Єдиний державний реєстр судових рішень
ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/11887/18 Суддя (судді) першої інстанції: Шрамко Ю.Т.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 лютого 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б.,
суддів Кузьмишиної О.М., Пилипенко О.Є.,
секретаря Ткаченка В.В.,
за участю представників сторін:
від позивача - адвокат Місевра А.І.,
від відповідача - Бородна М.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Київський суднобудівельний-сундоремонтний завод» до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень, за апеляційною скаргою Головного управління Державної податкової служби у місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 серпня 2020 року, -
В С Т А Н О В И В:
У липні 2018 року Публічне акціонерне товариство «Київський суднобудівельний-сундоремонтний завод» (далі - позивач, ПАТ «КССРЗ») звернулось у суд з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі - відповідач, ГУ ДФС у м. Києві) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень, якими визначено суму грошового зобов`язання з податка на нерухоме майно та земельного податка.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 серпня 2020 року позов задоволено.
Не погоджуючись із рішенням суду, Головне управління Державної податкової служби у місті Києві звернулось з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що місцевий суд дійшов помилкового висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин пункта 5.4 Положення про плату за землю в м. Києві. Також судом першої інстанції не враховано, що об`єкти нерухомості, за якими визначено суму грошового зобов`язання з податка на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, самостійно визначені такими платником.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач зазначає, що рішення місцевого суду є законним та обґрунтованим. Наголошує, що оскаржувані рішення прийняті під час дії мораторію на задоволення вимог кредиторів у процедурі банкрутства, запровадженого ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 серпня 2017 року по справі №910/23627/16.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 січня 2021 року у сторін витребувано пояснення з належним чином оформленими документами на підтвердження правомірності розрахованих сум податка на землю та на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню, з таких підстав.
Судом установлено, що у період із 15 березня 2018 року по 04 квітня 2018 року працівниками відповідача проведено документальну позапланову виїзну перевірку ПАТ «КССРЗ» з питань дотримання вимог податкового, валютного законодавства за період з 01 липня 2016 року по 31 грудня 2017 року, єдиного внеску на загальнообов`язкове соціальне страхування за період з 01 січня 2011 року по 31 грудня 2017 року.
За результатами перевірки 12 квітня 2018 року складено акт, яким зафіксовано порушення позивачем, зокрема:
- підпункта 266.1.1 пункта 266.1, підпункта 266.5.1 пункта 266.5, підпункта 266.9.1 пункта 266.9 статті 266 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено грошове зобов`язання по податку на нерухоме майну, відмінне від земельної ділянки, в загальній сумі 55733,43 грн.;
- статті 286, пункта 289.2 статті 289 Податкового кодексу України, підпункта 5.6 пункта 5 рішення Київської міської ради «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» від 23 червня 2011 року №242/5629 із змінами та доповненнями (до 23 лютого 2017 року) та підпункта 5.4 пункта 5 цього рішення із змінами та доповненнями (з 23 лютого 2017 року), в результаті чого занижено грошове зобов`язання по земельному податку в сумі 10704827,83 грн.
На підставі акта перевірки відповідачем прийнято 14 травня 2018 року податкові повідомлення-рішення:
1) №0731140304, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання по земельному податку з юридичних осіб у розмірі 16057241,75 грн., з яких за податковими зобов`язаннями - 10704827,83 грн., а за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 5352413,92 грн.;
2) №0727140304, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплаченого юридичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості, у розмірі 83600,15 грн., з яких за податковими зобов`язаннями - 55733,43 грн., а за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 27866,72 грн.
Уважаючи такі рішення протиправними, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
Постановляючи рішення про задоволення позову, місцевий суд виходив з того, що ПК України не передбачено встановлення такого податку як плата за користування земельними ділянками, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено. Застосувавши пункт 5.6 Положення про плату за землю в місті Києві (в редакції до 23 лютого 2017 року) та пункт 5.4 цього Положення (в редакції з 23 лютого 2017 року), відповідач порушив вимоги пункта 10.4 статті 10 Податкового кодексу України, якими заборонено встановлення місцевих податків та зборів, не передбачених цим Кодексом. Також відповідачем не надано доказів наявності у позивача всіх об`єктів, які обумовили визначення суми грошового зобов`язання з податка на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Оскільки ідентифікувати частину грошових зобов`язань, які нараховані по обєктам, право власності позивача на які відповідачем не доведено, неможливо, відповідне рішення скасовано судом повністю.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства, врегульовує Податковий кодекс України (далі - ПК України).
Стаття 206 Земельного кодексу України визначає, що використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
За підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункта 14.1 статті 14 ПК України земельним податком визнається обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.
Відповідно до підпункта 269.1.2 пункта 269.1 статті 269 ПК України платниками земельного податку є землекористувачі.
Згідно з підпунктом 270.1.1 пункта 270.1 статті 270 ПК України об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.
За визначенням пункта 271.1 статті 271 ПК України базою оподаткування є:
нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом;
площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.
Абзацем 1 пункта 286.1 статті 286 ПК України встановлено, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
За загальним правилом, закріпленим у абзаці першому пункта 287.1 статті 287 ПК України, датою виникнення податкового обов`язку із справляння плати за землю власниками землі та землекористувачами є день виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункт 287.6 статті 287 ПК).
У частинах 1 та 2 статті 120 ЗК України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункта 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункта 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункта 270.1 статті 270, пункта 287.6 статті 287 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.
Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Відповідно з моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.
Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом України у постановах від 8 червня 2016 року у справі №21-804а16 та від 12 вересня 2017 року у справі №21-3078а16), а також Верховним Судом у постановах від 31 січня 2018 року у справі №825/308/17, від 19 червня 2018 року у справі №822/2696/17, від 17 грудня 2019 року у справі № 804/4739/16.
Така позиція відповідає висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 7 липня 2015 року у справі 826/12388/13-а: Незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Таким чином, на усіх власників чи користувачів земельними ділянками покладається обов`язок із плати за землю, зокрема у вигляді земельного податку. При цьому, у разі набуття права власності чи оренди на нерухоме майно, обов`язок із сплати земельного податку або орендної плати покладається на власника/орендаря нерухомого майна, незалежно від факта оформлення права власності чи користування відповідною земельною ділянкою.
Як убачається із матеріалів справи, на праві власності у позивача перебуває нерухоме майно за адресою м. Київ, вул. Набережно-Лугова, 8. Відповідні земельні ділянки за вказаною адресою передані у тимчасове довгострокове користування та обліковуються за позивачем.
Вказані обставини позивачем не заперечуються, ним визнається факт користування вказаними земельними ділянками впродовж 2016-2017 років, а також сплата земельного податку за ставкою 1% та 0,01% від нормативної грошової оцінки.
Спірним у даному випадку виступає питання правомірності визначення позивачем земельного податка для земель комерційного використання у розмірі 1% від нормативної грошової оцінки землі.
На переконання контролюючого органа, при обчисленні розміру земельного податку мала б враховуватись ставка, визначена пунктом 5.6 пункта 5 (пункт 5.4 пункта 5 - у 2017 році) Положення про плату за землю в м. Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629.
Відповідно до пункта 5.6 пункта 5 Положення про плату за землю в м. Києві (в редакції, чинній упродовж 2016 року) плата за користування земельними ділянками, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено (крім комунальної власності), встановлюється у розмірі 3 відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, за винятком земельних ділянок, ставка податку за які справляється у розмірі, визначеному пунктами 5.3 - 5.5 цього Положення.
Відповідно до підпункта 1.1 пункта 1 рішення Київської міської ради від 23 лютого 2017 року № 1005/2009 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» до Положення про плату за землю в місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 (у редакції рішення Київської міської ради від 28 січня 2015 року № 58/923) внесено зміни шляхом виключення пунктів 5.4 та 5.5. У зв`язку з цим пункт 5.6 став пунктом 5.4.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 квітня 2017 року у справі № 826/10434/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2017 року, визнано незаконним та таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили пункт 5.6 Положення про плату за землю в місті Києві, яке є додатком 3 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів в м. Києві», в редакції рішення Київської міської ради від 28 січня 2015 року № 58/923 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629».
Колегія суддів уважає, що внесені у лютому 2017 року зміни до Положення про плату за землю в м. Києві не впливають на зміст пункта 5.6 вказаного Положення та не спростовують висновків рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2017 року по справі № 826/10434/16 в частині незаконності встановлення міською радою саме ставки податку у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено (крім комунальної власності).
Вирішуючи питання щодо наслідків визнання нормативно-правового акта незаконним та часові межі його чинності у зв`язку з цим, колегія суддів зазначає наступне.
Верховний Суд України у постанові від 8 грудня 2009 року (справа 21-1573во09) зробив правовий висновок, що відмінність між встановленою судом незаконністю (протиправністю) актів індивідуальних та нормативно-правових є істотною і полягає, зокрема, у моменті втрати чинності такими актами. У разі визнання незаконним (протиправним) індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий, якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили судовим рішенням.
Така правова позиція була підтримана і Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі №520/12022/17, та Верховним Судом у постановах від 31 серпня 2018 року у справі №822/1815/16, від 21 серпня 2018 року у справі №805/2339/16-а.
З огляду на наведен,е колегія суддів дійшла висновку, що пункт 5.6 (пункт 5.4 у редакції 2017 року) Положення про плату за землю в м. Києві втратив чинність з 27 червня 2017 року, і саме з цього періоду його застосування для визначення зобов`язання із земельного податку є протиправним.
Водночас, як уже зазначалось, використання землі в Україні є платним незалежно від обставин оформлення прав на неї відповідно до вимог чинного законодавства. Відтак, визнання незаконним пункта 5.6 (5.4 - в редакції 2017 року) Положення про плату за землю в м. Києві не звільняє позивача від обов`язку із справляння земельного податку, як і не наділяє правом із визначення ставки такого податку на власний розсуд.
Вирішуючи питання щодо ставки земельного податку, яка мала б бути застосована позивачем при поданні відповідних декларацій із плати за землю у випадку скасування пункта 5.6 (5.4 - в редакції 2017 року) Положення про плату за землю в м. Києві, колегія суддів зазначає наступне.
Пунктом 5.1 Положення про плату за землю в м. Києві передбачено, що ставка за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено та які перебувають у власності фізичних та юридичних осіб та у постійному користуванні юридичних осіб державної та комунальної форми власності, коло яких визначено статтею 92 Земельного кодексу України, встановлюється в розмірі 1 відотка від їх нормативної грошової оцінки, за винятком земельних ділянок, зазначених у пунктах 5.3 та 5.4 (5.6 - в редакції 2016 року) цього Положення.
Водночас, пункт 5.2 Положення про плату за землю в м. Києві встановлює, що ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, які перебувають у постійному користуванні юридичних осіб (крім державної та комунальної власності), встановлюється в розмірі 3 % від їх нормативної грошової оцінки, за винятком земельних ділянок, зазначених у пунктах 5.3 та 5.4 (5.6 - в редакції 2016 року) цього Положення.
Таким чином, орган місцевого самоврядування на виконання покладених на нього пунктом 12.4 статті 12 ПК України повноважень диференціював ставки податку в межах, встановлених пунктом 274.1 статті 274 ПК України, в залежності від платника такого податку. Так, юридичні особи державної та комунальної форми власності та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, сплачують земельний податок за ставкою 1 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, натомість, інші юридичні особи, в постійному користуванні яких перебувають відповідні земельні ділянки, сплачують земельний податок за ставкою 3%.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 серпня 2020 року у справі №826/13307/18.
Ураховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що земельний податок із земель комерційного використання у період з 01 липня 2016 року по 26 червня 2017 року становив 3% від нормативної грошової оцінки на підставі пункта 5.6 (5.4 - в редакції 2017 року) Положення про плату за землю в м. Києві, а з 27 червня 2017 року по 31 грудня 2017 року 3% від нормативної грошової оцінки на підставі пункта 5.2 такого Положення.
Помилкове визначення відповідачем за період з 27 червня 2017 року по 31 грудня 2017 року пункта Положення про оплату за землю не призвело до неправильного розрахунку суми грошового зобов`язання.
За результатами перевірки здійснених відповідачем розрахунків, колегією суддів установлено, що сума грошового зобов`язання з податка на землю визначена правильно.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги в частині правомірності визначення сум грошового зобов`язання з податка на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, колегія суддів уважає за необхідне зазначити наступне.
Як убачається зі зміста акта перевірки, підставою для збільшення грошового зобов`язання з податка на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки стало виявлення контролюючим органом не проведення його нарахування на такий об`єкт як квартира АДРЕСА_1 , яка перебувала у власності позивача з 09 жовтня 2002 року по 22 лютого 2017 року.
Зазначений факт позивач не заперечує, що підтверджено представником позивача під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Також визначення суми грошового зобов`язання із зазначеного податка на об`єкти нежитлової нерухомості обумовлене неподанням позивачем декларації та несплатою ним такого податка у 2016 році, а також застосуванням контролюючим органом у 2017 році ставки такого податка у розмірі 24 грн. за 1 кв.м., а не 17 грн., як визначено платником податка у відповідній декларації.
Розбіжність між площею нежитлової нерухомості, зазначеної позивачем у декларації за 2017 рік, та визначеної відповідачем в акті перевірки, відсутня. Отже, посилання позивача на те, що відповідачем не надано доказів на підтвердження права власності позивача на їдальню УПМ загальною площею 429,8 кв. м., магазин УПМ загальною площею 312,0 кв. м., прохідну УПМ загальною площею 72,1 кв. м., будівлю заводоуправління «Н» загальною площею 762,00 кв.м. за адресою: м. Київ, Подільський район вул. Набережно-Лугова, буд. 8, колегія суддів до уваги не приймає.
Відповідно до положень підпункта 266.5.1 пункта 266.5 статті 266 ПК України ставки податку для об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об`єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.
Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки визначається відповідним Положенням, затвердженим рішенням Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629.
Відповідно до пункта 5.1 зазначеного Положення ставки податку для об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються у відсотках до розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування.
Пунктами 5.2 та 5.3 Положення закріплено, що ставка податку для обєктів житлової та нежитлової нерухомості, які зазначені в акті перевірки, становила 1%.
Рішенням Київської міської ради від 22 грудня 2016 року №791/1795 означений пункт доповнено новим абзацем, згідно якого з 1 січня по 31 грудня 2017 року до ставки податку застосовується понижувальний коефіцієнт 0,75.
Відповідно до положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 та 2017 роки» відповідна мінімальна заробітна плата у 2016 році становила 1378,00 грн., а у 2017 році - 3200,00 грн., що складає 13,78 грн. за 1 кв.м. у 2016 році та 24,00 грн. за 1 кв.м. у 2017 році (3200*0,75*1%).
Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що контролюючим органом правильно розраховано суму грошового зобов`язання з податка на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Надаючи оцінку доводам позивача про те, що спірне податкове повідомлення - рішення підлягає скасуванню з огляду на те, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 серпня 2017 року порушено провадження про банкрутство позивача та запроваджено мораторій, колегія суддів уважає за необхідне зазначити наступне.
19 січня 2013 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 22 грудня 2011 року № 4212-VI (далі - Закон України № 4212-VI), яким Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року № 2342-ХІІ (далі 9 Закон України №2342-ХІІ) викладено в новій редакції.
Пунктом 11 розділа Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 4212-VI (цим пунктом розділ Х доповнено згідно із Законом України від 02 жовтня 2012 року № 5405-VI) встановлено, що його положення застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.
Питання щодо запровадження мораторію та його правового режиму в Законі України № 2343-ХІІ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, регулювалися нормами статей 1 і 12. Так, згідно з абзацом 24 статті 1 цього Закону мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.
Відповідно до абзаца 4 частини 4 статті 12 цього ж Закону протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов`язкових платежів).
Після 19 січня 2013 року правовий режим мораторію на задоволення вимог кредиторів регулювався статтею 19 Закону України № 2343-ХІІ (у редакції Закону України № 4212-VI).
Згідно з положеннями частин 1, 2 цієї статті мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.
Абзацами 3, 4 частини 3 статті 19 Закону України № 2343-ХІІ (у редакції Закону України № 4212-VI) встановлено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій, не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій.
Окремо в частині 5 цієї статті застережено, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється, зокрема, на вимоги поточних кредиторів.
Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що грошові зобовязання з податка на землю та на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, визначені платником самостійно до постановлення 21 серпня 2017 року Господарським судом міста Києва ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство ПАТ «КССЗ», є такими, на які поширюється дія мораторію, запровадженого зазначеною ухвалою.
Визначені ж відповідачем грошові зобов`язання спірними податковими повідомленнями - рішеннями є такими, що виникли після запровадження мораторію, а тому є поточними зобов`язаннями, на яких дія мораторію не поширюється.
Посилання позивача на те, що відповідачем зазначені зобов`язання визначені за період до введення в дію мораторію, а тому на них поширюється його дія, колегія суддів уважає помилковим, оскільки відповідно до положень пункта 57.3 статті 57 ПК України у разі визначення грошового зобов`язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов`язаний сплатити нараховану суму грошового зобов`язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу.
Отже, лише після узгодження суми грошового зобов`язання, визначеного контролюючим органом, така сума підлягає сплаті, тобто набуває статуса зобов`язання, що у спірних правовідносинах відбувається після введення мораторію.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що підстави для задоволення позову відсутні.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до пункта 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції при прийнятті рішення порушено норми матеріального права та неповно зясовані обставин, що мають значення для справи, що стало підставою для неправильного вирішення справи.
Керуючись статтями 33, 34, 243, 310, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у місті Києві задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 серпня 2020 року скасувати.
У задоволенні позову Публічному акціонерному товариству «Київський суднобудівельний-сундоремонтний завод» відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Я.Б. Глущенко
Судді О.М. Кузьмишина
О.Є. Пилипенко
(Повний текст постанови складений 15 лютого 2021 року.)
