КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
справа № 757/14355/18-ц Головуючий у 1 інстанції: Батрин О.В.
провадження № 22-ц/824/2125/2021 Головуючий суддя: Олійник В.І.
ПОСТАНОВА
Іменем України
27 січня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Головуючого судді: Олійника В.І.,
суддів: Ігнатченко Н.В., Кулікової С.В.,
при секретарі Панчошній К.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , та Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 березня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної шкоди, -
в с т а н о в и в :
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної шкоди, в якому просив стягнути у відшкодування заподіяної матеріальної шкоди за зруйноване майно суму 1 427 047 грн., 387 489 грн. за розграбоване майно та моральну шкоду в сумі 100 000 грн.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що він із сім`єю проживав в будинку по АДРЕСА_1 , що належить йому на праві власності. Вказаний будинок розташований на лінії зіткнення з територіями, де проводиться антитерористична операція, у зв`язку з чим будинок був знищений внаслідок бойових обстрілів та влучення снарядів, а майно, що знаходилося у квартирі, - пошкоджене та розграбоване. За вказаним фактом та на підставі заяви позивача здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №12015130530000379.
Тому, позивач вважав, що вина за спричинення йому матеріальної та моральної шкоди лежить на державі внаслідок проведення антитерористичної операції, у зв`язку з чим звернувся до суду з вказаним позовом.
Ухвалою суду від 26 березня 2018 року вказану справу направлено для розгляду за підсудністю до Попаснянського районного суду Луганської області за місцем знаходження знищеного нерухомого майна (а.с.34, т.1).
Вказана ухвала постановою Апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2018 року була скасована і справа направлена до суду для подальшого розгляду (а.с.90-92, т.1).
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 23 серпня 2018 року провадження у справі відкрито та призначено підготовче судове засідання на 23 жовтня 2018 року (а.с.96, т.1)
До суду представником відповідача Кабінету Міністрів України - Харчук Р.І. було надано відзив на позов, відповідно до якого Кабінет Міністрів України не є належним відповідачем у справі, оскільки таким відповідачем має бути безпосередній заподіювач шкоди, і відсутній причинно-наслідковий зв`язок та вина Кабінету Міністрів України у завданні шкоди позивачу та відсутні докази завдання моральної шкоди. Відповідно до Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.
Представником позивача 05.03.2019 року надано відповідь на відзив, відповідно до якого підтримано позовні вимоги та обставини, за яких вони підлягають задоволенню. Крім того, у відзиві зазначалося, що положення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» до вказаних правовідносин не повинні застосовуватись, оскільки Закон прийнятий після подій, внаслідок яких було знищено майно позивача та його положення стосуються відшкодування шкоди, завданій державі України, а не його громадянам.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 березня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди відмовлено.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення моральної шкоди задоволено частково.
Відшкодовано ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України 20 000 грн. у відшкодування моральної шкоди.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, яким відшкодувати ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України, заподіяну терористичним актом, шкоду за зруйноване домоволодіння у розмірі 1 427 047 грн., за втрату розграбованого мародерами майна в розмірі 387 489 грн. та моральну шкоду в розмірі 100 000 грн.
В апеляційній скарзі представника Кабінету Міністрів України з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року апеляційне провадження в даній справі зупинялось до моменту отримання спадкоємцем права власності на домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , що належало ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Київського апеляційного суду від 13 січня 2021 року провадження у справі поновлено і залучено до участі у справі за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної шкоди ОСОБА_2 у якості позивача, як правонаступника ОСОБА_1 .
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що суду не надано жодних доказів у підтвердження вартості зруйнованого будинковолодіння позивача, розграбованого майна, тому дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення матеріальної шкоди за зруйноване майно суму 1 427 047 грн., та 387 489 грн. за розграбоване майно. Крім того, суд зазначав, що не можна відшкодовувати моральну шкоду в повному обсязі, оскільки немає і не може бути точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи, а будь-яка компенсація моральної школи не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз, тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної особи.
Проте, рішення суду першої інстанції зазначеним вище вимогам закону не відповідає.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 був власником будинку по АДРЕСА_1 та земельної ділянки за вказаною адресою (а.с.17-19).
У зв`язку із безпосереднім розташуванням населеного пункту - села Троїцьке Попаснянського району Луганської області на лінії бойового зіткнення українських військових з бойовиками терористичної організації, здійсненням обстрілів, запусками снарядів та бойовими вильотами військової авіації позивач вимушений був з метою збереження власної безпеки та життя виїхати з місця свого постійного проживання та стати на облік як внутрішньо переміщена особа (а.с.10).
Виявивши факт знищення будинку та пошкодження майна, що знаходилося всередині, за заявою позивача внесено відомості до ЄРДР за №12015130530000379 за ч.3 ст.158 КК України - крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому.
Як вбачається з акту №106, складеного 17 серпня 2016 року, житловий будинок позивача повністю зруйновано у зв`язку з прямим попаданням, літня кухня - пошкоджена крівля, дерев`яні конструкції, шифер, стіни побито осколками, розбиті вікна, сарай - повністю зруйновано дах, дерев`яні конструкції, частково зруйновані стіни (а.с.20-22).
Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014 року №405/2014 розпочато антитерористичну операцію.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» від 02.12.2015 року №1275-р. село Троїцьке Попаснянського району Луганської області відноситься до населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція.
Згідно з ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Так, ч.1 ст.15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч.4 ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.
Частиною 4 ст.41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч.1-3 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частиною 1 ст.321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.
Згідно з ч.1 ст.386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом і підставою позову.
Відповідно до ч.1 ст.175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмету спору та їх обґрунтування.
Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Отже, з викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому, незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novitе curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, встановлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмету позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Як вбачається зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 , позивач зокрема посилався й на те, що він не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту його майна, на яке він, на його думку, має право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Також позивач зазначав, що право на судовий захист йому гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
Крім того, позивач вказував на те, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року №1002-р, яким затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей, за яким держава в особі Кабінету Міністрів України зобов`язана була розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, проте цього не зроблено, що порушує право власності позивача, яке гарантоване статтею 41 Конституції України, статтями 6, 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції й до сих пір компенсація завданої шкоди не виплачена.
Також протягом тривалого часу не проведено належного розслідування у кримінальному провадженні за №12015130530000379 за ч.3 ст.158 КК України щодо завдання шкоди позивачу.
Виходячи з наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.
Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.
Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Позивач обгрунтував розмір завданої йому шкоди опосередкованою вартістю знищеної будинку та господарських будівель. А також викраденого майна станом на час звернення до суду, а саме, на 23 березня 2018 року, керуючись при цьому частиною 10 статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначав, що держава винна у пошкодженні його майна.
Частина 1 статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).
З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судом.
При цьому у законодавстві України на час звернення позивачів до суду була відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява №38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява №54904/08).
На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.
Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачам на праві власності будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів.
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Проте, позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Позивач зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції, однак помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту будинку з господарськими будівлями у розмірі реальної її вартості.
Також позивач посилався на відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу, відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту домоволодіння, нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.
Зазначені доводи колегія суддів вважає такими, що доведені і є обґрунтованими.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинковолодіння внаслідок терористичного актау, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судом (позитивний матеріальний обов`язок).
Крім того, матеріали справи не містять відомостей про те, що держава провела чи проводила належне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачу (позитивний процесуальний обов`язок держави).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц (провадження №14-17 цс 19).
Відповідно до ст.ст.77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Згідно зі ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст.376 підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 березня 2019 року скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 задовольнити частково та стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного Казначейського рахунку на користь правонаступника померлого ОСОБА_1 ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі 100 000 грн.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд,-
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу Держави Україна в особі Кабінету Міністрів Українизадовольнити частково.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 березня 2019 року скасувати і ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної шкоди задовольнити частково.
Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного Казначейського рахунку на користь правонаступника померлого ОСОБА_1 ОСОБА_2 грошову компенсацію в розмірі 100 000 (сто тисяч) гривень.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 28 січня 2021 року.
Головуючий:
Судді:
