Окрема думка
судді Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Усика Г. І.
справа № 214/6174/15-ц
провадження № 61-5443св19
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна з чужого володіння, визнання права власності на частку нерухомого майна, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого
2019 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.
Стислий зміст позовних вимог та заперечень відповідачів
Позивач обгрунтовувала позовні вимоги тим, що відповідачеві ОСОБА_2 до укладення шлюбу, на підставі договору дарування від 14 серпня 2002 року, належала на праві власності квартира
АДРЕСА_1 .
У шлюбі сторони за рахунок спільних трудових та грошових затрат, у тому числі за рахунок кредитних коштів, отриманих за кредитним договором від 06 липня 2005 року № 1/305-МК, укладеним між ОСОБА_2 та Відкритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПРИВАТБАНК» (далі - ВАТ КБ «ПРИВАТБАНК»), отримали дозвіл на зміну цільового призначення згаданого житлового приміщення у нежитлове - магазин непродовольчих товарів, та здійснили необхідні будівельні і ремонтні роботи з його переобладнання, унаслідок чого вартість такого нерухомого майна істотно збільшилася.
06 липня 2012 року ОСОБА_2 без її згоди розпорядився нежитловим приміщенням магазину непродовольчих товарів № 31, вбудованим у перший поверх житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , на власний розсуд, уклавши зі своєю сестрою ОСОБА_3 договір дарування нежитлового приміщення, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований в реєстрі за № 2131.
Посилаючись на наведене, позивач просила визнати нежитлове приміщення АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя, визнати недійсним договір дарування нежитлового приміщення, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований у реєстрі за № 2131.
Уточнивши позовні вимоги, позивач просила: визнати нежитлове приміщення АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та здійснити його поділ між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у рівних частках - по 1/2 кожному; витребувати у ОСОБА_3 на її користь 1/2 частину нежитлового приміщення - магазину непродовольчих товарів № 31, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 .
Відповідачі заперечували проти задоволення позову, посилаючись на відсутність правових відстав для його задоволення та недоведеність заявлених вимог.
Стислий виклад змісту рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 лютого 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обгрунтовувалося недоведеністю ОСОБА_1 того, що вартість спірного нерухомого майна, набутого ОСОБА_2 до укладення шлюбу з позивачем, істотно збільшилася саме у результаті їх спільної з ОСОБА_1 трудової та грошової участі у здійсненні його переобладнання та проведенні ремонтних робіт у період шлюбу.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 08 лютого 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано спільною частковою власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нежитлове приміщення АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 32, 80 процентів нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, загальною площею 43, 4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 67, 20 процентів нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, загальною площею 43, 4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним договір дарування нежитлового приміщення від 06 липня 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Умріхіною К. А., зареєстрований в реєстрі за № 2131.
Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 32, 80 процентів нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, загальною площею 43, 4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 .
Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 67, 20 процентів нежитлового приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, загальною площею 43, 4 кв. м, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 .
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що за час шлюбу внаслідок їх спільних трудових та грошових затрат щодо проведеного переобладнання та ремонтних робіт, відбулося значне поліпшення та збільшення вартості спірного нерухомого майна, яке нерозривно пов`язане з об`єктом нерухомості, що підтверджено висновком судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386, достовірність якого відповідач у встановленому процесуальним законом порядку не спростував, а тому наявні підстави для визнання частки у нежитловому приміщенні магазину непродовольчих товарів № 31, що знаходиться на першому поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 , на яку відбулося збільшення вартості належного ОСОБА_2 нерухомого майна, спільною сумісною власністю подружжя.
При визначенні часток кожного з подружжя у зазначеному об`єкті нерухомості, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 21 травня 2014 року № 386, вартість спірного нерухомого майна за рахунок проведених ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час шлюбу ремонтних робіт збільшилася на 270 935, 00 грн, що становить 65, 60 процентів його вартості, а тому вважав наявними підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 62 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та визнання у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за ОСОБА_1 права власності на 32, 80 процентів спірного нежитлового приміщення, що становить половину частки майна, вартість якої істотно збільшилася за рахунок спільних трудових та грошових затрат подружжя, а за ОСОБА_2 - право власності на 67, 20 процентів нежитлового приміщення.
Узагальнені доводи касаційної скарги ОСОБА_2 .
Касаційна скарга обгрунтовується посиланням на те, що, визнаючи нежитлове приміщення магазину непродовольчих товарів № 31, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , спільною частковою власністю подружжя, суд апеляційної інстанції не врахував, що зазначене нерухоме майно він набув до шлюбу з позивачем, а тому воно належить йому на праві особистої приватної власності. ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження її трудової та грошової участі у збільшенні вартості зазначеного майна, ураховуючи, що на час здійснення реконструкції спірного нерухомого майна вона не працювала і не мала доходу, за рахунок якого міг погашатися кредит, отриманий ним у ВАТ КБ «ПРИВАТБАНК», а тому вважав, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 62 СК України.
Стислий зміст ухвали про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 червня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна з чужого володіння, визнання права власності на частку нерухомого майна, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого
2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що суд апеляційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин правила статті 62 СК України, зробив висновок про виникнення у колишнього подружжя права спільної часткової власності з визначенням нерівних часток колишнього подружжя у такому майні, що не відповідає буквальному змісту та розумінню положення статті 62 СК України та правовій природі права спільної сумісної власності, а отже існує неправильне розуміння судами співвідношення правила статті 62 СК України та правила статті 57 цього Кодексу, а також суперечлива та непослідовна практика застосування статті 25 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), та статті 62 СК України, у тому числі судами касаційної інстанції, що свідчить про відсутність єдиного підходу до тлумачення та застосування зазначених норм, що за своїм значенням є винятковою правовою проблемою.
На обгрунтування такого висновку, колегія суддів послалася на те, що стаття 57 СК України містить загальне правило про те, що майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, а також, зокрема, отримане за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; або за кошти, які належали їй, йому особисто, є особистою приватною власністю одного з подружжя. Отже, за своїм змістом зазначена норма є загальною, що запроваджує універсальне правило про правовий режим особистого майна одного з подружжя.
Водночас, правила статті 62 СК України становлять виняток із цих правил і розраховані на випадки, коли особисте майно за рішенням суду визнається спільним (у разі істотного збільшення вартості особистого майна), отже включається до складу спільного майна подружжя і, у подальшому, таке майно підлягає поділу між подружжям у рівних частках, а отже зазначена норма є спеціальною, тобто є винятком із загальних правил, що встановлює правила поведінки, відмінні від тих, які встановлені загальними нормами права.
Вирішуючи питання про застосування до спірних правовідносин правил статей 57 та 62 СК України, колегія суддів дійшла висновку, що якщо суд установить наявність підстав для застосування правил статті 62 СК України (спеціальна норма), то він визнає особисте майно одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя в цілому та здійснює його поділ за правилами частини першої статті 70 СК України, тобто порівну, або в нерівних частках, за наявності підстав, передбачених частинами другою та третьою зазначеної статті.
Натомість,Верховний Суд у постановах від 17 квітня 2019 року у справі № 541/2734/16-ц (провадження № 61-3125св19), від 01 квітня 2020 року у справі справа № 751/1649/17 (провадження № 61-11978св19), погодившись з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17, зазначив, що спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок обставин, передбачених законом.
З огляду на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що для тлумачення правил статті 62 СК України, викладених у постанові Верховного Суду України
від 08 листопада 2017 року у справі 6-1447цс17, відсутні законодавчо визначені передумови, а отже існують правові підстави відступити від правового висновку щодо застосування правил статті 62 СК України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі 6-1447цс17 з підстав наведених у мотивувальній частині ухвали.
З таким висновком колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджуюся, у зв`язку з чим, відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаю окрему думку.
Обгрунтування окремої думки
Вважаю, що колегія суддів помилково окреслила правову проблему як виняткову, оскільки судова практика у застосуванні положень статті 62 СК України у співвідношенні зі статтею 57 цього Кодексу є однаковою, послідовною і правильною. Частково, на мою думку, правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 08 листопада 2017 року у справі 6-1447цс17, від якої вважає необхідним відступити колегія суддів, викликана не досить вдалою, з точки зору юридичної техніки, редакцією статті 62 СК України, яка фактично повторює редакцію статті 25 КпШС України, що втратив чинність з 01 січня
2004 року, недоліки якої мають усувати суди правозастосовчою практикою, яка, на мою думку, грунтується на системному аналізі положень статей 57, 60, 62 СК України.
Так, відповідно до частини першої статті 57 СК України майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, а також, зокрема, отримане за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; або за кошти, які належали йому особисто, є особистою приватною власністю одного з подружжя.
Стаття 60 СК України містить загальне правило, відповідно до якого майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про те, що до майна набутого у шлюбі, що набуває правового статусу спільної сумісної власності не відноситься майно, що належить до особистої приватної власності, визначеного статтею 57 цього Кодексу, а отже таке майно зберігає за собою режим роздільного майна.
Відповідно до частини першої статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таким чином, стаття 62 СК України містить виключення із загальних правил, визначених статтями 57 та 60 СК України, тобто є спеціальною нормою, що встановлює умови, з настанням яких, визначені статтею 57 СК України об`єкти особистої приватної власності одного із подружжя, за рішенням суду можуть бути визнані об`єктами спільної сумісної власності подружжя.
Перетворення (трансформація) статусу правового режиму майна, що належало на праві власності одному з подружжя із об`єкта особистої приватної власності у об`єкт права спільної сумісної власності відбувається внаслідок приросту (істотного збільшення у своїй вартості) за рахунок спільних трудових чи грошових затрат подружжя, або лише затрат другого із подружжя. Право спільної сумісної власності на майно, що належало одному із подружжя до шлюбу виникає не автоматично, а може бути визнано таким за певних умов при вирішенні судом спору про поділ майна.
Обставинами, яке мають значення при вирішенні зазначеного спору є доведеність заявником істотного збільшення вартості майна, що належало одному із подружжя майна внаслідок спільних трудових чи грошових затрат подружжя, а також можливість визначення первинної вартості майна, що належало одному із подружжя на праві приватної власності. У разі, якщо за період шлюбу внаслідок спільної праці та грошових коштів подружжя роздільне майно змінилося настільки, що неможливо встановити його первинну вартість, таке майно визнається спільною сумісною власністю подружжя в цілому та підлягає поділу між ними у рівних частках. У випадку, якщо судом встановлено вартість вкладеного роздільного майна, його не можна визнавати таким, що повністю розчинилося (трансформувалося) у право спільної сумісної власності подружжя, оскільки це суперечитиме положенням статті 57 СК України. Таке майно підлягає виключенню із загальної вартості майна після його істотного покращення, поділу у рівних частках підлягає лише приріст майна, що відбувся внаслідок спільних трудових чи грошових затрат подружжя, а на суму вкладення (вартості майна, що належала одному із подружжю до шлюбу), збільшується його частка у спільній сумісній власності подружжя.
Вважаю, що визначальним при вирішенні зазначеного питання є не тлумачення положення статті 62 СК України, як окремої спеціальної норми, а її застосування у системному аналізі з положеннями статей 57, 60 СК України при визначенні правового режиму роздільного майна, належного на праві власності одному із подружжя, якщо воно істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільної праці чи грошових коштів подружжя.
Саме до такого розуміння при визначенні правового статусу спірного майна, як спільної сумісної власності подружжя та його поділу, зводиться правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 08 листопада 2017 року у справі 6-1447цс17, від якого, на мою думку, немає правових підстав відступати з мотивів наведених у окремій думці.
Суддя: Г. І. Усик
