 січня 2018 року.
Мотивував вказану заяву так :
- 19 січня 2018 року відповідачка отримала свідоцтво про право на спадщину на будинок;
- оскільки існує ризик відчуження відповідачкою будинку, що ускладнить виконання рішення суду у випадку задоволення позову, на будинок слід накласти арешт;
- пропозиції щодо зустрічного забезпечення відсутні, адже позивач офіційно зареєстрований за адресою місцезнаходження будинку, немає доказів незадовільного майнового становища позивача, а заявлене забезпечення позову не може завдати збитків відповідачці.
15 червня 2018 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову.
Мотивував ухвалу так :
- вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, але й інших осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок застосування відповідних заходів;
- у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову необхідно відмовити з огляду на приписи статей 149 і 150 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», враховуючи предмет спору, пропонований вид забезпечення позову, його співмірність з предметом спору, майно, на яке позивач просить накласти арешт, відсутність ризиків невжиття заходів забезпечення позову та доказів того, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
19 вересня 2018 року Апеляційний суд міста Києва за результатами розгляду апеляційної скарги позивача прийняв постанову, якою скасував ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року та наклав арешт на ј частину будинку, що належить відповідачці на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 19 січня 2018 року.
Мотивував постанову так :
- забезпечення позову спрямоване насамперед проти несумлінних дій відповідача, який за час розгляду справи може приховати майно, продати, знищити, знецінити його тощо;
- заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоби гарантувати виконання у майбутньому рішення суду, і тільки у разі необхідності; безпідставне застосування таких заходів може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу;
- суд першої інстанції, розглядаючи заяву позивача про забезпечення позову, не перевірив, чи дійсно у позивача з відповідачкою є спір, чи існує реальна загроза невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; не з`ясував обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, яка звернулася з відповідною заявою, позовним вимогам;
- матеріали справи підтверджують існування спору між сторонами, а надані позивачем документи щодо отримання відповідачкою свідоцтва про право на спадщину - існування у відповідачки можливості як в одноособового власника вільно, на власний розсуд розпорядитись будинком. Вказане суд першої інстанції не оцінив;
- припущення позивача про те, що невжиття заходів забезпечення позову можуть істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду в разі задоволення позову є достатньо мотивованими;
- обґрунтованими є доводи позивача про співмірність заявлених вимог і вартості будинку, проте відсутні підстави для задоволення заяви про забезпечення позову в повному обсязі. Зміст заявлених позовних вимог не дозволяє виснувати про доцільність накладення арешту на весь будинок, а лише у межах частки в розмірі ј будинку.
17 жовтня 2018 року відповідачка звернулася з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року та залишити в силі ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2018 року.
Мотивувала касаційну скаргу так :
- позивач у заяві про забезпечення позову та суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові не обґрунтували, що існує реальна загроза невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову;
- відповідачка не вчиняла дії, що могли би підтверджувати її намір відчужити будинок, який є її єдиним житлом впродовж 10 років, зокрема, не зверталася з цього приводу до ріелторів і не розміщувала оголошення про продаж будинку;
- факт наявності спору позивача з відповідачкою не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову, як помилково вважав суд апеляційної інстанції;
- поданий у справі позов є п`ятим у переліку тих, які стосувалися будинку і які позивач подав до відповідачки:
8 червня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвали у справі № 753/10087/16-ц, згідно з якими залишив без розгляду первісний позов позивача до відповідачки про встановлення факту родинних відносин, встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності та визнання заповіту недійсним і зустрічний позов відповідачки до позивача про встановлення факту прийняття спадщини;
10 серпня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу у справі № 753/11265/17, згідно з якою повернув позивачеві вдруге поданий аналогічний позов;
17 грудня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва постановив ухвалу у справі № 753/15277/17, відповідно до якої повернув позивачеві втретє поданий аналогічний позов;
у провадженні Дарницького районного суду м. Києва перебуває справа № 753/22860/17 за аналогічним, вчетверте поданим, позовом позивача до відповідачки;
у провадженні Печерського районного суду м. Києва перебуває справа № 757/75086/17 за позовом позивача до Публічного акціонерного товариства «Київенерго» про захист прав споживачів, в якій відповідачка бере участь як третя особа;
- на час звернення відповідачки із заявою до нотаріуса у національних судах не було проваджень, пов`язаних із вирішенням спору про право власності на будинок, а тому в нотаріуса не було підстав для відмови у видачі відповідачці свідоцтва про право на спадщину.
26 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження у справі.
19 листопада 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Мотивує відзив так :
- після оформлення відповідачкою на підставі свідоцтва про право на спадщину права власності на будинок існує загроза відчуження нею спірного майна, що ускладнить виконання можливого рішення суду про задоволення позовних вимог;
- суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що у відповідачки як в одноособового власника будинку є можливість на власний розсуд розпорядитися будинком, щодо якого у позивача є спір з відповідачкою.
25 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін.
11 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.
22 січня 2020 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою прийняв та призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи.
18 травня 2020 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 щодо можливості оскарження в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав на те, що суд касаційної інстанції у постановах, прийнятих під час розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлених за наслідками перегляду ухвал суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, неодноразово доходив висновку, що така постанова суду апеляційної інстанції може бути предметом перегляду судом касаційної інстанції на підставі пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 1 серпня 2019 року у справі № 308/5395/19, від 15 квітня 2019 року у справі № 754/8595/18, від 24 вересня 2019 року у справі № 404/330/19, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 жовтня 2019 року у справі № 308/1/15, від 29 травня 2019 року у справі № 522/23242/17, а також постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 379/226/19).
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду звернув також увагу на те, що існує практика, коли суд касаційної інстанції відмовляв у відкритті касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України з тих підстав, що постанови апеляційного суду про забезпечення позову, постановлені за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, не підлягають касаційному оскарженню, оскільки переглянута апеляційним судом ухвала суду першої інстанції, якою відмовлено у забезпеченні позову, відсутня в переліку ухвал, які можна оскаржити у касаційному порядку відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України. Відмовляючи у відкритті касаційного провадження, суд касаційної інстанції вважав, що постанова апеляційного суду, прийнята за результатами апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, не може бути предметом перегляду в касаційному порядку (див. ухвали Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 4 листопада 2019 року у справі № 520/11876/19, від 7 листопада 2019 року у справі № 752/9160/19 і від 8 листопада 2019 року у справі № 461/3072/19).
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що на підставі пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України переглядаються саме ухвали суду апеляційної інстанції, які стосуються питань забезпечення позову, прийнятих у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, а не постанови суду. У касаційному порядку можна переглядати ухвали суду апеляційної інстанції, згідно з якими позов був забезпечений вперше, не у порядку оскарження відповідної ухвали суду першої інстанції з цих питань, а під час розгляду апеляційної скарги на рішення суду. Це, на думку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, відповідає змісту частини другої статті 149 ЦПК України, відповідно до якої забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що поширення пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України на постанови апеляційного суду за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову нівелює положення пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України, який звужує перелік об`єктів касаційного оскарження.
На думку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, у касаційному порядку може бути оскаржена ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову після її апеляційного перегляду, і визначальне значення має не те, яке судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а те, що апеляційний суд переглядав ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову, яка після апеляційного перегляду може бути оскаржена в касаційному порядку.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що не можна оскаржити у касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, якщо суд апеляційної інстанції скасував ухвалу суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову і постановою вжив заходи забезпечення позову. Можливість оскарження такої постанови у статті 389 ЦПК України, яка є спеціальною нормою процесуального права, що регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачене.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав на те, що у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 Велика Палата Верховного Суду залишила без змін постанову Київського апеляційного суду від 5 вересня 2019 року про задоволення заяви фізичної особи про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову. Розглянувши касаційну скаргу відповідача-юридичної особи, Велика Палата Верховного Суду вважала, що можна оскаржити у касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановлену за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову.
З огляду на вказане, на думку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, є різні висновки суду касаційної інстанції щодо оскарження у касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, постановленої за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову. Така різниця не забезпечує розумну передбачуваність судових рішень.
Верховний Суд у складіОб`єднаної палати Касаційного цивільного суду, обґрунтовуючи підстави для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав на необхідність відступу від її висновку, викладеного в постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18.
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170)).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)).
Оскільки Верховний Суд у складі у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного судувважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду, та з огляду на те, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності стосовно застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду приймає справу до розгляду.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядатиме справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами та без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, абзацом другим частини першої статті 401, частиною першою статті 402, частиною четвертою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
у х в а л и л а :
1. Прийняти до розгляду справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - державного нотаріуса Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофеєвої Тетяни Михайлівни, ОСОБА_3 , про встановлення факту родинних відносин, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визначення його частки, визнання права власності на спадкове майно, встановлення факту прийняття спадщини, визнання недійсним заповіту, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2018 року.
2. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами на 30 червня 2020 року у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.
3. Надіслати учасникам справи копії цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкЛ. М. Лобойко В. В. БританчукН. П. Лященко Ю. Л. ВласовО. Б. Прокопенко М. І. ГрицівВ. В. Пророк В. І. ДанішевськаЛ. І. Рогач Ж. М. ЄленінаО. М. Ситнік О. Р. КібенкоО. С. Ткачук О. Г. Яновська
